радий про це дізнатись.

а скільки ще існує життєвих тем, які б допомогли авторам не товктися біля майже однієї...

Можливо хтось із авторів і пише за принципом: сідаю до столу, обираю оригінальну тему, оригінальні рими, оригінальну лексику і віршую це все так оригінально, щоби вразити оригінальністю колег наповал (утрирую, зрозуміло :) Я ж пишу інакше: іду по вулиці, чи готую їжу, чи дивлюсь після пробудження у вікно, чи лягаю увечері спати - в будь-який момент може пролітати фраза, словосполучення, думка - зловлю її, запишу - буде основа для вірша, не запишу - забувається... А буває, що якась подія, явище мучить, нуртує - а на папір ніяк... Тоді минає час - і раптом слова самі виринають - тільки встигай записувати... Живу зараз тим, що твориться довкола в Україні - то й пишу по нього... (Вибачайте за, можливо, занадто розлогі роздуми:)

так воно і буває. сів автор багатогранного таланту за стіл - і давай писати. по понеділках про важке, по вівторках - про більш легке, потім на прохання слухачів (я згадав радіо) - і про смішне.
якось допишу. час йти до нічного клубу. про нього вже було.

аналогічно. виникає думка або рима (це вже інша категорія першопричини), яка не відпускає від себе. до неї прикуті помисли. а тобі в цей час треба працювати з персоналом або відповідати на усілякі е-мейли. я вже не кажу про витріпування килимів. пекельно бракує Ясної Поляни та власного домашнього кабінету. і скільки задумів і геніальних рим залишились без їхнього втілення у вірші, поеми, пісні, ораторії, щоденники, романи... а скільки конкурсів, які могли бути виграними...
але так чи інакше "все залишається людям" ©

Просто про мене

ага... отак. дякую. виходить, що мудрості бракує. може бути, може бути. не сперечатимусь.
та справа в тому, що я вже стільки намудрствувався, що вже немає коли продовжувати. спробували б Ви уявити, як мені зле від мудрощів і публічної любові на людях... напевне, це не моє...

а як без них? ("ты мне скажи, скажи. мы с ними хоть куда, без них мы никуда"). це рядки пісенного тексту часів моєї першої зрілості. Італія практично поряд, і Джанні Моранді мені близький, і "Пори року" (зокрема, "Осінь") Антоніо Вівальді мене налаштовують на вічну тематику... а виходить таке-от...

мудро. що й казати... ні відняти, ні додати. поет без Музи хто? не поет, а графоман, якщо плодовитий, або й письменник, якщо надрукувався.
немає вже коли чекати на Музу, а є лише дещиця часу на сугестологію - щоб про неї не щомиті згадувати.

прагматичність зіпсувала не всіх.

природа наділила даром відчуття егоїстичного самця - надійного транспортера генофонду.

до висловлених Вами думок, які я поділяю, я додав би ще одну - думку про сміливість визнати поточний стан речей. а визнання - це вже перший крок у напрямку усунення вказаних недоліків. грати страуса - марнотратство часу.

маю час хтіти.
вже і ночі, і дні - всі наскрізь мої.
мріяв про зірочку жовтеняти, про галстук піонера, квиток комсомольця, згодом - і партійця, солдатські кирзяки, освіту, костюм з галстуком, одруження, дітей, онуків... усього досяг. то є смисл мріяти.

і вони самі є найліпшими моментами, якщо так можна висловитись. і до порад я ставлюсь з повагою. данке шон. мені вже порадили звернутись до Музи, щоб та взяла мене під своє крило, якщо і так можна сказати. а в мене вона є. і вона цікавиться моїми віршами. і я їй освідчуюсь у високих почуттях. і кажу їй, що вона перша і остання. то, мовляв, у поетів і всяких митців позашлюбних і дошлюбних лав-сторі безліч. а в мене буцімто одна. і не лав-сторі, а справжнє кохання. і його героїня - вона. та, що мені вірить.

я за поради.
а про що не оповів у вірші (бо не зміг тощо), про те буде трішки у коментарях.

Ви маєте на увазі блукання між образами ЛГ і явністю та зв'язок між справжнім і вигаданим? доволі вузькі кордони між першим і другим, досить міцна пуповина між третім і четвертим.

було таке і ще в однієї дитини.
сіла вона на свій дитячий ослінчик, і каже, взявшись рученятами за голову: "о, бозє, бозє". чисто, як матуся цього хлопченяти, коли вона у розпачі казала практично те ж саме: "о, боже, боже". бо жити якось було треба. тодішня війна скінчилась, роботи було вдосталь. а хто за неї і що платив? копійки.