ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Проза
СИЛА ПОЕЗІЇ (закінчення)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СИЛА ПОЕЗІЇ (закінчення)
ІІІ
Поет сам був сином відомого письменника. І в усьому, звісно, відчував батьківську турботу і підтримку. Його нерідко називали батьковим іменем. Та жанри у них були різні. Батько писав прозу, а він – поезію.
Та інколи батькова популярність завдавала йому чималих клопотів. Саме через тата його перша збірка вийшла, коли йому було вже за тридцять. Він був настільки принциповим, що коли батько став директором столичного видавництва, не поніс туди свій перший рукопис. Пішов у молодіжне, менш солідне видавництво, до знайомої поетеси, яку знав по спільній роботі в одній з журналістських редакцій. На біду, вона перед їхньою зустріччю просилася до його батька на роботу, бо там і платня вища і робота престижніша. Та ситуація склалася так, що він мусив їй відмовити.
Злопам"ятна жінка вирішила відігратися на синові і, як кажуть літератори, «зарубала» дітище поета, зробила з книжки ледь не посміховисько.
Розчарований в людях, він кілька років не заявлявся до видавців.
Та все ж минув час і книжка побачила світ. І там було стільки гарних поезій, присвячених першому його коханню.
- Твої вірші дуже музичні, - якось помітив один з його колег по перу. Чому б тобі не віддати їх композиторам? Хай пишуть музику.
Та абикому він не хотів нести. Дуже шанував Олександра Білаша за його «Два кольори», «Ясени», «Лелеченьки», «Сину, качки летять», «Журавку»…
- «Та чи захоче Білаш зі мною мати справу?» - подумалось. Він пише на слова Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника Михайла Ткача, Василя Юхимовича – класиків нашої літератури.
Та саме батька дуже шанував чудовий композитор. І коли син приніс йому свої вірші, він сказав:
- Ти знаєш, мені байдуже, хто переді мною, чи класик чи рядовий трудівник пера. Аби тільки текст його зачепив мене за живе.
Така позиція говорила про те, що перед тобою істинно народний самобутній талант зі своїм баченням і авторитетом. «Тільки от чи зачеплять його душу мої вірші?» – думав поет.
Минуло кілька тижнів, і ось дзвінок від композитора.
- Приходь, козаче, ніби гарна пісня витанцювалась – прогуло у слухавці.
Здивований і зраділий він прийшов до оселі маестро.
- Перешерстив усю твою першу збірку – сказав він, - а ось тільки «Листи» вразили мою душу найбільше. Таким щемом мені від них війнуло. І в мене щось було таке у молодості. От і написалося.
… На концерті в одному із гарних залів столиці заслужений артист України, добрий друг поета, співав Білашеві і його «Листи» під акомпанемент своєї дружини, відомої піаністки.
Пісня злітала над залом, над цілим світом, здавалося, лебедем кохання, що майже не збулося, ледь крилом торкнувши його долю.
Щеміли душі у слухачів. А в його очах стояли сльози…
І чомусь згадалися слова геніальної нашої Ліни Костенко:
Настане день, обтяжений плодами,
Не страшно їм ні слави, ні хули,
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав"язь все таки дали.
І то - нічого, що чигали круки.
І що пройшло отак багато літ,
З такого болю і такої муки,
Душа не зродить бутафорський плід.
- Спасибі тобі, моя перша любове, за те нетривке щастя, - подумав поет, - а ще більше за ті страждання і печаль, за те горе, що межувало з небуттям, бо лише пройшовши горнило того пекла, талант митця загартовується, і його слово набуває тієї сили – сили неперебутності.
(кінець)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)
Поет сам був сином відомого письменника. І в усьому, звісно, відчував батьківську турботу і підтримку. Його нерідко називали батьковим іменем. Та жанри у них були різні. Батько писав прозу, а він – поезію.
Та інколи батькова популярність завдавала йому чималих клопотів. Саме через тата його перша збірка вийшла, коли йому було вже за тридцять. Він був настільки принциповим, що коли батько став директором столичного видавництва, не поніс туди свій перший рукопис. Пішов у молодіжне, менш солідне видавництво, до знайомої поетеси, яку знав по спільній роботі в одній з журналістських редакцій. На біду, вона перед їхньою зустріччю просилася до його батька на роботу, бо там і платня вища і робота престижніша. Та ситуація склалася так, що він мусив їй відмовити.
Злопам"ятна жінка вирішила відігратися на синові і, як кажуть літератори, «зарубала» дітище поета, зробила з книжки ледь не посміховисько.
Розчарований в людях, він кілька років не заявлявся до видавців.
Та все ж минув час і книжка побачила світ. І там було стільки гарних поезій, присвячених першому його коханню.
- Твої вірші дуже музичні, - якось помітив один з його колег по перу. Чому б тобі не віддати їх композиторам? Хай пишуть музику.
Та абикому він не хотів нести. Дуже шанував Олександра Білаша за його «Два кольори», «Ясени», «Лелеченьки», «Сину, качки летять», «Журавку»…
- «Та чи захоче Білаш зі мною мати справу?» - подумалось. Він пише на слова Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника Михайла Ткача, Василя Юхимовича – класиків нашої літератури.
Та саме батька дуже шанував чудовий композитор. І коли син приніс йому свої вірші, він сказав:
- Ти знаєш, мені байдуже, хто переді мною, чи класик чи рядовий трудівник пера. Аби тільки текст його зачепив мене за живе.
Така позиція говорила про те, що перед тобою істинно народний самобутній талант зі своїм баченням і авторитетом. «Тільки от чи зачеплять його душу мої вірші?» – думав поет.
Минуло кілька тижнів, і ось дзвінок від композитора.
- Приходь, козаче, ніби гарна пісня витанцювалась – прогуло у слухавці.
Здивований і зраділий він прийшов до оселі маестро.
- Перешерстив усю твою першу збірку – сказав він, - а ось тільки «Листи» вразили мою душу найбільше. Таким щемом мені від них війнуло. І в мене щось було таке у молодості. От і написалося.
… На концерті в одному із гарних залів столиці заслужений артист України, добрий друг поета, співав Білашеві і його «Листи» під акомпанемент своєї дружини, відомої піаністки.
Пісня злітала над залом, над цілим світом, здавалося, лебедем кохання, що майже не збулося, ледь крилом торкнувши його долю.
Щеміли душі у слухачів. А в його очах стояли сльози…
І чомусь згадалися слова геніальної нашої Ліни Костенко:
Настане день, обтяжений плодами,
Не страшно їм ні слави, ні хули,
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав"язь все таки дали.
І то - нічого, що чигали круки.
І що пройшло отак багато літ,
З такого болю і такої муки,
Душа не зродить бутафорський плід.
- Спасибі тобі, моя перша любове, за те нетривке щастя, - подумав поет, - а ще більше за ті страждання і печаль, за те горе, що межувало з небуттям, бо лише пройшовши горнило того пекла, талант митця загартовується, і його слово набуває тієї сили – сили неперебутності.
(кінець)
17-18.03.7519 р. (Від Трипілля) (2011)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію