Про режим харчування
Їсти потрібно тоді, коли хочеться, а не коли робити нічого.
14.04.2024

Апогей демократії
Характерною ознакою максимального розквіту демократії у державі є поповнення владою парку «автозаків» новими машинами…
08.03.2024

Найнебезпечніша риса
Гідність укорочує життя людині значно ефективніше, аніж будь-яка інша риса її характеру.
01.03.2024

На переломі
Інколи людині не вистачає і пів століття, аби зрозуміти, що найбільше в цьому житті вона любить жінок і море, а коли доля ставить її перед вибором – надає перевагу останньому... (Олекса Ясен, «Старий і море жінок»)
20.02.2024

Великі реформатори
З метою покращення матеріального становища найбідніших верств населення прийнято рішення – зобов’язати усіх жебраків щовечора здавати зібрану милостиню до відділень банку з подальшим розподілом фінансовими органами виручених коштів серед бідняків.
08.02.2024

Популістичненько або чому не існує безсмертних
За будь-яку підлість тебе завжди чекає розплата – смерть! Це лише питання часу…
26.01.2024

Не одного поля ягоди
Для багатства і слави чесність і порядність – не компанія.
24.01.2024

Покращення смакових якостей
Смак учорашнього борщу значно поліпшується альтернативою їсти позавчорашній суп.
21.01.2024

«Мрійник року»
Не учіть паяца керувати державою,
краще гучніше плескайте в долоні!
Григір Пательня
06.01.2024

Справжня ненависть
Чи здатен хтось уявити, як має ненавидіти справжніх кадрових військових, особливо під час війни, Верховний головнокомандувач ЗС, що не тільки пороху не нюхав, а і кілька разів відкосив від служби в армії?!.
30.12.2023

Паралелі
То тільки у Біблії убивця може першим попасти до раю і лише в країні, що веде кровопролитну війну за свою незалежність, армію може очолювати особа, яка не тільки пороху не нюхала, а і кілька разів відкосила від військової служби…
30.12.2023

Філософський підхід
Якщо Збройним силам бракує боєприпасів, то головнокомандувачу нічого не лишається, як захистити докторську по філософії, а ще краще – по юриспруденції…
27.12.2023

Найкращий вихід
Найліпший вихід із тяжкого становища – туди не потрапляти.
27.12.2023

Про оптимізацію мотивації
Заклики «Роби, як я сказав» негайно треба замінити на: «Роби, як я»!
24.12.2023

Зі шлюбного райдера
У шлюбі за розрахунком освідчення в коханні не обов’язкові.
12.12.2023

Ким є керівник, що бере у свою команду переважно злодіїв, зрадників і психів?
07.12.2023

А як же ще, як не через закордонну пресу, спілкуватися з підлеглими бойовими генералами верховному ухилянту?! (з приводу інтерв’ю президента України Володимира Зеленського британському виданню The Sun 21.11.2023)
04.12.2023

Нас не влаштовують дії чи бездіяльність будь-якої влади настільки, наскільки ми їм реально протидіємо.
03.12.2023

В 2019 році народ України був поставлений у таке положення, що в другому турі президентських перегонів вимушений був обирати між шахрайством та лицемірством з одного боку і лицемірством та шахрайством з іншого…
травень 2022 р.

Смертельна хвороба
Московія – це ракова пухлина Київської Русі, яка намагається поглинути материнське тіло. Якщо не лікувати цю смертельну хворобу, Україна помре! На сьогодні вибір методів лікування не надто великий – хірургічне втручання і хіміотерапія. Довго чекати не варто, а то буде пізно. Хвороба настільки прогресує, що відлік часу іде уже навіть не на роки…
11.05.2016

Життя – не партiя в шахи
Життя набагато складніше за шахову партію – тут одного мату замало…
16.04.2016

Про лiвосуддя
Судова система держави настільки себе скомпрометувала, що сам факт перебування будь-якої особи в її складі уже є підставою для звільнення…
27.03.2016

Про методи боротьби за демократiю
Диктатуру злодіїв і корупціонерів потрібно знищувати, а не реформувати!
27.03.2016

Кредо лепетуна
Уважна людина – гарний співбесідник, а ідеальна – це німа.
26.03.2016

Побажання безкомпромiсноi красунi
Оскільки вона не любила компромісів, то зі своїм майбутнім чоловіком пргнула домовитися відразу.
25.03.2016

Характерна причина депресiй
Депресії часто виникають від нерозділеної самозакоханості…
22.03.2016

Вечірнє сонце поволі ховалося за обрієм і сутінки тихо укривали все навколо.
– Пора, – визирнувши із-за шафи і виряченими бінокулярами скануючи навколишній простір, подумав вурдалак Сеня. – Ой, як же хочеться перекусити, аж живота скорчило! – розмірковував він, акуратно нарізаючи концентричні кола кімнатою і обираючи належний об‘єкт для полювання.
Вибір виявився зовсім невеликим. Окрім якогось нетверезого чолов‘яги, що розкинувся по діагоналі на холостяцькому ложі, в приміщенні не було нікого.
– Вхідні двері замкнено, до іншої кімнати потрапити не видається. Доведеться обмежитися цим алконавтом, – про себе відзначив упир і тихо присів на поручень крісла, що стояло напроти дерев‘яного ліжка. – Трохи почекаю, нехай засне міцніше, – хижо розмірковував він.
Як тільки перші могутні характерні вібрації сколихнули навколишнє повітря, кровопивця шулікою упав на оголену шию жертви. З розмаху увігнавши в людську плоть на всю глибину своє довге шило, він почав жадібно смоктати. Червона запашна рідина з присмаком дешевого алкоголю нестримним потоком хлинула йому всередину, наповнюючи неповторним відчуттям блаженства усі члени чудовиська.
Напившись уволю і сп‘янівши від свіжого, добре розбавленого спиртним, енергетика, вурдалака повернувся до крісла і від задоволення теж поринув у солодкий сон. Пробудившись через кілька десятків хвилин, він удруге накинувся на майже непритомну жертву, занурюючи свого буравчика у різні частини її тіла та ласуючи свіжиною. Цей кривавий шабаш тривав аж до самого ранку. Од випитого кровосос уже тріщав по швах, але жадібне бажання знову і знову примушувало його повертатися до місця бенкету, де все повторювалося за попереднім сценарієм.
Коли через віконну шибку до кімнати несміло зазирнули перші сонячні промені, упир уже було хотів сховатися за шафою, але якась нестримна сила зупинила його.
– Ні, іще один захід, – майнула спокуслива думка. – Ще разочок і все, – ніби хтось солодко шепотів йому на вухо і те звабливе шепотіння зовсім затьмарювало розум потвори.
Вурдалака тихо зависнув у повітрі, повільно зробив пологий віраж і, опустивши елерони, пішов на посадку, підбираючи якнайніжнішу ділянку.
– Саме те, – подумав Сеня і безпечно гепнувся на шию жертви праворуч. – Лівою рукою він мене не візьме, швидкість і точність не ті, – посміхнувся кровожер. Уже не переймаючись маскуванням, він по самі баньки, щедро залиті свіжою кров‘ю, увігнав свого буравчика в людську плоть і хотів було включити насоса, але така зухвалість не могла лишитися непоміченою.
Громом серед ясного неба пролунав дзвінкий несподіваний ляпас.
– А, трясця його матері! Яка жалість… – лише й устиг подумати нахаба за мить перед тим, як яскраво-червоний нектар чвиркнув на всі боки із його пересиченого тіла і кровосос багряною плямою розплився на шкірі сонного чоловіка.
– І то ж! Все йому мало… – обурено вимовив шульга, з огидою витираючи зі своєї добряче подірявленої за ніч шкіри рештки вурдалака Сені.

Людина влаштована так, що їй потрібно мати своє заповітне місце. Місце, про яке б знала тільки вона одна. Місце, куди б вона могла прийти, коли вже надіятись більше ні на що. Місце останньої надії.
У кожного воно своє. Як за формою, так і за змістом.
Це може бути стара лава під крислатим каштаном, де вона вперше почула таке бажане «люблю» від коханої людини і відчула неповторний смак першого в житті поцілунку; висока гора, з якої видно все село, в якому вона народилась і виросла, а потім помандрувала цим суперечливим світом в пошуках свого місця в ньому; глухий кут старого цвинтаря, де вічно спочивають мама з татом та інші її пращури, що кожного разу спонукає задуматись над тим, хто вона: в чому її суть і призначення, звідки прийшла і куди прямує…
В той же час, таке потаємне місце може існувати лише в уяві людини, її нетрях. Але важливо, щоб воно давало їй можливість усамітнюватись, навіть серед суєти і гамору оточення, та цілковито поринати у безмежні простори всесвіту в пошуках його фундаментальних істин…
Це те місце, де її ніхто і ніщо не може потривожити своєю присутністю навіть за крок до вічності.
Таке місце має бути у кожної людини…

– Стій, сидіти, – почув Сірко знайому команду, коли вони підійшли до вітрини магазину «Все для тварин». – Обирай, який тобі більше до вподоби, – сказав ласкавим, але впевненим голосом, господар.
– Цей чи той? – замислився Сірко, вперши свій погляд у новенькі вироби, що висіли у вітрині, по черзі уважно оглядаючи кожен із них. – Мабуть той, що зліва. В нього і застібка більша, і гаптування гарніше… А може той, що справа? Він приємнішого відтінку, а візерунок ідеально пасуватиме до кольору його шуби… Ні, мабуть лівий. Він з натуральної шкіри і приємніший на дотик… Та ні, все-таки правий. Він хоча і штучний, але ширший, шию менше тертиме і швидше… зноситься. А там знову новий ошийник, новий вибір!..

Усе життя вона прагнула чогось більшого, хронічно відчуваючи внутрішнє незадоволення тим, що уже мала. Їй нестерпнно хотілося чогось кращого, яскравішого і романтичнішого… Вона сподівалась і помилялась, шукала, знаходила і... терпіла чергову неудачу. Вона малювала новий барвистий план, натхненно намагалась втілити його в життя і знову у неї нічого не виходило. Вона палко жадала і вкотре обманювалась у своїх сподіваннях… Її бажання були непереборними. Кожного разу вони спонукали кидатися в обійми невідомого прийдешнього, яке видавалось привабливішим за нинішню сіру дійсність.
У той же час, як це не парадоксально, страхи утратити наявне не покидали її ні на мить. Усе-таки сім’я, чоловік, діти, дах над головою… Хоч і випиває, але ж свій, уже звикся, має більш-менш стабільний заробіток. Житло нехай без особливих зручностей і не в центрі міста, одначе власне, поряд річка, відносно чисте повітря, невелика присадибна діляночка. Авто хай і не «Ferrari» чи «Lamborghini», та все ж на ходу і має ще досить пристойний вигляд.
Доводилося поєднувати непоєднуване… Побут і свято, мрії і реальність, чоловік і коханець, а часом і не один… Але це вдавалося їй далеко не завжди. Як наслідок – сімейні сварки, а то й красномовні сліди від них, в т.ч. під очима, поєднувались знову і знову з палітрою нових вражень, надій і сподівань.
Та і свята не завжди тривали так довго, як би їй того хотілося. В одних випадках коханці були одруженими і до їх планів не входило створення нової сім’ї з любаскою. В інших – на перешкоді ставали її не остаточно визначене сімейне становище, непомірно завищена самооцінка чи недостатньо сховані в численних складках манірності та безкорисливості матеріальні інтереси пасії.
Ні, теоретично вона була давно готова залишити свого чоловіка. Тим більше, що формально сім’ї уже не існувало. Але вона шукала не просто іншого, навіть не просто кращого. Їй потрібен був безпрограшний варіант. Їй були необхідні гарантії!
Алгоритм цих гарантій зводився до беззаперечного визнання черговим поневоленим її девізу – Я королева, а королевам можна все! До того ж, як не дивно, завдяки кожному такому роману вона тримала на короткому повідку… батька своїх дітей.
До чого це я?
По-перше, як правило королівство передбачає наявність короля і усталену ієрархію його стосунків з оточенням, в т.ч. і з королевою, а по-друге, королівський статус зобов’язує, оскільки складається не тільки з прав та привілеїв, але і відповідних обов’язків!
Видається, що ось такі королеви виростають саме із принцес на горошині, які так і не зуміли зустріти своїх принців…

P.S. А ще трапляються і імператриці!

Фантастична, із самого піднебесся, гойдалка звисала над велетенським обривом, що майже на півтори сотні метрів стрімко підносився над лиманом. По ліву від Олекси руку Борисфен і Гіпаніс уже спільними зусиллями несли свої кришталеві води до Чорного моря, а те радо зустрічало їх з правого боку, відразу ж за островом Березань.
Несподівано десь із юності виринули рядки: «Де во́ди рік Дніпра і Бугу та мо́ря чиста бірюза, через віки пливе фелюга – містичний острів Березань…»
Олексій босими ногами упевнено стояв на ретельно витесаній невідомим майстром широкій сосновій дошці і, міцно тримаючи в руках грубі льняні линви-кодоли, розгойдувався все вище і вище. Коли та величезна колиска линула вперед, він пролітав прямо над островом і подумки занурювався у смарагдові хвилі лиману, а на зворотному шляху – поринав поміж легкі хмарини, що білими лебедями пливли за вітром.
Великі голубі Олексині очі просто світилися радістю і майже зливалися то з прозорою бірюзою води, то з клаптиками небесної блакиті, що мелькала між невагомих хмарин. Він давно вже не відчував такої легкості. Напевне ще зі студентських років, коли після закінчення десятирічки перша хвиля юнацького кохання накрила його з головою та щодуху понесла у новий світ людських стосунків і незнайомих досі некнижкових реалій. Щира, добродушна посмішка грала на його ледь відкритих, витончених вустах під першими промінцями весняного сонця, що починали несміливо пробиватися із-за рідколісся Кінбурнської коси, над якою зі сходу нависала дивовижна багряниця.
З глибини прозорої бірюзи лиману на Олексу уважно дивилися два великих смарагди, ніби пронизуючи його наскрізь і зазираючи в саму душу. Спочатку йому здалося, що це очі великої кішки, пуми чи пантери. Можливо до такого висновку чоловіка схиляв янтарно-жовтий відтінок тих коштовних каменів, але невдовзі біляві гребені хвиль, що нагадували елегантні русі кучері зачіски німфи чи русалки, остаточно переконали його в тому, що ці дивоочі належать людині. Молодій і красивій жінці, яка через товщу води уважно спостерігає за кожним його рухом.
Несподівано погода різко змінилася. З моря налетів поривчастий вітер і буквально за кілька хвилин небо затягло важким, сірим хмаровинням. На землю спустилися сутінки і все навколо утонуло в густому мороці.
Але так тривало недовго. Через незначний відтинок часу перед очима чоловіка знову з’явилася та сама небесна гойдалка, але тепер вона уже поважно спадала поміж двох темних грозових хмар, що закривали собою майже весь небосхил. Якась невидима рука розгойдувала велетенську орелю, нижній край якої зі свистом час від часу пролітав настільки близько від голови Олекси, що груба дошка майже торкалася кінчиків його коротко стриженого волосся. Від цього у чоловіка мимоволі перехоплювало подих, а коли вона в черговий раз просвистіла за кілька міліметрів від самої маківки, той мимоволі увібрав голову в плечі, ніби намагаючись уникнути контакту з лезом імпровізованої небесної сокири.
Саме це знаряддя середньовічної інквізиції і примусило Олексу прокинутись задовго до світання. Він широко відкрив очі і, змахнувши долонею краплини холодного поту з розпаленого чола, зупинив свій погляд на червоній плямі світлодіода електроперемикача, що ніби морський маяк у негоду невтомно вказував йому дорогу до світла.
– І отак все життя… – сумливо подумав Олекса. – Вперед-назад, вгору-вниз… Та ще й дивись, щоб голову не знесло! Такі думки іржею осідали в його підсвідомості і уперто гнали геть сон-дрімоту.
Покрутившись у ліжку ще з пів години та зрозумівши, що вже не зможе заснути, він піднявся, накинув халат і попрямував на терасу свого будинку. На небосхилі, рясно уквітчаному діамантами далеких галактик, жодної хмаринки. Місто спочивало у повній тиші. З величезного свічада Інгулу, по обидві сторони Аляудського півострова, на нього з цікавістю позирали близнюки як небесних світил, так і гірлянд вогнів рідного міста. На сході уквітчане коштовностями небесне шатро ледь помітно стало світлішати, ховаючи свої скарби подалі від людського ока, і у цій природній ідилії над обрієм поступово починав народжувався новий, ще невідомий, день.
– Нехай він буде добрим для всіх! Без сокир, гільйотин і подібних жахіть… – подумав Олекса і, вдихнувши кілька разів на повні груди свіжого нічного повітря та відчувши легке запаморочення в голові, попрошкував униз готувати собі ранкову каву.

Тетяна сиділа з низько опущеними плечима. Її голова безсило впала на груди. З лівої руки, що безпомічно лежала на колінах, виглядав клаптик паперу з поспіхом записаним номером телефону сімейної амбулаторії. Права ліаною повисла у повітрі, тримаючи мобільний, з якого долинали характерні уривчасті звуки.
Величезна маса повітря, вагою в сотні кілограмів, тиснула на жінку і позбавляла її можливості навіть поворухнутися. Вона була спустошена, вичавлена і розтоптана одночасно. У голові за інерцією знову і знову продовжувала вертітися телефонна розмова з сімейним лікарем…
– Допоможіть! – благала вона в слухавку. – Вчора у мого онкохворого чоловіка скінчилися призначені медичні препарати.
– Так у чому справа? – протяжно-сонним голосом запитала співбесідниця.
– Потрібен новий рецепт!
– З цього питання вам необхідно звернутися до спеціалізованої лікарні, а не до сімейного лікаря, – так же спокійно і розмірено почулося в трубці.
– Справа в тому, що у чоловіка уже кілька днів підвищена температура, а тому вузький спеціаліст відмовляє у видачі рецепта до її нормалізації… – з помітним хвилюванням у голосі намагалась пояснити Тетяна.
– Чим я можу вам допомогти? – байдуже чулося з іншого боку.
– Будь ласка, прийміть виклик додому, ви ж дільничний лікар, – попрохала Тетяна з надією.
– По-перше, не дільничний, а сімейний. По-друге, вибачте, не можу. В зв’язку з епідемією коронавірусу ми тимчасово не обслуговуємо пацієнтів вдома, – спокійно долинав сонний голос зі слухавки.
– Тоді я привезу чоловіка до вас у амбулаторію на таксі.
– Навіщо? – байдуже звучав голос.
– Можливо у нього коронавірусна інфекція і потрібно зробити відповідний тест та призначити лікування? – поступово нервове напруження у Тетяни зростало і витримка починала їй зраджувати.
– Почекайте, не кричіть. Я добре вас чую, – холодно зупинив її голос на іншому боці. – Яка температура тіла у вашого чоловіка?
– Коливається в межах 37,2 – 37,6 градусів, – відповіла Тетяна і вогник надії зрушити з місця славетний механізм реформованої системи медичної допомоги зажеврів у неї десь глибоко в підсвідомості.
– Ускладнення дихання є? – продовжував ставити питання голос.
– Немає, – так же коротко по суті відповідала вона.
– Ні, це не ознаки COVID-19, – спокійно, але категорично, долинуло зі слухавки. – Везти не потрібно. Таке підвищення температури при відсутності симптомів простудного чи іншого захворювання може давати сама онкологія. Це не наша компетенція.
– Що ж тоді робити?! – приречено майже закричала Тетяна.
– Звертайтесь в онкодиспансер. – категорично відрубала сімейна лікарка і поклала трубку.
Коло замкнулося…

Якось на базарі одного північного міста зустрілися два ченці. Вони прийшли за продуктами з різних монастирів. Їх увагу привернули досі небачені плоди у формі помаранчевих куль. Продукти уже були куплені і всі гроші витрачені, та цікавість перемогла. Хтось із них поцікавився назвою тих фруктів незвичного кольору.
– Апельсини, дуже смачні південні плоди, – посміхнувся доброзичливо статечний торгівець. – Купіть, не пожалкуєте!
– Вибачте, не маємо грошей, – відповів інший і обоє було зібралися іти далі, але старий мовчки простягнув кожному з них по великому спілому апельсину.
Монахи щиро подякували продавцеві фруктів і відправились кожен у свій монастир.
Повернувшись до своєї обителі, перший з них уже було зібрався насолодитися смаком екзотичного плоду, але помітив зацікавлений погляд мешканця сусідньої келії. Дещо поміркувавши, він подарував апельсин сусідові. Той дуже зрадів нагоді скуштувати загадковий плід з приємним ароматом.
Подякувавши брату по вірі, він поніс помаранч до себе в келію. Однак по дорозі щасливий монах зустрів іншого свого сусіда, який з цікавістю дивився на дивовижний плід. Щастям потрібно ділитися, – подумав монах і віддав апельсин колезі, чим привів того в цілковите захоплення.
Аналогічна історія з незначними відмінностями повторювалась протягом кількох діб декілька десятків разів, аж доки апельсин не повернувся до ченця, який і приніс його з міста. За цей час плід покрився пліснявою і став неприємним на запах, а тому монаху довелося просто викинути його так і не скуштувавши.
Другий же апельсин чекала інша доля. Його власник, прийшовши до свого монастиря і побачивши зацікавлений погляд товариша, попросив його зібрати всіх ченців. Далі він узяв ніж, акуратно зняв з невідомого плоду оранжеву шкірочку і розділив його поміж усіма порівну. Хоча кожному дісталося по невеличкому шматочку, але смак того екзотичного плоду ченці другого монастиря запам’ятали на все своє життя.
Отака різна доля спіткала два на перший погляд однакових апельсини.

Учора вирішив піти до театру подивитися виставу. На гастролі саме приїхав відомий колектив з іншого міста. Попередньо зателефонував доброму знайомому, який з радістю прийняв пропозицію скласти мені компанію, оскільки мав вільний час. З міркувань особистого характеру назву його для зручності – Н.
В фойє театру до нас підійшов мій колега, відомий письменник. З тих же причин зватиму його відповідно – Л. Оскільки вони не були знайомі між собою, я представив їх один одному. Поступово зав’язалась формальна розмова, як говорять в таких випадках «ні про що», але за хвилину пролунав дзвінок мого телефону і я відійшов, щоб не заважати бесіді.
Після завершення телефонної розмови, коли я уже став повертатися, до мене долинув характер бесіди. Це змусило мене зупинитися. Мова йшла про творчість Л. На запитання Н той з гордістю розповідав, що його творчий доробок склав уже більше трьох десятків книг. В свою чергу Л поцікавився успіхами Н. Він став розповідати, що уже на пенсії захопився поезією, хоча його професія з літературою, а тим більше з поезією, не має нічого спільного. На запитання Л, чи він уже друкувався, відповів ствердно, а також несмілово сказав, що наприкінці минулого року вийшла його друга поетична збірка.
Тоді Л привітав Н із його дебютом і висловив упевненість, що попереду у початківця ще багато нових книг, а також поцікавився, де можна познайомитися зі змістом уже виданих. Той, дещо зніяковівши, витяг з нееликої шкіряної сумки, яку постійно тримав у руках, дві свої книги і уже спокійно простягнув їх Л.
Реакцію маститого письменника словами передати не берусь. Тут потрібно було бачити вираз його очей, котрі в перші миті ледь не вилізли із орбіт...
На завершення хочу лише додати - загальний об’єм двох поетичних збірок Н сягав близько восьмисот сторінок, що було навіть більше загального об’єму трьох десятків книг Л.
Чому мені захотілось про це написати? Мабуть тому, що кількість виданих книг далеко не завжди говорить про загальні обсяги творчості, як і сам об’єм надрукованих творів – про їх якість.

Цю історію я почув від знайомого директора школи.
Кілька років тому на роботу він прийняв учительку фізики. Учитель як учитель, після закінчення вишу – навички професії на початковому рівні і незначний досвід педагогічної праці. Свою роботу дівчина виконувала досить сумлінно, але нічим не виділялася від своїх колег, як в позитивному, так і негативному плані. З боку дирекції вона мала неодноразові заохочення, а рік тому молодий педагог отримала від школи службове житло, хоча для цього були і не менш достойні кандидати.
Декілька днів назад від керівника міськвідділу освіти йому стало відомо про те, що цей молодий педагог продовж останнього року вела гурток з фізики… в іншій школі. Та це не головне. Один із її вихованців не тільки отримав перемогу на престижному міжнародному конкурсі, але і зробив відкриття, яке до снаги далеко не кожному вченому, а тим більше простому вчителеві…
Та й це ще не все. Найбільше мого знайомого директора шокувала відповідь молодої колеги на його запитання, чому вона не створила той гурток в своїй школі. Кліпнувши кілька разів великими симпатичними оченятами, вона без тіні сумління заявила, що це не головне. Головне, на її думку, досягнутий результат, яким вправі гордитися, зокрема, і педколектив її рідної школи…

05.07.2019

Як зазвичай, прокинувся рано-вранці. Не встаючи з ліжка, подумки опустився наниз, зварив міцну каву і вилив її до чашки із білосніжної порцеляни; потім повільно перелив до кришталевого келиха, став біля стінки на голову і випив залпом, закусивши скибочкою лимона…
Перевернувшись на інший бік, тихенько заплющив очі і з дитячою посмішкою на вустах заснув знову.
Ранок удався на славу!