ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2021.04.14 18:25
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Що кілометрами розгорнеться зненацька.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує

Олена Музичук
2021.04.14 12:16
Уплету анапести у ямби
і впишу у рубрику – «сонет»...
і тоді почую дифірамби,
що співає іноді поет.

Правила поетики – до лампи.
Сяду на Пегаса і... вперед!
Де шукають меду косолапі,

Віктор Кучерук
2021.04.14 10:23
Хоч я боятися не звик,
Та побратими чують крик
І мій, буває,
Коли знайти не можу слів,
Щоб обернуть на радість гнів,
Жаркий до краю.
Раптовим подувом вогню
Торкнуло голову мою

Сергій Губерначук
2021.04.14 08:15
Дощі роз’їли землю і втопили.
Ми ходимо у вогкому взутті.
Весна була востаннє у житті.
Ми вперше так любили – й розлюбили!

Весна в калюжах березень купала.
Я з буханця щипав для горобців,
грів подумки твій дім, а прикінці,

Олександр Сушко
2021.04.14 08:06
Товстунці! Голодні ненажери!
Всі у кого зайві є кіло -
Не мордуйтеся на тренажерах,
Приїздіть до мене у село.

В п'ястуки засуну вам лопати
І поставлю...сполом на межі.
Будете городика копати,

Микола Соболь
2021.04.14 03:47
Замовкає на горі трембіта
і смереки умиває дощ…
Чи ви чули на початку літа,
як співає Чорний Черемош.

Переспівом задзюрчали води
і хори каміння на зорі…
Аж гроза затамувала подих

Ярослав Чорногуз
2021.04.14 01:14
Вкрилось небо сизою імлою,
Сяє вечір тихо вдалині.
За Дніпром - неонові вогні...
Як, мій саде, скучив за тобою!

Перейду кущі і переліски,
І немов спалахують в гаю,
Душу розтривожують мою -

Сергій Гупало
2021.04.13 22:37
Як же бути з людьми й не боятися тиші,
І не мислити: завтра озветься біда,
А відчути, як думи щоразу мудріші,
І що кров не змінилася – ще молода?

Приплететься непевність, охоплена болем,
Що пора вже ставати таким, як усі.
І тоді перейти доведетьс

Олексій Кацай
2021.04.13 21:55
лечу у вихорі думок
над океаном
темним і незнаним
наповненим до таємниць
безмежжям хвиль і блискавиць
миттєвостями
щоб ракетопланом
і бризки і молекули

Іван Потьомкін
2021.04.13 21:12
Не з добра-дива вітер цей з Долини сопілок,
Що під Єрусалимом, зриває пелюстки із руж
І птаство змушує замовкнуть.
З Долини сопілок цей вітер злинув,
Щоб вище й вище здіймались прапори,
Щоб наші погляди здіймались в небо,
А губи в унісон сирені про

Ігор Деркач
2021.04.13 20:03
Шелестять березові гаї
і вербові котики буяють...
ну, а я пасу свої рої
і ніяких клопотів не маю.

Поки не щебечуть солов’ї,
непомітно і весна минає,
і літа розхристані мої

М Менянин
2021.04.13 15:58
Свинец да цинк –
ничЕго лично
когда привык
стрелять цинично…
2.
Война и цирк
и все прилично:
колеблют мир

Сергій Губерначук
2021.04.13 13:07
– Не звертаймо на нього уваги.
– А що він? Навмисне дражниться?..
– Нажлугтився хлібної браги…
– А більш ні на що не наважиться?
– Йому відібрало мову –
так когось злякався…
– Зажди, він не скаже ні слова?..
– Кривляється, бо наклався.

Петро Скоропис
2021.04.13 10:59
Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
І щупачим велінням пороблено дрожем блешні,
і пильнують за нею праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти побачи

Олександр Сушко
2021.04.13 09:21
Розчакловувати навроки земляків - важка справа. Особливо, коли ті земляки змалку привчилися красти і брехати. Здорова людина ніколи не дозволить собі поміняти чесну працю на барижництво, або піти, наприклад, у депутати. Раніше як було: обирали козаки к

Віктор Кучерук
2021.04.13 05:48
Раз погрожують боєм
Україні моїй, -
Чвс вдягти однострої
І ставати у стрій.
І стояти не скраю
На переднім краю,
Де герої вмирають
За Вітчизну свою.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Валентина Інклюд
2021.01.08

Ярослав Штука
2020.12.05

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 Ікони з України в близькому зарубіжжі
Українська ікона багата на традиції - її минуле, походження і традиції поглиблено вивчаються і мистецтвознавцями, і богословами. Історія української ікони устелена тернами. Її дорога до нас - складна і болюча. Болюча, бо через численні втрати - чужоземні завоювання, війни, пожежі, пряме нищення та крадіжки - українська ікона дійшла до нас в поодинокому вигляді. Найдавніших ікон періоду Київської Русі залишилось так мало, що їх, либонь, можна полічити на пальцях. До того ж Україна сьогодні - вже не власниця ряду своїх найдавніших ікон доби Київської Русі, які стали духовними святинями інших народів.
Белзька ікона Богоматері - вивезена до Польщі; Вишгородська ікона Богоматері - до Росії. Ще одна ікона з України потрапила до міста Жировичі з Білорусі. Остробрамська ікона Божої Матері (Литва) також свого часу була вивезена з України.
Ці ікони Україна втратила в різні епохи за різних обставин. І біда не тільки в тому, що ми їх практично вже ніколи не повернемо, а ще й у тому, що ці ікони вважають уже не українськими, а «російськими», «польськими» і т. ін. Проте справедливість вимагає правдивої і чесної ідентифікації цих ікон.
Українська школа ікономалярства була така могутня, що забезпечила своїми сакральними творами всі сусідні народи. Це незаперечно свідчить, що традиція української ікони найдавніша у Східній Європі. Не маючи власних іконописних шкіл, наші сусіди тієї давньої доби спромагалися лише на банальне вивезення, а то й на крадіжку ікон. Для розписів своїх храмів зони запрошували українських або візантійських майстрів (Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій та ін.).
Найвідоміші з вивезених ікон - Вишгородська і Белзька ікони Богоматері. Історія першої загальновідома.

Вишгородська ікона Богоматері, так звана ікона «Ніжності» згідно з поширеними версіями стала святинею за часів Київській Русі. Ця ікона потрапила до Києва з Візантії, як і більшість ікон X – XІ ст. Візантія тоді ще не допускала існування національних шкіл ікономалярства, боячись будь-яких місцевих відхилень від іконографічного канону. Ці ікони не можна ідентифікувати як мистецькі твори. Образ Богоматері і Ісуса - то не портрет, а подоба їхньої присутності, в них божественне у дивний спосіб приховане. Вони єднають вірного з вищим, надприродним світом, нагадують про нього.
Ікона не є ілюстрацією, не матеріалізує символізованої особи, а є її зовнішнім виразом, доповненням, «символом віри». До речі, є два грецькі слова на означення «символу». Перше тлумачиться як «шматок - уламок череп'яного посуду, персня чи монети», який був знаком причетності до особи; символом приязні, дружби, коли ця особа зустрічала іншу людину; ніби виразником цієї речі. Друге тлумачиться як стислий виклад, зміст, тобто є символом віри. Обидва тлумачення ікони як символу - важливі, хоч богослов'я істинним вважає друге: ікона - символ віри.
Образ Вишгородської Богоматері, що ніжно пестить свого сина («Замилування» чи «Ніжності») близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість Її вигляду, твердість зімкнутих губ. Вражає стриманість її почуття - такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії і страху за свою дитину. Марія знає, що Син піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед багатьох візантійських ікон Вишгородська відзначається особливою емоційністю, навіть психологізмом.
«Вишгородська Богоматір». привезена та початку XII ст. із Константинополя була даром патріарха Луки Хризоверга. Урочиста зустріч ікони описана в літописах. Цілком імовірно, що вона перебувала у Десятинній церкві або Софійському соборі, хоч постійним місцем її зберігання був Вишгород - одна з резиденцій князя неподалік Києва. Тому й отримала вона назву Вишгородської.
Перевезення святині до Володимира пов'язане з Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським. «Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична», – писав про нього Михайло Грушевський. Юрій Довгорукий посадив свого сина Андрія у Вишгороді, але той 1155р. втік звідти до Суздальщини, забравши з собою ікону Божої Матері. А через 11 років, у 1169 р. він прийшов на наші землі уже як загарбник та силою захопив Київ. Андрій був першим князем, який, захопивши Київ, не захотів тут княжити, ло-варварському зруйнував його, маючи намір принизити роль Києва як столиці і, водночас, піднести авторитет ближчого йому Володимира. З того часу ,ікону почали називати «Владімірською».
На пам'ять про неї запроваджено було свято Стрітення Володимирськоі ікони Богоматері. На місці зустрічі заснували Стрітенський монастир, а вулиця дістала назву «Стретенка».
У 1395 р. вся Москва молилася перед нею, благаючи про спасіння міста від Тамерлана, і Божа Мати відвернула лихо. Після того, як військо Тамерлана, що рухалося на Москву, несподівано повернуло назад, ікону оголошено «чудотворною». 1480 р. заступниця відвернула від кордонів Русі війська татарського паші Ахмата. Ріка Угра, де стояв Ахмат, дістала в народі назву «пояса Богородиці». У 1591 р. росіяни знову вдалися по допомогу й заступництво до Пречистої Діви, молячись відвернути від Москви хана Каси-Гірея. З того часу вона перетворилась на сакральну національну святиню росіян. До 1918 р. ця ікона перебувала в Успенському соборі Кремля. І9І8 р. потрапила до Третьяковської галереї як музейний експонат. У 1993 р. ікону було повернено на її попереднє місце в Успенський собор.

Подібною є історія Белзької ікони. Її теж було привезено з Візантії та урочисто розміщено в Белзі, який належав до Галицького князівства.
Белзька ікона Богоматері має інший сюжет і композицію. Це образ засмученої Діви Марії, яка тяжко переживає майбутні страждання Сина. На іконі Вона зображена дуже сумною, зі слідами переживань, мало не в сльозах. Немовля сидить на лівому коліні матері. Голова Богоматері нічим не покрита - волосся кучеряве, оливкового відтінку, вираз обличчя - по-дитячому безпосередній, добрий. Ці почуття невідомий іконописець передав надзвичайно майстерно, образ навіює тривожні почуття й думки.
За легендою, ікона приписується святому євангелістові Луці. У будинку, де Спаситель здійснив Тайну вечерю і відбулося зішестя св. Духа на апостолів, він попросив Богоматір дозволити змалювати її священне для християн зображення. Діставши на це дозвіл, Лука створив кілька образів. За тією ж таки легендою, святі ікони Богородиці, створені святим маляром, спочатку перебували в Єрусалимі, у будинку Іоанна Богослова. Після успіння Богородиці їх зберігали вірні як велику цінність. У 66 р. перед грізною навалою Веспасіана і Тіта на Єрусалим, християни винесли священні образи з міста в гори. На сьогодні відомо десь 40 ікон, які приписують Луці. Зрозуміло, що всі ці ікони приписуються св. Луці не в тому розумінні, що вони були намальовані його рукою. Жодна з намальованих ним ікон до нас не дійшла. Авторство євангеліста треба розуміти у тому сенсі, що вони є списками (або списками зі списків) ікон, які він створив. Тобто вони мають євангельський характер.
У 326 р. згідно з легендою, християни вручили ікону матері імператора Константина Єлені, під час її відвідин Єрусалима. Так ікона опинилась у Константинополі. В V столітті ікону було перенесено в храм, спеціально для неї збудований. За часів іконоборства імператриця Ірина, дружина відомого іконоборця імператора Льва IV Ісавра, зберегла цю ікону, взявши до себе в палати. Якою б не була історія її створення, але останні наукові дослідження лише підтверджують думку, що це один із найдавніших Богородичних образів.
Щодо подальшої долі ікони є різні версії. Згідно з однією, свята ікона Богородиці з Константинополя потрапила в Київську Русь. Це сталось у 988 р., коли сестра візантійською імператора Анна стала дружиною князя Володимира. Імператори Василь і Константин благословили сестру цією іконою. У Києві вона знаходилась у великокняжій церкві і вважалась родовою іконою княгині. Звідси невдовзі потрапила у галицький Белз. Відомо, що князь Володимир і його наступники спеціально розсилали по різних містах святі ікони, отримувані з Константинополя і Херсонеса, а руські князі, віддаючи своїх сестер, дочок заміж, благословляли їх родовими іконами. Можливо, саме так ікона потрапила до Белза.
У 1291 році князь Лев Данилович буцім-то затвердив диплом, за яким польські королі діставали право на монастирські земельні угіддя в Галичині. У ІЗ77р., за князя Владислава Опольського, який розпочав насильну католизацію Галичини, ікона потрапила до Львова, до монастиря святого Онуфрія - і там пильно охоронялася як його дарунок, а 1382 р. її вивезли назавжди з Галичини. Святу ікону помістили в замку Владислава Опольського на Ясній Горі в Ченстохові. Звідси й назва - «Ченстоховська Матка Боска». 1415 року на Ченстохов напали гусити і сильно пограбували його, зробили спробу вивезти ікону Богоматері. Але коні не могли зрушити з місця воза, на якому знаходилася святиня. Один з гуситів викинув ікону на землю, інший вдарив по образу мечем. Перший відразу помер, у другого всохла рука. Ікона залишилась в монастирі.
У 1717р. Ченстоховську Божу Матір коронували. Коронування святих ікон, відомих як чудотворних, розпочато католицькою церквою за папи Інокентія XI з 1685 р. Спочатку врочисто освячували корону, а потім накладали її на ікону, після чого ікона іменувалась «чудотворною». Дві корони: (одну - на лик Спасителя, іншу - на лик Богоматері) наклав папський нунцій. Так східна православна святиня остаточно перетворилася на святиню римо-католицьку. Після коронування Ченстоховська Матір Божа стала відомою в усіх римо-католицьких державах Європи. З того часу її копії почали поширюватися у католицькому світі.
У 1813 р.. коли війська Кутузова брали Варшаву, цілий корпус здійснював облогу Ченстоховської монастирської фортеці. Після її падіння настоятель монастиря подарував переможцям копію святої ікони, яку урочисто передали потім до Казанського собору у Санкт-Петербурзі.
Ще одна копія ікони була у православному храмі в Ченстохові. Неабиякою «незручністю» для православних у поклонінні іконі Богоматері було те, що згідно з католицьким обрядом, до ікони не можна прикладатися, а також здійснювати звичні для православної церкви обряди. Тому 1872 р. за розпорядженням вищого православного духовенства неподалік монастиря було збудовано й православний храм, де розмістили копію чудотворної ікони Божої Матері.
А одну з перших копій зроблено ще в 1392р. для Галичини і містилася вона у Сокалі в католицькому костелі бернардинів.
Отак католицька Польща прибрала до рук легендарну українську православну ікону, перетворивши її на всепольську святиню. Найменовано її «святою королевою Польщі». Монастир, де перебуває ікона, став традиційним місцем прощі поляків. Згадаємо до слова зустріч Всесвітньої молоді з Папою Римським – Іваном-Павлом ІІ у Ченстохові 1991р. і ходу-прощу делегацій християнського люду з усіх кінців світу на Ясну Гуру, перед ясні очі Богоматері з Немовлям.

Я теж була у Ченстохові, у складі делегації зі Львова, що складалася з членів УМХ та Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", ми тоді показали виставу "Дракон" просто неба, перед собором святого Якуба, а в центрі Ченстохова бавили християнську молодь фрагментами дохристиянських Купал. Мені тоді випало щастя грати в обох виставах головні ролі - Дракона та Купальську Ладу.
На Ясну Гуру, поклонитися Богородиці, коріннями з старожитньої княжої України, ми ішли вбрані в українські строї - не скажу, що нам було просто (не всім наше національне убрання припало до душі і довкола нас утворилася неймовірна тиснява). Ці враження - піднесення і водночас незрозумілої вражди не померкнуть ніколи: у хвилини перебування перед Образом кожен задумував своє сокровенне бажання. Я чомусь плакала від розчулення - напевне відчувала потужню енергію Світла, що йшла від стародавньої чудотворної ікони.


Складна доля й славнозвісної храмової ікони Січової Покровської церкви, так званої «Запорозької Покрови», іконографічна традиція якої виникла, ймовірно, у другій половині ХVІІ століття. Богоматір зображена тут посеред сивовусих січовиків,запорізької геральдики, клейнодів, військового обладунку. Ікона вважалася найвищою святинею Війська Запорозького, її дбайливо охороняли в найлихіші часи. Це про неї писав Тарас Шевченко:
«Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли.
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя»…
Після ліквідації в 1775 році Запорозької Січі на річці Підпільній ця ікона потрапила до соборної Покровської церкви Переяслава, потім опинилась у збірці творів мистецтва царської родини – спочатку Миколи Миколайовича, а згодом Сергія Олександровича. Останній подав ікону на виставку ХІ Археологічного з’їзду в Києві (1899 р.), після чого «Запорозька Покрова» стала широко відома завдяки численним публікаціям. Копії її зберігаються тепер у музеях Одеси й Дніпропетровська.
Далі сліди цієї історичної реліквії губляться. Можливо, оригінал і досі переховується у фондах якогось музею у Санкт-Петербурзі? Адже, до прикладу, основу Музею російського мистецтва становлять твори із зібрань царської родини – колишня його назва «Музей Олександра ІІІ»!
Принагідно згадаємо тільки, що запорозьке євангеліє київського друку 1689 року, оздоблене коштовними шатами - з Січової Покровської церкви, як і клейнодні гармати, виготовлені в Глухові для гетьмана Розумовського, пишно прикрашені бароковими візерунками, геральдичними композиціями та написами-присвятами, потрапили на Кубань і тепер експонуються в Краснодарському крайовому музеї. «Запорізьке євангеліє» на Кубань перевезли козаки Кущівського куреня, коли чорноморське козацтво переселялося на Кубань.
Історичні реліквії запорізького козацтва, скарбниці історичних коштовностей зберігаються у фондах Санкт-Петербурзького Ермітажу. Є вони також у Палаті зброї Московського Кремля. Там вони знаходяться «за сімома замками» і, думається, що ніколи в Україну не повернуться!
Як не повернуться в Україну і старокняжі православні українські ікони з Польщі…

Окремої мови заслуговує старокняжа візантійська ікона Львівської Богородиці Одигітрїї-Провідниці, подарована на шлюб князя Льва Даниловича з Констанцією,донькою угорського короля Бели ІV.У розвідці Івана Крип’якевича «Історичні проходи по Львові» згадується, що Львівську Богородицю «здавна вважали власністю грецьких цісарів, потім вона перейшла до Володимира Великого, далі до князя Льва, а врешті, через посередництво Констанції, до монахів-домініканців. Довгі століття вона була святинею вівтаря Львівського костелу Тіла Христового при монастирі Домініканського ордену. Їй приписувалися численні чуда у порятунку львівських міщан від ворожих облог,пожеж, нашестя чуми та різних нещасних випадків.
Збереглися описи коронування чудотворної Львівської Одигітрії-Провідниці.
"30 червня 1751 року,в середу, опівдні, дзвони всіх церков Львова сповістили про початок свята. Було запрошено священнослужителів трьох обрядів – латинського, руського та вірменського, братів і сестер численних монастирів, церковні братства та парафії, велике панство і шляхту. За наказом великого коронного гетьмана Йозефа Потоцького, прийшли значні військові підрозділи і стали табором на Білогорщі. Війська забезпечили порядок і надали блиску урочистостям. Коронацію, за участі восьми католицьких єпископів трьох обрядів здійснив митрополит Львова – архієпископ Микола Вижицький. Коронування проходило у чистому полі, за мурами Львова, там де пізніше був Городоцький цвинтар, бо саме на той час тривала побудова у бароковому стилі нового костелу Тіла Христового при домініканському монастирі за проектом архітектора Яна де Вітте, що служив генералом у військах гетьмана-мецената.
З престолу церкви Св. Антонія було знято папські корони і хресним ходом перенесено до монастиря домініканок на вулицю Коперника, де вручено їх архієпископу Миколі Вижицькому. Владика переніс їх на поле коронації. Там корони помістили у присланому князем Радзи-віллом наметі. 1 липня 1751 року, у четвер, Львівську Богородицю-Одигітрію помістили у польовому вівтарі на помості висотою у 30 стіп (9м), і там після Служби Божої коронували. Потім хресним ходом через вісім тріумфальних арок її було внесено в новозбудовану каплицю домініканського монастиря, а по закінченні будови нового барокового костелу Божого Тіла – поміщено в головному вівтарі. У рельєфах, на підніжжях колон головного вівтаря зображені чуда Львівської Богородиці-Провідниці".
У 1946 році домініканці, покидаючи Львів, забрали ікону з собою до Польщі. Тепер вона прикрашає правицю головного вівтаря у церкві Св.Миколая монастиря проповідників у Ґданську. Що ж, доля старокняжих українських православних ікон, що прислужилися латинському обряду, зрозуміла. Переважна більшість їх опинилася в Польщі.

Цей приклад вшанування староукраїнських православних ікон католицькою церквою – не поодинокий. Не маючи досконало розробленого і впровадженого іконописного канону навіть за наявності мистецтва релігійного змісту, католицький Захід раз по раз звертає увагу, на православний канон. Нині іконописне православне малярство активно досліджується, вивчається і впроваджується в сьогоденне церковне мистецтво. Православна ікона, і українська в тім числі, як найближча до західного мистецтва за духом, повинна відіграти в майбутньому важливу роль. Це роль каталізатора екуменічних об'єднавчих процесів між католицизмом і православ'ям. Колись християнство було єдиним, і цю єдність слід відновити. Ікона в цім процесі повинна стати саме тим вагомим інструментом, який доведе спільність коріння двох гілок християнства. Ікона - це спільне минуле і будемо сподіватися – майбутнє!






Матеріали цієї статті були озвучені автором на радіо "Воскресіння"


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : Радіо



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Контекст Радіо
Дата публікації 2021-02-23 11:46:54
Переглядів сторінки твору 308
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.932 / 5.65)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.945 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.788
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПРО МИСТЕЦТВО
Соціум
Автор востаннє на сайті 2021.03.31 21:51
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2021-02-23 15:22:46 ]
"Зрозуміло, що всі ці ікони приписуються св. Луці не в тому розумінні, що вони були намальовані його рукою. Жодна з намальованих ним ікон до нас не дійшла. Авторство євангеліста треба розуміти у тому сенсі, що вони є списками (або списками зі списків) ікон, які він створив. Тобто вони мають євангельський характер." Нарешті я прочитав те, що давно хотів прочитати. Колись на мене накидалися мистецтвознавці за те, що я написав не так про ікону Холмської Божої Матері. Я стверджував, що цю ікону не малював сам Лука, що це тільки легенда...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2021-02-23 15:37:28 ]
"А одну з перших копій зроблено ..." Колись за подібне на мене один луцький мистецтвознавчиня махала пальцем:" Ніз-ззя!" І поскаржилася в столичну газету, де я зробив публікацію про ікону Холмської Богоматері. Бо мій гріх був у тому, що немає копій ікон, є тільки СПИСКИ. "Виявилося", що ікону не копіюють, а списують... Хоча я іншої думки...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2021-02-23 15:40:08 ]
один луцький мистецтвознавчиня = одна луцька мистецтвознавчиня


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Вовк (М.К./М.К.) [ 2021-02-23 16:52:53 ]
))) Щиро дякую за Ваші небайдужі відгуки. Цей матеріал дуже давній, ще з 2012 року - він був опублікований як наукова стаття у "Віснику" Львівського музею історії релігії, що знаходиться у колишньому Домініканському костелі (місце перебування монахів-домініканців, про яке йдеться у статті), а згодом озвучений мною на радіо "Воскресінні". На диво, гнівним пальчиком на мене ані редактори, ані слухачі, ані мистецтвознавці не кивали. Отож, я спокійна, як і всі творчі вольнодумці)))...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2021-02-23 17:03:26 ]
А в мене -- до суду дійшло.... Але справу зам'яли... Великі люди були замішані в діла, пов'язані з іконою... Великий тиск був на київського суддю Малініна...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Вовк (М.К./М.К.) [ 2021-02-23 17:27:04 ]
Страх Божий... Що то у світі коїться!!! зате Ви і далі мені нагадуєте Стуса - є у Вас непокірний дух і особлива вишуканість слова...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2021-02-23 18:29:57 ]
Дякую за компліменти! Коли я заступався за Стуса перед студентською авдиторією, мені представники кафедри марксизму-ленінізму казали, що я погано себе поводжу... Але вигнати не зможуть, бо у мене дуже сильна біографія,як на мій вік. Перепохованням Стуса я не займався, займався мій старший товариш по Москві -- В. Шовкошитний, він вчився тоді на Вищих літкурсах...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Вовк (М.К./М.К.) [ 2021-02-23 19:37:42 ]
На 7-мі роковини перепоховання Василя Стуса у Львові (в музеї Пінзеля) відбулася неформальна вистава "Повернення", де мені довелося зіграти Долю Стуса. Автором цієї літературно-музично-пластичної вистави стала дуже талановита особа, яка тоді ще була материковою українкою, а зараз живе за океаном - Роксолана Вірлан (присутня тут, в "Майстернях"). До слова, вона була безпосередньою учасницею ходи перепоховання і там же познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Я на все життя вдячна їй за те, що залучила мене до цього дійства.