Торішня скирта в галасі грачинім
стоїть серед осінніх позолот,
немов бабуся в сірій куфайчині
попоратися вийшла на город.

І безголові соняхи зійшлися,
неначе жде їх муштра стройова,
а понад ними плаває у висях
одна на всіх весела голова.

Степи мої! Горби мої та балки,
ви віддали вже все, що тут росте.
Лиш стебла кукурудзи, наче мавки,
не поскидали дрантя золоте.

Не знаю я, чи довго ще нестиму
своє життя на зрілому стеблі,
але спішу згоріти на землі,
як зелень степова, почувши зиму.

І вже ніяких не боюся втрат,
осінній сум приємлю, як належне,
і радість оглядаю обережно,
і свята не шукаю серед свят.