ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.04.10 10:39
Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо

Ігор Шоха
2021.04.10 08:53
                І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,

Сергій Губерначук
2021.04.10 07:24
Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –

Микола Соболь
2021.04.10 04:30
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…

Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть

Микола Дудар
2021.04.09 20:09
У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…

У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто

Сергій Губерначук
2021.04.09 16:29
Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…

Микола Соболь
2021.04.09 12:57
Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.

Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,

Ігор Шоха
2021.04.09 11:14
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?

Володимир Бойко
2021.04.09 09:33
Хтось сильний правдою, а хтось – побрехеньками. Хто дивиться на світ поганим оком, погане й бачить. Влада без корупції, як холодець без хрону. Не важливо, якої породи пташка. Головне, аби її яйця приносили прибуток. Любов за гроші – продажніст

Тетяна Левицька
2021.04.09 08:36
На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія. - Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, -

Микола Соболь
2021.04.09 06:06
«Спасителі» крокують по землі
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.

Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,

Юлія Івченко
2021.04.08 23:18
врешті яка різниця коли вона голосна
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні

а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає

Євген Федчук
2021.04.08 21:22
Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н

Олена Музичук
2021.04.08 12:51
Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.

І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...

Ігор Деркач
2021.04.08 12:45
Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.

А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,

Іван Потьомкін
2021.04.08 08:49
«Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Валентина Інклюд
2021.01.08

Ярослав Штука
2020.12.05

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скунць (1942 - 2007) / Критика | Аналітика

 Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
У наших політиків саме слово “елі­та” викликає майже таку ж реак­цію, як у сексуально стурбованого мо­ло­­дика “ерекція”. Бо еліта – то щось най-най… І неважливо, чи най­муд­рі­ше, чи найдурніше, чи найтупіше, чи най­низькіше. Є елітна розсада по­мі­до­рів. Але єсть елітні бики-заплід­ню­­­ва­чі. Політикам ближче другий варіант – стати запліднювачами нації. Для цьо­го в їх розпорядженні, крім на­шу­мі­лої “Віагри”, чимало східних сти­му­ля­то­рів, не доступних затурканій чер­ні. І ін­телегенції також. Бо що таке ін­те­лі­гент? Це слово виникало відразу в ба­га­тьох державодержатилів, а в де­ко­т­рих, як відомо, збуджувало рефлекс ха­­па­тися за кобуру. Особливо дра­ту­ють вла­ду митці незалежніші з інте­лек­ту­а­лів, що витворюють свою мо­дель сві­ту.

Не любив інтелігенції, зокрема ­– Ле­нін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної ін­те­лі­генції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути твор­чості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про мо­гут­ній талант з революційним забез­пе­чен­ням: “Лев Толстой як дзеркало ро­сій­ської революції”.



Зізнаюся, під час університетських сту­дій я так і не зміг возз’єднати цю ро­­сійську революцію з Толстим.

Згодом, побувавши в Казанському уні­­­верситеті і навіть посидівши за пар­тою, де сидів Ленін, я спробував з’я­су­ва­ти в екскурсоводів, чи справді Ле­нін так гарно вчився, що ми, всі інші, тіль­ки ганьбили високе звання сту­ден­та. Оскільки гостями університету бу­ли відомі письменники з усього со­ю­зу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні мі­фи нам не розповідали, але й прав­ди казати не наважувались, адже нас су­проводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Си­м­бірську-Ульяновську, показали нам дво­­­­поверховий дім, у якому жили Улья­нови. Скажу вам, я б не проти жити в та­кому домі. І в гадці б немав ніякої там ре­волюції. Пізніше я побував на квар­­ти­рі у Леніна в Кремлі. Троць­ко­го, що за­х­опив було царські хороми, Ле­нін гнів­но потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квар­ти­ра, що за­свід­чує скромність вождя, ме­ні скром­ною не видалася. Власне, ме­не в ній ці­ка­вила тільки бібліотека. Уявіть со­бі, я там побачив чотири­том­ний “Сло­­варь ук­раїнської мови” нашого Грін­­­чен­­ка. Бу­ли й твори Драгоманова. Але най­­ці­ка­віше шо я почув від ескур­со­во­да, – Ле­нін за все життя не бував на Ук­ра­їні. А писав про українські проб­­ле­ми, ніби во­ни йому боліли. От що зна­чить геній або ж нахабство го­во­­ри­ти те, чого не зна­єш, із пе­ре­ко­на­н­ням, ні­­би тобі ві­до­ма правда, одна на всіх.

По крові Ленін був інтернаціо­ліс­том – пишуть по-різному, але в жи­лах його ніби і швед гуляв, що за­ги­нув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єв­рей, а росіянин усю цю суміш при­крив сло­в’ян­ським прізвищем. І я про це не пи­сав би, та коли був роз­він­ча­ний культ особи Сталіна, ніхто ще не зва­жувався визнати порочною саму сис­тему, все по­яснювалося відступом від засад марк­сизму-ленінізму. Тоді й по­чали нас обережно підводити хлоп­ці, яким тяж­ко даеться звук “р”, до дум­­ки, що не буває справжнього по­лі­ти­­ка-інте­лі­ген­та, котрий не мав би до­міш­ку єв­рей­ської крові. Леніна вони вва­жали ін­телігентом, отже, спорід­не­ним.

І ще вони твердили: після Леніна ім­перією ніразу не правив росіянин. Ста­лін – чи то грузин, чи то осетин. Хру­щов та Брежнєв – українці.

Про те, що українським геть­ма­ном довго був Лазар Каганович, не зга­­ду­ва­ли. Переходимо до Йосипа Джу­га­шві­лі, що став Сталіним.

Кажуть, потяг до прекрасного змал­ку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Сою­зу, виникла проблема з його перекла­дом­ на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Пе­реглянувши всі варіанти пе­ре­кла­ду, Сталін вибухнув злобою на зем­ля­ків-поетів: “Самому, чи що, пере­клас­ти?“ І переклав би, бо його політичні тво­ри, які мені доводилося вивчати, а ок­ремі збереглися у власній біб­лі­о­те­ці, – це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали пе­ревагу Сталіновим творам над Лені­но­вими. Ленін користувався тільки ви­чи­таними фактами. Лише коли при­й­шов до влади, почав щось мудрувати в прак­­тичній площині. Типу, як орга­ні­зу­­вати робсельінспекцію чи коопе­ра­цію. Все ж виявилося таким же не жит­тє­здатним, як його статеві клі­ти­ни. При­рода, хоч і безглузда, але по­зба­ви­ла Леніна продовжитися в дітях. Од­нак вона виявилася на цей раз без­си­лою: ре­волюційні збоченці всього сві­ту ви­значили себе дітьми збоченця Ле­ніна.

Тепер ми знаємо, що розумна Ев­ро­па боялася революції в ії азіат­сь­ко­му, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких фран­цузьких революцій. У щойно про­­житому ХХ сто­літті Леніна зі Ста­лі­ним можна спи­са­ти на азіатчину. А як же батьківщина Ґьо­те, Канта, одна з наймудріших націй сві­ту, могла під­да­тись стадним ін­стин­к­там, мов за­гіп­но­тезована?

Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точ­ки, відповідальні за низькі ін­с­тин­к­ти. Хоч сам забавляється малярством, ін­телігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, ам­бі­ції якого неспівмірні з можли­во­стя­ми. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не ба­чив, тільки над стадом. І сорат­ни­ків сво­­їх наближав до себе тільки над ста­дом.

Був такий архітектор у гітле­рів­сь­кій Німеччині – Шпеєр (прізвище за­пи­сано на слух). Він мав возвеличити Ні­меччину в небувалих забудовах сто­ли­ці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі по­говорити по-дружньому: “Шпеєр, – впли­вав він душу, – ми з тобою зовсім ін­шої раси, як ці маршали, гауляй­­те­ри, ми обидва – митці!”

Архітектор справді своїми тво­рін­нями ніби підминав землю, вони всі­да­ли­ся на неї громіздко, мов назавжди.

А ви бачили зразки сталінської ар­хі­тектури? Та придивіться до споруд Вер­ховної Ради, Кабінету Міністрів, Ад­­­мі­ністрації Президента в Києві. Во­ни не стоять на Землі, вони тиснуть на пла­­нету, наче прагнуть зірвати її з ор­бі­ти.

Вони не запрошують до себе, а від­штов­хують.

В Ужгород навідався якось Борис Єго­­ров – російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і на­пи­сав про це в книзі “Далі буде...” Хо­тів іще дещо уточнити, дописати на міс­ці.

А зустрівшись зі мною, по­скар­жив­ся: “В Ужгороді не можна працю­ва­ти, в Ужгороді можна тільки від­по­чи­ва­ти”.

Звичайно, в порівнянні із зачум­ле­ною Москвою, наше містечко ви­гля­да­ло курортним.

– А от мені тут найкраще пра­цю­єть­ся, – сказав я москвичеві. – Я не зміг би працювати в Москві. Я там без­божно втомлююся, навіть нічого не роблячи.

В нас навіть будівля, в якій осіла об­ласна влада, зовсім привітна, а піс­ля того, як сперед неї прибрали Ле­ні­на, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йо­му, здається, звідти доведеться пі­ти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шев­ченка площа стане правиль­ні­шою за формою і опустіє змістом.

Що творилося й твориться в бу­дин­ку влади – то одне. Але площа – На­родна не тільки за назвою, а й за при­значенням.

Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, па­м’ятаю, приїхали до Ужгорода ра­дян­ський та угорський компартійні вож­ді: Хрущов та Кадар. Народ, що тво­рив їм живий коридор, зажадав по­чути їхнє живе слово. Коли вождів про­штовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ні­жилися під сонцем розкішні тро­ян­ди, задвигтіла під тисячами ніг і за­стог­нала, мов від орди. Юрба ви­ма­га­ла їй явлення лику вождів. І вони та­ки з’явилися на балконі будинку, і Хру­щов дав усім знати: «Дела у нас в стра­не идут хорошо!»

Ми ж, студенти, між собою по­жар­ту­вали, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що кому­нізм не за горами.

Вожді поїхали собі, а площа ще дов­го стогнала від дикості, яку ста­но­вить у собі людина у масі. Проте вона зна­ла й щасливі години – коли народ ви­ганяв з народної ради комуніс­тич­ну владу.

За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити жив­цем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’я­влялися. З Брежнєвим мені дове­ло­ся навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехосло­вач­чи­ни. Москва востаннє спробувала вер­нути в своє лоно бунтівного Дуб­че­ка. Як відомо, скінчилися переговори оку­пацією Чехословаччини.

Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам ген­­сек ночував деінде, – то було не на­­шого ума діло.

Проте один раз мене таки урів­ня­ли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хру­щовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.

Беру довідник «Шевченківські ла­у­­реати» 1962-2001. На 591 сторін­ці (до­­відник укладено за алфавітом) зна­йома лисина Хрущова. Мої вуса – на 491 сторінці.

А от брів Брежнєва немає. А могли бу­ти. Колись трилогія книги спогадів Бреж­нєва, хоч і написана літератур­ни­ми неграми, підлягала вивченню в кож­ному трудовому колективі. Ка­жуть, від того галасу, що виник нав­ко­ло тих спогадів, Брежнєв повірив у їх ге­ніальність і навіть збирався її про­чи­тати.

Сусідство із Хрущовим іще можна ви­тримати – він, будучи главою ім­пер­ської держави, прийшов поклони­ти­ся генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею по­ета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мі­зер­ні, але пенсії. Він щось таки хотів доб­рого зробити, хоча ті спроби були на­ївними, а в комуністичних злочи­нах була задіяна вся комуністична вер­хівка, що вижила при Сталіні, от­же – й він.

Та от бачу серед шевченківських ла­у­реатів звичайного літературного спе­кулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся роз­робляти безпрограшний на той час об­раз – Леніна. І премію взяв за ро­ман «Ульянови».

Та й це ще не верх блюзнірства у при­судженні Шевченківських премій. Най­брудніша постать серед лауреатів – Микола Шалюта. Це теоретик со­ці­а­ліс­тичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без мило­сер­дя, але зі злорадством садиста.

І, звичайно, невелика честь потра­пи­ти в цю компанію.

Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії – від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської – до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича – це люди, з якими варто було жити в одну добу.

Однак для мене немає жодного зна­­чення, хто став переможцем яки­хось кон­курсів.

Елітне для мене те, без чого не­мис­лимий завтрашній день.

Мистецтво – це лише один із про­я­вів сус­пільної свідомості. А отже – і не­сві­до­мості. І в ньому стільки нежит­тє­здат­но­го, як і у всіх інших сферах жи­т­тя.

Всі доцільно спрямовані суспільні ре­жими намагалися поставити собі ми­стецтво на службу і тим самим об­ла­городитися. Як не дивно, а саме фа­шис­тські режими найревнивіше ста­ви­лися до мистецьких уподобань. Гіт­лер нібито говорив, що до митців тре­ба ставитися, як до коней: вони не смі­ють бути ситими, але й голодними та­кож. Іспанський Франко визнавав, що пись­менників усіх без розбору на­ле­жа­ло розстріляти. Однак цього ро­би­ти не можна, бо це димарі, крізь які ви­­ходить чорний дим суспільства. Ка­жуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візь­му інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фа­шис­тський режим не прославився мис­­тецькими здобутками. Гітлер запи­су­вав­ся в одну расу з архітектором Шпе­є­ром. І що з того? Адже амбітні плани ар­хітектора могли реалізуватися тіль­ки за умови тривалої перемоги Гітле­ро­вого режиму. А такі режими недов­го­вічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкну­ла­ся. Тепер твори, породжені соцре­а­ліз­мом, стали мотлохом. Навіть тала­но­ви­тий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його пи­са­ти історичні романи. Бо інше, що зда­валося тривким, зійшло нанівець.

Але для мистецтва свобода буває не­безпечною не менш від тиранії.

Орієнтація на усіх – згубна на осо­бис­тості.

В кого сьогодні можна завоювати ви­знання. Народ проковтує, не змор­щив­шись, усе, що йому дають. А та мер­зота, яка вважає себе елітою і пла­тить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку са­ма наплодила, і не змиє того навіть свя­чена вода, а мистецтво тим паче не об­лагородить.

До речі, бездарні митці нерідко ста­вали могутніми, навіть страшними по­літиками. Але даровиті полі­ти­ки не годні стати навіть посеред­ні­ми мит­ця­ми. Мабуть, річ таки в тім, що в по­лі­ти­ці не можна досягти ус­пі­ху, не за­нед­бавши душу.

Тому не раджу талановитим мит­цям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мисте­цт­во? А туди нема дороги згори. Тільки зни­зу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.

Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.

Слава Богу, вчасно оговтався.

Україні ніколи не бракувало тала­но­витих людей. І совістю народу ста­ва­ли саме вони. Тому і не гріх вва­жа­ти їх елітою.

У ХІХ ст. то був, насамперед, Шев­чен­ко. У ХХ – Стус.

Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страж­да­ли.

Ба ні, не однаково.

Народ просто мучився своїм бо­лем. А Шевченко тим болем страж­дав.

Нині в нас засилля слова, яке не­вміє страждати.

Біль – то лише сигнал. А стра­ж­дан­ня – то вже мудрість дана тільки лю­дині в рослинно-тваринному світі.

Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги на­ро­ду, така ж скороминуща, як по­лі­тич­на.

Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?

Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.

А от Стус не сидів. Стус страждав.

Якщо моя свобода вирвалася з кар­церу Стуса, а не з «общаги» Яну­ко­ви­ча, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.

Тільки-но збирався завершити стат­­тю, але тут звістка: Закарпатська об­лас­на рада прийняла рішення про ви­знання в нас окремої нації – ру­си­нів.

Сталося. Серед таких умів записую се­бе в еліту без проблем.

Контекст : Чи належить мистець до ЕЛІТИ?



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Контекст Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
Дата публікації 2008-04-12 16:09:26
Переглядів сторінки твору 4335
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 4.944 / 5.5  (5.275 / 5.83)
* Рейтинг "Майстерень" 4.897 / 5.5  (5.086 / 5.68)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.762
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ПРО МИСТЕЦТВО
Автор востаннє на сайті 2010.03.09 22:20
Автор у цю хвилину відсутній