РОЗДІЛ

Пурга ущухла. Вляглася, вичахнувши, закашлявшись останнім поривом, стомлено пригорнулася до землі всіма тими тоннами снігу, які щойно білим пір’ячком літали так легко і страшно, перемішавши діл і вись, немов велетенський кухар узявся до розчини та сіяв муку. Все оте ретельно пересіяне вляглося рівно й тихесенько, аж не вірилося – ще годину тому воно ревіло й вирувало лютим звіром. Вселенська тиша запала над оцим північним краєм, аж у вухах дзвеніло.
Тиша, спокій. Тільки важке човгання десятків знеможених чоловічих ніг та глухе покашлювання обпечених лютим холодом легенів суперечило безгомінню. Навіть пси конвою потомилися гавкати. Пленталися, ситі, та потомлені, як собаки, без звичного перегуку.
Не хотілося перемовлятися й в’язням. Андрій затулив обличчя отриманим дорогим подарунком – не тому, що так нестерпно дошкуляв холод, ні, просто хусточка берегла тепло дівочої долоні, її запах. Мов найніжніша ласка, мов найвишуканіше пестощі – оберіг від лютування довколу.
- Яка ж вона гарна, твоя Катруся! – немов почувши його думки, тихенько обізвався Михайло. – І дуже… наша. Це видно одразу.
- Катруся… - замріяно обізвався Андрій. Йому було приємно вимовляти уголос ім’я, це наче робило їх ближчими. – Катруся… Як ваша дружина. Вашу теж звуть Катериною. Оце любов! Одна на все життя! Від гімназійних років – і навіки! Я зі своєю Катрусею теж так – на все життя.
Михайло зітхнув. Де вона, його дружина, з якою і прожили всього кілька місяців? Удома? Чи знову у в’язниці? За Польщі – у «Бригідках», а як ці мури називаються тепер?
Доля Михайла Сороки заповідалася світлою й сонячною – величезне природне обдарування хлопця вирізняло його на тлі навіть найсильніших учнів Тернопільської гімназії. Пощастило і з наставниками – математику викладав Мирон Зарицкий, залюблений у свій предмет, якого називали «поетом формул». Освятила його гімназійні роки зустріч з дочкою математика – гімназисткою Катрусею Зарицкою. Та про університетську освіту українцеві в часи, що називалися в народі «за Польщі», годі було мріяти. Довелося перейти кордон. У Празькій Політехніці навчався на архітектурному факультеті. Блискуче закінчив. І здавалося б, опановуй професію, будуй, живи – уся Європа чекає творінь твого таланту, аж ні – тягне до рідної землі, не дає спокою поневолена Україна. Провід ОУН доручає формування нових підрозділів. Вже у 37-му поляки заарештовують. Спізнав «вигоди» «Берези Картузької», Станіславської, Гродненської в’язниць. У 39-му упала Польща. На коротку мить вдихнув свободи. На крилах летів до Катрусі. А вона, змалечку залучена до «Пласту», згодом – Юнацтва ОУН, бачила свою долю в боротьбі за волю України – її знали в підпіллі як «Калину», «Монету», «Легенду». У 35-му була заарештована польською дефензивою, засуджена на 5 років тюрми. Рік 39-й начебто звільнив. Зустріч. Розквіт кохання. Весілля. У березні 1940-го заарештували одразу обох, уже «визволителі», НКВС. Михайла – у Воркуту, Катерину – у «Бригідки». Там народився син Богдан. Михайло про це дізнався уже на одній з пересилок.
- Отака сім’я, Андрію. Чоловік і дружина – по в’язницях та засланнях, син – у бабусі.
Лише 22 червня 1941-го, коли німецька бомба влучила у стіну тюрми, Катерина з іншими в’язнями утекла. Побачила сина, пригорнула до серця. Та легендарна «Монета» недовго втішалася радощами материнства – боротьба з окупантами кликала до зброї.
- Нічого, ми виживемо! Ми вистраждаємо свою Україну. І ще поживемо на нашій вільній землі! Та й термін ваш зовсім скоро закінчується. Поїдете додому, побачите рідних…
Хустинка додавала Андрієві оптимізму, крізь неї навіть північне крижане повітря пахло польовими квітами. Михайло Сорока дивився на світ розважливіше.
- Ще заслання… Не відпускає нашого брата ця хижа потвора, не відпускає, аж поки не зламає. Ой, важко це, Андрію! Ми своєї держави не мали, може, хоч діти чи онуки спроможуться… Та для нас важливо інше – не припиняти боротьби. Підтримувати тих, хто похилився, допомагати зневіреним. Відкривати очі сліпим. Світ мусить знати про їхні злочини. Хай наші муки та смерть не будуть марними!
- Ей ви там! Разговорчікі! Прєкратіть! – знехотя відгавкнув замість пса конвоїр.
«Разговорчікі» відновилися лише наступного вечора.
- Послухай, Андрію, а чи не могли б дівчата дістати через своїх «вольняшок» трохи паперу для листівок? – замислився Михайло Сорока. Й одразу визнав свою ідею хибною. – Ні, мабуть, не варто їх у це втягувати. Небезпечно. Надто небезпечно.
- Звісно, не варто, - погодився Андрій. – Тут не в кількості справа. Ми з Іваном Григоровичем самі упораємося. От як зв’язкові вони могли б прислужитися. Моя Катруся пройшла добру школу підпілля. Та її подруги теж. Це наші дівчата, їм можна довіритися як самим собі.
- Маєш рацію, Андрію. Ми використаємо їх у підготовці до страйку. Ні, це буде не страйк – повстання! Мусимо залучити якнайбільше людей, а для цього треба інформувати і будити поснулих та зневірених.
Андрій дивився на Михайла Сороку як на вчителя і старшого друга, провідника, повного отим незгасним полум’ям українського духу, що не скорився у найважчі роки неволі. Навіть тут, у таборі, він продовжував боротьбу. Хлопці готувалися до страйку. Писали листівки, збирали необхідне для виготовлення зброї. Посилення режиму «Рєчлагу» після призначення начальником генерала Дерев’янка могло скінчитися повним винищенням в’язнів. Якщо до цього дійде – треба якнайдорожче віддати своє життя.
Термін ув’язнення Сороки вже майже сплив. Скоро, зовсім скоро – на волю. До Катерини, до сина. Та вірилося у це чомусь дуже мало. Не схоже на червоного спрута відпускати свої жертви, не переламавши хребта.
Так воно й сталося. Повернувшись до Львова, Михайло Сорока не застав дружини удома – легендарна Катерина Зарицька катувалася у сибірських таборах. Не минуло й кількох місяців під прицілом пильного ока «органів», як навіть таке умовно вільне існування здалося небезпечним – просто на вулиці його заарештовують. Поселення у Красноярському краї – надійніше місце для того, кожне слово якого повне любові до України та надії на її визволення від ярма, а тому отруйне для радянської влади.
Підготовка до повстання відбувалася вже без безпосередньої участі Михайла Сороки, та завдяки створеній ним організації «ОУН-Заполяр’я”, проводу, основою якого стали бандерівці. Незламність духу – от що лежало в основі спротиву силі, сама ідея противлення якій виглядала безнадійною та безглуздою. Сила ламала – дух не гнувся. Сила поборювала – дух бунтував. Сила гнітила – дух пробивався крізь кожну шпарину, мов уперта заполярна трава. Могутній. Незнищенний.
Без свого духовного наставника Андрій почувався осиротілим. Тому ще більш прихилився до Івана Григоровича Паламарчука – веселого, дотепного, як усі одесити, винахідливого, майстра на всі руки, та на диво повного українським духом.
- Ну й почерк у тебе, Андрію, - захоплювався Іван Григорович. – І де ж такого навчають? От у мене – ну, курка лапою… Ще Костя гарно пише, а я…
- Ну, Костянтин – художник, йому сам Бог велів гарно писати, - Андрій ставився до Костянтина Лісового, також одесита і такого ж веселуна, як Паламарчук, з величезною повагою – ці люди стали тепер центром, осередком боротьби, джерелом наснаги для кожного, хто прагнув жити стоячи, кому огидна сама думка про виживання плазуючи. – А де навчають – у гімназії, Іване Григоровичу. Навіть особливий урок був – каліграфія. Вчили, муштрували – вниз із нажимом, вгору – волосна лінія, всі літери з нахилом, щоб красиво.
- Бач, наче знали, що знадобиться нам тут твоє уміння гарно писати. Красиві листівки виходять!
- І не тільки листівки…
Андрій зашарівся, мов дівчина, при згадці про свої листи до Катерини.
Паламарчук був у курсі сердечних справ молодшого товариша:
- Послухай, Андрію, а ти певен, що дівчина – надійна? Ой, не хотілося б, аби хтось бачив ці листочки… Енкаведисти з ніг збилися, мабуть, розшукуючи цього майстра пера. Почерк – це серйозний доказ. «Уліка» по-їхньому. Обережно, друже…
- Катруся? Моя Катруся? Та що ви, Іване Григоровичу, вона… вона ніколи… Вона – наша дівчина, наша! – і серце Андрієве огорнула тиха радість від самої згадки про Катерину, про те, що вона є на світі, що думає про нього. І попрохав, відчуваючи настрій старшого товариша: – Почитайте щось зі свого. Може, про сніжинки?
І вони затягнули пісню, мелодія якої народилася отут, сама собою, надто вже музичні й близькі до серця слова:

Відлетіло літо, відшуміли трави,
Сивину на скронях вишили літа,
Наче поцілунки стомлені, ласкаві,
Падають сніжинки на мої вуста.

Падають сніжинки, падають біляві,
Наче дивні мрії, наче дивні сни.
І журба до серця тулить руки мляві,
І на мить виймає спогад з давнини.

Вулицями сяють електричні плеса,
Мерехтять сніжинок золоті рої…
Де ти, моя юність, зоряна Одеса?
Де ті теплі очі, що були мої?

Зникло непомітно щастя у тумані,
Мерехтять сніжинки, мов акацій цвіт.
А навколо хмари журяться багряні,
А навколо хмари, а навколо дріт.

Падають сніжинки… Каторга проклята…
По снігу колона змучених бреде.
Блимає очима смерть із автомата,
А життя співати проситься з грудей.

- Де ти, моя юність, зоряна Одесо… - повторив Кость Лісовий. – Де наше тепле море, сонце?
- Ну, про це ти, Костику, у батька Сталіна запитай! Це він нас усіх тут зібрав, брате, - криво усміхнувся Паламарчук. Його ненависть до ката, головного і найбільшого злочинця усіх часів та народів, була такою нестерпно гострою, що проривалася у кожнім слові.
- Ей ви там, бандеровци, потіше! – обізвався з кутка голос. – Нє трогайте вождя! Нє смєйтє!
- А то що, підеш «закладати»? До «кума»? – насмішкувато й водночас погрозливо вишкірив розхитані цингою зуби Костянтин.
- Нікуда я нє пойду, я нє стукач, но товаріща Сталіна трогать нє смєйтє! Он войну виіграл! Он Гітлера побєділ!
- Це ти Гітлера побєділ, рядовой пєхотний Вася, а зовсім не Сталін. І за що ж він тебе, героя війни, заслав сюди, на курорт до білих ведмедів? – не вгавав Кость.
- Замолчітє, бандеровци чьортови! Товаріщь Сталін нічєво об етом нє знаєт! Єслі би знал – он би іх всєх в двадцять чєтирє часа… Он би іх, сволочєй…
- Кого? Яких сволочєй? Тих самих, котрих сам призначив і команду дав? Ой, скільки вас таких, старих та наївних. Ну, напиши ще одного листа своєму «товаріщу Сталіну», напиши. Тисячі йому пишуть. Десятки тисяч. Може, когось звільнили?
- Нє доходят, нє доходят пісьма-то! Нє доходят до отца радного! – заплакав у рукав бушлата солдат Васілій Пузіков, що героєм пройшов усю війну, та повіз додому забагато вражень від Німеччини. Занадто голосно розхвалював ще у поїзді добротні будинки та підвали, господарство німецьке, як у них усе влаштовано. Нахвалявся у себе в селі щось подібне створити замість колгоспу. Дали десять років по 58-ій за антирадянську агітацію. І начхати, що всі груди – в орденах.
- Не плач, Василю, - не стримався супроти чужого горя Паламарчук. – Ти ж – мужчина. Будь сильним. Ти ні в чому не винен. Вже відсидів більше половини терміну, зовсім мало залишилося. Вижив у перші роки, то житимеш. Повернешся до своєї жінки.
- Ага, вєрнуся-то я, а как жить с клеймом-то етім – «враг народа», мол? І дєті, і внукі получаєтся, от врага… А какой я враг, какой? – бив себе в груди вірнопідданий «ворог народу» Василь.
- От побачиш – розберуться, реабілітують. Ти, Василю, герой, а не ворог, - заспокоював Іван Григорович так само, як і кожного зі «своїх», що підупали на дусі. Його слово лилося на серце бальзамом, давало надію. Де він сам брав отой чудодійний бальзам, з яких душевних схованок видобував, звідки струменіло це невичерпне джерело любові до людей?
- Прочитай іще щось, Іване, - попрохав Артур Звейнікс, один з найближчих друзів Паламарчука. – Оте, що ти написав у карцері Володі Косовському.

У товариша теж очі карі,
Очі теж у задумі й журбі.
Прийди, сядь на брудні мої нари,
Поговорим про волю собі.

Пригадаєм, в минуле полинем –
Хто із друзів загинув коли.
Поговорим, як нашу Вкраїну
На колючих дротах розп’яли.

- Шкода, що у мене не карі очі, - зітхнув голубоокий блондин Звейнікс, - бо було б трохи й про мене.
- Зате у моєї Катерини – карі, мов горішки лісові, - зрадів чомусь Андрій. – І волосся – чорняве, блискуче…
- Ну й де ж ти його бачив, волосся? – хитро примружився Кость. – Вигадуєш, сину мій, вигадуєш, фантазуєш! Ти ж свою Катерину без шапки чи хустки до літа не побачиш.
Андрій спершу знітився – справді, він скоріш уявляв собі й волосся, й очі, ніж достеменно знав про колір та інші якості, що потребують для вивчення іще й дотику. Та швидко опанував собою:
- А я крізь хустку бачу. І крізь віддаль, і крізь стіни! От зараз, наприклад, моя Катруся лежить, кулачок під щокою, і думає про мене. І чекає мого наступного листа. А лист уже в умовному місці! Лежить і чекає ранку!
- Правильно, Андрісе, саме так! – підтримав його Артур, називаючи трохи на свій кшталт. – Це називається телепатією! Я теж завжди знаю, про що думає моя дружина. І вона знає. От минулого разу, пригадуєш, Іване, я скаржився, що мерзнуть ноги. Що надіслали мені в посилці вже через тиждень? Теплі вовняні шкарпетки!
- Подумаєш, важко здогадатися, що на півночі в людини мерзнуть ноги! – не здавався прагматичний Кость, який не вірив у можливість таких контактів – на віддалі.
- Гаразд, нехай! – погодився напрочуд тактовний, ввічливий, здатний поступитися другові в усьому латиш. – А чим ти поясниш, що Лія вислала мені п’ять пачок “Біломору» саме тоді, коли вкрай треба було дати «на лапу» нарядчику, щоб… - Артур озирнувся – в бараку, де повно чужих вух, не можна було говорити про всі їхні таємниці, а «на лапу» стосувалося таємної справи – виготовлення листівок. – А вона ж знає, що я не палю! Телепатія, друже, тільки телепатія!
- Теле… тьху, дурниці якісь! Нематеріалістичний підхід, ненауковий! – впирався Кость.
- От саме й науковий! Ми ще вдома, у нашій милій, тихій, затишній Ризі, - зітхнув, поринувши у спогади, Звейнікс, – над цим працювали – намагалися відчути, зрозуміти думки одне одного. І нам вдавалося. Майже завжди. Коли у Лії почалися пологи, я саме був на роботі. Але я фізично відчув її біль і побіг додому! Чим це пояснити? А коли мене заарештували, просто в кабінеті, Лія теж відчула і побігла до мене на роботу. Я ще встиг її побачити з вікна машини, рукою махнув... Що це, по-вашому? Саме так, телепатія – от наука майбутнього! От вийду, напишу про це! Кореспонденція думки – от як це називатиметься.
Він справді серйозно займався можливостями передачі думки на віддалі, відомий латиський юрист та письменник, Артур Звейнікс, і не полишав свої дослідження навіть тут, у зоні. Мабуть, за умов повної ізоляції лиш телепатія дозволяла поєднатися душею з рідними, з милою серцю Латвією, зі старовинною Ригою. Після призначення на посаду генерала Дерев’янка листування стало чомусь дуже важким – дозволялося писати лише два листи на рік – тільки найближчим родичам, та й ті листи часто не знаходили адресатів, губилися. Жодного в тому дива – адже кожен лист, що мав вийти за межі табору, підлягав цензурі. На «непильну» роботу цензорів офіцери зазвичай влаштовували своїх дружин. А чи хотілося напахченій пані своїми наманікюреними пальчиками гортати повні чужого болю сторінки, читати, щоб викреслити недозволене, і тільки після цього знову заклеїти листа і відправити адресату? Чи не легше одразу викинути чийсь біль, сльози, надію, крик «Я живий, мамо!», у смітник? А вдома чекають, сподіваються. Звісно, телепатія – надійніший засіб зв’язку, ніж табірна пошта.
- А в майбутнє ваша телепатія не допоможе зазирнути? – спробував помріяти романтичний, як і кожен поет, Паламарчук. – От би побачити нашу землю років отак через п’ятдесят! Рідну Одесу…
- А чому ж ні? От зараз спробую… - Звейнікс заплющив очі. Минула хвилина, друга… - Бачу. Бачу нашу Ригу через п’ятдесят років. Чую мову… Тільки латиську, тільки латиську, російську – зрідка… І прапор над ратушею – наш, дві червоні смуги і посередині – біла! Не може бути… Бачу Лію… Посивіла моя голубка, але яка ж досі гарна… Біля неї – доросла жінка… Дуже схожа на мене…
- А ти сам де?
- А я… Мене чомусь немає…
- Ну, мало що там, може, по хліб до крамниці пішов! – поспішив розігнати зморшки на чолі друга Кость. – Чи на футбол!
- Ну, на футбол – це у нас ти, Костю, ти у нас відомий футболіст. А я… я, мабуть, справді пішов до крамниці, - зітхнув Артур.
- Ну, гаразд, побачив ти свою Ригу! А наша Одеса? Україна? – нетерпеливився Костянтин Лісовий, якому до вподоби припала оця уявна подорож у майбутнє.
- Україна… Київ… Над Києвом прапор – синє із жовтим, хлопці, немає червоного!
- Невже наш? – не повірили хлопці.
- Ваш. І над Одесою також синьо-жовтий. І мова…
- Українська, звісно, якщо наш прапор? – втягнувся у гру, включивши уяву, Іван Паламарчук, завзятий патріот свого міста.
- Ні… мова – російська… тільки російська… не чую української…
- Та щось ти не те говориш, Артуре! В Ризі – латиська, а в незалежній Україні – російська? Не може такого бути! Вигадуєш…
- Це не я… Це – телепатія, я так побачив… відчув… – виправдовувався Артур. – І ще… У вашій майбутній незалежній Україні, в незалежній Одесі ніхто не повірить, що ви, одесити Іван Паламарчук та Костянтин Лісовий, боролися за волю України, за українську державу, за мову… Скажуть, що Одеса споконвіку – російське місто, що українців тут ніколи не було, тут завжди розмовляли російською та ідіш, що бандерівці – це лише на заході, це у них там – мова, а в Одесі-мамі – язик і такі трохи івриту. А Мішка-Япончик, злодійка Сонька-Золотая Ручка та інші бандити їм рідніші за поета Івана Паламарчука та художника Костянтина Лісового.
- Ой, Артуре, щось не те ти побачив у майбутньому! – майже розсердився Паламарчук. – Не задля того ми тут приймаємо смертні муки, щоб наші діти російською на Привозі белькотіли! Якусь таку песимістичну картину малюєш, що хоч плюнь! Ні, ненауковий метод твоя телепатія! Нічого, ми їм ще покажемо! Повернемося додому, навчимо їх по-нашому розмовляти, всіх навчимо! Правда, Костю?
Природний оптимізм поета не могли здолати привиди навіть такого неприродного майбутнього.
- От ти, Артуре, навчився української мови? Ти, латиш, чия мова зовсім не схожа на нашу? То чому вони, брати-слов’яни, не можуть?
- Я навчився української тому, що інакше не можу спілкуватися з вами, друзі мої. А мовою «мєждунаціональнаго общєнія» не буду, хоч убийте. Який вихід? – щирі та мудрі очі Артура світилися такою небесною голубінню, немовби само Балтійське море сповнило їх своєю прохолодною солоністю – щось гірке таки зачаїлося на дні.
- Андрісе, - по-своєму звернувся до Андрія Артур, - а я бачив тебе у майбутньому. З чарівною дівчиною – у неї справді чорняве волосся. І очі – карі, мов лісові горіхи.
Лиш про одне промовчав Артур Звейнікс – в майбутньому він не бачив ні себе, ні своїх добрих, щирих друзів-одеситів – Костянтина Лісового та Івана Паламарчука. Списав цей прикрий факт на недосконалість методу. І стиха повторив пророче, написане Іваном у карцері та вивезене в Україну братом по неволі Володимиром Косовським в єдиному надійному, недоступному для обшуків місці – власній пам’яті:
Не жахнуся, Україно люба,
Якщо десь за мурами тюрми
Вирвуть очі, виб’ють мені зуби
І на смерть затопчуть чобітьми.

Скорше я жахнуся на тім світі,
І на Бога кинусь, якщо він
Зробить так, що згублять тебе діти
І загине твій останній син!

Іван Паламарчук – спокійний, безконфліктний, зразковий на думку охорони в’язень, майстерно приховував справжнє обличчя і справжню мету – боротися, боротися навіть тут, де жодна боротьба неможлива і заздалегідь приречена на поразку. Журналіст, поет, він гуртував навколо себе незламних і допомагав вистояти іншим. Звісно, видавати газету в умовах табору – нереально, та писати листівки – а чом би й ні? Вишкіл підпілля, сувора конспірація, досвід – і листівки не лише писали, але й розсилали по всьому Союзу, інформуючи про справжнє обличчя Гулагу неутаємничених. У шахті, на глибині сотні метрів, у закинутих штреках, куди не зазирало око начальства, при тьмяному світлі шахтарської лампи Андрій виводив своїм чітким красивим розбірливим почерком слова, які жахали: правду про голод 32-33-го, знищення української інтелігенції у 30-ті роки, розстріл 400 сліпців-кобзарів, яких у 1934-му році зібрали з цілої України до Харкова нібито на з’їзд і знищили разом із кобзами. У листівках описували каторжне життя політв’язнів, знущання, рабську працю. У сусідньому штреку, відділений від Андрія метрами породи, виводив такі ж красиві літери ще один колишній гімназист – Анатолій. Андрій дізнався про його існування цілком випадково, Іван Григорович вимагав суворої конспірації – чим менше зв’язків, тим надійніше. Анатолій гадав, що честь писати листівки належить йому одному і не здогадувався, що робота поставлена на потік. Можливо, були й інші хлопці з добрим почерком, Андрій не знав більше нікого.
Хоч північ і стерегла ув’язнених краще за всякі замки, часом траплялися спроби втечі. Зазвичай утікачів ловили і розстрілювали привселюдно. А потім клали біля входу. Шість трупів таких утікачів і зараз лежали, понівечені після тортур, біля воріт шахти «Перша Капітальна». 14 днів поспіль ідучи на роботу та повертаючись із праці німі похмурі колони проходили повз розтерзані тіла своїх товаришів, читали напис «Ето будєт с каждим, кто попитаєтся бєжать». Увечері першого ж дня Костянтин Лісовий намалював цю картину, що рвала душу – стіна, ворота, напис, трупи. Вирізав на шматку гуми:
- Розмножимо, дамо відтиски на листівках. Нехай люди не тільки читають, а й побачать на власні очі їхні звірства. А ще про фашистів у газетах пишуть – концтабори, кати, мовляв. Так німці бодай чужі народи нищили, а Сталін – власний.
Андрієва справа була маленька – тільки писати. Що робилося потім з листівками, куди і як їх відправляли, він не знав. Так вимагала конспірація – вже хто-хто, а повстанці добре знали, як чекісти уміють допитувати! Найкращий спосіб нічого не сказати – нічого не знати.
Лише самому Іванові Паламарчуку були відомі всі ниточки.
У шахті неможливо працювати без вибухівки. З амонітом, який тоді використовували для «вскришних» робіт, мали право працювати тільки «вільні», зека до такої відповідальної роботи не допускалися. Іван потоваришував з двома поволзькими німцями, які перебували тут на засланні. Поговорив, пояснив, для якої святої справи потрібна їхня допомога. Німці, що ненавиділи радянську владу, яка зігнала їх з облаштованих місць, розлучила із сім’ями, загнала на роботу під землю, погодилися допомагати. Користуючись тим, що «вільних» при виході з шахти не обшукували, вони виносили листівки, вкладені у конверти з адресами знайомих і незнайомих, зазвичай, відомих людей. Потім конверти вкладали у бляшані банки з-під консервів, додавали якийсь тягарець, щоб вага не видавала вмісту, акуратно запаювали оловом – виходило, ніби з магазину, і під виглядом «тушонки» відсилали адресату. Справою отримувача посилки було наклеїти марки та опустити конверти в поштовий ящик.
Адреси хлопці брали з газет – будь-які: передовиків виробництва, вчителів, артистів, письменників. Розсилали по всьому Союзу. Чимало листівок подорожували країною у вагонах з вугіллям, розносячи правду про тих, хто його видобуває.
Понад три роки тривала ця робота. Енкаведисти не могли дати собі ради – листівки, які деякі адресати здавали «куди належало», надходили з різних місць, з різних куточків неозорого Союзу – від Прибалтики до Казахстану, то будь тут мудрий, розбери, де саме створена організація і хто займається цією злочинною діяльністю.
Та добре продумана система конспірації дала збій – заспокоєні тим, що досі все обходилося, хлопці зробили помилку і викрили себе: під час одного із сеансів у кінотеатрі погасло світло, і з балкону хтось жбурнув пачку листівок. НКВС тут же зрозуміло – організація діє у Воркуті.
Паламарчук відчув – насувається гроза. Почастішали обшуки, дуже пильно відстежували кожен клаптик паперу – звідки, як потрапив у зону, забирали клапті, щоб звірити. Почали викликати на допити, спершу так собі, не прицільно. Не мали зачіпки.
І тут раптом – радісна новина! Начебто будуть звільняти з таборів! Але потрібно написати заяву на перегляд справи та автобіографію. Усім без винятку. Та Паламарчук зрозумів, звідки вітер віє.
- Андрію, це – «муля», дурять нашого брата. Тобі не можна писати, – шепотів Іван у шахті, навантажуючи чергову вагонетку «чорним золотом». – Викручуйся, як тільки сила. Почерк! Вони шукають почерк!
Настала черга похолонути Андрієвому серцю. От вона, ниточка, за яку можуть вхопитися енкаведисти!
- Цієї ниточки їм давати не можна. Ех, була-не була! Іване Григоровичу, відпускайте вагонетку!
- Андрію, чи ти здурів! Права рука!
- А де вихід? Голова дорожча. Нічого, загоїться! Перекантуюсь у медпункті, поки не втихне. Та й навіщо мені права рука, я зроду шульга. В гімназії довго мордувалися, поки навчили писати правою!
І Паламарчук відпустив…
Огидний хруст кісток… Крик Андрія… Лайка бригадира:
Вот растяпа! Куда руки суйошь, твою мать? Совсєм ослєп? А ти Грігорьічь, опитний чєловєк, куда смотрєл… Поднімайтє на гора, у нас тут травма на проізводствє!
Так Андрій потрапив до «больнічкі».