ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ніна Виноградська
2021.01.22 15:24
Серпневий день так швидко промайне.
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,

Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі

Ніна Виноградська
2021.01.22 15:21
Усе святе вкраїнське - на смітник!
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.

І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума

Тетяна Левицька
2021.01.22 14:09
Буріє вечір, зірка сяйна
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.

Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті

Ігор Шоха
2021.01.22 13:14
Хоча на чудеса немає моди,
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.

На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи

Сергій Гупало
2021.01.22 12:56
Озовись, не мовчи, розкажи…
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.

Не вимвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори
Полюби дивака – джиґуна.

Дума Козак
2021.01.22 10:59
Стогне за вікнами майже приречено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кудлаті мої.

Вітер… Вітер роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер… Вітер волоцюга ти і ритор,

Микола Соболь
2021.01.22 09:58
Тримаю платіжку за газ.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.

Сергій Губерначук
2021.01.22 08:34
До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах д

Віктор Кучерук
2021.01.22 05:27
Від сили волі лиш залежить
Чи я надовго в смуток влип, –
Буває скорий він, як нежить,
Або тривкий, неначе грип.
Бува, забудеться вже завтра,
У вирі явищ і подій, –
Те, що в душі лишать не варто
А гнати з рідної мерщій.

Володимир Бойко
2021.01.21 23:47
Неправедні судді судам непідсудні. Законодавцям закон не писаний. Їм достатньо законів фізики. Закон сполучених посудин – якщо бюджет грошей недоодержує, то хтось їх одержує. Ворогам – закон, друзям – усе, собі – понад усе. Найчастіше під личи

Домінік Арфіст
2021.01.21 23:37
Мело, мело по всій землі
На всесвіт цілий.
Горіла свічка на столі,
Усе горіла.

Як тьмою літня мошкара
Летить на пломінь,
Летіла сніжна мішура

Дума Козак
2021.01.21 17:56
Шановний пане, ви чому очима
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!

Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька

Тетяна Левицька
2021.01.21 15:09
Твій годинник йшов повільно,
вибивав сріблясто - дзвін,
та час мури безнадійно,
перетворює на тлін.

Навесні гуляла вітром,
абрикосою цвіла.
Не натішилась, а літо

Ніна Виноградська
2021.01.21 15:05
А він іде, збуваючись у світі,
Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів -
Камінням ворогів покритий шлях.

А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві, імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,

Ніна Виноградська
2021.01.21 14:31
Метуть, метуть сніги, остуджуючи душу,
Ховаючи минуле в заметах, у ярах.
І я, немов рибина, кинута на сушу,
Бажаю все забути і пережити страх.

Забути крик очей і рук твоїх бажання-
Обняти цілий світ і кинути до ніг.
Та вперто ожива в моїй душі кох

Віталій Білець
2021.01.21 14:18
Всі согрішають, падають усі,
Нема, немає праведних на світі...
Хтось у гріхах, як трави у росі,
Хтось в гордощах – немов сади у цвіті.

Та й так живемо гублячи життя
На справи малоцінні і марнотні,
Приглушуючи давні відчуття,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Дігай (1944) / Рецензії

 Повернення непокаяного Ікара
Образ твору
Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.

Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».

Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім.. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.

В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ, як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».

Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної ніякими канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Не треба терну і тюрми,
Не треба гніватись вітрами,
Якщо спіткнувся – підніми
Всіма весняними гілками.

Не відвертай похмуро віч,
Мені печуть столітні шрами,
Якщо блукаю, то поклич
Всіма співучими струмками.

Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.

Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».

Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті…Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск («Так живу, щоб колись навесні Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).

Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).

Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелизми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.

Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.

Надруковано : Українська літературна газета №6-2009

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-10-24 17:21:36
Переглядів сторінки твору 3430
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.035 / 5.5  (4.613 / 5.27)
* Рейтинг "Майстерень" 4.960 / 5.5  (4.597 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.775
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2020.11.15 10:07
Автор у цю хвилину відсутній