ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Веретено часоплину, або Вузлувата нитка Аріадни
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Веретено часоплину, або Вузлувата нитка Аріадни
Володимир Кравчук. Часоплин: поезії. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2021. – 104 с.
Нова книга поезій Володимира Кравчука красиво титулована й структурована. Три розділи-цикли з вельми гарними назвами ( «Кущ вкраїнської спокути», «Кава з присмаком думок», «За межею вітрів») містять майже сотню творів авторської лірики. Я вже не один раз писала про поезію нашого краянина і ловлю себе на думці, що чергове видання, про яке йдеться, безумовно, схоже на попередні й, на перший погляд, мало чим від них відрізняється. А на другий? – запитую я сама себе. І починаю рефлексувати.
Поезія – це завжди відображення чогось більшого, ніж ти сам, уміння бачити ці відмінності і доносити їх до людей. Щоденниковість – саме так я би визначила стилістику цієї книги. Поет у своєму письмі є органічним, природнім, вільним. Переважає традиційна коротка строфа, що гейби протистоїть формальним пошукам, однак, залишаючись лаконічним у формі, перо поета сфокусовано на глибині змісту. Це поезія нотаток, спостережень, розмірковувань, у більшості, печальних меланхолійних наспівів, та майже кожен вірш містить сильну емпатію. Іноді прориваються мотиви, коли гаряче віршотворче дихання заступає поміркованість, коли емоції вихлюпуються назовні, проте, немає ні цинізму, ні пафосного перебору, все у межах смаку та міри. Гадаю, це вірші романтичного реаліста.
Поетична магія строф Володимира знаходиться навіть не в словах, а десь поряд із ними, десь навіть вище чи глибше за них; павза, мовчання, дихання, порух, дотик, звук – це вузлики думок на нитці Аріадни, а об’єднує їх та додає завершеності Пані Метафора, майстром якої є наш поет ( «Чи зміг я перед Словом завинити / І не вдихнути рвійного тепла?.. / Крадеться сумнів, часто вітром шитий: / Не Слово – Думка першою була.» («Про творчість»). Духовні й душевні картини світу розкриваються через метафору: «На веретено часоплину / (Де вузлувато, там і рвано) / Думки намотують хвилини» («Тягучим клеєм ніч зимова»); «Поглядом її не оминути… / Голос думка стишить хоч на мить / Там, де кущ вкраїнської спокути / За любов ніяк не відболить («Визріла калина»). Оксюморон – явище не таке вже й рідкісне у поета (пригадую його «спопеліле озеро»), мистець полюбляє ставити поряд слова, що зберігають фактор сполучення непоєднуваного, але завжди несподівано оригінального: «Цей теплий холод хтось наворожив» («Здивовані фіалки»). Приваблює постійний пошук межових визначень, але без надриву і розчарувань, коли тільки так можна долучитися до певної істини, побачити усі її значення у максимальних проявах і таким чином уповні дати їх пізнати іншим.
Природа у Володимира Кравчука не містить ані добра, ані зла. Все залежить від його ставлення до її вічних красот, що ховають у собі розраду і мудрість спокою: «Розчісує хвилястий вітер / Порідлі промені дощу, / Гойда калюжа дивний витвір / Із пелюсткового плачу. / Прочинить травень в літо двері / І, мабуть, з легкої руки / Зачервоніють на папері / Вишнево писані рядки» («Розчісує хвилястий вітер»). Запам’ятовується любовна лірика. Гадаю, так може писати тільки зрілий чоловік, який все знає про таїну кохання, його висоту й святість, але й глибину розчарувань теж! І знову впадає ув око шляхетність вислову, що уникає крайнощів і фальшивої риторики: «Засмагле сонце за ліском / Неквапно котиться додому, / Пухка хмарина рушником / Йому з чола утерла втому. / Смакує пахощами трав / Прив’ялий день стрімкого літа. / Не квіти, – ніжність обійняв. / Несу тобі. Не розгубити б…» («Засмагле сонце за ліском»).
Володимир Кравчук не цурається політики, про що свідчать одинадцять віршів з циклу «Кущ вкраїнської спокути», але й ці теми підкоряються його поетичним засобам; не акцентуючи на публіцистиці, поет висловлюється принципово за законами чистої поезії, тобто його кут зору має іншу перспективу – художник повертає слову його метафізичний статус, даруючи розуму й серцю читача старі-нові відчуття християнського ставлення до життя, з його стражданням, болем ненароджених дітей через смерть на війні молодих українських хлопців: «Скоро знову вклиняться лелеки / В давніх весен теплу новизну, / Та чомусь у небі, ой, не легко / Так х р е с т а т о бачити війну / І прикриють чорно-білі крила / Гнізда рідні, мов хати, де сум. / В клекоті чиясь почує мила / Скрип колиски, що не принесуть…» («В клекоті»)
Майже кожен вірш у збірці «Часоплин» – це подія поетового, насамперед, внутрішнього життя, це фіксування кожної хвилини і ставлення до неї, як до крихти вічності, коли логіка змісту просякнута інтелектуальними барвами багатого життєвого досвіду. На мій погляд, поезія Володимира Кравчука, у головному, є прикладом захисту своєї індивідуальності від влади соціуму, протистояння більшості, коли вельми потрібні особистісні вольові зусилля, щоби зберігати й примножувати у собі риси здорової романтики, далебі робити це в теперішніх умовах панування маскультури та шоу-бізнесу творчій людині важко
Нова книга поезій Володимира Кравчука красиво титулована й структурована. Три розділи-цикли з вельми гарними назвами ( «Кущ вкраїнської спокути», «Кава з присмаком думок», «За межею вітрів») містять майже сотню творів авторської лірики. Я вже не один раз писала про поезію нашого краянина і ловлю себе на думці, що чергове видання, про яке йдеться, безумовно, схоже на попередні й, на перший погляд, мало чим від них відрізняється. А на другий? – запитую я сама себе. І починаю рефлексувати.
Поезія – це завжди відображення чогось більшого, ніж ти сам, уміння бачити ці відмінності і доносити їх до людей. Щоденниковість – саме так я би визначила стилістику цієї книги. Поет у своєму письмі є органічним, природнім, вільним. Переважає традиційна коротка строфа, що гейби протистоїть формальним пошукам, однак, залишаючись лаконічним у формі, перо поета сфокусовано на глибині змісту. Це поезія нотаток, спостережень, розмірковувань, у більшості, печальних меланхолійних наспівів, та майже кожен вірш містить сильну емпатію. Іноді прориваються мотиви, коли гаряче віршотворче дихання заступає поміркованість, коли емоції вихлюпуються назовні, проте, немає ні цинізму, ні пафосного перебору, все у межах смаку та міри. Гадаю, це вірші романтичного реаліста.
Поетична магія строф Володимира знаходиться навіть не в словах, а десь поряд із ними, десь навіть вище чи глибше за них; павза, мовчання, дихання, порух, дотик, звук – це вузлики думок на нитці Аріадни, а об’єднує їх та додає завершеності Пані Метафора, майстром якої є наш поет ( «Чи зміг я перед Словом завинити / І не вдихнути рвійного тепла?.. / Крадеться сумнів, часто вітром шитий: / Не Слово – Думка першою була.» («Про творчість»). Духовні й душевні картини світу розкриваються через метафору: «На веретено часоплину / (Де вузлувато, там і рвано) / Думки намотують хвилини» («Тягучим клеєм ніч зимова»); «Поглядом її не оминути… / Голос думка стишить хоч на мить / Там, де кущ вкраїнської спокути / За любов ніяк не відболить («Визріла калина»). Оксюморон – явище не таке вже й рідкісне у поета (пригадую його «спопеліле озеро»), мистець полюбляє ставити поряд слова, що зберігають фактор сполучення непоєднуваного, але завжди несподівано оригінального: «Цей теплий холод хтось наворожив» («Здивовані фіалки»). Приваблює постійний пошук межових визначень, але без надриву і розчарувань, коли тільки так можна долучитися до певної істини, побачити усі її значення у максимальних проявах і таким чином уповні дати їх пізнати іншим.
Природа у Володимира Кравчука не містить ані добра, ані зла. Все залежить від його ставлення до її вічних красот, що ховають у собі розраду і мудрість спокою: «Розчісує хвилястий вітер / Порідлі промені дощу, / Гойда калюжа дивний витвір / Із пелюсткового плачу. / Прочинить травень в літо двері / І, мабуть, з легкої руки / Зачервоніють на папері / Вишнево писані рядки» («Розчісує хвилястий вітер»). Запам’ятовується любовна лірика. Гадаю, так може писати тільки зрілий чоловік, який все знає про таїну кохання, його висоту й святість, але й глибину розчарувань теж! І знову впадає ув око шляхетність вислову, що уникає крайнощів і фальшивої риторики: «Засмагле сонце за ліском / Неквапно котиться додому, / Пухка хмарина рушником / Йому з чола утерла втому. / Смакує пахощами трав / Прив’ялий день стрімкого літа. / Не квіти, – ніжність обійняв. / Несу тобі. Не розгубити б…» («Засмагле сонце за ліском»).
Володимир Кравчук не цурається політики, про що свідчать одинадцять віршів з циклу «Кущ вкраїнської спокути», але й ці теми підкоряються його поетичним засобам; не акцентуючи на публіцистиці, поет висловлюється принципово за законами чистої поезії, тобто його кут зору має іншу перспективу – художник повертає слову його метафізичний статус, даруючи розуму й серцю читача старі-нові відчуття християнського ставлення до життя, з його стражданням, болем ненароджених дітей через смерть на війні молодих українських хлопців: «Скоро знову вклиняться лелеки / В давніх весен теплу новизну, / Та чомусь у небі, ой, не легко / Так х р е с т а т о бачити війну / І прикриють чорно-білі крила / Гнізда рідні, мов хати, де сум. / В клекоті чиясь почує мила / Скрип колиски, що не принесуть…» («В клекоті»)
Майже кожен вірш у збірці «Часоплин» – це подія поетового, насамперед, внутрішнього життя, це фіксування кожної хвилини і ставлення до неї, як до крихти вічності, коли логіка змісту просякнута інтелектуальними барвами багатого життєвого досвіду. На мій погляд, поезія Володимира Кравчука, у головному, є прикладом захисту своєї індивідуальності від влади соціуму, протистояння більшості, коли вельми потрібні особистісні вольові зусилля, щоби зберігати й примножувати у собі риси здорової романтики, далебі робити це в теперішніх умовах панування маскультури та шоу-бізнесу творчій людині важко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець"
• Перейти на сторінку •
" «Як бонус – фреш з емоцій і думок»"
• Перейти на сторінку •
" «Як бонус – фреш з емоцій і думок»"
Про публікацію