Біля дошки став Микита.
Треба в реченні одному
Відшукати хлопцю швидко
Однорідні члени в ньому.

Він зітхав, чесав за вухом,
Бурмотів про школу, втому,
Бо не знав ні сном, ні духом,

Джумалумба пригорок не більше,
до вершин Парнасу лізуть всі,
чупакабра наплодила віршів
й дожирає руцями мюслі.
Хоч тваринка пише примітивно,
базгранину видає за хист
так воно не надто, друзі, дивно
гицель - поетичний аноніст.

БАНАЛЬНА ДРАМА ДІЯ ДРУГА Та сама кімната. На обшарпаному диванчику сидять Сатир і Сенсей. СЕНСЕЙ. А чого ти мовчиш про цю драму? САТИР. Ти маєш на увазі «Тріо письменничів»?.. СЕНСЕЙ. Так-так - «поетичів»! САТИР. Та я ж її не читав. Без окул

Я розгубився у джунглях
нескоримих питань,
вічних викликів буття.
Вони нагадують
хаотичний порив думок,
клубок суперечностей,
із яких неможливо вийти,
мене дряпають чагарники,

Життя переходить в грозу за плечима,
За спинами поглядів, що розвертаються в профіль,
Кривавий чорнозем, закидує пензель в картину,
І зганяє вгорі темні хмари вітрів художник.
Він міркує про час, він вслухається у водоспади,
У те, як гойдається маятн

Гайдельберг на долоні.
Ночі сумливобезсонні
Тихо вмостились на крівлі
І сповивали будівлі.
Дзеркало, манкей та річка.
В хвилі пірнула нічка.
Сон чи реальність...Не знаю.
Смуток в каштани вплітаю.

По закінченні філфаку Київського університету мою дипломну працю за рекомендацією Лідії Булаховської, доньки славнозвісного мовознавця, взяли в збірник наукових статей і запропонували стати аспірантом Інституту літератури. Через деякий час завідуючий

Дід Петро і баба Люба
Гратись в схованки почали.
Не повірите, ви, люди,
То мабуть, відьмівські чари.

Дід, як спить, то баба нишком
Самогон жене завзято.
Вранці тихо, ніби мишка,

Чекає ранок сонячного вітру,
на повні груди дихає земля,
Аврора примиряє небу митру,
під неповторний танець журавля,
наповнене чарівності Полісся,
у повній тиші чути Божий глас…
Куди там до краси природи місту?
У цьому я увірився не раз.

І не маниш, і не кличеш,
І не ждеш на мене теж, –
Лиш смієшся таємничо
Та спокою не даєш.
Бо з думок іти не хочеш
І вриваєшся у сни
Або голосом співочим,
Або поглядом ясним.

Ніч… Засинають Стокгольм, Копенгаген і Осло.
Ритм уповільнили Лондон, Варшава та Рим.

Знаю, все знаю… Ти справді давно вже доросла.
Я взагалі відрекомендуватись старим
Інколи можу… Такі вже у мене приколи.
І якщо справді багатство – це наші роки,

Сиджу у кріслі. Зібрані валізи.
Куди мені? Питання всіх питань!
Гармонія сумного вокалізу -
Останній подих марних сподівань.

З надією пірнаючи в минуле,
Де восени не бачив сірих злив,
Я намагався так, щоб всі почули,

Сонце радісно блискоче,
В небі плещеться блакить, –
Я від світла мружу очі,
Тінь шукаючи щомить.
Спекотливе літо душні
Дні дарує щедро так,
Що засмаг і непорушно
Сад причаєно закляк.

    Коли йдеться про Отто Вайнінґера, то спершу спадає на думку його характеристика статей. Але на нашу думку значно важливішим і цікавішим є його вчення про сутність і критерії ґеніальности та принципову різницю між ґеніальністю й талантом. У вітчизняній

У Жмеринці тихій
будинок гостинний -
гратчаста стріха,
на стінах картини
і феєричний стіл...
Песик рудий на заваді
флюїдам недобрих сил,
на ліжку -

Її манили дуже… міражі,
а ще – увага усього загалу.
Вона була цнотлива… у душі,
але її душа того не знала.

Вона нужди не знала ні у чім,
купалася у славі і розкошах.
Шикарний ресторан – для неї дім,