ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.04.15
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
Берегиня сонячної посмішки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Берегиня сонячної посмішки
«Сміх – це сонце. Він проганяє зиму з людського обличчя» – так сказав Віктор Гюго. Озирнешся довкола – і так мало насправді сонячного, насправді доброго, живого і світлого у нашому зимовому навіть улітку житті. Тому як подарунок, як зблиск сонячного зайчика сприймаєш кожну усміхнену душу.
Вірші Наталі Терещенко усміхаються людям. І змушують усміхнутися. Чи є дарунок щедріший? Вони вирізняються на тлі сірого і чорного графоодноманіття, виблискуючи коштовним камінцем – різнобарвним, та вже ограненим. «Посмішка у стилі ретро» – перша книжка поетеси. Та в ній немає початківства, учнівства, спроб та помилок. Талант авторки зрілий, уже обточений часом та життєвим досвідом, «житейське море» відшліфувало природний дар з усією безжальністю хвиль і каменів, та діамант мусить терпіти біль огранення, лише тоді запалає райдугою.
Література цікава різноманіттям поглядів на життя. Хто ридає над розбитими ночвами власних надій, хто розумує, хто з тією чи іншою мірою версифікаційної вправності прикрашає сірість почуття і відсутність думки квіточками словесного штукарства. Наталя Терещенко усміхається. Унікальність її таланту полягає у незбагненній здатності побачити у світі людей притаманне світові тварин або речей, і виокремити, підняти на вістря сміху рису або вчинок, не варті зватися людськими. Чи навпаки, персоніфікувати, олюднити річ, рослину, дати голос тварині, щоб розповісти цілком людську історію. Втім, усе наше ми носимо із собою, і нелюдське теж, тому ця посмішка інколи гірка, та ніколи не зла і не лукава. Побачити – і усміхнутися. Чи це не спосіб боротьби із чорним? Посмішка – мов ультрафіолет, знищує мікроби нечисті духу.
Наталя Терещенко – поетеса різнобарвна та різнопланова. Її лірика тонка, метафористика глибока, образи розмаїті. Та дебютний, визначальний для майбутнього сприйняття її як поетеси альбом оригінальний своєю жанровою унікальністю – байки та гумор.
Лафонтен, Крилов, Глібов… Якими іменами можна продовжити цей ряд? Навіть фахівець замислиться, а читач отетеріє. З льоту пригадає хіба Ворону зі шматком швейцарського сиру в немудрому дзьобі, Лисицю, яку замість курятника чомусь опинилася поміж виноградних грон, безсмертних Лебедя, Рака і Щуку, що тягнуть воза (людоньки, та невже державного?) у різні боки, та невдах-музикантів, яких як не розсади у сесійній залі, однаково музики не дочекаєшся. Образи безсмертні, та усе ж столітні.
Герої Наталі Терещенко – нові, сучасні, «офісні», інтернетні, упізнавані до болю: чи не в кожному колективі є свій «амбітний олівець», що має інших за «тупих і ще тупіших», пишається, що тільки ним «бос користується та пише», і тихо зникає, ставши непотрібним – «а потім олівця не стало, його до краю вже списали»; кому не знайомий трудяга-Кінь, що безнадійно тягне на гору захисту віз дисертації, маючи керівником Козла, і Лис, котрий тягав керівнику-Орлові курей і «захистився на «ура!», хоча була у змісті лиш мура»; і такий типовий персонаж – чесна Мишка, що повстала проти злодіїв-Щурів і «в результаті перевірки Коти загнали Мишку в нірку»; а вже «банальна історія» Хмеля, що видерся до сонця, обплутавши Осокора і задушивши при тому, має тисячі прототипів. Стріли авторського хисту влучають у найактуальніші проблеми сьогодення – історія Павучка, на ідеї якого наживає мільярди світове павутиння, сумна й типова – виявляється, що «техніку плести свої тенета Павук неліцензовано «скосив» з відомих сайтів того ж Інтернету!»
«Ніхто не попередив Павучка,
Що в правосудді є закон гачка,
І той, хто вчасно не змастив гачок,
Уже комашка, а не павучок.»
Отакий невтішний, утім, справедливий та очевидний висновок.
Переповідати зміст байок немає сенсу – їх треба читати, розмірковувати, погоджуватися (чи ні) з висновками авторки і… сміятися, весело сміятися, бо міра дотепності направду висока.
У самій ідеї байки закладена повчальність. Сучасні ж реалії інтелектуальної еліти самою суттю своєю заперечують будь-яку спробу повчання – для чого вчитися тому, хто й так мудрий? Наталя Терещенко і не береться повчати. Жанр вимагає моралі – вимога виконана. Мораль присутня, та моралізаторства немає. Висновки влучні та неочікувані:
«Коли вже задавила жаба,
Слід пам’ятати над усе,
Що заздрість – то поганий радник
І дуже кепський режисер.»
Важко не погодитися.
Зачудовує стиль письма – легкий, витончений, вже зі старту професійний, рими – чіткі, оригінальні, не відчувається «притягнутості за вуха», якою грішать початківці.
Авторка – сучасна жінка, в арсеналі якої «ботекс, пластика, візаж», всі порухи душі нашої сучасниці близькі їй та проаналізовані у циклі «Неймовірні історії кохання» - тут і Мальвіна-Примадонна, закохана в П’єро (він же Мася Галкін), і пушкінська баба біля зіпсованої пральки «Зануссі», душа якої тремтить геть-таки сучасним: «чи риба з дідом щось не замутила?», і Дюймовочка з ельфом із Дельфів, що виявився добрячим стрекозлом. Живі, колючі, реальні картинки з виставки нашого життя.
Книга належить до тих, які хочеться читати. Вірші легко лягають у пам'ять, незчуєшся, як почнеш цитувати друзям і декламувати зі сцени. Бо так хочеться нести у світ світле, так хочеться бачити посмішки на обличчях. Особливо такі – вишукані, шляхетні, у стилі ретро.
І хочеться повторити за Оноре де Бальзаком: «Сміхом виправляються звичаї». Або за старим веселуном Бернардом Шоу: «Мій спосіб жартувати – це говорити правду. На світі немає нічого смішнішого».
Вірші Наталі Терещенко усміхаються людям. І змушують усміхнутися. Чи є дарунок щедріший? Вони вирізняються на тлі сірого і чорного графоодноманіття, виблискуючи коштовним камінцем – різнобарвним, та вже ограненим. «Посмішка у стилі ретро» – перша книжка поетеси. Та в ній немає початківства, учнівства, спроб та помилок. Талант авторки зрілий, уже обточений часом та життєвим досвідом, «житейське море» відшліфувало природний дар з усією безжальністю хвиль і каменів, та діамант мусить терпіти біль огранення, лише тоді запалає райдугою.
Література цікава різноманіттям поглядів на життя. Хто ридає над розбитими ночвами власних надій, хто розумує, хто з тією чи іншою мірою версифікаційної вправності прикрашає сірість почуття і відсутність думки квіточками словесного штукарства. Наталя Терещенко усміхається. Унікальність її таланту полягає у незбагненній здатності побачити у світі людей притаманне світові тварин або речей, і виокремити, підняти на вістря сміху рису або вчинок, не варті зватися людськими. Чи навпаки, персоніфікувати, олюднити річ, рослину, дати голос тварині, щоб розповісти цілком людську історію. Втім, усе наше ми носимо із собою, і нелюдське теж, тому ця посмішка інколи гірка, та ніколи не зла і не лукава. Побачити – і усміхнутися. Чи це не спосіб боротьби із чорним? Посмішка – мов ультрафіолет, знищує мікроби нечисті духу.
Наталя Терещенко – поетеса різнобарвна та різнопланова. Її лірика тонка, метафористика глибока, образи розмаїті. Та дебютний, визначальний для майбутнього сприйняття її як поетеси альбом оригінальний своєю жанровою унікальністю – байки та гумор.
Лафонтен, Крилов, Глібов… Якими іменами можна продовжити цей ряд? Навіть фахівець замислиться, а читач отетеріє. З льоту пригадає хіба Ворону зі шматком швейцарського сиру в немудрому дзьобі, Лисицю, яку замість курятника чомусь опинилася поміж виноградних грон, безсмертних Лебедя, Рака і Щуку, що тягнуть воза (людоньки, та невже державного?) у різні боки, та невдах-музикантів, яких як не розсади у сесійній залі, однаково музики не дочекаєшся. Образи безсмертні, та усе ж столітні.
Герої Наталі Терещенко – нові, сучасні, «офісні», інтернетні, упізнавані до болю: чи не в кожному колективі є свій «амбітний олівець», що має інших за «тупих і ще тупіших», пишається, що тільки ним «бос користується та пише», і тихо зникає, ставши непотрібним – «а потім олівця не стало, його до краю вже списали»; кому не знайомий трудяга-Кінь, що безнадійно тягне на гору захисту віз дисертації, маючи керівником Козла, і Лис, котрий тягав керівнику-Орлові курей і «захистився на «ура!», хоча була у змісті лиш мура»; і такий типовий персонаж – чесна Мишка, що повстала проти злодіїв-Щурів і «в результаті перевірки Коти загнали Мишку в нірку»; а вже «банальна історія» Хмеля, що видерся до сонця, обплутавши Осокора і задушивши при тому, має тисячі прототипів. Стріли авторського хисту влучають у найактуальніші проблеми сьогодення – історія Павучка, на ідеї якого наживає мільярди світове павутиння, сумна й типова – виявляється, що «техніку плести свої тенета Павук неліцензовано «скосив» з відомих сайтів того ж Інтернету!»
«Ніхто не попередив Павучка,
Що в правосудді є закон гачка,
І той, хто вчасно не змастив гачок,
Уже комашка, а не павучок.»
Отакий невтішний, утім, справедливий та очевидний висновок.
Переповідати зміст байок немає сенсу – їх треба читати, розмірковувати, погоджуватися (чи ні) з висновками авторки і… сміятися, весело сміятися, бо міра дотепності направду висока.
У самій ідеї байки закладена повчальність. Сучасні ж реалії інтелектуальної еліти самою суттю своєю заперечують будь-яку спробу повчання – для чого вчитися тому, хто й так мудрий? Наталя Терещенко і не береться повчати. Жанр вимагає моралі – вимога виконана. Мораль присутня, та моралізаторства немає. Висновки влучні та неочікувані:
«Коли вже задавила жаба,
Слід пам’ятати над усе,
Що заздрість – то поганий радник
І дуже кепський режисер.»
Важко не погодитися.
Зачудовує стиль письма – легкий, витончений, вже зі старту професійний, рими – чіткі, оригінальні, не відчувається «притягнутості за вуха», якою грішать початківці.
Авторка – сучасна жінка, в арсеналі якої «ботекс, пластика, візаж», всі порухи душі нашої сучасниці близькі їй та проаналізовані у циклі «Неймовірні історії кохання» - тут і Мальвіна-Примадонна, закохана в П’єро (він же Мася Галкін), і пушкінська баба біля зіпсованої пральки «Зануссі», душа якої тремтить геть-таки сучасним: «чи риба з дідом щось не замутила?», і Дюймовочка з ельфом із Дельфів, що виявився добрячим стрекозлом. Живі, колючі, реальні картинки з виставки нашого життя.
Книга належить до тих, які хочеться читати. Вірші легко лягають у пам'ять, незчуєшся, як почнеш цитувати друзям і декламувати зі сцени. Бо так хочеться нести у світ світле, так хочеться бачити посмішки на обличчях. Особливо такі – вишукані, шляхетні, у стилі ретро.
І хочеться повторити за Оноре де Бальзаком: «Сміхом виправляються звичаї». Або за старим веселуном Бернардом Шоу: «Мій спосіб жартувати – це говорити правду. На світі немає нічого смішнішого».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію