ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Через фільтр історії
Євген Хміль. СУВ’ЯЗЬ: роман. – Київ: Видавець Корбуш, 2019. – 256 с.: іл.
Письменник Євген Хміль родом із села Криве, Козівського району на Тернопільщині. Випускник Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя, працював у багатьох містах світу: Барселоні, Порто, Лондоні. Мешкає в Тернополі. Дебют у літературі – любовно-пригодницький роман «Amor fati» (2018).
Новий роман «Сув’язь” можна порівняти із дзеркалом, лише місткішим. Людина бачить у дзеркалі своє відображення, а художня література – таке дзеркало, яке показує не тільки обличчя людей, а й характери, психологію їхніх вчинків та вплив на подальшу долю. Молодий сучасний письменник Євген Хміль віддзеркалює свій час, його соціальні напруги. Проникливий в оцінках, здатний глибоко вникати в суть проблем, він є описувачем не тільки власного життя, а й свого часу – з його трагедіями, радостями й обмеженостями.
Євген Хміль чітко усвідомлює: писати можна тільки про те, що добре знаєш! Автор вельми прагне бути злободенним, актуальним, однак розуміє, що злободенність не є метою літератури. У нього все придумано, але нічого не вигадано, напевно, він знає, що вигадка – не факт, але й не казка, а правда життя у модусі можливого – категорія ще з часів Аристотеля! І ще одне спостереження. Цікаво зауважити, що автор намагається знайти паралелі між двома стилями викладу , рівноцінно поєднати fiction – вигадку та non-fiction, побудовану на винятково реальних фактах, сиріч документальну. Аура авторського розповідання впливає на читача суґестивно, тобто тримає його у полоні ненав’язливого навчання-навіювання. Із розгортанням оповіді, чим ширші й дальші обрії роману, щонайінтенсивнішою стає доцентрова сила авторської суґестії. А цей процес вимагає від автора таланту й уміння зібрати докупи запропонований різнорідний матеріал: «29 квітня 1943 року село Молотків у Тернопільській області було спалене вщент каральними загонами СС. Частина жителів згоріли живцем, решту – розстріляли. Пізніше стало відомо – село допомагало воїнам УПА… 21 жовтня 1947 року почалась операція «Запад». Уряд СРСР не міг здолати опір Української Повстанської Армії (УПА) і вирішив позбавити їх підтримки від населення. За один день із Західної України депортували 7 тисяч людей: жінок, чоловіків, дітей. Усього 26 460 сімей, які хоч натяком мали відношення до УПА. Серед цих людей опинилася і Василева родина».
Що може бути спільного між Лондоном та глухим селом на заході України? Може, незмірна глибина історії, насиченість цієї історії та землі кров’ю, стражданнями й випробуваннями – через війни, численні окупації й голодомори? А може, вірність до Батьківщини, що в найстрашніших іспитах зберігає силу любити і виявити ту любов, живучи в емігрантському середовищі?
Письменник розповідає історію української родини, що на вітрах двадцятого століття була роз’єднана, розкидана, розпорошена. Час оповіді – початок дев’яностих; місця, де відбуваються події – Лондон та село Хомине на Тернопільщині. Письменник вибудовує сюжет, де ключовим моментом є зустріч головних героїв старшого покоління: Дмитра, вимушеного емігранта, жителя Туманного Альбіону та його рідної сестри Лесі: «То були найщиріші та найміцніші обійми. Кожен з них крізь плач намагався сказати хоч щось з того, що назбиралось за всі сорок сім років розлуки. Та вимовити нічого не могли. Обом відняло мову, і замість слів лунало лише глибоке ридання. Вони виплакували все, що було на душі: і радість, і сором, і жаль, страх»
Євген Хміль уміє будувати інтригу на дослідженні явних та прихованих мотивів діючих осіб, на їх багаторазовому перетинанні, переплетенні, зрештою – сув’язі. Батьки і діти, брати і сестри, молодість, кохання, секс, любовні трикутники, навіть спроба суїциду… У фіналі автор намагається за допомогою красивого happy end-у гармонізувати складну картину взаємовідносин між своїми персонажами, але точка кристалізації, принаймні, у любовному трикутнику: Кетрін-Стефан-Оксана, судячи з останньої глави роману, поки що ховається у лондонському тумані. Текст насичений точними спостереженнями, автор фіксує деталі, щоправда, інколи ухиляючись від естетичного інструментарію, особливо у відвертих описах інтиму. Проте, іронія, гумор, котрі деколи зустрічаються, створюють певну розрядку, відчуття свободи й необов’язковості: «Без традиційного привітання президента святкування Нового року молодь собі не уявляла. Це як перепустка для часу: президент привітав – рік Новий настав…Іра і Таня теж були по-новорічному вдягнені, але англійця їх вбрання не вразило. На Тані – біла сукенка з мереживом, а на Ірі – коротка червона сукня з таким декольте, що можна було побачити всю глибину її душі…Кафе «Пролісок» у райцентрі перейшло у приватну власність, і тепер на ньому висіла нова вивіска «Гудзон»…Англійськими фунтами цьому вертепу ще ніколи не платили, і хлопець, який збирав гроші, ще довго крутив невідомі купюри. Та щойно Василь сказав йому курс у купонах, хлопчик радісно закліпав очима. Куди вони прийдуть колядувати через день у першу чергу, він уже знав!».
Як я вже згадувала вище, Євген Хміль оспівує Лондон, який добре знає, у всій його історичній, етнічній та літературній специфіці. В описах його лондонських розділів панують англійські аромати й дух української діаспори. «Подібні долі згуртували земляків, і вони створили собі маленьку Україну там, куди закинула їх доля – у Британії. Все, що було в їхніх силах, – це не відцуратись від своєї мови, віри та традицій. І сьогодні з’явився черговий тому доказ – відкриття пам’ятника Володимиру Великому на одній з центральних вулиць Лондона”.
Влучно і яскраво автор відображує реалії, коли сюжетні перипетії переміщаються на українські терени. Настрої, стосунки, щоденний побут і святкове різноманіття створюють особистісний ефект, і майже завжди гнучко перемежовуються зі вставками історичної хроніки. Ось яким побачив рідне село у грудні 1992 року, через майже п’ятьдесят років українець, волею долі англієць: «Темні хмари, дрібний дощ. Усе навколо занадто сіре: голі сади, зорані городи, хати. Типове село на теренах України, яка щойно здобула незалежність. Церква, клуб, школа, бібліотека та колгосп, який уже майже розпався. Дорога не мала твердого покриття і від постійних дощів перетворилась на болотяну річку…Дмитро оперся на залізний заржавілий пліт, замість якого колись був тин, і не поспішав ступати на подвір’я, де провів сімнадцять років свого життя. Ані хати під соломою, ані стайні, ані клуні. Але сад ріс на своєму місці. Дерева старі, давно не плодоносили. Ніхто за ними не доглядав, та зрізати все ж не наважувалися. Що відбувалось у душі Дмитра, рідна сестра, яка також боса бігала тут колись, здогадувалась!»
Прозаїк Євген Хміль належить до нової генерації літераторів, найважливішим моментом якої є їх творча активність, бажання абсолютної творчої свободи, стихія пошуку в царині широкого використання документального фактажу, експерименти з формою тощо. А парадоксальне поєднання – прагматичне мислення плюс оптимістичне бачення реальності, гарантують йому в недалекому майбутньому здобуття певної переваги серед українського літературного середовища. Принаймні, я щиро йому цього бажаю! Bonne chance!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Через фільтр історії
Євген Хміль. СУВ’ЯЗЬ: роман. – Київ: Видавець Корбуш, 2019. – 256 с.: іл.
Письменник Євген Хміль родом із села Криве, Козівського району на Тернопільщині. Випускник Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя, працював у багатьох містах світу: Барселоні, Порто, Лондоні. Мешкає в Тернополі. Дебют у літературі – любовно-пригодницький роман «Amor fati» (2018).
Новий роман «Сув’язь” можна порівняти із дзеркалом, лише місткішим. Людина бачить у дзеркалі своє відображення, а художня література – таке дзеркало, яке показує не тільки обличчя людей, а й характери, психологію їхніх вчинків та вплив на подальшу долю. Молодий сучасний письменник Євген Хміль віддзеркалює свій час, його соціальні напруги. Проникливий в оцінках, здатний глибоко вникати в суть проблем, він є описувачем не тільки власного життя, а й свого часу – з його трагедіями, радостями й обмеженостями.
Євген Хміль чітко усвідомлює: писати можна тільки про те, що добре знаєш! Автор вельми прагне бути злободенним, актуальним, однак розуміє, що злободенність не є метою літератури. У нього все придумано, але нічого не вигадано, напевно, він знає, що вигадка – не факт, але й не казка, а правда життя у модусі можливого – категорія ще з часів Аристотеля! І ще одне спостереження. Цікаво зауважити, що автор намагається знайти паралелі між двома стилями викладу , рівноцінно поєднати fiction – вигадку та non-fiction, побудовану на винятково реальних фактах, сиріч документальну. Аура авторського розповідання впливає на читача суґестивно, тобто тримає його у полоні ненав’язливого навчання-навіювання. Із розгортанням оповіді, чим ширші й дальші обрії роману, щонайінтенсивнішою стає доцентрова сила авторської суґестії. А цей процес вимагає від автора таланту й уміння зібрати докупи запропонований різнорідний матеріал: «29 квітня 1943 року село Молотків у Тернопільській області було спалене вщент каральними загонами СС. Частина жителів згоріли живцем, решту – розстріляли. Пізніше стало відомо – село допомагало воїнам УПА… 21 жовтня 1947 року почалась операція «Запад». Уряд СРСР не міг здолати опір Української Повстанської Армії (УПА) і вирішив позбавити їх підтримки від населення. За один день із Західної України депортували 7 тисяч людей: жінок, чоловіків, дітей. Усього 26 460 сімей, які хоч натяком мали відношення до УПА. Серед цих людей опинилася і Василева родина».
Що може бути спільного між Лондоном та глухим селом на заході України? Може, незмірна глибина історії, насиченість цієї історії та землі кров’ю, стражданнями й випробуваннями – через війни, численні окупації й голодомори? А може, вірність до Батьківщини, що в найстрашніших іспитах зберігає силу любити і виявити ту любов, живучи в емігрантському середовищі?
Письменник розповідає історію української родини, що на вітрах двадцятого століття була роз’єднана, розкидана, розпорошена. Час оповіді – початок дев’яностих; місця, де відбуваються події – Лондон та село Хомине на Тернопільщині. Письменник вибудовує сюжет, де ключовим моментом є зустріч головних героїв старшого покоління: Дмитра, вимушеного емігранта, жителя Туманного Альбіону та його рідної сестри Лесі: «То були найщиріші та найміцніші обійми. Кожен з них крізь плач намагався сказати хоч щось з того, що назбиралось за всі сорок сім років розлуки. Та вимовити нічого не могли. Обом відняло мову, і замість слів лунало лише глибоке ридання. Вони виплакували все, що було на душі: і радість, і сором, і жаль, страх»
Євген Хміль уміє будувати інтригу на дослідженні явних та прихованих мотивів діючих осіб, на їх багаторазовому перетинанні, переплетенні, зрештою – сув’язі. Батьки і діти, брати і сестри, молодість, кохання, секс, любовні трикутники, навіть спроба суїциду… У фіналі автор намагається за допомогою красивого happy end-у гармонізувати складну картину взаємовідносин між своїми персонажами, але точка кристалізації, принаймні, у любовному трикутнику: Кетрін-Стефан-Оксана, судячи з останньої глави роману, поки що ховається у лондонському тумані. Текст насичений точними спостереженнями, автор фіксує деталі, щоправда, інколи ухиляючись від естетичного інструментарію, особливо у відвертих описах інтиму. Проте, іронія, гумор, котрі деколи зустрічаються, створюють певну розрядку, відчуття свободи й необов’язковості: «Без традиційного привітання президента святкування Нового року молодь собі не уявляла. Це як перепустка для часу: президент привітав – рік Новий настав…Іра і Таня теж були по-новорічному вдягнені, але англійця їх вбрання не вразило. На Тані – біла сукенка з мереживом, а на Ірі – коротка червона сукня з таким декольте, що можна було побачити всю глибину її душі…Кафе «Пролісок» у райцентрі перейшло у приватну власність, і тепер на ньому висіла нова вивіска «Гудзон»…Англійськими фунтами цьому вертепу ще ніколи не платили, і хлопець, який збирав гроші, ще довго крутив невідомі купюри. Та щойно Василь сказав йому курс у купонах, хлопчик радісно закліпав очима. Куди вони прийдуть колядувати через день у першу чергу, він уже знав!».
Як я вже згадувала вище, Євген Хміль оспівує Лондон, який добре знає, у всій його історичній, етнічній та літературній специфіці. В описах його лондонських розділів панують англійські аромати й дух української діаспори. «Подібні долі згуртували земляків, і вони створили собі маленьку Україну там, куди закинула їх доля – у Британії. Все, що було в їхніх силах, – це не відцуратись від своєї мови, віри та традицій. І сьогодні з’явився черговий тому доказ – відкриття пам’ятника Володимиру Великому на одній з центральних вулиць Лондона”.
Влучно і яскраво автор відображує реалії, коли сюжетні перипетії переміщаються на українські терени. Настрої, стосунки, щоденний побут і святкове різноманіття створюють особистісний ефект, і майже завжди гнучко перемежовуються зі вставками історичної хроніки. Ось яким побачив рідне село у грудні 1992 року, через майже п’ятьдесят років українець, волею долі англієць: «Темні хмари, дрібний дощ. Усе навколо занадто сіре: голі сади, зорані городи, хати. Типове село на теренах України, яка щойно здобула незалежність. Церква, клуб, школа, бібліотека та колгосп, який уже майже розпався. Дорога не мала твердого покриття і від постійних дощів перетворилась на болотяну річку…Дмитро оперся на залізний заржавілий пліт, замість якого колись був тин, і не поспішав ступати на подвір’я, де провів сімнадцять років свого життя. Ані хати під соломою, ані стайні, ані клуні. Але сад ріс на своєму місці. Дерева старі, давно не плодоносили. Ніхто за ними не доглядав, та зрізати все ж не наважувалися. Що відбувалось у душі Дмитра, рідна сестра, яка також боса бігала тут колись, здогадувалась!»
Прозаїк Євген Хміль належить до нової генерації літераторів, найважливішим моментом якої є їх творча активність, бажання абсолютної творчої свободи, стихія пошуку в царині широкого використання документального фактажу, експерименти з формою тощо. А парадоксальне поєднання – прагматичне мислення плюс оптимістичне бачення реальності, гарантують йому в недалекому майбутньому здобуття певної переваги серед українського літературного середовища. Принаймні, я щиро йому цього бажаю! Bonne chance!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію