Це не прогрес робить. Це Всесвіт робить. З часів свого Великого Вибуху, в якому усі ми й живемо досі. Не відчуваєте? :-)

Чесно кажучи, зовсім не розумію, що то воно таке - «місія людства»?! Яка місія в квітки? Чи в мікроба? Чи у хвилі на ставку? Хвиля «пізнає» свій рух через частоту й амплітуду і рухається, поки це можливо. Мікроб шукає поживне середовище й ділиться в ньому допоки має таку змогу. Квітка якомога далі і всіма засобами розкидає свій пилок. Використовуючи, до речі, і вітер, який і є тією самою згаданою хвилею :-)
Як на мене, «місія» неживого стати живим, а живого – стати розумним, місія розуму – оживити неживе. І так допоки є змога. Для чого й використовуються усі методи, згадані вище. А також інші, яких ми ще не знаємо. І тут без так званої :-) науки – нікуди. Тільки наука тягне нас уперед. А, скажімо, релігія, як казав академік Наан, дає розраду. Тому, кому вона потрібна.
А шлях науці прокладає мистецтво. Бо ж ще Валерій Брюсов зауважив,що якщо наука займається аналізом, то мистецтво – синтезом. А одне без одного просто не можливо. Раджу з цього приводу статтю Брюсова «Літературне життя Франції. Наукова поезія». Там він все дуже красиво виклав :-)
А за цивілізацію не переживайте. Все нормально буде. Уявіть, якою потрощеною бачила її людина Середньовіччя, коли воно вибухнуло Ренесансом. Зараз вибух триває. Дихайте ротом, пристебніть паски безпеки і дякую за рибу. Тож, 42 :-))))

Перепрошую, пане Василю, але при всій повазі до Івана Антоновича, я, за прикладом Лапласа, "не маю потреби в цій гіпотезі" :-)

Розумію Вас, Олексію, бо що таке Істина перед вигадкою...

Що ж, напередодні весни приємно чути, що ви на оптимістичних вібраціях. )

В принципі так, саме таким чином я теж і бачив ці очі. В якості метафори Бога, ембріоном якого на даний час, як на мене, є людство. А містики для того й потрібні, щоб науковці не дрімали :-) Це до речі, стосується й Бальмонта. Бо особисто мені ближчі рядки його друга Максиміліана Волошина:

...И ты, и я — мы все имели честь
"Мир посетить в минуты роковые"
И стать грустней и зорче, чем мы есть.
Я не изгой, а пасынок России.
Я в эти дни ее немой укор.
И сам избрал пустынный сей затвор
Землею добровольного изгнанья,
Чтоб в годы лжи, паденья и разрух
В уединеньи выплавить свой дух
И выстрадать великое познанье.
Пойми простой урок моей земли:
Как Греция и Генуя прошли,
Так минет всё — Европа и Россия.
Гражданских смут горючая стихия
Развеется... Расставит новый век
В житейских заводях иные мрежи...
Ветшают дни, проходит человек.
Но небо и земля — извечно те же.
Поэтому живи текущим днем.
Благослови свой синий окоем.
Будь прост, как ветр, неистощим, как море,
И памятью насыщен, как земля.
Люби далекий парус корабля
И песню волн, шумящих на просторе.
Весь трепет жизни всех веков и рас
Живет в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас.

Це до того, що наш письменник Юрій Смолич якось дуже влучно зауважив, що "всі катастрофи роблять на свій зловісний лад добро". На тому й стоїмо :-)