ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Валентин Бендюг (1954) /
Критика | Аналітика
Три душі у чистилищі і дещо про діда-гайдамаку.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Три душі у чистилищі і дещо про діда-гайдамаку.
Шевченкова містерія “Великий льох” починається трьома монологами, поданими у розділі “Три душі”. У прелюдії до цих монологів поет пише:
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. “Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали
Тоді б у рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові бог:
“Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох”.
З цих рядків ми дізнаємося про те, що три душі перебувають поза раєм, що бог наказав Петрові не пускати їх до раю до певного часу і певної події.
З монологу-сповіді Першої душі дізнаємося такі деталі її земної долі:
Побігла я за водою…
Вже й криниця тая
Замуліла і висохла
А я все літаю!..
Дивлюсь - гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях перейшла;
А того не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати!..
І вже дедви я, наледви
Донесла до хати
Оту воду… Чом я з нею
Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тію клятою водою!
От за що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в рай не пускають.
Перша душа кається, що перейшла “вповні” (за народними повір’ями перейти з повними відрами води комусь дорогу – на щастя і успіх йому) дорогу Богданові Хмельницькому, коли той їхав у Переяслав присягати Москві і визнає це своїм тяжким гріхом, хоча вважає той гріх невільним, бо не знала, що діяла. Вона уже дуже довго – від 1654 року карається за цей гріх (вже й криниця замулилася й висохла), а її усе не пускають до раю.
Друга душа у своїй сповіді подає відомості уже про 1709 рік, коли вона у Батурині напоїла коня цареві Петрові Першому, як він їхав у Москву із Полтави. І ця душа не знала, “що я тяжко, тяжко согрішила!”
Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили…
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служили, годила…
Що цареві московському
Коня напоїла!..
Отож, Друга душа теж уже давно “над ярами і степами козацькими” літає, у рай її теж не пускають, але вона карається не у пеклі і чекає на свій час, аби потрапити до раю.
Третя душа також не визнає свій гріх свідомим, сподівається, що потрапить якщо не у рай, то хоча б спочатку “на митарство”, а вже потім і до раю, “бо так сказав Петрові бог” не про котрусь одну із цих душ, а про всі три. Вона також уже давно – від 1787 року (коли Катерина Друга пливла з Києва у нещодавно завойований Крим) карається та сподівається на милість божу.
Ось уривок з її монологу:
Як їхала Катерина
В Канів по дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи, може, що в маленької
На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі всі і сили,
Воєводи… І меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
І за що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця –
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?
Три душі-сестриці (у вічності всі рівні) перебувають поза раєм, караються за свої несвідомі гріхи, але караються не у пеклі та сподіваються невдовзі потрапити у рай. Де ж вони перебувають так довго? Адже за догматами православної церкви душі померлих відразу ж потрапляють до пекла чи до раю і ніякого чистилища, звідки молитвами чи пожертвами живих можна було б визволити душі мертвих, не існує. Звідки така конкретика – і про ключника раю Петра, і про митарство?..
Насмілюсь стверджувати, що тут Тарасом Шевченком майстерно викладені народнопоетичні вірування, що склалися серед українців під впливом уніатської церкви, яка (на відміну від московської православної) визнає існування чистилища. Запитаєте, як такі вірування засвоїв Шевченко? На мій погляд, усе пояснюється надзвичайно просто. Шевченко народився і виріс в атмосфері, де побутував дух унії: православна церква московського зразка запанувала у його рідному селі не раніше 1793 року; довгий час, подекуди - аж до кінця дев’ятнадцятого сторіччя, у московських єпископів не доходили руки, аби змінити внутрішнє убрання і розпис колишніх уніатських церков, до заміни цехових хоругв, ікон, облаштування нових (високих, суцільних) іконостасів, знищення скульптурних фігур; богослужбовими книгами до середини, а то й до кінця дев’ятнадцятого сторіччя у переважній більшості церков Правобережної України залишалися уніатські книги, що видавалися у Почаєві та Львові, бо, як пояснювали священики, “на преобретение книг московской печати денег нет ”; священиками і дяками у церквах Правобережжя були переважно вчорашні уніати, які пройшли формальну школу православної катехізації і отримали право на служіння. Отож, 1814 року Тараса хрестив вчорашній уніат, вчив його читати й писати син уніата, вчився він по уніатських книжках. Уніатами були йог батько, мати, дядьки і тітки, діди і баби та й уся старша рідня… Його батько - Шевченко (Грушівський) Григорій Іванович народився 1781 року, був письменним, щонеділі у своїй родині читав “житія святих” (Мінеї Четьї), а його дід Шевченко (Грушівський) Іван Андрійович народився 1761 року, а тому аж ніяк не міг брати участі у гайдамацькому повстанні 1768 року (Коліївщині), але казок, колядок, народних оповідань, певно, знав досить: “Столітнії очі, як зорі, сіяли // А слово за словом сміялось, лилось”. Як же йому після цього не визнавати догматів української уніатської церкви?
Три душі поміщені Тарасом у чистилище, звідки вони мають можливість прилітати на землю, літати над ярами і козацькими степами, сідати на церковного хреста у Суботові (на Богданову церкву-домовину, збудовану в уніатському стилі), ночувати у лісі Чуті (ліс біля Суботова) на дубочку… Вони сотні літ перебувають ні у раю, ні у пеклі, а їх доля залежить від земних подій і божої волі.
Відлуння епохи панування уніатської церкви на Правобережжі досі зустрічаємо у численних колядках, народних назвах релігійних свят, наприклад: Вілія (вечір перед святом, зокрема Різдвом), Різдво, Одіяніє (вечір перед Пасхою), Великдень, Головостеніє чи Головосіки (стяття голови Івана Предтечі), Здвиження тощо.
PS
Якщо хтось сміє заперечити мені, то дуже прошу.
Валентин БЕНДЮГ
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. “Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали
Тоді б у рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові бог:
“Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох”.
З цих рядків ми дізнаємося про те, що три душі перебувають поза раєм, що бог наказав Петрові не пускати їх до раю до певного часу і певної події.
З монологу-сповіді Першої душі дізнаємося такі деталі її земної долі:
Побігла я за водою…
Вже й криниця тая
Замуліла і висохла
А я все літаю!..
Дивлюсь - гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях перейшла;
А того не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати!..
І вже дедви я, наледви
Донесла до хати
Оту воду… Чом я з нею
Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тію клятою водою!
От за що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в рай не пускають.
Перша душа кається, що перейшла “вповні” (за народними повір’ями перейти з повними відрами води комусь дорогу – на щастя і успіх йому) дорогу Богданові Хмельницькому, коли той їхав у Переяслав присягати Москві і визнає це своїм тяжким гріхом, хоча вважає той гріх невільним, бо не знала, що діяла. Вона уже дуже довго – від 1654 року карається за цей гріх (вже й криниця замулилася й висохла), а її усе не пускають до раю.
Друга душа у своїй сповіді подає відомості уже про 1709 рік, коли вона у Батурині напоїла коня цареві Петрові Першому, як він їхав у Москву із Полтави. І ця душа не знала, “що я тяжко, тяжко согрішила!”
Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили…
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служили, годила…
Що цареві московському
Коня напоїла!..
Отож, Друга душа теж уже давно “над ярами і степами козацькими” літає, у рай її теж не пускають, але вона карається не у пеклі і чекає на свій час, аби потрапити до раю.
Третя душа також не визнає свій гріх свідомим, сподівається, що потрапить якщо не у рай, то хоча б спочатку “на митарство”, а вже потім і до раю, “бо так сказав Петрові бог” не про котрусь одну із цих душ, а про всі три. Вона також уже давно – від 1787 року (коли Катерина Друга пливла з Києва у нещодавно завойований Крим) карається та сподівається на милість божу.
Ось уривок з її монологу:
Як їхала Катерина
В Канів по дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи, може, що в маленької
На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі всі і сили,
Воєводи… І меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
І за що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця –
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?
Три душі-сестриці (у вічності всі рівні) перебувають поза раєм, караються за свої несвідомі гріхи, але караються не у пеклі та сподіваються невдовзі потрапити у рай. Де ж вони перебувають так довго? Адже за догматами православної церкви душі померлих відразу ж потрапляють до пекла чи до раю і ніякого чистилища, звідки молитвами чи пожертвами живих можна було б визволити душі мертвих, не існує. Звідки така конкретика – і про ключника раю Петра, і про митарство?..
Насмілюсь стверджувати, що тут Тарасом Шевченком майстерно викладені народнопоетичні вірування, що склалися серед українців під впливом уніатської церкви, яка (на відміну від московської православної) визнає існування чистилища. Запитаєте, як такі вірування засвоїв Шевченко? На мій погляд, усе пояснюється надзвичайно просто. Шевченко народився і виріс в атмосфері, де побутував дух унії: православна церква московського зразка запанувала у його рідному селі не раніше 1793 року; довгий час, подекуди - аж до кінця дев’ятнадцятого сторіччя, у московських єпископів не доходили руки, аби змінити внутрішнє убрання і розпис колишніх уніатських церков, до заміни цехових хоругв, ікон, облаштування нових (високих, суцільних) іконостасів, знищення скульптурних фігур; богослужбовими книгами до середини, а то й до кінця дев’ятнадцятого сторіччя у переважній більшості церков Правобережної України залишалися уніатські книги, що видавалися у Почаєві та Львові, бо, як пояснювали священики, “на преобретение книг московской печати денег нет ”; священиками і дяками у церквах Правобережжя були переважно вчорашні уніати, які пройшли формальну школу православної катехізації і отримали право на служіння. Отож, 1814 року Тараса хрестив вчорашній уніат, вчив його читати й писати син уніата, вчився він по уніатських книжках. Уніатами були йог батько, мати, дядьки і тітки, діди і баби та й уся старша рідня… Його батько - Шевченко (Грушівський) Григорій Іванович народився 1781 року, був письменним, щонеділі у своїй родині читав “житія святих” (Мінеї Четьї), а його дід Шевченко (Грушівський) Іван Андрійович народився 1761 року, а тому аж ніяк не міг брати участі у гайдамацькому повстанні 1768 року (Коліївщині), але казок, колядок, народних оповідань, певно, знав досить: “Столітнії очі, як зорі, сіяли // А слово за словом сміялось, лилось”. Як же йому після цього не визнавати догматів української уніатської церкви?
Три душі поміщені Тарасом у чистилище, звідки вони мають можливість прилітати на землю, літати над ярами і козацькими степами, сідати на церковного хреста у Суботові (на Богданову церкву-домовину, збудовану в уніатському стилі), ночувати у лісі Чуті (ліс біля Суботова) на дубочку… Вони сотні літ перебувають ні у раю, ні у пеклі, а їх доля залежить від земних подій і божої волі.
Відлуння епохи панування уніатської церкви на Правобережжі досі зустрічаємо у численних колядках, народних назвах релігійних свят, наприклад: Вілія (вечір перед святом, зокрема Різдвом), Різдво, Одіяніє (вечір перед Пасхою), Великдень, Головостеніє чи Головосіки (стяття голови Івана Предтечі), Здвиження тощо.
PS
Якщо хтось сміє заперечити мені, то дуже прошу.
Валентин БЕНДЮГ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію