
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.22
18:38
Ходім туди — до мертвої води,
де падають з дерев достиглі сови,
де біла ніч пускає чорний дим
і білий вірш латає чорним словом.
Куди стара йде помирати тінь,
коли нову народжує світанок,
де біла ніч у чорному пальті
де падають з дерев достиглі сови,
де біла ніч пускає чорний дим
і білий вірш латає чорним словом.
Куди стара йде помирати тінь,
коли нову народжує світанок,
де біла ніч у чорному пальті
2021.01.22
18:37
Остання осіння ніч. В безмісячнім стиглім мороці,
мов скалочка світла в заплющенім оці, тріпоче самотня ватра.
Зчепившись худими руками, навколо вогню уробориться
живий циферблат, що на кожному кроці відлічує миті до завтра.
Вже дряпають чорне небо
мов скалочка світла в заплющенім оці, тріпоче самотня ватра.
Зчепившись худими руками, навколо вогню уробориться
живий циферблат, що на кожному кроці відлічує миті до завтра.
Вже дряпають чорне небо
2021.01.22
15:24
Серпневий день так швидко промайне.
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,
Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,
Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі
2021.01.22
15:21
Усе святе вкраїнське - на смітник!
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.
І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.
І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума
2021.01.22
14:09
Буріє вечір, зірка сяйна
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.
Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.
Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті
2021.01.22
13:14
Хоча на чудеса немає моди,
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.
На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.
На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи
2021.01.22
12:56
Озовись, не мовчи, розкажи…
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.
Не вимвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори
Полюби дивака – джиґуна.
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.
Не вимвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори
Полюби дивака – джиґуна.
2021.01.22
10:59
Квилить за вікнами майже приречено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кудлаті мої.
Вітер, вітер… Роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти поету добрий рит
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кудлаті мої.
Вітер, вітер… Роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти поету добрий рит
2021.01.22
09:58
Тримаю платіжку за газ.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.
2021.01.22
08:34
До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах д
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах д
2021.01.22
05:27
Від сили волі лиш залежить
Чи я надовго в смуток влип, –
Буває скорий він, як нежить,
Або тривкий, неначе грип.
Бува, забудеться вже завтра,
У вирі явищ і подій, –
Те, що в душі лишать не варто
А гнати з рідної мерщій.
Чи я надовго в смуток влип, –
Буває скорий він, як нежить,
Або тривкий, неначе грип.
Бува, забудеться вже завтра,
У вирі явищ і подій, –
Те, що в душі лишать не варто
А гнати з рідної мерщій.
2021.01.21
23:47
Неправедні судді судам непідсудні.
Законодавцям закон не писаний. Їм достатньо законів фізики.
Закон сполучених посудин – якщо бюджет грошей недоодержує, то хтось їх одержує.
Ворогам – закон, друзям – усе, собі – понад усе.
Найчастіше під личи
2021.01.21
23:37
Мело, мело по всій землі
На всесвіт цілий.
Горіла свічка на столі,
Усе горіла.
Як тьмою літня мошкара
Летить на пломінь,
Летіла сніжна мішура
На всесвіт цілий.
Горіла свічка на столі,
Усе горіла.
Як тьмою літня мошкара
Летить на пломінь,
Летіла сніжна мішура
2021.01.21
17:56
Шановний пане, ви чому очима
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!
Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!
Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька
2021.01.21
15:09
Твій годинник йшов повільно,
вибивав сріблясто - дзвін,
та час мури безнадійно,
перетворює на тлін.
Навесні гуляла вітром,
абрикосою цвіла.
Не натішилась, а літо
вибивав сріблясто - дзвін,
та час мури безнадійно,
перетворює на тлін.
Навесні гуляла вітром,
абрикосою цвіла.
Не натішилась, а літо
2021.01.21
15:05
А він іде, збуваючись у світі,
Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів -
Камінням ворогів покритий шлях.
А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві, імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів -
Камінням ворогів покритий шлях.
А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві, імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.01.05
2020.12.03
2020.10.11
2020.08.13
2020.07.28
2020.07.02
2020.06.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Перепічка
У 1932-му я була маленькою і нічого не пам’ятала з тих жахіть, які випали на мою сім’ю. Голодомор забрав чотирьох братів та сестер, а я дивом вижила. А от 1947-й забути не можу і досі.
Після збору минулорічного урожаю маму уночі спіймали на житньому полі і посадили до в’язниці за «колоски». Оскільки вона була багатодітною матір’ю, а її чоловік загинув на фронті, то дали не 5 років, а 1 рік тюрми. Пожаліли .
Мені - найстаршій -тоді було 16 років, наймолодшій сестричці 6. А загалом нас було п’ятеро.- чотири сестри та один братик . Доводилося доглядати за малечею, поки мама відбувала термін покарання.
У 1947-му році з весни на землю не впало жодної краплини води, загинула і худоба, і собаки, і урожай. Земля у кінці літа стала аж білою, чорнозем так порепався і закам’янів, що об нього можна було легко порізати босі ноги. І якщо улітку , випасаючи колгоспну худобу, я могла бодай у кущах напитися коров’ячого молока і не спухнути з голоду, то узимку це стало робити складно. На полі я завжди надоювала у глечик молока і приносила увечері додому. У рідину різали січку, сушену кропиву, коріння аїру і кип’ятили. На сім’ю з п’яти чоловік цього було, звісно, мало. Але цим і спасалися від голодної смерті.
Їсти в хаті нічого не було. І не тільки в нас, але й в усьому селі. Люди вмирали щодня. Якщо хата не топилися – це був знак, що господар пішов до Бога. Довбати мерзлу землю не було сил навіть у чоловіків, тому трупи просто звозили до порожньої кагати посеред поля і до весни прикидали привезеним сухостоєм аби померлих не розтягнули вовки.
Перед Різдвом, ступаючи обмотаними у дрантя ногами по глибокому снігу, неня прийшла додому. Перехрестилася на ікони, притулила нас до себе і мовила: - Будемо святкувати Різдво, діти. Спечемо хліба!
Обережно дістала з-за пасухи маленький вузлик із зернятами і акуратно висипала на стіл. Наші очі радісно засвітилися! Ще б пак – перший раз на рік ми могли побачити хліб на столі.
Прийшла кума і дала матері одне яйце та дрібку солі. А я увечері принесла глечик молока. Звісно, до тіста ми додали і перетертої вівсяної соломи та іншої трави, аби той хліб був більшим.
Коли перепічку витягнули з печі і поставили на стіл ми закричали од радості!
- Чекайте дітки, зараз узвару наллємо – і будемо вечеряти, - мовила матуся і витягла з печі казана з окропом у якому плавали ягоди глоду. І коли ми тільки сіли до столу - двері раптово розчахнулися і на порозі з’явився наш сусід – Іван Буравель , з гвинтівкою за плечима та його тридцятилітній синок, здоровий як бичок і товстий як діжка. Під час війни він служив поліцаєм. А заодно і партизанам. І таким чином уникнув покарання, хоча крові на його руках було більше, аніж на руках гестапівця. Мордував і знущався над односельцями нещадно. А після війни знову виплив на поверхню. Служив вірою і правдою комуністам.
- Ну що, гадюка, приповзла знову шкодити? – глумливо звернувся Іван до матері. – Радянська влада всіх вас до стінки поставить. І твоїх дітей також, якщо треба буде. А тепер плати податки.
- Та де ж я зараз їх візьму? Я ж тільки додому прийшла? – одказала матір, заломивши руки.
- Нічого не знаю. Плати. А як немає чим… давай сюди рушники.
Буравель зняв з ікон вишиті бабусею рушники, а потім підійшов до столу і забрав перепічку. Наша сім’я уклякла від образи та безсилля. Не було у хаті заступника, окрім брата, якому виповнилося лише 10 років.
Ми не плакали, просто не було чим.
Неня вдяглася і пішла до дядька Йвана – безрукого сусіда, якого поважали в усьому селі. Він був партизаном і тільки чудом уникнув розстрілу, оскільки потрапив до пастки, яку йому влаштували поліцаї. Але доказати, що це справа рук Івана Буравля було неможливо.
Іван вислухав маму , дав їй житньої муки і відіслав додому.
Ми, усе ж таки їли Різдв’яну перепічку. Хоча і пізно уночі.
А уранці село ошелешила звістка : на дорозі, яка йшла у сусіднє село Соснове пострілом у шию вбили Івана Буравля. Він йшов до своєї коханки, але так і не дійшов. А з його горлянки визирала перепічка, яку спекла моя мама .
11.01.2019р.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Перепічка
У 1932-му я була маленькою і нічого не пам’ятала з тих жахіть, які випали на мою сім’ю. Голодомор забрав чотирьох братів та сестер, а я дивом вижила. А от 1947-й забути не можу і досі.
Після збору минулорічного урожаю маму уночі спіймали на житньому полі і посадили до в’язниці за «колоски». Оскільки вона була багатодітною матір’ю, а її чоловік загинув на фронті, то дали не 5 років, а 1 рік тюрми. Пожаліли .
Мені - найстаршій -тоді було 16 років, наймолодшій сестричці 6. А загалом нас було п’ятеро.- чотири сестри та один братик . Доводилося доглядати за малечею, поки мама відбувала термін покарання.
У 1947-му році з весни на землю не впало жодної краплини води, загинула і худоба, і собаки, і урожай. Земля у кінці літа стала аж білою, чорнозем так порепався і закам’янів, що об нього можна було легко порізати босі ноги. І якщо улітку , випасаючи колгоспну худобу, я могла бодай у кущах напитися коров’ячого молока і не спухнути з голоду, то узимку це стало робити складно. На полі я завжди надоювала у глечик молока і приносила увечері додому. У рідину різали січку, сушену кропиву, коріння аїру і кип’ятили. На сім’ю з п’яти чоловік цього було, звісно, мало. Але цим і спасалися від голодної смерті.
Їсти в хаті нічого не було. І не тільки в нас, але й в усьому селі. Люди вмирали щодня. Якщо хата не топилися – це був знак, що господар пішов до Бога. Довбати мерзлу землю не було сил навіть у чоловіків, тому трупи просто звозили до порожньої кагати посеред поля і до весни прикидали привезеним сухостоєм аби померлих не розтягнули вовки.
Перед Різдвом, ступаючи обмотаними у дрантя ногами по глибокому снігу, неня прийшла додому. Перехрестилася на ікони, притулила нас до себе і мовила: - Будемо святкувати Різдво, діти. Спечемо хліба!
Обережно дістала з-за пасухи маленький вузлик із зернятами і акуратно висипала на стіл. Наші очі радісно засвітилися! Ще б пак – перший раз на рік ми могли побачити хліб на столі.
Прийшла кума і дала матері одне яйце та дрібку солі. А я увечері принесла глечик молока. Звісно, до тіста ми додали і перетертої вівсяної соломи та іншої трави, аби той хліб був більшим.
Коли перепічку витягнули з печі і поставили на стіл ми закричали од радості!
- Чекайте дітки, зараз узвару наллємо – і будемо вечеряти, - мовила матуся і витягла з печі казана з окропом у якому плавали ягоди глоду. І коли ми тільки сіли до столу - двері раптово розчахнулися і на порозі з’явився наш сусід – Іван Буравель , з гвинтівкою за плечима та його тридцятилітній синок, здоровий як бичок і товстий як діжка. Під час війни він служив поліцаєм. А заодно і партизанам. І таким чином уникнув покарання, хоча крові на його руках було більше, аніж на руках гестапівця. Мордував і знущався над односельцями нещадно. А після війни знову виплив на поверхню. Служив вірою і правдою комуністам.
- Ну що, гадюка, приповзла знову шкодити? – глумливо звернувся Іван до матері. – Радянська влада всіх вас до стінки поставить. І твоїх дітей також, якщо треба буде. А тепер плати податки.
- Та де ж я зараз їх візьму? Я ж тільки додому прийшла? – одказала матір, заломивши руки.
- Нічого не знаю. Плати. А як немає чим… давай сюди рушники.
Буравель зняв з ікон вишиті бабусею рушники, а потім підійшов до столу і забрав перепічку. Наша сім’я уклякла від образи та безсилля. Не було у хаті заступника, окрім брата, якому виповнилося лише 10 років.
Ми не плакали, просто не було чим.
Неня вдяглася і пішла до дядька Йвана – безрукого сусіда, якого поважали в усьому селі. Він був партизаном і тільки чудом уникнув розстрілу, оскільки потрапив до пастки, яку йому влаштували поліцаї. Але доказати, що це справа рук Івана Буравля було неможливо.
Іван вислухав маму , дав їй житньої муки і відіслав додому.
Ми, усе ж таки їли Різдв’яну перепічку. Хоча і пізно уночі.
А уранці село ошелешила звістка : на дорозі, яка йшла у сусіднє село Соснове пострілом у шию вбили Івана Буравля. Він йшов до своєї коханки, але так і не дійшов. А з його горлянки визирала перепічка, яку спекла моя мама .
11.01.2019р.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію