ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
2024.04.27
08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
2024.04.27
08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна П'янкова (1985) /
Проза
Сонячні зайчики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сонячні зайчики
Тепла кімната. Простір три на чотири. Стіл. Стілець. Паперові стоси. Замість килимка на стіні – кольорова карта доріг. Кабінет старшого заліз-ничника.
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його об-личчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змі-шана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В мен-шого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – ма-лолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстра-шні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Ві-рити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до ко-ліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – стан-ція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно ми-готить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справж-ній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими ді-тьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чо-ловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсую-чись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шап-ку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам ман-далинок, отих, со мама налвала?...
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його об-личчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змі-шана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В мен-шого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – ма-лолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстра-шні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Ві-рити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до ко-ліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – стан-ція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно ми-готить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справж-ній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими ді-тьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чо-ловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсую-чись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шап-ку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам ман-далинок, отих, со мама налвала?...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію