ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.17
09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
2024.05.17
09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
2024.05.17
09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»…
Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
2024.05.16
20:19
Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
2024.05.16
05:48
Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
2024.05.16
05:15
Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
2024.05.16
00:59
Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
2024.05.16
00:45
Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
2024.05.15
22:12
Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
2024.05.15
18:50
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
2024.05.15
12:46
Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
2024.05.15
10:14
Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня Петрі (1981) /
Проза
Межа
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Межа
8 Межа
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
Уривок із роману "Арія життя", частина 1 "Вічність", розділ 8 "Межа"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію