
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.22
15:24
Серпневий день так швидко промайне.
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,
Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,
Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі
2021.01.22
15:21
Усе святе вкраїнське - на смітник!
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.
І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.
І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума
2021.01.22
14:09
Буріє вечір, зірка сяйна
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.
Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.
Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті
2021.01.22
13:14
Хоча на чудеса немає моди,
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.
На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.
На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи
2021.01.22
12:56
Озовись, не мовчи, розкажи…
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.
Не вимвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори
Полюби дивака – джиґуна.
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.
Не вимвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори
Полюби дивака – джиґуна.
2021.01.22
10:59
Стогне за вікнами майже приречено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кудлаті мої.
Вітер… Вітер роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер… Вітер волоцюга ти і ритор,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кудлаті мої.
Вітер… Вітер роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер… Вітер волоцюга ти і ритор,
2021.01.22
09:58
Тримаю платіжку за газ.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.
2021.01.22
08:34
До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах д
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах д
2021.01.22
05:27
Від сили волі лиш залежить
Чи я надовго в смуток влип, –
Буває скорий він, як нежить,
Або тривкий, неначе грип.
Бува, забудеться вже завтра,
У вирі явищ і подій, –
Те, що в душі лишать не варто
А гнати з рідної мерщій.
Чи я надовго в смуток влип, –
Буває скорий він, як нежить,
Або тривкий, неначе грип.
Бува, забудеться вже завтра,
У вирі явищ і подій, –
Те, що в душі лишать не варто
А гнати з рідної мерщій.
2021.01.21
23:47
Неправедні судді судам непідсудні.
Законодавцям закон не писаний. Їм достатньо законів фізики.
Закон сполучених посудин – якщо бюджет грошей недоодержує, то хтось їх одержує.
Ворогам – закон, друзям – усе, собі – понад усе.
Найчастіше під личи
2021.01.21
23:37
Мело, мело по всій землі
На всесвіт цілий.
Горіла свічка на столі,
Усе горіла.
Як тьмою літня мошкара
Летить на пломінь,
Летіла сніжна мішура
На всесвіт цілий.
Горіла свічка на столі,
Усе горіла.
Як тьмою літня мошкара
Летить на пломінь,
Летіла сніжна мішура
2021.01.21
17:56
Шановний пане, ви чому очима
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!
Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!
Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька
2021.01.21
15:09
Твій годинник йшов повільно,
вибивав сріблясто - дзвін,
та час мури безнадійно,
перетворює на тлін.
Навесні гуляла вітром,
абрикосою цвіла.
Не натішилась, а літо
вибивав сріблясто - дзвін,
та час мури безнадійно,
перетворює на тлін.
Навесні гуляла вітром,
абрикосою цвіла.
Не натішилась, а літо
2021.01.21
15:05
А він іде, збуваючись у світі,
Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів -
Камінням ворогів покритий шлях.
А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві, імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,
Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів -
Камінням ворогів покритий шлях.
А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві, імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,
2021.01.21
14:31
Метуть, метуть сніги, остуджуючи душу,
Ховаючи минуле в заметах, у ярах.
І я, немов рибина, кинута на сушу,
Бажаю все забути і пережити страх.
Забути крик очей і рук твоїх бажання-
Обняти цілий світ і кинути до ніг.
Та вперто ожива в моїй душі кох
Ховаючи минуле в заметах, у ярах.
І я, немов рибина, кинута на сушу,
Бажаю все забути і пережити страх.
Забути крик очей і рук твоїх бажання-
Обняти цілий світ і кинути до ніг.
Та вперто ожива в моїй душі кох
2021.01.21
14:18
Всі согрішають, падають усі,
Нема, немає праведних на світі...
Хтось у гріхах, як трави у росі,
Хтось в гордощах – немов сади у цвіті.
Та й так живемо гублячи життя
На справи малоцінні і марнотні,
Приглушуючи давні відчуття,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Нема, немає праведних на світі...
Хтось у гріхах, як трави у росі,
Хтось в гордощах – немов сади у цвіті.
Та й так живемо гублячи життя
На справи малоцінні і марнотні,
Приглушуючи давні відчуття,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
2016.03.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Повернення непокаяного Ікара
Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.
Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».
Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім.. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.
В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ, як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».
Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної ніякими канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Не треба терну і тюрми,
Не треба гніватись вітрами,
Якщо спіткнувся – підніми
Всіма весняними гілками.
Не відвертай похмуро віч,
Мені печуть столітні шрами,
Якщо блукаю, то поклич
Всіма співучими струмками.
Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.
Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».
Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті…Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск («Так живу, щоб колись навесні Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).
Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).
Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелизми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.
Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.
Надруковано : Українська літературна газета №6-2009
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Повернення непокаяного Ікара
Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.
Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».
Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім.. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.
В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ, як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».
Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної ніякими канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Не треба терну і тюрми,
Не треба гніватись вітрами,
Якщо спіткнувся – підніми
Всіма весняними гілками.
Не відвертай похмуро віч,
Мені печуть столітні шрами,
Якщо блукаю, то поклич
Всіма співучими струмками.
Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.
Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».
Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті…Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск («Так живу, щоб колись навесні Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).
Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).
Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелизми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.
Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.
Надруковано : Українська літературна газета №6-2009
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію