ПОДАРУНОК

К. сидить і чекає своєї смерти. Він точно не знає, коли вона з'явиться, проте про всяк випадок приготував подарунок для Неї, а також усе необхідне для цієї події. Інколи К. виходить з дому і бродить кривенькими вуличками центру міста. Там він поринає у дещо приглушені відзвуки архітектурних ансамблів дев'ятнадцятого чи початку двадцятого століть і починає відчувати себе їх сучасником. Його власна нестримна уява одягає усіх перехожих у строї тієї епохи і він удосталь насолоджується її нестримною грою. Фантазія стає його найреальнішою машиною часу і переносить його в інші часи, в яких він ніколи не жив, хоча і це твердження не заслуговує на достовірність, бо хто його зна…
За приємною бесідою під час кавопиття К. вручить свій подарунок Їй і тоді буде певен, що виконав усе заплановане в цьому житті. Це буде його останній подарунок, хоча й перед цим він не часто щось комусь дарував. Хіба-що в дитинстві. Це було на мамин день народження. Він подарував їй власноруч зроблену квітку, розфарбовану у яскраві червоні барви з допомогою шкільних акварельних фарб. Квітка була величезною і паперовою. Але де вона зараз? Напевне валяється десь на горищі будиночку, у якому він народився і виріс, але найшвидше за все її вже не має - перегнила десь на смітнику. А поки-що подарунок лежатиме у потаємному місці, десь чим подалі від усіх цих сторонніх очей, які весь час так і намагаються щось підгледіти, і припадатиме пилом.
К. перебирає ногами бруківкою, викладеною десь на початку минулого віку, і відреставрованою після війни, і на його очах сучасні потужні автомобілі перетворюються у старомодні екіпажі, у які впряжено пару-трійку коней білої або вороної масті, з довгими гривами і сумними тривожними оченятами. На місці для візника завжди сидить людина, яка своїм поглядом, виразом обличчя і рухами нагадує про Неї. Вона завжди чомусь посміхається, і скільки К. не намагався розгадати Її посмішку, завжди виходило щось на кшталт: «Зачекай. Я ще прийду. Але ти ніколи не знатимеш часу і місця, де це станеться…» Йому це здавалося чимось схожим на глузування. Важко було змиритися з думкою, що Вона підмане його і з'явиться перед ним неочікувано і зненацька, десь уві сні або іншим разом, коли його увага перемикнеться на щось зовсім інше, або взагалі відімкнеться.
Так проходив один день, другий, третій… Потім минали роки, а Смерть усе не являлася.
Ситуація, в якій опинився К., починала його дратувати і він вирішив взяти усю ініціативу у власні руки.
Спочатку накрив новою мереживною скатертиною свій старомодний дубовий стіл, а потім налив у дві філіжанки щойно заварену гарячу і міцну каву. Неквапом дістав із потаємного місця свій подарунок, загорнутий у цупкий і блискучий папір, схожий дещицю на фольгу, і перетягнутий жовтою стрічечкою, завязаною у бантик, весь у пилюці. Потім обережно протер його вологою ганчіркою і поставив поруч, на столику.
Коли годинник пробив одинадцяту ранку, К. акуратно підійнявся з-за столу і прижавши щосили до грудей, аби ніхто не міг відібрати, коробку з презентом, повільно підійшов до вікна з виглядом на забиту автотранспортом вулицю, що перебувала у жвавому русі, і спокійно відкрив.


К. лежав у білій лікарняній палаті, вщент наповненій запахом хлорки і медикаментів, а навпроти сиділа худа, з жовтуватим і висохлим лицем, наче в його нафантазованих картинках, Вона. Вона мовчала і посміхалася. Знову якось глузливо і зверхньо. Від Її посмішки і погляду ставало нестерпно, аж мурашки пробігали по тілу. Вона святкувала. Перемогу? Він ще не знав, але усвідомлював усю свою безсилість.


К. уже котру сотню років блукав оцим світом у пошуках саме Її, але Вона все зникала, наче граючись з ним у якусь свою гру. К. зрозумів, що приречений на вічне життя, і усі його спроби щось змінити – марні. Він стоптував своє взуття на дорогах різних країн, а у його наплічнику лежав незмінний подарунок Їй.


«А подарунок залиш собі…» - вимовила Вона йому тоді, коли виходила з палати. І ці слова ніяк не давали йому спокою.


К. сидів на перехресті доріг, тримаючи у руках нерозкритий подарунок, і довго сміявся. Тепер у нього було вдосталь часу для цього.

КІМНАТА

В п’ятницю, тринадцятого, Р. викинув свого паспорта та всі інші документи у
річку, а потім довго дивився як тече вода, цей плин води почався відтоді, як
з’явився цей світ, і досі не припиняється, одні ріки всихають , інші
з’являються, змінюються їхні русла, але вода неодмінно тече далі . Ці думки
змусили його зобразити гірку награну посмішку, більш спонукану розумом, аніж
емоціями, та й про які емоції може йти мова, коли вони давно втратили для Р.
свою красу і привабливість, і в його нинішній ситуації зовсім не виправдовували
свого права на існування у ньому, про інших він точно не знав, і тому намагався
думати, ніби у інших з емоціями все набагато краще, ніби вони можуть ще щиро
сміятися і щиро плакати, мимовільно і майже, з точки зору здорового глузду,
безпричинно. Наступних два тижні Р. не ходив на роботу, а також перестав
спілкуватися з усіма друзями і знайомими, яких у нього було не так і багато,
читав книги і просто намагався втекти від плину часу і від усього, що звикли
вважати зв’язком із життям, міг годинами сидіти на лавочці у якомусь там парку і
нічого не думати, а просто вдивлятися, - не в перехожих, не в крони дерев, не в
небо, - а просто в нікуди, куди б він не глянув, усюди натрапляв на порожнечу, в
якій не було нічого видно і чути. Ще через два тижні Р. зрозумів, що усі грошові
заощадження, яких в дійсності й не було, бо жив він від зарплати і до зарплати,
скінчилися, а тому буде змушений шукати якісь джерела для існування, що його
абсолютно не влаштовувало, бо жодних спонук, причин і ані найменших бажань щось
робити, рухатись, думати він не знаходив. Усе остогидло, бо здавалось
позбавленим жодного змісту.
Через кілька днів головний герой відчув непереборне бажання зникнути з цього
обридлого міста і з цього обридлого світу, а тому одягнувся, пильним поглядом
обдивився вміст своєї кімнати, відкрив двері шафи, торкнувся рукою до костюма і,
ніби намагаючись впевнитись в якості товару на ринку, помацав пальцями тканину,
тоді забрав руку і закрив дверцята. Підійшов до книжок, ще раз перечитав назви
та імена авторів і згодом, перевіривши чи досить міцно закрите вікно, вийшов у
двері і замкнув їх на ключ, який перегодя, потрапивши вже на вулицю, викинув.
Кажуть, досить сильно схожу на Р. людину зустрічали в Одесі, Харкові, Сумах, у
Львові, по інших містечках країни. Багато стверджують ніби бачили Р. у Італії та
Штатах, а потім островах Океанії, але жодного разу в його власній кімнаті він
більше не був.

Продавці повітря

Вони зявилися в місті раптово і наче саранча обсіли усі переходи, площі та інші місця великого скупчення людей. Спочатку ніхто не звертав на них уваги і люди лише насміхалися, незрозуміло киваючи в іхній бік і крутячи пальцем біля виска, а вони стояли і продовжували на весь голос вигукувати: «Повітря! Повітря з Азії і Океанії! Повітря з Австралії і Каліфорнії! Повітря на будь-який смак і на різного покупця! Повітря вітчизняне й заморське!..» Потім почали з»являтися поодинокі покупці, здебільшого від нічого робити і від бажання опорожнити свої товсті гаманці на щось екзотичне і непотрібне, давня хвороба тих, у кого кури грошей не клюють. У газетах почали з»являтися окремі замітки, в яких у пух і у прах розвінчували горепродавців і їхнє чистої води обдурювання людей, але, як це не дивно виглядає, проте трапляється часто, черги біля прилавків повітрепродавців починали зростати, з»являлися постійні клієнти, кожен знаходив товар на свій смак, чи то повітря вечірньої прохолоди із міста Флоренції, чи то суміш повітря з арктичного поясу з повітрям із тропічних лісів і з добавкою важкого повітря нью-йоркської автостради, будь-що, від дешевого повітря з околиць міста і найдешевшого, повітря з підземних переходів і загазованих вулиць, до дорогих, на вагу золота, сортів з далеких материків та островів, та їхніх сумішей. Все зроблено з дотриманням технології і має сертифікати якості, твердили продавці на кожному кроці і тикали всім перед очі якісь незрозумілі папірці з різими штампами і печатками, цифрами, назвами якихось контролюючих організацій. Радіо, газети і телебачення уже нікого не розвінчували і не звинувачували, а на всю горлянку співали дифірамби продавцям повітря, рекламували різні види повітряних сумішей, говорили щось про їхні лікувальні властивості та сприятливий вплив на людську психіку, настрій, самопочуття. Коли якийсь один вчений, провівши якісь підрахунки, оголосив, що кількість проданого повітря уже давно в кілька разів перебільшила наявні запаси повітря, на нього тут же посипалися звинувачення у некваліфікованості, шахрайсті, підриву існуючого режиму та у зраді інтересам людства. Звинувачення звучали з вуст деяких псевдонауковців, а здебільшого їх озвучували рядові громадяни, дійшло до того, що пропонували його стратити, причому добирали найвишуканіших способів, до яких навіть інквізиція у свій час не додумалась. Врешті-решт спеціально створена судова комісія, знайшовши якісь пом»якшуючі обставини, приговорила чесного науковця до привселюдного спалення на центральній площі, що й було зроблено незабаром, не відкладаючи в довгий ящик. Це все послужило подальшим прецедентом у боротьбі з інакомислячими та неприйнятними існуючому режиму.
Влада торговців повітрям поширилися по усіх країнах і невдовзі уся планета перебувала під їхньою беззаперечною владою. Ніхто не міг нічого протиставити їхній гегемонії і тому усі змушені були коритися їхній волі, усі керівні важелі зосередилися в їхніх руках.
Згодом почали зявлятися люди, яким не вистачало грошей на купівлю повітря, а про те, що дихати можна задаремно, вони вже давно й забули. Почали зявлятися перші жертви. Людина, виявивши власні кишені порожніми, довго стояла перед прилавком продавців повітрям, а потім, усвідомиши, що може прожити без повітря лише кілька хвилин, раптово помирала. Почалися масові повітремори, які спочатку охоплювали бідні райони й провінції, викликали невеликі повстання, які швидко придушувалися найманцями асоціації продавців повітря. Жодної надії не залишалося. Згодом виявили свою неспроможність купувати повітря і більш заможні громадяни, що незабаром перейшло у масове вимирання жителів планети. Залишилися одні продавці повітря і саме повітря, а всі інші вимерли.

ЗАГИБЕЛЬ



Все почалося з появою К. у місті М., хоча, можливо, ці події не мали нічого спільного. К. був старим дідуганом, на вигляд, років сімдесяти, у старій поношеній одежині і з пролисиною на голові, яка виблискувала на сонці, наче новенька полив’яна каструлька. К. з’явився у місті на початку весни і відтоді не полишав його навіть на день. Він щоранку сідав на розі Пушкінської і Льва Толстого, неподалік від метрополітену, і жебрачив: клав перед собою знебарвленого до сірого картуза і чекав доки хто кине кілька монет, а коли це траплялося – поспіхом загрібав їх і сунув собі у кишеню. Коли починало темніти, К. підіймався і вирушав шукати нічліжку, здебільшого, засинав десь у парку, прямо на траві, або, коли холоднішало, забирався в підвал чи парадний якогось будинку, де здебільшого пахло сечею і застояним затхлим повітрям, що, вперемішку із обідраними і розмальованими до непристойності різними слівцями й графіті стінами створювало атмосферу постсовкового животіння у довгому і темному тунелі без щонайменшого проблиску світла вкінці. К. природно вписувався у цей колорит і був його незамінною крихітною частинкою.
Десь посередині літа місто почало вимирати, спершу зникали великі спальні райони, що на окраїнах: люди ввечері повертались додому після роботи, а ранком наступного дня ще вчора вщент заповнені пасажирами, що й не ворухнешся, тролейбуси, автобуси, маршрутівки, трамваї вирушали з околиць порожніми. Коли спохватились людей і почали їх розшукувати, то виявили тільки порожні квартири. Згодом, через декілька днів, будинки почали руйнуватися і на їхньому місці повиростали величезні звалища з цегли, битого скла, віконних і дверних рам, кухонного реманенту, меблів, кухонних плит, тазиків та іншого домашнього начиння, але згодом і ці кучугури несподівано зникли, наче в повітрі порозчинялися, а на їх місці повиростали непролазні джунглі із бур’янів, які повільно, одначе впевнено просувались до центру міста, зажавши його у кільце, ніби удав свою жертву, все зменшуючи і зменшуючи радіус обхвату, аж доки трагічна смерть не наводнила, як паводок, центральні райони великого міста, аж доки не лишився один лише К. Він самотньо сидів посеред високих бур’янів і не бачив жодної живої істоти довкола себе, жодного руху, окрім хіба шуму вітру у бур’янах, жодного сліду присутності тут колись людей і цивілізації. Усе вимерло. К. змушений був змиритися з такою ситуацією, як і з усвідомленням того, що схожа доля чекає на нього також, бо ніхто вже не кине йому пари монет – немає кому. Коли К. помер, з його трупом почали чудитися фантастичні і неймовірні речі: він почав розростатися до нечуваних розмірів, спочатку до кількох метрів, потім до кількох сотень, і все ріс і ріс, аж доки не зайняв усю колишню територію міста. Потім вітер ще довго розносив довкола їдкий трупний сморід.