
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.04.10
10:39
Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет
Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет
Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
2021.04.10
08:53
І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,
2021.04.10
07:24
Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.
Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.
Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
2021.04.10
04:30
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
2021.04.09
20:09
У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…
У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…
У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
2021.04.09
16:29
Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…
2021.04.09
12:57
Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
2021.04.09
11:14
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?
2021.04.09
09:33
Хтось сильний правдою, а хтось – побрехеньками.
Хто дивиться на світ поганим оком, погане й бачить.
Влада без корупції, як холодець без хрону.
Не важливо, якої породи пташка. Головне, аби її яйця приносили прибуток.
Любов за гроші – продажніст
2021.04.09
08:36
На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія.
- Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, -
2021.04.09
06:06
«Спасителі» крокують по землі
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
2021.04.08
23:18
врешті яка різниця коли вона голосна
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні
а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні
а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає
2021.04.08
21:22
Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н
2021.04.08
12:51
Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
2021.04.08
12:45
Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
2021.04.08
08:49
«Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
2019.04.01
2019.01.16
2017.06.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Петро Скунць (1942 - 2007) /
Критика | Аналітика
Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
Контекст : Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
У наших політиків саме слово “еліта” викликає майже таку ж реакцію, як у сексуально стурбованого молодика “ерекція”. Бо еліта – то щось най-най… І неважливо, чи наймудріше, чи найдурніше, чи найтупіше, чи найнизькіше. Є елітна розсада помідорів. Але єсть елітні бики-запліднювачі. Політикам ближче другий варіант – стати запліднювачами нації. Для цього в їх розпорядженні, крім нашумілої “Віагри”, чимало східних стимуляторів, не доступних затурканій черні. І інтелегенції також. Бо що таке інтелігент? Це слово виникало відразу в багатьох державодержатилів, а в декотрих, як відомо, збуджувало рефлекс хапатися за кобуру. Особливо дратують владу митці незалежніші з інтелектуалів, що витворюють свою модель світу.
Не любив інтелігенції, зокрема – Ленін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної інтелігенції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути творчості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про могутній талант з революційним забезпеченням: “Лев Толстой як дзеркало російської революції”.
Зізнаюся, під час університетських студій я так і не зміг возз’єднати цю російську революцію з Толстим.
Згодом, побувавши в Казанському університеті і навіть посидівши за партою, де сидів Ленін, я спробував з’ясувати в екскурсоводів, чи справді Ленін так гарно вчився, що ми, всі інші, тільки ганьбили високе звання студента. Оскільки гостями університету були відомі письменники з усього союзу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні міфи нам не розповідали, але й правди казати не наважувались, адже нас супроводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Симбірську-Ульяновську, показали нам двоповерховий дім, у якому жили Ульянови. Скажу вам, я б не проти жити в такому домі. І в гадці б немав ніякої там революції. Пізніше я побував на квартирі у Леніна в Кремлі. Троцького, що захопив було царські хороми, Ленін гнівно потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квартира, що засвідчує скромність вождя, мені скромною не видалася. Власне, мене в ній цікавила тільки бібліотека. Уявіть собі, я там побачив чотиритомний “Словарь української мови” нашого Грінченка. Були й твори Драгоманова. Але найцікавіше шо я почув від ескурсовода, – Ленін за все життя не бував на Україні. А писав про українські проблеми, ніби вони йому боліли. От що значить геній або ж нахабство говорити те, чого не знаєш, із переконанням, ніби тобі відома правда, одна на всіх.
По крові Ленін був інтернаціолістом – пишуть по-різному, але в жилах його ніби і швед гуляв, що загинув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єврей, а росіянин усю цю суміш прикрив слов’янським прізвищем. І я про це не писав би, та коли був розвінчаний культ особи Сталіна, ніхто ще не зважувався визнати порочною саму систему, все пояснювалося відступом від засад марксизму-ленінізму. Тоді й почали нас обережно підводити хлопці, яким тяжко даеться звук “р”, до думки, що не буває справжнього політика-інтелігента, котрий не мав би домішку єврейської крові. Леніна вони вважали інтелігентом, отже, спорідненим.
І ще вони твердили: після Леніна імперією ніразу не правив росіянин. Сталін – чи то грузин, чи то осетин. Хрущов та Брежнєв – українці.
Про те, що українським гетьманом довго був Лазар Каганович, не згадували. Переходимо до Йосипа Джугашвілі, що став Сталіним.
Кажуть, потяг до прекрасного змалку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Союзу, виникла проблема з його перекладом на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Переглянувши всі варіанти перекладу, Сталін вибухнув злобою на земляків-поетів: “Самому, чи що, перекласти?“ І переклав би, бо його політичні твори, які мені доводилося вивчати, а окремі збереглися у власній бібліотеці, – це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали перевагу Сталіновим творам над Леніновими. Ленін користувався тільки вичитаними фактами. Лише коли прийшов до влади, почав щось мудрувати в практичній площині. Типу, як організувати робсельінспекцію чи кооперацію. Все ж виявилося таким же не життєздатним, як його статеві клітини. Природа, хоч і безглузда, але позбавила Леніна продовжитися в дітях. Однак вона виявилася на цей раз безсилою: революційні збоченці всього світу визначили себе дітьми збоченця Леніна.
Тепер ми знаємо, що розумна Европа боялася революції в ії азіатському, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких французьких революцій. У щойно прожитому ХХ столітті Леніна зі Сталіним можна списати на азіатчину. А як же батьківщина Ґьоте, Канта, одна з наймудріших націй світу, могла піддатись стадним інстинктам, мов загіпнотезована?
Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точки, відповідальні за низькі інстинкти. Хоч сам забавляється малярством, інтелігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, амбіції якого неспівмірні з можливостями. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не бачив, тільки над стадом. І соратників своїх наближав до себе тільки над стадом.
Був такий архітектор у гітлерівській Німеччині – Шпеєр (прізвище записано на слух). Він мав возвеличити Німеччину в небувалих забудовах столиці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі поговорити по-дружньому: “Шпеєр, – впливав він душу, – ми з тобою зовсім іншої раси, як ці маршали, гауляйтери, ми обидва – митці!”
Архітектор справді своїми творіннями ніби підминав землю, вони всідалися на неї громіздко, мов назавжди.
А ви бачили зразки сталінської архітектури? Та придивіться до споруд Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента в Києві. Вони не стоять на Землі, вони тиснуть на планету, наче прагнуть зірвати її з орбіти.
Вони не запрошують до себе, а відштовхують.
В Ужгород навідався якось Борис Єгоров – російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і написав про це в книзі “Далі буде...” Хотів іще дещо уточнити, дописати на місці.
А зустрівшись зі мною, поскаржився: “В Ужгороді не можна працювати, в Ужгороді можна тільки відпочивати”.
Звичайно, в порівнянні із зачумленою Москвою, наше містечко виглядало курортним.
– А от мені тут найкраще працюється, – сказав я москвичеві. – Я не зміг би працювати в Москві. Я там безбожно втомлююся, навіть нічого не роблячи.
В нас навіть будівля, в якій осіла обласна влада, зовсім привітна, а після того, як сперед неї прибрали Леніна, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йому, здається, звідти доведеться піти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шевченка площа стане правильнішою за формою і опустіє змістом.
Що творилося й твориться в будинку влади – то одне. Але площа – Народна не тільки за назвою, а й за призначенням.
Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, пам’ятаю, приїхали до Ужгорода радянський та угорський компартійні вожді: Хрущов та Кадар. Народ, що творив їм живий коридор, зажадав почути їхнє живе слово. Коли вождів проштовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ніжилися під сонцем розкішні троянди, задвигтіла під тисячами ніг і застогнала, мов від орди. Юрба вимагала їй явлення лику вождів. І вони таки з’явилися на балконі будинку, і Хрущов дав усім знати: «Дела у нас в стране идут хорошо!»
Ми ж, студенти, між собою пожартували, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що комунізм не за горами.
Вожді поїхали собі, а площа ще довго стогнала від дикості, яку становить у собі людина у масі. Проте вона знала й щасливі години – коли народ виганяв з народної ради комуністичну владу.
За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити живцем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’являлися. З Брежнєвим мені довелося навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехословаччини. Москва востаннє спробувала вернути в своє лоно бунтівного Дубчека. Як відомо, скінчилися переговори окупацією Чехословаччини.
Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам генсек ночував деінде, – то було не нашого ума діло.
Проте один раз мене таки урівняли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хрущовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.
Беру довідник «Шевченківські лауреати» 1962-2001. На 591 сторінці (довідник укладено за алфавітом) знайома лисина Хрущова. Мої вуса – на 491 сторінці.
А от брів Брежнєва немає. А могли бути. Колись трилогія книги спогадів Брежнєва, хоч і написана літературними неграми, підлягала вивченню в кожному трудовому колективі. Кажуть, від того галасу, що виник навколо тих спогадів, Брежнєв повірив у їх геніальність і навіть збирався її прочитати.
Сусідство із Хрущовим іще можна витримати – він, будучи главою імперської держави, прийшов поклонитися генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею поета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мізерні, але пенсії. Він щось таки хотів доброго зробити, хоча ті спроби були наївними, а в комуністичних злочинах була задіяна вся комуністична верхівка, що вижила при Сталіні, отже – й він.
Та от бачу серед шевченківських лауреатів звичайного літературного спекулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся розробляти безпрограшний на той час образ – Леніна. І премію взяв за роман «Ульянови».
Та й це ще не верх блюзнірства у присудженні Шевченківських премій. Найбрудніша постать серед лауреатів – Микола Шалюта. Це теоретик соціалістичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без милосердя, але зі злорадством садиста.
І, звичайно, невелика честь потрапити в цю компанію.
Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії – від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської – до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича – це люди, з якими варто було жити в одну добу.
Однак для мене немає жодного значення, хто став переможцем якихось конкурсів.
Елітне для мене те, без чого немислимий завтрашній день.
Мистецтво – це лише один із проявів суспільної свідомості. А отже – і несвідомості. І в ньому стільки нежиттєздатного, як і у всіх інших сферах життя.
Всі доцільно спрямовані суспільні режими намагалися поставити собі мистецтво на службу і тим самим облагородитися. Як не дивно, а саме фашистські режими найревнивіше ставилися до мистецьких уподобань. Гітлер нібито говорив, що до митців треба ставитися, як до коней: вони не сміють бути ситими, але й голодними також. Іспанський Франко визнавав, що письменників усіх без розбору належало розстріляти. Однак цього робити не можна, бо це димарі, крізь які виходить чорний дим суспільства. Кажуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візьму інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фашистський режим не прославився мистецькими здобутками. Гітлер записувався в одну расу з архітектором Шпеєром. І що з того? Адже амбітні плани архітектора могли реалізуватися тільки за умови тривалої перемоги Гітлерового режиму. А такі режими недовговічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкнулася. Тепер твори, породжені соцреалізмом, стали мотлохом. Навіть талановитий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його писати історичні романи. Бо інше, що здавалося тривким, зійшло нанівець.
Але для мистецтва свобода буває небезпечною не менш від тиранії.
Орієнтація на усіх – згубна на особистості.
В кого сьогодні можна завоювати визнання. Народ проковтує, не зморщившись, усе, що йому дають. А та мерзота, яка вважає себе елітою і платить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку сама наплодила, і не змиє того навіть свячена вода, а мистецтво тим паче не облагородить.
До речі, бездарні митці нерідко ставали могутніми, навіть страшними політиками. Але даровиті політики не годні стати навіть посередніми митцями. Мабуть, річ таки в тім, що в політиці не можна досягти успіху, не занедбавши душу.
Тому не раджу талановитим митцям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мистецтво? А туди нема дороги згори. Тільки знизу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.
Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.
Слава Богу, вчасно оговтався.
Україні ніколи не бракувало талановитих людей. І совістю народу ставали саме вони. Тому і не гріх вважати їх елітою.
У ХІХ ст. то був, насамперед, Шевченко. У ХХ – Стус.
Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страждали.
Ба ні, не однаково.
Народ просто мучився своїм болем. А Шевченко тим болем страждав.
Нині в нас засилля слова, яке невміє страждати.
Біль – то лише сигнал. А страждання – то вже мудрість дана тільки людині в рослинно-тваринному світі.
Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги народу, така ж скороминуща, як політична.
Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?
Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.
А от Стус не сидів. Стус страждав.
Якщо моя свобода вирвалася з карцеру Стуса, а не з «общаги» Януковича, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.
Тільки-но збирався завершити статтю, але тут звістка: Закарпатська обласна рада прийняла рішення про визнання в нас окремої нації – русинів.
Сталося. Серед таких умів записую себе в еліту без проблем.
Не любив інтелігенції, зокрема – Ленін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної інтелігенції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути творчості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про могутній талант з революційним забезпеченням: “Лев Толстой як дзеркало російської революції”.
Зізнаюся, під час університетських студій я так і не зміг возз’єднати цю російську революцію з Толстим.
Згодом, побувавши в Казанському університеті і навіть посидівши за партою, де сидів Ленін, я спробував з’ясувати в екскурсоводів, чи справді Ленін так гарно вчився, що ми, всі інші, тільки ганьбили високе звання студента. Оскільки гостями університету були відомі письменники з усього союзу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні міфи нам не розповідали, але й правди казати не наважувались, адже нас супроводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Симбірську-Ульяновську, показали нам двоповерховий дім, у якому жили Ульянови. Скажу вам, я б не проти жити в такому домі. І в гадці б немав ніякої там революції. Пізніше я побував на квартирі у Леніна в Кремлі. Троцького, що захопив було царські хороми, Ленін гнівно потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квартира, що засвідчує скромність вождя, мені скромною не видалася. Власне, мене в ній цікавила тільки бібліотека. Уявіть собі, я там побачив чотиритомний “Словарь української мови” нашого Грінченка. Були й твори Драгоманова. Але найцікавіше шо я почув від ескурсовода, – Ленін за все життя не бував на Україні. А писав про українські проблеми, ніби вони йому боліли. От що значить геній або ж нахабство говорити те, чого не знаєш, із переконанням, ніби тобі відома правда, одна на всіх.
По крові Ленін був інтернаціолістом – пишуть по-різному, але в жилах його ніби і швед гуляв, що загинув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єврей, а росіянин усю цю суміш прикрив слов’янським прізвищем. І я про це не писав би, та коли був розвінчаний культ особи Сталіна, ніхто ще не зважувався визнати порочною саму систему, все пояснювалося відступом від засад марксизму-ленінізму. Тоді й почали нас обережно підводити хлопці, яким тяжко даеться звук “р”, до думки, що не буває справжнього політика-інтелігента, котрий не мав би домішку єврейської крові. Леніна вони вважали інтелігентом, отже, спорідненим.
І ще вони твердили: після Леніна імперією ніразу не правив росіянин. Сталін – чи то грузин, чи то осетин. Хрущов та Брежнєв – українці.
Про те, що українським гетьманом довго був Лазар Каганович, не згадували. Переходимо до Йосипа Джугашвілі, що став Сталіним.
Кажуть, потяг до прекрасного змалку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Союзу, виникла проблема з його перекладом на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Переглянувши всі варіанти перекладу, Сталін вибухнув злобою на земляків-поетів: “Самому, чи що, перекласти?“ І переклав би, бо його політичні твори, які мені доводилося вивчати, а окремі збереглися у власній бібліотеці, – це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали перевагу Сталіновим творам над Леніновими. Ленін користувався тільки вичитаними фактами. Лише коли прийшов до влади, почав щось мудрувати в практичній площині. Типу, як організувати робсельінспекцію чи кооперацію. Все ж виявилося таким же не життєздатним, як його статеві клітини. Природа, хоч і безглузда, але позбавила Леніна продовжитися в дітях. Однак вона виявилася на цей раз безсилою: революційні збоченці всього світу визначили себе дітьми збоченця Леніна.
Тепер ми знаємо, що розумна Европа боялася революції в ії азіатському, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких французьких революцій. У щойно прожитому ХХ столітті Леніна зі Сталіним можна списати на азіатчину. А як же батьківщина Ґьоте, Канта, одна з наймудріших націй світу, могла піддатись стадним інстинктам, мов загіпнотезована?
Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точки, відповідальні за низькі інстинкти. Хоч сам забавляється малярством, інтелігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, амбіції якого неспівмірні з можливостями. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не бачив, тільки над стадом. І соратників своїх наближав до себе тільки над стадом.
Був такий архітектор у гітлерівській Німеччині – Шпеєр (прізвище записано на слух). Він мав возвеличити Німеччину в небувалих забудовах столиці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі поговорити по-дружньому: “Шпеєр, – впливав він душу, – ми з тобою зовсім іншої раси, як ці маршали, гауляйтери, ми обидва – митці!”
Архітектор справді своїми творіннями ніби підминав землю, вони всідалися на неї громіздко, мов назавжди.
А ви бачили зразки сталінської архітектури? Та придивіться до споруд Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента в Києві. Вони не стоять на Землі, вони тиснуть на планету, наче прагнуть зірвати її з орбіти.
Вони не запрошують до себе, а відштовхують.
В Ужгород навідався якось Борис Єгоров – російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і написав про це в книзі “Далі буде...” Хотів іще дещо уточнити, дописати на місці.
А зустрівшись зі мною, поскаржився: “В Ужгороді не можна працювати, в Ужгороді можна тільки відпочивати”.
Звичайно, в порівнянні із зачумленою Москвою, наше містечко виглядало курортним.
– А от мені тут найкраще працюється, – сказав я москвичеві. – Я не зміг би працювати в Москві. Я там безбожно втомлююся, навіть нічого не роблячи.
В нас навіть будівля, в якій осіла обласна влада, зовсім привітна, а після того, як сперед неї прибрали Леніна, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йому, здається, звідти доведеться піти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шевченка площа стане правильнішою за формою і опустіє змістом.
Що творилося й твориться в будинку влади – то одне. Але площа – Народна не тільки за назвою, а й за призначенням.
Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, пам’ятаю, приїхали до Ужгорода радянський та угорський компартійні вожді: Хрущов та Кадар. Народ, що творив їм живий коридор, зажадав почути їхнє живе слово. Коли вождів проштовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ніжилися під сонцем розкішні троянди, задвигтіла під тисячами ніг і застогнала, мов від орди. Юрба вимагала їй явлення лику вождів. І вони таки з’явилися на балконі будинку, і Хрущов дав усім знати: «Дела у нас в стране идут хорошо!»
Ми ж, студенти, між собою пожартували, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що комунізм не за горами.
Вожді поїхали собі, а площа ще довго стогнала від дикості, яку становить у собі людина у масі. Проте вона знала й щасливі години – коли народ виганяв з народної ради комуністичну владу.
За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити живцем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’являлися. З Брежнєвим мені довелося навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехословаччини. Москва востаннє спробувала вернути в своє лоно бунтівного Дубчека. Як відомо, скінчилися переговори окупацією Чехословаччини.
Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам генсек ночував деінде, – то було не нашого ума діло.
Проте один раз мене таки урівняли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хрущовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.
Беру довідник «Шевченківські лауреати» 1962-2001. На 591 сторінці (довідник укладено за алфавітом) знайома лисина Хрущова. Мої вуса – на 491 сторінці.
А от брів Брежнєва немає. А могли бути. Колись трилогія книги спогадів Брежнєва, хоч і написана літературними неграми, підлягала вивченню в кожному трудовому колективі. Кажуть, від того галасу, що виник навколо тих спогадів, Брежнєв повірив у їх геніальність і навіть збирався її прочитати.
Сусідство із Хрущовим іще можна витримати – він, будучи главою імперської держави, прийшов поклонитися генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею поета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мізерні, але пенсії. Він щось таки хотів доброго зробити, хоча ті спроби були наївними, а в комуністичних злочинах була задіяна вся комуністична верхівка, що вижила при Сталіні, отже – й він.
Та от бачу серед шевченківських лауреатів звичайного літературного спекулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся розробляти безпрограшний на той час образ – Леніна. І премію взяв за роман «Ульянови».
Та й це ще не верх блюзнірства у присудженні Шевченківських премій. Найбрудніша постать серед лауреатів – Микола Шалюта. Це теоретик соціалістичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без милосердя, але зі злорадством садиста.
І, звичайно, невелика честь потрапити в цю компанію.
Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії – від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської – до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича – це люди, з якими варто було жити в одну добу.
Однак для мене немає жодного значення, хто став переможцем якихось конкурсів.
Елітне для мене те, без чого немислимий завтрашній день.
Мистецтво – це лише один із проявів суспільної свідомості. А отже – і несвідомості. І в ньому стільки нежиттєздатного, як і у всіх інших сферах життя.
Всі доцільно спрямовані суспільні режими намагалися поставити собі мистецтво на службу і тим самим облагородитися. Як не дивно, а саме фашистські режими найревнивіше ставилися до мистецьких уподобань. Гітлер нібито говорив, що до митців треба ставитися, як до коней: вони не сміють бути ситими, але й голодними також. Іспанський Франко визнавав, що письменників усіх без розбору належало розстріляти. Однак цього робити не можна, бо це димарі, крізь які виходить чорний дим суспільства. Кажуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візьму інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фашистський режим не прославився мистецькими здобутками. Гітлер записувався в одну расу з архітектором Шпеєром. І що з того? Адже амбітні плани архітектора могли реалізуватися тільки за умови тривалої перемоги Гітлерового режиму. А такі режими недовговічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкнулася. Тепер твори, породжені соцреалізмом, стали мотлохом. Навіть талановитий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його писати історичні романи. Бо інше, що здавалося тривким, зійшло нанівець.
Але для мистецтва свобода буває небезпечною не менш від тиранії.
Орієнтація на усіх – згубна на особистості.
В кого сьогодні можна завоювати визнання. Народ проковтує, не зморщившись, усе, що йому дають. А та мерзота, яка вважає себе елітою і платить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку сама наплодила, і не змиє того навіть свячена вода, а мистецтво тим паче не облагородить.
До речі, бездарні митці нерідко ставали могутніми, навіть страшними політиками. Але даровиті політики не годні стати навіть посередніми митцями. Мабуть, річ таки в тім, що в політиці не можна досягти успіху, не занедбавши душу.
Тому не раджу талановитим митцям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мистецтво? А туди нема дороги згори. Тільки знизу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.
Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.
Слава Богу, вчасно оговтався.
Україні ніколи не бракувало талановитих людей. І совістю народу ставали саме вони. Тому і не гріх вважати їх елітою.
У ХІХ ст. то був, насамперед, Шевченко. У ХХ – Стус.
Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страждали.
Ба ні, не однаково.
Народ просто мучився своїм болем. А Шевченко тим болем страждав.
Нині в нас засилля слова, яке невміє страждати.
Біль – то лише сигнал. А страждання – то вже мудрість дана тільки людині в рослинно-тваринному світі.
Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги народу, така ж скороминуща, як політична.
Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?
Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.
А от Стус не сидів. Стус страждав.
Якщо моя свобода вирвалася з карцеру Стуса, а не з «общаги» Януковича, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.
Тільки-но збирався завершити статтю, але тут звістка: Закарпатська обласна рада прийняла рішення про визнання в нас окремої нації – русинів.
Сталося. Серед таких умів записую себе в еліту без проблем.
Контекст : Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію