
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.22
18:38
Ходім туди — до мертвої води,
де падають з дерев достиглі сови,
де біла ніч пускає чорний дим
і білий вірш латає чорним словом.
Куди стара йде помирати тінь,
коли нову народжує світанок,
де біла ніч у чорному пальті
де падають з дерев достиглі сови,
де біла ніч пускає чорний дим
і білий вірш латає чорним словом.
Куди стара йде помирати тінь,
коли нову народжує світанок,
де біла ніч у чорному пальті
2021.01.22
18:37
Остання осіння ніч. В безмісячнім стиглім мороці,
мов скалочка світла в заплющенім оці, тріпоче самотня ватра.
Зчепившись худими руками, навколо вогню уробориться
живий циферблат, що на кожному кроці відлічує миті до завтра.
Вже дряпають чорне небо
мов скалочка світла в заплющенім оці, тріпоче самотня ватра.
Зчепившись худими руками, навколо вогню уробориться
живий циферблат, що на кожному кроці відлічує миті до завтра.
Вже дряпають чорне небо
2021.01.22
15:24
Серпневий день так швидко промайне.
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,
Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,
Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі
2021.01.22
15:21
Усе святе вкраїнське - на смітник!
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.
І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.
І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума
2021.01.22
14:09
Буріє вечір, зірка сяйна
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.
Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.
Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті
2021.01.22
13:14
Хоча на чудеса немає моди,
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.
На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.
На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи
2021.01.22
12:56
Озовись, не мовчи, розкажи…
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.
Не вимвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори
Полюби дивака – джиґуна.
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.
Не вимвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори
Полюби дивака – джиґуна.
2021.01.22
10:59
Квилить за вікнами майже приречено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кудлаті мої.
Вітер, вітер… Роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти поету добрий рит
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кудлаті мої.
Вітер, вітер… Роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти поету добрий рит
2021.01.22
09:58
Тримаю платіжку за газ.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.
2021.01.22
08:34
До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах д
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах д
2021.01.22
05:27
Від сили волі лиш залежить
Чи я надовго в смуток влип, –
Буває скорий він, як нежить,
Або тривкий, неначе грип.
Бува, забудеться вже завтра,
У вирі явищ і подій, –
Те, що в душі лишать не варто
А гнати з рідної мерщій.
Чи я надовго в смуток влип, –
Буває скорий він, як нежить,
Або тривкий, неначе грип.
Бува, забудеться вже завтра,
У вирі явищ і подій, –
Те, що в душі лишать не варто
А гнати з рідної мерщій.
2021.01.21
23:47
Неправедні судді судам непідсудні.
Законодавцям закон не писаний. Їм достатньо законів фізики.
Закон сполучених посудин – якщо бюджет грошей недоодержує, то хтось їх одержує.
Ворогам – закон, друзям – усе, собі – понад усе.
Найчастіше під личи
2021.01.21
23:37
Мело, мело по всій землі
На всесвіт цілий.
Горіла свічка на столі,
Усе горіла.
Як тьмою літня мошкара
Летить на пломінь,
Летіла сніжна мішура
На всесвіт цілий.
Горіла свічка на столі,
Усе горіла.
Як тьмою літня мошкара
Летить на пломінь,
Летіла сніжна мішура
2021.01.21
17:56
Шановний пане, ви чому очима
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!
Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!
Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька
2021.01.21
15:09
Твій годинник йшов повільно,
вибивав сріблясто - дзвін,
та час мури безнадійно,
перетворює на тлін.
Навесні гуляла вітром,
абрикосою цвіла.
Не натішилась, а літо
вибивав сріблясто - дзвін,
та час мури безнадійно,
перетворює на тлін.
Навесні гуляла вітром,
абрикосою цвіла.
Не натішилась, а літо
2021.01.21
15:05
А він іде, збуваючись у світі,
Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів -
Камінням ворогів покритий шлях.
А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві, імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів -
Камінням ворогів покритий шлях.
А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві, імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.01.05
2020.12.03
2020.10.11
2020.08.13
2020.07.28
2020.07.02
2020.06.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Нічний бій
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Нічний бій
Закінчувався розвід караулу. Як його начальник я отримав пароль від чергового по управлінню, віддав йому честь і скомандував взводу, що заступав на чергування, зробити почесне коло плацом під музику духового оркестру і рушити на свої пости.
Все було як завжди: спочатку міняли караульних на технічному складі, складах зброї, аеродромі, потім на овочевих, у військовій прокуратурі тощо. Гауптвахта працювала автономно – закидуємо туди хлопців – і забираємо через півдоби, бо мотатися через усе місто щодві години украй виснажливо. Пост біля прапора дивізії міняли в останню чергу. У вільну хвилинку заскочив до чергового по роті дізнатися чи всі сплять у приміщенні, а не швендяють у самоволці. Командир взоду був у відпустці, тож як його заступник мусів дивитися за всім самотужки.
Щойно приліг у караулці - виклик до чергового.
- Товаришу сержанте! Піднімайте усіх солдатів на ноги, видати зброю і патрони. На все – 20 хвилин. Пости не міняти до ранку. У місті ЧП. Всіх вільних від чергування берете з собою , переходите міст і окопуєтеся півколом. Ніхто не повинен проскочити на ту сторону. Якщо не будуть здаватися – стріляти на ураження.
Сталося непередбачуване: зеки-вбивці у міській тюрмі взяли в заручники його охоронців, захопили зброю і вирвалися на волю. 35 озвірілих від крові та адреналіну здорових зарізяк рвонули у місто. На ноги підняли міліцію та військових.
Злочинці по дорозі пограбували магазин, обпилися горілкою, розстріляли пост міліції. І сунули впевнено до мосту. Якби їм вдалося його перейти – їх би уже навряд чи хто знайшов. Столітні ліси на тому березі не знали толком навіть місцеві, оскільки щовесни діброву затоплювала повінь і міняла ландшафт до невпізнання.
У взводі в основному була молодь останнього призову. Дехто служив тільки два-три місяці, тому не стріляв ще ні разу, окрім як на полігоні.
-Іване,- тихо сказав єфрейтору Лукашу,- бери шістьох молодих і веди їх углиб лісу, подалі від гріха. Окопуйся ліворуч аби не потрапили у разі чого під перехресний вогонь. І лежіть тихо як миші. Без геройства. Не підпускайте близько чого б це не коштувало.
- Гаразд, мовив Лукаш. Патронів може бути мало. Три ріжки на кожну людину – це несерйозно. –То бережи патрони,- відказав йому.
Я взяв шістьох своїх хлопчаків поклав праворуч від Лукаша, а сам пішов до води з біноклем. Дивився на нічні ліхтарі на тому березі і більше нічого не бачив. Не було у нас тоді ще нічної оптики.
З’явилося гостре відчуття небезпеки. На голові наїжачилося волосся. Автоматні черги на тому березі били вуха навідліг.
Я прожогом кинувся назад і заліг у нашвидкоруч викопаній калабані. Єфрейтор Карякін нервово стискував ложе свого АК.
Озирнувся і пополотнів: світилося кілька вогників – то солдати палили цигарки.
- Загасіть сигарети! – заволав я на весь ліс. Негайно!
Мить – і ліс знову став темним.
Бій почався раптово. Вбивці таки встигли перебратися на цю сторону, але одразу потрапили під шквальний вогонь.
«Боже», - думав я, – «за хвилину ні в кого не залишиться патронів!»
Дика стрілянина змішалася з криками поранених. А потім полетіли гранати. Де і як бандити їх роздобули - одному Богові відомо.
Я стріляв на звук, орієнтуючись на полум’я вогнегасників. Темінь була страшною.
Мої солдати помирали. Один за одним. Я стріляв, стріляв і стріляв одиночними допоки не закінчилися набої , а потім одстібнув штик-ніж і кинувся в бій.
Спочатку мені прострелили руку, потім лютий біль проштрикнув голову і я провалися у безвість.
Ранок зустрів оглушливим солов’їним щебетом. Я лежав на землі горілиць і дивився у чисте і сонячне небо. Важко сів, огледівся. Довкола бігали санітари та військові. Мою голову хтось забинтував, рука і нога теж були міцно перев’язані. А довкола…
Моїх солдатів – мертвих і тяжко поранених - по одному, на ношах переносили на той бік річки і вантажили у машину. А бандитів поклали в один ряд і начальник в’язниці робив упізнання. Таке саме упізнання я буду робити через кілька годин.
Сьогодні, стільки років по тих подіях, я не можу згадати ні імен тих солдатів, з якими разом служив так недовго, ні прізвищ. А от обличчя забути не можу і досі.
І коли чую невтішні звістки зі Сходу – пропускаю кожну трагічну подію через призму того давнього страшного нічного бою, в якому загинули майже всі мої солдати.
10.01.2019р.
Все було як завжди: спочатку міняли караульних на технічному складі, складах зброї, аеродромі, потім на овочевих, у військовій прокуратурі тощо. Гауптвахта працювала автономно – закидуємо туди хлопців – і забираємо через півдоби, бо мотатися через усе місто щодві години украй виснажливо. Пост біля прапора дивізії міняли в останню чергу. У вільну хвилинку заскочив до чергового по роті дізнатися чи всі сплять у приміщенні, а не швендяють у самоволці. Командир взоду був у відпустці, тож як його заступник мусів дивитися за всім самотужки.
Щойно приліг у караулці - виклик до чергового.
- Товаришу сержанте! Піднімайте усіх солдатів на ноги, видати зброю і патрони. На все – 20 хвилин. Пости не міняти до ранку. У місті ЧП. Всіх вільних від чергування берете з собою , переходите міст і окопуєтеся півколом. Ніхто не повинен проскочити на ту сторону. Якщо не будуть здаватися – стріляти на ураження.
Сталося непередбачуване: зеки-вбивці у міській тюрмі взяли в заручники його охоронців, захопили зброю і вирвалися на волю. 35 озвірілих від крові та адреналіну здорових зарізяк рвонули у місто. На ноги підняли міліцію та військових.
Злочинці по дорозі пограбували магазин, обпилися горілкою, розстріляли пост міліції. І сунули впевнено до мосту. Якби їм вдалося його перейти – їх би уже навряд чи хто знайшов. Столітні ліси на тому березі не знали толком навіть місцеві, оскільки щовесни діброву затоплювала повінь і міняла ландшафт до невпізнання.
У взводі в основному була молодь останнього призову. Дехто служив тільки два-три місяці, тому не стріляв ще ні разу, окрім як на полігоні.
-Іване,- тихо сказав єфрейтору Лукашу,- бери шістьох молодих і веди їх углиб лісу, подалі від гріха. Окопуйся ліворуч аби не потрапили у разі чого під перехресний вогонь. І лежіть тихо як миші. Без геройства. Не підпускайте близько чого б це не коштувало.
- Гаразд, мовив Лукаш. Патронів може бути мало. Три ріжки на кожну людину – це несерйозно. –То бережи патрони,- відказав йому.
Я взяв шістьох своїх хлопчаків поклав праворуч від Лукаша, а сам пішов до води з біноклем. Дивився на нічні ліхтарі на тому березі і більше нічого не бачив. Не було у нас тоді ще нічної оптики.
З’явилося гостре відчуття небезпеки. На голові наїжачилося волосся. Автоматні черги на тому березі били вуха навідліг.
Я прожогом кинувся назад і заліг у нашвидкоруч викопаній калабані. Єфрейтор Карякін нервово стискував ложе свого АК.
Озирнувся і пополотнів: світилося кілька вогників – то солдати палили цигарки.
- Загасіть сигарети! – заволав я на весь ліс. Негайно!
Мить – і ліс знову став темним.
Бій почався раптово. Вбивці таки встигли перебратися на цю сторону, але одразу потрапили під шквальний вогонь.
«Боже», - думав я, – «за хвилину ні в кого не залишиться патронів!»
Дика стрілянина змішалася з криками поранених. А потім полетіли гранати. Де і як бандити їх роздобули - одному Богові відомо.
Я стріляв на звук, орієнтуючись на полум’я вогнегасників. Темінь була страшною.
Мої солдати помирали. Один за одним. Я стріляв, стріляв і стріляв одиночними допоки не закінчилися набої , а потім одстібнув штик-ніж і кинувся в бій.
Спочатку мені прострелили руку, потім лютий біль проштрикнув голову і я провалися у безвість.
Ранок зустрів оглушливим солов’їним щебетом. Я лежав на землі горілиць і дивився у чисте і сонячне небо. Важко сів, огледівся. Довкола бігали санітари та військові. Мою голову хтось забинтував, рука і нога теж були міцно перев’язані. А довкола…
Моїх солдатів – мертвих і тяжко поранених - по одному, на ношах переносили на той бік річки і вантажили у машину. А бандитів поклали в один ряд і начальник в’язниці робив упізнання. Таке саме упізнання я буду робити через кілька годин.
Сьогодні, стільки років по тих подіях, я не можу згадати ні імен тих солдатів, з якими разом служив так недовго, ні прізвищ. А от обличчя забути не можу і досі.
І коли чую невтішні звістки зі Сходу – пропускаю кожну трагічну подію через призму того давнього страшного нічного бою, в якому загинули майже всі мої солдати.
10.01.2019р.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію