ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Завідняк (1966) /
Рецензії
Ігор Павлюк Я достав до дна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ігор Павлюк Я достав до дна
Хто він сьогодні, поет укрсучліту, ІГОР ПАВЛЮК?
(Ігор Павлюк. Я достав до дна – і відштовхнувся: Поезія // Українська літературна газета. – 2016. – 19 січ.)
Українська поезія архибагата.
Імен, біографій, легенд у ній – темний ліс. У ньому присутня фауна і флора, від лисів до зубрів, від лілей до незабудок… Та чи б’ють у цьому рідному лісі джерела, рівні геліконським? Поезія – це сплески почуттів і безсмертні одкровення.
Розмова про добірку віршів Ігоря Павлюка – поета столичного, який народився як новорічний подарунок українській поезії, між Різдвом за старим і новим стилями.
Зійти до дна і відштовхнутися від нього є свідченням глибокого пережиття доброго етапу життя. Це справді половина століття, коли варто підвести підсумок, поцілувати клямку дверей до другої півсотні віку.
Поет перелічує рани, показує забинтовану душу, вихлюпує вірші-сповіді. Шукає полегші від ноші, що пекуче понатирала мозолі у одіссеєвих мандрах світом. Не вловив його близький і далекий світ, не змусив залишитися в чарівному оп’янінні, перед яким пасував Улісс. Не заглушило його виття сирен Нью-Йорка і Парижа, Лондона і Праги. Не став він космополітом, зберігши божественне… від Якутії до Пакистану. До своєї вітчизни Павлюк привіз з мандрів свою легенду, ліричні тріумфи, світове визнання. Лондонська премія Пен-клубу цьому промовисте свідчення. Гроно фахівців у змаганні між ста учасниками-поетами світу схилило голову перед талантом українця, якого визнали кращим. Рідкісне відчуття аксіологічної ваги поезії зробило його важковаговиком. З такого і питають за великим рахунком.
Та раптом – сповідь у ліричній ніші храму душі, пошук порятунку від декадансу і деградації цінностей у світі.
У місто вийшов.
Не впізнав людей.
Всі в масках чи в намордниках, – не ясно.
Моя зоря кудись мене веде,
Там хрест і вітер, і старенький ясен.
Павлюковими цінностями є імажинізм і кришталево чиста рима, висока тема людської гідності і вірності материнським заповітам, шевченківська чи єсєнінська зухвалість, звернена до кривдників і паплюжників святині. Тут він відданий класицист. Не кожному під силу стати на прю із собою, перелічити заподіяні кривди перед ближнім і зцілити його ж добірним словом. Бо що може бути дієвішим від слова у світі німоти і мовчазного егоїзму, коли замовчується сама правда? Поет Павлюк – правдомовець.
Бог не в силі, а в правді… –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
Йому випало нести правду до молодого покоління поетів, які полюбляють репові звукові носії. Жилеткою класичного голосу не так просто протиснутися крізь щільно відгороджені стоси звукового ефіру, а тим більше витинати на ньому голуба миру, коли йде війна всіх проти всіх. Краще відгородитися дамбою від свавільних мейнстримів, що нуртами потягають у клоаки двигунів вічного згорання сучасного Аїду. Вже краще урбаністична нірвана:
А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все.
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.
Теперішній Павлюк шукає цінності, якими здатна напувати душу рідна природа:
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
Природа – його берегиня, Парнас, Пегас, високий клас. Опала здатна створити поетові славу. Павлюк її не потребує. Слава ходить за ним, щоб вручити лавровий вінок. Поет обирає природний терен. Це глибоке озаріння, бо дозволяє поглянути на навколишній світ іншими очима. Колишні друзі стають в ньому муляжами, квіти – гербарієм квітів зла.
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
Не кожний здатний розкрити себе вголос перед читачем. Є високе оголення душі, точна мапа острову скарбів ліричного героя. Брудершафт – не панібратство. Тут треба бути готовим стати до відповіді. Кастальські джерела сьогодні запивають спиртами, – не ті обороти життя, коли воно котиться в провалля. Муз не носять на руках, з ними дуже не церемоняться. За поетичними збірками не вишиковується перед завмерлим мавзолеєм книгарні жива храмова черга. Не киплять пристрасті, штиль і покинуті весла після потопу імперського Титаніка.
Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене… знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.
Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..
А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.
Думаю, Бог почув поетове зізнання. Його різдвяний караван у дорозі, От тільки де ми? Йдемо до Кастальських джерел чи їх покидаємо.
Ігор Павлюк ще стоїть до світлини, за спалахом Аполлона розкривається еннеада Муз. Що ж, добрий груповий портрет, можна тільки позаздрити поетові.
Богдан ЗАВІДНЯК
(Ігор Павлюк. Я достав до дна – і відштовхнувся: Поезія // Українська літературна газета. – 2016. – 19 січ.)
Українська поезія архибагата.
Імен, біографій, легенд у ній – темний ліс. У ньому присутня фауна і флора, від лисів до зубрів, від лілей до незабудок… Та чи б’ють у цьому рідному лісі джерела, рівні геліконським? Поезія – це сплески почуттів і безсмертні одкровення.
Розмова про добірку віршів Ігоря Павлюка – поета столичного, який народився як новорічний подарунок українській поезії, між Різдвом за старим і новим стилями.
Зійти до дна і відштовхнутися від нього є свідченням глибокого пережиття доброго етапу життя. Це справді половина століття, коли варто підвести підсумок, поцілувати клямку дверей до другої півсотні віку.
Поет перелічує рани, показує забинтовану душу, вихлюпує вірші-сповіді. Шукає полегші від ноші, що пекуче понатирала мозолі у одіссеєвих мандрах світом. Не вловив його близький і далекий світ, не змусив залишитися в чарівному оп’янінні, перед яким пасував Улісс. Не заглушило його виття сирен Нью-Йорка і Парижа, Лондона і Праги. Не став він космополітом, зберігши божественне… від Якутії до Пакистану. До своєї вітчизни Павлюк привіз з мандрів свою легенду, ліричні тріумфи, світове визнання. Лондонська премія Пен-клубу цьому промовисте свідчення. Гроно фахівців у змаганні між ста учасниками-поетами світу схилило голову перед талантом українця, якого визнали кращим. Рідкісне відчуття аксіологічної ваги поезії зробило його важковаговиком. З такого і питають за великим рахунком.
Та раптом – сповідь у ліричній ніші храму душі, пошук порятунку від декадансу і деградації цінностей у світі.
У місто вийшов.
Не впізнав людей.
Всі в масках чи в намордниках, – не ясно.
Моя зоря кудись мене веде,
Там хрест і вітер, і старенький ясен.
Павлюковими цінностями є імажинізм і кришталево чиста рима, висока тема людської гідності і вірності материнським заповітам, шевченківська чи єсєнінська зухвалість, звернена до кривдників і паплюжників святині. Тут він відданий класицист. Не кожному під силу стати на прю із собою, перелічити заподіяні кривди перед ближнім і зцілити його ж добірним словом. Бо що може бути дієвішим від слова у світі німоти і мовчазного егоїзму, коли замовчується сама правда? Поет Павлюк – правдомовець.
Бог не в силі, а в правді… –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
Йому випало нести правду до молодого покоління поетів, які полюбляють репові звукові носії. Жилеткою класичного голосу не так просто протиснутися крізь щільно відгороджені стоси звукового ефіру, а тим більше витинати на ньому голуба миру, коли йде війна всіх проти всіх. Краще відгородитися дамбою від свавільних мейнстримів, що нуртами потягають у клоаки двигунів вічного згорання сучасного Аїду. Вже краще урбаністична нірвана:
А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все.
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.
Теперішній Павлюк шукає цінності, якими здатна напувати душу рідна природа:
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
Природа – його берегиня, Парнас, Пегас, високий клас. Опала здатна створити поетові славу. Павлюк її не потребує. Слава ходить за ним, щоб вручити лавровий вінок. Поет обирає природний терен. Це глибоке озаріння, бо дозволяє поглянути на навколишній світ іншими очима. Колишні друзі стають в ньому муляжами, квіти – гербарієм квітів зла.
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
Не кожний здатний розкрити себе вголос перед читачем. Є високе оголення душі, точна мапа острову скарбів ліричного героя. Брудершафт – не панібратство. Тут треба бути готовим стати до відповіді. Кастальські джерела сьогодні запивають спиртами, – не ті обороти життя, коли воно котиться в провалля. Муз не носять на руках, з ними дуже не церемоняться. За поетичними збірками не вишиковується перед завмерлим мавзолеєм книгарні жива храмова черга. Не киплять пристрасті, штиль і покинуті весла після потопу імперського Титаніка.
Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене… знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.
Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..
А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.
Думаю, Бог почув поетове зізнання. Його різдвяний караван у дорозі, От тільки де ми? Йдемо до Кастальських джерел чи їх покидаємо.
Ігор Павлюк ще стоїть до світлини, за спалахом Аполлона розкривається еннеада Муз. Що ж, добрий груповий портрет, можна тільки позаздрити поетові.
Богдан ЗАВІДНЯК
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію