
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.04.13
10:59
Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
як у купелі, в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні,
і щупачим велінням пороблено дрожем блешні,
і не зводяться з неї праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти поб
як у купелі, в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні,
і щупачим велінням пороблено дрожем блешні,
і не зводяться з неї праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти поб
2021.04.13
09:21
Розчакловувати навроки земляків - важка справа. Особливо, коли ті земляки змалку привчилися красти і брехати. Здорова людина ніколи не дозволить собі поміняти чесну працю на барижництво, або піти, наприклад, у депутати.
Раніше як було: обирали козаки к
2021.04.13
05:48
Раз погрожують боєм
Україні моїй, -
Чвс вдягти однострої
І ставати у стрій.
І стояти не скраю
На переднім краю,
Де герої вмирають
За Вітчизну свою.
Україні моїй, -
Чвс вдягти однострої
І ставати у стрій.
І стояти не скраю
На переднім краю,
Де герої вмирають
За Вітчизну свою.
2021.04.13
05:47
Настане час, коли гламурні діви
в тобі не збудять пристрасті Венери,
Сирени не зворожать своїм співом,
і вогнищем не спопелять Химери.
Пройшов шляхи Гоморри і Содому,
жаркі минули ночі Афродіти…
Вогонь свічі веде тебе додому,
в сімейне коло, де чек
в тобі не збудять пристрасті Венери,
Сирени не зворожать своїм співом,
і вогнищем не спопелять Химери.
Пройшов шляхи Гоморри і Содому,
жаркі минули ночі Афродіти…
Вогонь свічі веде тебе додому,
в сімейне коло, де чек
2021.04.12
21:39
Там, поза Критськими ходами
Є композиція із брил,
Де камені лежать рядами -
Їх Бог зробив на свій копил.
Амфітеатром, напівколом -
На лави схожі чи стола.
Учитель походжав довкола -
Є композиція із брил,
Де камені лежать рядами -
Їх Бог зробив на свій копил.
Амфітеатром, напівколом -
На лави схожі чи стола.
Учитель походжав довкола -
2021.04.12
20:30
Відлітають журавлики-мрії
у далеке минуле моє...
на майбутнє немає надії,
та зозуля усе ще кує.
Догораюче полум’я ватри
й досі жевріє з десятирічь.
Те, що буде, нічого не варте
у далеке минуле моє...
на майбутнє немає надії,
та зозуля усе ще кує.
Догораюче полум’я ватри
й досі жевріє з десятирічь.
Те, що буде, нічого не варте
2021.04.12
10:19
Однак, три дні тривало це весілля?
склотару теж здаватимо три дні?
Отож, вломайте кожен хліба з сіллю –
і на коня! і довго на коні!!
17 липня 1995 р., Київ
склотару теж здаватимо три дні?
Отож, вломайте кожен хліба з сіллю –
і на коня! і довго на коні!!
17 липня 1995 р., Київ
2021.04.12
10:15
Знову проснулись весняні вітри
зранку і аж до нічної пори
то навівають, то шепчуть мені
запахи ніжні і звуки нічні.
Серденько, годі боятись!
Має все-все помінятись.
Кожного дня усе краще стає.
зранку і аж до нічної пори
то навівають, то шепчуть мені
запахи ніжні і звуки нічні.
Серденько, годі боятись!
Має все-все помінятись.
Кожного дня усе краще стає.
2021.04.12
05:52
Така весна, що без чобіт ніяк!
Дерева похилились на болоті…
Даремно ськати* збуджених пияк
й не збуджених також шукати годі.
У лісі покій. Тиша гробова.
Дзвінкі пощезли голоси пташині…
Геть замерзають зронені слова
Дерева похилились на болоті…
Даремно ськати* збуджених пияк
й не збуджених також шукати годі.
У лісі покій. Тиша гробова.
Дзвінкі пощезли голоси пташині…
Геть замерзають зронені слова
2021.04.11
21:42
Тече, тече, тече життя ріка,
попереду десь вічності пороги.
У Стікс її вода перетіка,
а там Харон завершує дорогу…
До ірію летить по небу клин,
«курли» сумливе зверху долинає.
Неумолимо лине часоплин
попереду десь вічності пороги.
У Стікс її вода перетіка,
а там Харон завершує дорогу…
До ірію летить по небу клин,
«курли» сумливе зверху долинає.
Неумолимо лине часоплин
2021.04.11
19:46
Рік починався сумно з «андрусівської зради»,
Як охрестили влучно те дійство козаки.
Ніякі обіцянки не стали на заваді
Роздерти Україну. Зібрались хижаки –
Москва, що допомогу козацтву обіцяла
Й Варшава, що втрачати ці землі не бажа.
Про думку україн
Як охрестили влучно те дійство козаки.
Ніякі обіцянки не стали на заваді
Роздерти Україну. Зібрались хижаки –
Москва, що допомогу козацтву обіцяла
Й Варшава, що втрачати ці землі не бажа.
Про думку україн
2021.04.11
12:03
Затуляє мене затуманене скло,
Охопила непевність остиглу дорогу.
Притихає незвично прарідне село
І ні птаха, ні страху – не видно нікого.
І за двері набряклі не робиться крок,
Я на стіл опускаю спочити долоню.
Час, як завжди, неквапно тече у пісо
Охопила непевність остиглу дорогу.
Притихає незвично прарідне село
І ні птаха, ні страху – не видно нікого.
І за двері набряклі не робиться крок,
Я на стіл опускаю спочити долоню.
Час, як завжди, неквапно тече у пісо
2021.04.11
10:37
Ще кілька літ тому хвалився він привселюдно:
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й
2021.04.11
09:38
Вітри проснулись весняні.
Усе буяє ночі й дні
У далині розмаю.
О аромат, о гук новий!
О, бідне серце, не болій!
Весна все, все міняє.
І кращає щоденно світ,
Усе буяє ночі й дні
У далині розмаю.
О аромат, о гук новий!
О, бідне серце, не болій!
Весна все, все міняє.
І кращає щоденно світ,
2021.04.11
09:25
Я плачу не за тим
безруким чоловіком,
якого жінка – заживо в труну,
дебела жінка.
І не за родичем,
якого добрий слід,
якого жовта тюль у гробовім бузку
безруким чоловіком,
якого жінка – заживо в труну,
дебела жінка.
І не за родичем,
якого добрий слід,
якого жовта тюль у гробовім бузку
2021.04.11
09:18
Я не гнався за нею
І щодня не шукав
Будь-яких привілеїв
Наяву чи в думках.
І не думав ніколи,
Що повсюди, як дзвін,
Буду чуть мимоволі
Втішне слухові: Він…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І щодня не шукав
Будь-яких привілеїв
Наяву чи в думках.
І не думав ніколи,
Що повсюди, як дзвін,
Буду чуть мимоволі
Втішне слухові: Він…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.03.31
2021.01.05
2020.12.03
2020.10.11
2020.08.13
2020.07.28
2020.07.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Нічний бій
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Нічний бій
Закінчувався розвід караулу. Як його начальник я отримав пароль від чергового по управлінню, віддав йому честь і скомандував взводу, що заступав на чергування, зробити почесне коло плацом під музику духового оркестру і рушити на свої пости.
Все було як завжди: спочатку міняли караульних на технічному складі, складах зброї, аеродромі, потім на овочевих, у військовій прокуратурі тощо. Гауптвахта працювала автономно – закидуємо туди хлопців – і забираємо через півдоби, бо мотатися через усе місто щодві години украй виснажливо. Пост біля прапора дивізії міняли в останню чергу. У вільну хвилинку заскочив до чергового по роті дізнатися чи всі сплять у приміщенні, а не швендяють у самоволці. Командир взоду був у відпустці, тож як його заступник мусів дивитися за всім самотужки.
Щойно приліг у караулці - виклик до чергового.
- Товаришу сержанте! Піднімайте усіх солдатів на ноги, видати зброю і патрони. На все – 20 хвилин. Пости не міняти до ранку. У місті ЧП. Всіх вільних від чергування берете з собою , переходите міст і окопуєтеся півколом. Ніхто не повинен проскочити на ту сторону. Якщо не будуть здаватися – стріляти на ураження.
Сталося непередбачуване: зеки-вбивці у міській тюрмі взяли в заручники його охоронців, захопили зброю і вирвалися на волю. 35 озвірілих від крові та адреналіну здорових зарізяк рвонули у місто. На ноги підняли міліцію та військових.
Злочинці по дорозі пограбували магазин, обпилися горілкою, розстріляли пост міліції. І сунули впевнено до мосту. Якби їм вдалося його перейти – їх би уже навряд чи хто знайшов. Столітні ліси на тому березі не знали толком навіть місцеві, оскільки щовесни діброву затоплювала повінь і міняла ландшафт до невпізнання.
У взводі в основному була молодь останнього призову. Дехто служив тільки два-три місяці, тому не стріляв ще ні разу, окрім як на полігоні.
-Іване,- тихо сказав єфрейтору Лукашу,- бери шістьох молодих і веди їх углиб лісу, подалі від гріха. Окопуйся ліворуч аби не потрапили у разі чого під перехресний вогонь. І лежіть тихо як миші. Без геройства. Не підпускайте близько чого б це не коштувало.
- Гаразд, мовив Лукаш. Патронів може бути мало. Три ріжки на кожну людину – це несерйозно. –То бережи патрони,- відказав йому.
Я взяв шістьох своїх хлопчаків поклав праворуч від Лукаша, а сам пішов до води з біноклем. Дивився на нічні ліхтарі на тому березі і більше нічого не бачив. Не було у нас тоді ще нічної оптики.
З’явилося гостре відчуття небезпеки. На голові наїжачилося волосся. Автоматні черги на тому березі били вуха навідліг.
Я прожогом кинувся назад і заліг у нашвидкоруч викопаній калабані. Єфрейтор Карякін нервово стискував ложе свого АК.
Озирнувся і пополотнів: світилося кілька вогників – то солдати палили цигарки.
- Загасіть сигарети! – заволав я на весь ліс. Негайно!
Мить – і ліс знову став темним.
Бій почався раптово. Вбивці таки встигли перебратися на цю сторону, але одразу потрапили під шквальний вогонь.
«Боже», - думав я, – «за хвилину ні в кого не залишиться патронів!»
Дика стрілянина змішалася з криками поранених. А потім полетіли гранати. Де і як бандити їх роздобули - одному Богові відомо.
Я стріляв на звук, орієнтуючись на полум’я вогнегасників. Темінь була страшною.
Мої солдати помирали. Один за одним. Я стріляв, стріляв і стріляв одиночними допоки не закінчилися набої , а потім одстібнув штик-ніж і кинувся в бій.
Спочатку мені прострелили руку, потім лютий біль проштрикнув голову і я провалися у безвість.
Ранок зустрів оглушливим солов’їним щебетом. Я лежав на землі горілиць і дивився у чисте і сонячне небо. Важко сів, огледівся. Довкола бігали санітари та військові. Мою голову хтось забинтував, рука і нога теж були міцно перев’язані. А довкола…
Моїх солдатів – мертвих і тяжко поранених - по одному, на ношах переносили на той бік річки і вантажили у машину. А бандитів поклали в один ряд і начальник в’язниці робив упізнання. Таке саме упізнання я буду робити через кілька годин.
Сьогодні, стільки років по тих подіях, я не можу згадати ні імен тих солдатів, з якими разом служив так недовго, ні прізвищ. А от обличчя забути не можу і досі.
І коли чую невтішні звістки зі Сходу – пропускаю кожну трагічну подію через призму того давнього страшного нічного бою, в якому загинули майже всі мої солдати.
10.01.2019р.
Все було як завжди: спочатку міняли караульних на технічному складі, складах зброї, аеродромі, потім на овочевих, у військовій прокуратурі тощо. Гауптвахта працювала автономно – закидуємо туди хлопців – і забираємо через півдоби, бо мотатися через усе місто щодві години украй виснажливо. Пост біля прапора дивізії міняли в останню чергу. У вільну хвилинку заскочив до чергового по роті дізнатися чи всі сплять у приміщенні, а не швендяють у самоволці. Командир взоду був у відпустці, тож як його заступник мусів дивитися за всім самотужки.
Щойно приліг у караулці - виклик до чергового.
- Товаришу сержанте! Піднімайте усіх солдатів на ноги, видати зброю і патрони. На все – 20 хвилин. Пости не міняти до ранку. У місті ЧП. Всіх вільних від чергування берете з собою , переходите міст і окопуєтеся півколом. Ніхто не повинен проскочити на ту сторону. Якщо не будуть здаватися – стріляти на ураження.
Сталося непередбачуване: зеки-вбивці у міській тюрмі взяли в заручники його охоронців, захопили зброю і вирвалися на волю. 35 озвірілих від крові та адреналіну здорових зарізяк рвонули у місто. На ноги підняли міліцію та військових.
Злочинці по дорозі пограбували магазин, обпилися горілкою, розстріляли пост міліції. І сунули впевнено до мосту. Якби їм вдалося його перейти – їх би уже навряд чи хто знайшов. Столітні ліси на тому березі не знали толком навіть місцеві, оскільки щовесни діброву затоплювала повінь і міняла ландшафт до невпізнання.
У взводі в основному була молодь останнього призову. Дехто служив тільки два-три місяці, тому не стріляв ще ні разу, окрім як на полігоні.
-Іване,- тихо сказав єфрейтору Лукашу,- бери шістьох молодих і веди їх углиб лісу, подалі від гріха. Окопуйся ліворуч аби не потрапили у разі чого під перехресний вогонь. І лежіть тихо як миші. Без геройства. Не підпускайте близько чого б це не коштувало.
- Гаразд, мовив Лукаш. Патронів може бути мало. Три ріжки на кожну людину – це несерйозно. –То бережи патрони,- відказав йому.
Я взяв шістьох своїх хлопчаків поклав праворуч від Лукаша, а сам пішов до води з біноклем. Дивився на нічні ліхтарі на тому березі і більше нічого не бачив. Не було у нас тоді ще нічної оптики.
З’явилося гостре відчуття небезпеки. На голові наїжачилося волосся. Автоматні черги на тому березі били вуха навідліг.
Я прожогом кинувся назад і заліг у нашвидкоруч викопаній калабані. Єфрейтор Карякін нервово стискував ложе свого АК.
Озирнувся і пополотнів: світилося кілька вогників – то солдати палили цигарки.
- Загасіть сигарети! – заволав я на весь ліс. Негайно!
Мить – і ліс знову став темним.
Бій почався раптово. Вбивці таки встигли перебратися на цю сторону, але одразу потрапили під шквальний вогонь.
«Боже», - думав я, – «за хвилину ні в кого не залишиться патронів!»
Дика стрілянина змішалася з криками поранених. А потім полетіли гранати. Де і як бандити їх роздобули - одному Богові відомо.
Я стріляв на звук, орієнтуючись на полум’я вогнегасників. Темінь була страшною.
Мої солдати помирали. Один за одним. Я стріляв, стріляв і стріляв одиночними допоки не закінчилися набої , а потім одстібнув штик-ніж і кинувся в бій.
Спочатку мені прострелили руку, потім лютий біль проштрикнув голову і я провалися у безвість.
Ранок зустрів оглушливим солов’їним щебетом. Я лежав на землі горілиць і дивився у чисте і сонячне небо. Важко сів, огледівся. Довкола бігали санітари та військові. Мою голову хтось забинтував, рука і нога теж були міцно перев’язані. А довкола…
Моїх солдатів – мертвих і тяжко поранених - по одному, на ношах переносили на той бік річки і вантажили у машину. А бандитів поклали в один ряд і начальник в’язниці робив упізнання. Таке саме упізнання я буду робити через кілька годин.
Сьогодні, стільки років по тих подіях, я не можу згадати ні імен тих солдатів, з якими разом служив так недовго, ні прізвищ. А от обличчя забути не можу і досі.
І коли чую невтішні звістки зі Сходу – пропускаю кожну трагічну подію через призму того давнього страшного нічного бою, в якому загинули майже всі мої солдати.
10.01.2019р.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію