ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець
Зоряна Замкова.У лабіринтах дотиків: новели, роздуми. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2021. – 264 ст. – (Серія «Мала проза України»)
Письменниця і журналістка Зоряна Замкова народилася у м. Ланівці на Тернопільщині, живе і працює в Тернополі. Попередні твори: збірки поезій «Фрески собору видінь» (2002), «Клопоти з ідеалом» (2004); книга поезій і прози «Маленька крапка знаку запитання» (2017), книга нарисів «Виклик долі» (2018, у співавторстві). У книгу, про яку йдеться, увійшли 52 новели та роздуми – своєрідні вкраплення, що титуловані як «Зоринки для душі).
Інтелектуальність та ліризм, – головні ознаки стилю авторки, які важко не помітити, а ще – автобіографічність; особистий досвід – найважливіший, звідси суб’єктивоване писання про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, так би мовити, записані імпровізації на тему власного приватного досвіду. На загальну думку, прозаїк може розраховувати на увагу читачів лише тоді, коли пише, базуючись на власному досвіді (інша річ – який це досвід і чи він може зацікавити читача, але це вже, як то кажуть, трохи інша історія). Найдокладніше письменник знає самого себе. Про особливості третьої ознаки – автобіографічності – ми поговоримо трохи пізніше.
У текстах «Зоринок…» авторка не уникає розмови про свої світоглядні переконання, не заперечує певних засад повчальної дидактики, проте рухливі рядки її роздумів, стрімкий обмін короткими фразами, виділеними лише абзацами, її асоціативні перелітання з одного часовиміру в інший, від однієї цитати до іншої, перетворюють нарацію на калейдоскоп, і увага читача, що перезавантажена різноманітною інформацією, деколи зависає, затягується. Якщо читач не належить до інтелектуалів, розставлені знаки, маркери, рясна кількість образів, фактів, деталей та культурних алюзій, роздуми над цитованими думками великих людей (Будда, Борис Пастернак, Томас Харріс, Гері Чепмен, Євген Сверстюк, мати Тереза, Антон Чехов, Януш Леон Вишневський, Станіслав Єжі Лец – і це лишень в першому пригадуванні, бо цей перелік набагато довший!) не завжди зчитуються. Тут своя логіка і фізика теж своя, позаяк створена з багатьох фрагментів пам’яті. Можна сказати, що такий великий щедротний світ авторського інтелектуального багажу потребує постійного руху уваги пересічного читача, якої не завжди вистачає, аби побачити й усвідомити все й одразу. Врешті важливо, що ці «зоринкові» вставки між новелами можна читати не конче від початку, а з будь-якого розділу. І це дуже зручно.
Проте, і задумка, і виконання цього розкиданого тексту, що складається й періодично знову розсипається, вельми цікаві, навіть усупереч тому, що зазначено вище, тому що напряму зачіпають питання філософських роздумів про час, реальність, національну пам’ять, етику й мораль. Авторка пропонує власні правила гри, свою модуляцію голосу, стилю та тематики, міркує, рефлексує, роздумує, робить це постійно-невпинно! І це, на мою думку, є найбільшою чеснотою книги, якій віриш!
У взаємодії з прожитим чужим життям, наразі, життям письменниці, читач отримує новий тактильний досвід (до речі, тактильність – це відчуття доторків/дотиків!), новий початок й нове розуміння, що, в свою чергу, працює на нове самовизначення. Уважно вчитуючись у тексти, поступово перестаєш відчувати межу між зовнішнім і внутрішнім, і ясно бачиш, що у світі авторки трохи інші координати, трохи інший кут спостереження, що й надає цим роздумам мультикультурності, позабуденності й всеохватності.
Тепер поговоримо про ознаку автобіографічності, що притаманна переважно текстам представлених новел. Французький письменник Серж Дубровський вельми парадоксально визначає суть автофікшну, жанру сучасної художньої літератури, котрий набуває неабиякої популярності, як «вимисел абсолютно достовірних подій і фактів», і бачить його місце десь між щоденниковою прозою та белетристикою. Саме ця межова позиція дає можливість письменниці шукати та експериментувати, при тому залишаючись у креативному просторі художньої літератури. Критерієм автопрози залишається вільна розшарована наративна стилістика, або loose feeling (з англ. розслаблене відчуття), коли сюжетні новели переміняються на такий собі флешбек, а чи флешфорвард – терміни (переважно, кінематографічні) зворотного кадру, коли сюжетна лінія ретроспективно відхиляється у минуле, або перескакує у майбутнє, тим самим наочніше пояснюючи вчинки і дії персонажів, розкриває їхні думки чи ідеї.
Стилістика жанру – це проза про себе, вигадка про себе, що ховає у собі ресурс особистісного розвитку, своєрідна художня суб’єктивність, пізнання зв’язків зі світом. Творення прози, зокрема, короткої, – складна алхімічна процедура. Так чи інакше, без таланту й майстерності записати свої правдиві та нафантазовані історії, свідчення, легенди й навіть вигадки про себе та інших, дійсних і сотворених уявою, неможливо. Тільки за наявності цих якостей прозові рядки перетворяться у струми пульсуючого життя, котрі, я вірю, бодай у години читання додадуть життю виразності та яскравості.
Отже, оповідній манері авторки властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх тропів. Персонажами новел є особистості, зазвичай цілком сформовані, що потрапили у незвичайні життєві обставини. Інтрига, як правило, концентрується на ситуаційній або психологічній несподіванці. За настроями присутні новели психологічні, соціальні, ліричні («Шанс»), есеїстичні («Як я не взяла інтерв’ю»), драматичні, навіть детективні («Скелет у шафі»). У новелі «Квіти з фронтових листів» авторка безкомпромісно і чесно написала про власну сімейну історію, про долю жінки, яку покалічили травми війни.
Книга Зоряни Замкової варта того, щоби її регулярно перечитувати – наша краянка впевнено позиціонує свій творчий профіль креативної мислительки, яка залишається внутрішньо теплою мисткинею у постійному пошуку досконалості. І в цьому засаднича відмінність її книги від багатьох сучасних прозаїків з їх, м’яко кажучи, скептицизмом, помноженим на розгубленість та розчарованість; на хворобливо-нервову позицію – «Життя - марнота марнот», вона відповідає – а життя-буття прекрасне, воно різне та непросте, а тому глибоке. Саме тому, авторка справжня, бо складна, бо різна, позаяк свідома того, що єдино точні слова та образи ідуть з пера тільки з плином часу; вона захоплює своїм затятим ствердженням, що апріорі життя-буття треба проживати, але не лиш оплакувати. Сьогоднішнім прозаїкам не зле буде почитати нашу авторку, повчитись, як вона вміє поєднати травматику з вітальністю, біль із захватом, а цивілізаційні катастрофи відтінити приватними історіями. Думаю, що письменниця Зоряна Замкова займає своє власне місце у колі креативних талановитих особистостей, які творять справжню літературу сьогодні.
Письменники, як відомо, очікують доброзичливих відгуків. Сподіваюся, що ваша покірна слуга – критик доброзичливий, але не копліментарний. Я переконана, що книга, про яку наразі йдеться, потрапила в моє поле зору саме через її якість, і варта прочитання зацікавленим читачем. Більше того, я волію, аби моя рецензія збільшувала прихільність читачів до творчості нашої краянки і щиро надіюся, що мої висновки, можливо, стануть комусь у пригоді.
Письменниця і журналістка Зоряна Замкова народилася у м. Ланівці на Тернопільщині, живе і працює в Тернополі. Попередні твори: збірки поезій «Фрески собору видінь» (2002), «Клопоти з ідеалом» (2004); книга поезій і прози «Маленька крапка знаку запитання» (2017), книга нарисів «Виклик долі» (2018, у співавторстві). У книгу, про яку йдеться, увійшли 52 новели та роздуми – своєрідні вкраплення, що титуловані як «Зоринки для душі).
Інтелектуальність та ліризм, – головні ознаки стилю авторки, які важко не помітити, а ще – автобіографічність; особистий досвід – найважливіший, звідси суб’єктивоване писання про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, так би мовити, записані імпровізації на тему власного приватного досвіду. На загальну думку, прозаїк може розраховувати на увагу читачів лише тоді, коли пише, базуючись на власному досвіді (інша річ – який це досвід і чи він може зацікавити читача, але це вже, як то кажуть, трохи інша історія). Найдокладніше письменник знає самого себе. Про особливості третьої ознаки – автобіографічності – ми поговоримо трохи пізніше.
У текстах «Зоринок…» авторка не уникає розмови про свої світоглядні переконання, не заперечує певних засад повчальної дидактики, проте рухливі рядки її роздумів, стрімкий обмін короткими фразами, виділеними лише абзацами, її асоціативні перелітання з одного часовиміру в інший, від однієї цитати до іншої, перетворюють нарацію на калейдоскоп, і увага читача, що перезавантажена різноманітною інформацією, деколи зависає, затягується. Якщо читач не належить до інтелектуалів, розставлені знаки, маркери, рясна кількість образів, фактів, деталей та культурних алюзій, роздуми над цитованими думками великих людей (Будда, Борис Пастернак, Томас Харріс, Гері Чепмен, Євген Сверстюк, мати Тереза, Антон Чехов, Януш Леон Вишневський, Станіслав Єжі Лец – і це лишень в першому пригадуванні, бо цей перелік набагато довший!) не завжди зчитуються. Тут своя логіка і фізика теж своя, позаяк створена з багатьох фрагментів пам’яті. Можна сказати, що такий великий щедротний світ авторського інтелектуального багажу потребує постійного руху уваги пересічного читача, якої не завжди вистачає, аби побачити й усвідомити все й одразу. Врешті важливо, що ці «зоринкові» вставки між новелами можна читати не конче від початку, а з будь-якого розділу. І це дуже зручно.
Проте, і задумка, і виконання цього розкиданого тексту, що складається й періодично знову розсипається, вельми цікаві, навіть усупереч тому, що зазначено вище, тому що напряму зачіпають питання філософських роздумів про час, реальність, національну пам’ять, етику й мораль. Авторка пропонує власні правила гри, свою модуляцію голосу, стилю та тематики, міркує, рефлексує, роздумує, робить це постійно-невпинно! І це, на мою думку, є найбільшою чеснотою книги, якій віриш!
У взаємодії з прожитим чужим життям, наразі, життям письменниці, читач отримує новий тактильний досвід (до речі, тактильність – це відчуття доторків/дотиків!), новий початок й нове розуміння, що, в свою чергу, працює на нове самовизначення. Уважно вчитуючись у тексти, поступово перестаєш відчувати межу між зовнішнім і внутрішнім, і ясно бачиш, що у світі авторки трохи інші координати, трохи інший кут спостереження, що й надає цим роздумам мультикультурності, позабуденності й всеохватності.
Тепер поговоримо про ознаку автобіографічності, що притаманна переважно текстам представлених новел. Французький письменник Серж Дубровський вельми парадоксально визначає суть автофікшну, жанру сучасної художньої літератури, котрий набуває неабиякої популярності, як «вимисел абсолютно достовірних подій і фактів», і бачить його місце десь між щоденниковою прозою та белетристикою. Саме ця межова позиція дає можливість письменниці шукати та експериментувати, при тому залишаючись у креативному просторі художньої літератури. Критерієм автопрози залишається вільна розшарована наративна стилістика, або loose feeling (з англ. розслаблене відчуття), коли сюжетні новели переміняються на такий собі флешбек, а чи флешфорвард – терміни (переважно, кінематографічні) зворотного кадру, коли сюжетна лінія ретроспективно відхиляється у минуле, або перескакує у майбутнє, тим самим наочніше пояснюючи вчинки і дії персонажів, розкриває їхні думки чи ідеї.
Стилістика жанру – це проза про себе, вигадка про себе, що ховає у собі ресурс особистісного розвитку, своєрідна художня суб’єктивність, пізнання зв’язків зі світом. Творення прози, зокрема, короткої, – складна алхімічна процедура. Так чи інакше, без таланту й майстерності записати свої правдиві та нафантазовані історії, свідчення, легенди й навіть вигадки про себе та інших, дійсних і сотворених уявою, неможливо. Тільки за наявності цих якостей прозові рядки перетворяться у струми пульсуючого життя, котрі, я вірю, бодай у години читання додадуть життю виразності та яскравості.
Отже, оповідній манері авторки властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх тропів. Персонажами новел є особистості, зазвичай цілком сформовані, що потрапили у незвичайні життєві обставини. Інтрига, як правило, концентрується на ситуаційній або психологічній несподіванці. За настроями присутні новели психологічні, соціальні, ліричні («Шанс»), есеїстичні («Як я не взяла інтерв’ю»), драматичні, навіть детективні («Скелет у шафі»). У новелі «Квіти з фронтових листів» авторка безкомпромісно і чесно написала про власну сімейну історію, про долю жінки, яку покалічили травми війни.
Книга Зоряни Замкової варта того, щоби її регулярно перечитувати – наша краянка впевнено позиціонує свій творчий профіль креативної мислительки, яка залишається внутрішньо теплою мисткинею у постійному пошуку досконалості. І в цьому засаднича відмінність її книги від багатьох сучасних прозаїків з їх, м’яко кажучи, скептицизмом, помноженим на розгубленість та розчарованість; на хворобливо-нервову позицію – «Життя - марнота марнот», вона відповідає – а життя-буття прекрасне, воно різне та непросте, а тому глибоке. Саме тому, авторка справжня, бо складна, бо різна, позаяк свідома того, що єдино точні слова та образи ідуть з пера тільки з плином часу; вона захоплює своїм затятим ствердженням, що апріорі життя-буття треба проживати, але не лиш оплакувати. Сьогоднішнім прозаїкам не зле буде почитати нашу авторку, повчитись, як вона вміє поєднати травматику з вітальністю, біль із захватом, а цивілізаційні катастрофи відтінити приватними історіями. Думаю, що письменниця Зоряна Замкова займає своє власне місце у колі креативних талановитих особистостей, які творять справжню літературу сьогодні.
Письменники, як відомо, очікують доброзичливих відгуків. Сподіваюся, що ваша покірна слуга – критик доброзичливий, але не копліментарний. Я переконана, що книга, про яку наразі йдеться, потрапила в моє поле зору саме через її якість, і варта прочитання зацікавленим читачем. Більше того, я волію, аби моя рецензія збільшувала прихільність читачів до творчості нашої краянки і щиро надіюся, що мої висновки, можливо, стануть комусь у пригоді.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію