ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна П'янкова (1985) /
Проза
Недомальована осінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Недомальована осінь
В його кімнаті напівтемрява, і тиша, і ще заблукалий в чотирьох стінах відчай, згорблений у смертельну дугу. В його очах приреченість на невідворотне і скупі гарячі сльози, в яких розчинилась, розплавилась образа на це несправедливе життя, що так поспішно, невчасно випаровується з його вимученого тіла. В його душі, напевне, страх перед неминучою здибанкою із Тим, хто панує над світом, і безмірна любов до рідних, яку він соромився проявити раніше, а зараз просто не має сили. І така неймовірна порожнеча відчувається під ногами, така безрозмірна яма, така безкінечна дорога вниз. Дорога без жодних вказівних знаків і без перехожих, що йдуть назустріч.
В його руках уявний пензель, яким він звично плавно водить в повітрі, малюючи невидиму картину, що її обов’язково має купити постійний клієнт. Ніхто не бачить тієї картини, і лише Давид бачить, підбирає до неї фарби з тільки йому видимої палітри.
– Мені бракує жовтої, – тихо шепоче блідими губами. –Принесіть мені жовтої фарби. Принесіть негайно. Я мушу закінчити її лице... листя... жовтий... червоний... ні, червоний не хочу... яка осінь...осі...о... – його уста вимовляють якісь нерозбірливі слова. – Не побачити, – раптом голосно і чітко каже він. – Найбільше я любив осінь...
Висохла стареча рука втомлюється малювати, він акуратно відкладає пензель вбік, відсуває уявний мольберт, заплющує на мить хворі очі. Його голова, затремтівши, безвольно падає вниз, майже на коліна, і він сидить так довго-довго, похилений, відсторонений від світу, мовчазний, ніби занімілий. Він сидить так днями і ночами; хвилини, мов слизькі слимаки, тягнуться, волочачи за собою його болючий час. І нема жодної дрантивої надії на те, що у чаші його часу ще не скоро завидніється дно.
Давид прощається з сонцем. Воно заходить червоно-золотою рибкою, за, напевно, синій обрій, і Давид знає, що ця рибка, яку він бачить вже востаннє, не виконає ніякого його бажання, навіть дріб’язкового.
Він сидить і прислухається, як скажений біль безпардонно лазить по його набряклих ногах, заганяючи свої гострі пазурі в ще не відмерле тіло. І так страшно дивитися на відкриті Давидові рани, з яких постійно точиться якась гидка рідина і на які немає жодного ліку.
Так невпинно відгнивають його ноги. По сантиметру, по шматочку... Вони гниють, як гниє не раз яблуко, непомічене в густій траві, відгнивають і горять вогнем, що пропалює наскрізь, доводить до божевілля, вимордовує аж до непритомності. Нелюдським зусиллям волі Давид терпить свій біль. І не вмовити його на операцію...
– Я все одно вже не житиму, – каже Давид, і нікому в таке не віриться. – Мені залишилось ще кілька днів, а потім мене в цій осені вже не буде...
Коли він говорить такі слова, його рідні починають доводити щось про надію, про Бога, про медицину. Але навіть в голосах найдорожчих Давидових людей ота славнозвісна рятівниця надія, що, кажуть, має вмирати останньою, давно відсутня, а на її місці живе зневіра. А медицина перед задавненою страшною хворобою безсила. Продажна безсила медицина, з якої Давид сміється тихим моторошним сміхом, нічим не може залікувати прогнилі аж до кісток рани-ноги. І залишається тільки Бог, хоча Він теж вже не дасть свого милосердя, бо чомусь не дав досі. Нема просвітку. Не потрібні смішні слова про надію, Бога, медицину... У його запалених червоних очах, які вже давно не спали, пригасле світло його сумної смиренної душі, що її не змусити повірити у спасіння.
В його стиснених губах дерев’яна люлька, яку він вже не може втримати рівно. Вона тремтить під ритм лихоманкового тремтіння його тіла і випускає в повітря дим. Давид висушеною гіллякою-рукою час від часу струшує попіл в попільничку, яка лежить поруч на дивані, і знову курить. Курить і не слухає своїх дітей, які просять його кинути палити. Дві радості залишились у його кволому житті – діти і люлька, і нікому не віддасть він права розпоряджатися своїми останніми хвилинами.
Тихо, аж занадто тихо ходять біля Давида люди, боячись порушити спокій. І тільки він один знає, що не спатиме ні хвилини, навіть не ляже, випроставши хворі ноги по ліжку. Вже дуже довго його єдиний вибір – сидіти вдень і вночі, терпіти свій біль навсидячки і тримати свій хрест так самісінько. Нічого не зміниться. Може змінитися хіба що лише пов’язка на його страшній рані, може змінитися вираз обличчя дружини із сумного на заплаканий. А більше нічого вже не міняється.
– Не пали листя, – ловить він синову руку. – Я мушу закінчити... А яка цього року осінь? – відчайдушно чіпляється кістлявими пальцями за синові пальці. – Я правильно її малюю?... прав...ні... не можу... Ти бачиш? Прощавай, моя хороша...
Давид готується відійти у вічність. Він просить помити його і переодягнути в чистий одяг. І важко зрозуміти, як він може думати про охайність в таку страшну хвилину. По його запалих щоках котяться великі дитячі сльози, і він вже їх не соромиться.
Величезне сонячне коло, яке видно навіть через зашторені вікна, поволі засувається, і Давидові мокрі очі перед тим, як назавжди погаснути, проводжають його за обрій.
Він засинає. Ніхто не сміє торкнути людину, яка здається цілу вічність не могла заснути спокійно... Великий чорний метелик, що невідомо звідки прилетів, сідає на сухе Давидове плече і складає свої лапаті крила...
В його кімнаті ще більше горбиться відчай, і страх, і жаль. А по їхніх горбатих спинах нечутно йдуть прохолодні вечірні сутінки. І чиясь дбайлива рука кладе на ліжко сухі Давидові ноги, на яких щойно перестали боліти рани...
В його руках уявний пензель, яким він звично плавно водить в повітрі, малюючи невидиму картину, що її обов’язково має купити постійний клієнт. Ніхто не бачить тієї картини, і лише Давид бачить, підбирає до неї фарби з тільки йому видимої палітри.
– Мені бракує жовтої, – тихо шепоче блідими губами. –Принесіть мені жовтої фарби. Принесіть негайно. Я мушу закінчити її лице... листя... жовтий... червоний... ні, червоний не хочу... яка осінь...осі...о... – його уста вимовляють якісь нерозбірливі слова. – Не побачити, – раптом голосно і чітко каже він. – Найбільше я любив осінь...
Висохла стареча рука втомлюється малювати, він акуратно відкладає пензель вбік, відсуває уявний мольберт, заплющує на мить хворі очі. Його голова, затремтівши, безвольно падає вниз, майже на коліна, і він сидить так довго-довго, похилений, відсторонений від світу, мовчазний, ніби занімілий. Він сидить так днями і ночами; хвилини, мов слизькі слимаки, тягнуться, волочачи за собою його болючий час. І нема жодної дрантивої надії на те, що у чаші його часу ще не скоро завидніється дно.
Давид прощається з сонцем. Воно заходить червоно-золотою рибкою, за, напевно, синій обрій, і Давид знає, що ця рибка, яку він бачить вже востаннє, не виконає ніякого його бажання, навіть дріб’язкового.
Він сидить і прислухається, як скажений біль безпардонно лазить по його набряклих ногах, заганяючи свої гострі пазурі в ще не відмерле тіло. І так страшно дивитися на відкриті Давидові рани, з яких постійно точиться якась гидка рідина і на які немає жодного ліку.
Так невпинно відгнивають його ноги. По сантиметру, по шматочку... Вони гниють, як гниє не раз яблуко, непомічене в густій траві, відгнивають і горять вогнем, що пропалює наскрізь, доводить до божевілля, вимордовує аж до непритомності. Нелюдським зусиллям волі Давид терпить свій біль. І не вмовити його на операцію...
– Я все одно вже не житиму, – каже Давид, і нікому в таке не віриться. – Мені залишилось ще кілька днів, а потім мене в цій осені вже не буде...
Коли він говорить такі слова, його рідні починають доводити щось про надію, про Бога, про медицину. Але навіть в голосах найдорожчих Давидових людей ота славнозвісна рятівниця надія, що, кажуть, має вмирати останньою, давно відсутня, а на її місці живе зневіра. А медицина перед задавненою страшною хворобою безсила. Продажна безсила медицина, з якої Давид сміється тихим моторошним сміхом, нічим не може залікувати прогнилі аж до кісток рани-ноги. І залишається тільки Бог, хоча Він теж вже не дасть свого милосердя, бо чомусь не дав досі. Нема просвітку. Не потрібні смішні слова про надію, Бога, медицину... У його запалених червоних очах, які вже давно не спали, пригасле світло його сумної смиренної душі, що її не змусити повірити у спасіння.
В його стиснених губах дерев’яна люлька, яку він вже не може втримати рівно. Вона тремтить під ритм лихоманкового тремтіння його тіла і випускає в повітря дим. Давид висушеною гіллякою-рукою час від часу струшує попіл в попільничку, яка лежить поруч на дивані, і знову курить. Курить і не слухає своїх дітей, які просять його кинути палити. Дві радості залишились у його кволому житті – діти і люлька, і нікому не віддасть він права розпоряджатися своїми останніми хвилинами.
Тихо, аж занадто тихо ходять біля Давида люди, боячись порушити спокій. І тільки він один знає, що не спатиме ні хвилини, навіть не ляже, випроставши хворі ноги по ліжку. Вже дуже довго його єдиний вибір – сидіти вдень і вночі, терпіти свій біль навсидячки і тримати свій хрест так самісінько. Нічого не зміниться. Може змінитися хіба що лише пов’язка на його страшній рані, може змінитися вираз обличчя дружини із сумного на заплаканий. А більше нічого вже не міняється.
– Не пали листя, – ловить він синову руку. – Я мушу закінчити... А яка цього року осінь? – відчайдушно чіпляється кістлявими пальцями за синові пальці. – Я правильно її малюю?... прав...ні... не можу... Ти бачиш? Прощавай, моя хороша...
Давид готується відійти у вічність. Він просить помити його і переодягнути в чистий одяг. І важко зрозуміти, як він може думати про охайність в таку страшну хвилину. По його запалих щоках котяться великі дитячі сльози, і він вже їх не соромиться.
Величезне сонячне коло, яке видно навіть через зашторені вікна, поволі засувається, і Давидові мокрі очі перед тим, як назавжди погаснути, проводжають його за обрій.
Він засинає. Ніхто не сміє торкнути людину, яка здається цілу вічність не могла заснути спокійно... Великий чорний метелик, що невідомо звідки прилетів, сідає на сухе Давидове плече і складає свої лапаті крила...
В його кімнаті ще більше горбиться відчай, і страх, і жаль. А по їхніх горбатих спинах нечутно йдуть прохолодні вечірні сутінки. І чиясь дбайлива рука кладе на ліжко сухі Давидові ноги, на яких щойно перестали боліти рани...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію