ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.12.02 06:30
Вітаннячка скінчилися і ми
буденно стріли перший день зими…

Здавалося б далеко не малята
ні настрою, ні снігу, але ж – свято.

Давай, друзяка, діставай коньяк,
без двох тварин святкується ніяк.

Віктор Кучерук
2020.12.02 06:07
Схолодніла, білогруда
Владно шастає зима, –
І хоча не стало бруду,
Але й теплих днів нема.
Відчуваючи загрозу
Віком скривленим кісткам
Заховаюсь від морозу
На печі й уже звідтам

Ярослав Чорногуз
2020.12.02 00:04
Немов би тут почаклувала фея -
Дух музики високої не вмер.
І прикрашає статуя Орфея
Майданчик оглядовий — бельведер.

Фракійський цар, як Бог, одвічно юний,
Ще й Аполлона й Калліопи син -
Коли співав, торкнувши ліри струни,

Дума Козак
2020.12.01 21:21
У затінку моїх думок
улітку – прохолода
і досить тепло на душі
без сонця в зимній день.
А вранці роздумів димок
у будь-яку погоду
дарує плетиво віршів
і музику пісень.

Іван Потьомкін
2020.12.01 18:59
Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,

Ігор Шоха
2020.12.01 18:20
Була у мене мрія... як весни
чекав її, але боявся миті,
коли вона зникала у блакиті
і довго не являлася у сни.

Ось і тепер, коли минає осінь
і у дворі не гримає гроза,
вона у небі і її сльоза

Олександр Бобошко Заколотний
2020.12.01 17:51
Там будуть жито й прірва. Обереш.
Не зможеш сам – це вирішать за тебе,
позбавивши вагань урешті-решт…
Так-так, різниця все-таки суттєва.

Там ріки між кисільних берегів
тектимуть, варто вірити, молочні.
Але в одній з кишень (порадив гід)

Петро Скоропис
2020.12.01 14:04
Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
Північ зовсім не тут, а в Полярнім Крузі.
І Екватор ширший за ваш лампас.
Себто, фронт, генерале, під хвіст папузі.
Чинник відстані з рації ваш наказ
в бугі-вугі зведе при його потузі.

Генерале! Це повний уже бар

Олександр Сушко
2020.12.01 12:34
Розвелося до біса піїтиків,
Кожен - геній, ліричний титан.
Я ж - вояка нещадної критики,
Гузна рву віршарам. Смакота!

Ті ж вищать від образи та сваряться,
І волають : «Рятуйте, братва!».
Ох, важка у руках моя палиця,

Серго Сокольник
2020.12.01 12:17
Вікно... За лікарнею сонце зайшло,
В себе увібравши остатнє тепло
Надії, натомість пітьмі залиши-
ло дихання важкість, і холод душі,
І думку... Прозору, неначе кришталь,
Що вимовить хочеться... Тільки, на жаль,
Кришталь каламутить, мов подих зими...

Микола Соболь
2020.12.01 11:26
Привіт, підвищення тарифів!
Ой, зимо-зимонько, - йди геть!
Бо "слуг народу" труд сизифів
віщує Україні - смерть.

Чомусь мандраж бере не трішки.
Чи плакати, чи навпаки?
Від комунальної платіжки

Тетяна Левицька
2020.12.01 09:35
Дзвонить чоловік дружині!

- На стілець сядь, мила!
Горе в нас, біда віднині!
Й жінка уявила:
що їх кум попав під потяг,
донька під машину,
не дай Боже, на роботі

Сергій Губерначук
2020.12.01 09:29
Обабіч дороги вморожений місяць
мій погляд усотує хитрим промінням,
а ти не знаходиш ні серця, ні місця –
одне голосіння.

Здавалося б, світ на чудне призволяще
до нас, до сумних товстосумих найнявся.
А чим ти заплатиш, коли ти – ледащо?

Віктор Кучерук
2020.12.01 08:13
Ледве вкритий снігом грудень
Нагло шарпають вітри
І трясуться від застуди
Потемнілі явори.
Задубілі верболози
І посохлі вже корчі
Вдень зітхають на морозі
Та поскрипують вночі.

Дума Козак
2020.12.01 03:54
Як довго я тебе чекала,
та все ж обаві віддала…
І знову зустрічі шукала,
лише надією жила.

Хотіла я тебе зустріти,
гляділа подумки, у снах…
Спливло таке бентежне літо

Шон Маклех
2020.12.01 03:01
Я люблю затінок
Як птах з сірим пір’ям
Любить дерево снів рибалок.
Я кидаю свою тінь на долівку трави
Наче не тінь то, а сонети Петрарки,
Наче не трава то, а кучері дівчини,
Що торгує устрицями та мідіями
На ринку міста-невдахи Дубліна.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олександр Сушко (1969) / Проза

 Крізь час
Жінку я сприймаю як витвір мистецтва, як подарунок Богів, як стихію, якій можеш тільки скорятися та висловлювати свій захват. Схиляю свою голову перед нею та мрію, аби небо дало можливість зробити останній подих на цій землі в її люблячих долонях. А всьому виною моя перша любов.
Зі Світланою ми вчилися в одному класі та сиділи за одною партою. Ніхто і ніколи б не здогадався, що з цибатої та худющої, мов тичка, дівчинки виросте дивовижна красуня. Це станеться набагато пізніше, а в початкових класах ми були ще дітьми.
Я теж був з виду неказистий, але страшенно задерикуватий: дня не було аби в школі з кимось не почубився. Якщо не розквашено носа – це непорядок, якщо не відірвано ґудзика - день прожито марно, якщо немає подряпин та синців – ганьба.
Світлана ж була спокійною, розсудливою. Правда, сміх у неї був страшенно заразний – якщо починала реготати, то увесь клас та вчителі лягали покотом.
Симпатія до дівчинки виникла одразу і була обопільною: нам було цікаво удвох з самого малку. На уроках допомагали одне одному з контрольними, після школи спільно вирішували домашні завдання. Вона єдина із дівчат нашого двору та школи взагалі грала у футбола з хлопчаками. І доволі вправно. Якщо ж отримувала стусани або садна, то не скавучала, а продовжувала гру як і всі хлопчаки. А я був її заступником у конфліктах з однолітками. І ніхто нас не дразнив, бо я в дитинстві був таки лютим хлопчиком, товк пику моментально.
В четвертому класі дуже захворів, дві чверті довелося провести удома. Щодня після уроків Світлана приходила до мене і повторювала всю програму, яку я пропустив. І залишалася зі мною допізна, допоки я не казав, що все зрозуміло. Приходили її батьки, шепотілися на кухні з моїми, але давали нам можливість бути разом скільки ми того хотіли.
Пневмонія дала ускладнення, тому і в п’ятому, і в шостому класах я регулярно пропускав шкільні заняття, місяцями лежачи в ліжку. А Світлана була поруч. І хоч як вона не старалася, у мене почали з’являтися трійки в табелі.
- Не переживай,- казав я,- якби не ти, то у мене взагалі були би одні двійки. А так тримаюся. По фізиці п’ять, по географії та історії п’ять. І решта непогано.
- А математика? А іноземна мова? – бентежилася Світлана. – Це моя вина, не все розповідаю як треба. Через рік у восьмий клас підеш, можливо у технікум поступатимеш, а знань на належному рівні не буде.
Того разу я вперше її обняв. Як щирий друг, який хоче віддячити за допомогу. А розчіпляти своїх обіймів уже не хотів. Отак і стояли хвилин п’ять, з дико торохкочучими сердечками, боючись видихнути аби не сполохати оте божественне почуття безмежного щастя. Згодом прийшло усвідомлення того, що ми вже не зовсім діти та, мабуть, любимо одне одного.
Але за рік нам довелося розлучитися: її батька - військового – перевели в Ростов, тож він після закінчення учбового року забрав сім’ю з собою.
Ми переписувалися, інколи телефонували одне одному. Але все менше та менше. Все відбулося як у тій приказці: «З очей геть - із серця киш».
Вона вчилася на медика, я пішов у технологічний технікум. І наша юнацька залюбленість тільки вряди-годи нагадувала про себе щемкими спогадами.
Перше одруження було невдалим: і людина хороша, але все розпалося. Можливо, в тому і моя вина,- не був ще готовим психологічно до подружнього життя, не розумів, що шлюб – це, перш за все, – відповідальність та обов’язки. А всі права повинні належати тільки дітям.
А Світлана стала медиком, працювала в одній з Донецьких лікарень. Теж одружилася. І теж невдало.
Весна 2014-го року розшматувала Україну. У березні пішов до воєнкомата добровольцем. Брали спочатку не всіх - була нагальна потреба в танкістах, зв’язківцях, артилеристах. Тож мене розвернули і відправили додому. А от у травні викликали. Після місячних зборів – одразу на передову. А незабаром був так званий Іловайський котел.
Наша колона проїхала Многопілля, а в Червоносільському попала під перехресний розстріл. Мене та ще з десяток уполонили та відвезли, як потім стало ясно - в Кутейникове.
Чи били нас там? Звичайно. Нічого особливого. На війні інакше і бути не може. Втекти я не міг, оскільки осколок застряг у хребті, лівої ноги не відчував узагалі, на правій руці не вистачало двох пальців. Та й нікуди було тікати – скрізь був ворог. Будуть нас вимінювати на своїх, або продавати. Це вже як складеться.
Коли на дворище однієї з садиб, де нас утримували, зайшов ще один військовий, то спочатку навіть не звернув на нього уваги. А от коли наді мною нависла фігура офіцера з погонами майора російської армії я пополотнів: це був Віктор Іванович - Світланин батько.
Він теж мене упізнав. Мовчав і дивився як я мучуся.
І досі не збагну як йому вдалося тієї ж ночі вивезти мене та ще кількох солдатів полями між Дзеркальним та Войковським до Комсомольського. Явно хтось допомагав з місцевих, інакше ми б натрапили або на міни, або під обстріл. А в Комсомольському мене зустріла Світлана. Згодом розповіла, що втекла з Донецька, а тут працює медсестрою.
Сказати, що я зрадів цій зустрічі – це нічого не сказати. Ми дивилися одне на одного і я відчував, як потроху, крізь біль і страх оживають паростки приязні, поховані під нашаруванням останніх подій.
Мене та ще кількох солдатів одвезли до Київського військового госпіталю на операцію, а Світлану, як вона не просилася – не відпустили. Там стільки було роботи тоді, що санітари та хірурги працювали і вдень, і вночі.
Приїхала до мене за місяць, змарніла та виснажена. Поставила біля ліжка сумки зі смаколиками та мовила:
- Тепер я від тебе нікуди не поїду.
Попервах було важко. Я звикся з думкою, що вже ніколи не буду ходити, лише пригнічувало, що став обузою на руках у люблячої людини. А Світлана була впертою – возила на голкотерапію, електрофорез, виколупала звідкілясь чудесного мануального терапевта, примушувала плавати в басейні з дельфінами тощо. І минулого травня я ожив. Устав якось уранці - і пішов.
Нині у нас двійко діточок. Дружина та донечки сплять, а я ось сиджу і пишу оці спогади. Нащо - і сам не знаю. Є потреба зібратися з думками і розставити усе по полицях.
Одне не дає спокою: нащо доля нас розвела у різні боки на довгих 20 років? Який у цьому сенс? Ну не в тому ж аби зустрітися випадково на фронті! Не вірю я в це.
Думаю тут спрацював закон гравітації – гравітації любові. Два кораблі у морі, якщо навіть будуть стояти одне від одного на значній відстані – неодмінно зустрінуться. А закохані люди – тим більше.
Я люблю Світлану, і вона це знає. Це вже не ті почуття, які захопили нас зненацька в юності, це зрілі почуття двох розумних і вихованих людей. І знаєте що зрозумів? Я народився саме для того аби зробити цю жінку щасливою. А вона - аби зробити щасливим мене.

02.02.2019р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-02-03 07:20:50
Переглядів сторінки твору 646
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.646 / 6  (4.987 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 5.606 / 6  (4.889 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.794
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2020.12.02 02:55
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2019-02-03 12:40:14 ]
Прекрасно, Сашко, аж ледь сльоза не набігла, на очі! Ставлю шістки щиро, якщо ти не проти!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2019-02-03 21:04:48 ]
Дякую, друже. Став шістку. Я не проти. Я ж розумію, що вона щиро та по ділу. Не міг сьогодні довго з'явитися, бо такий семінар довгий був, аж надвечір потрапив додому.