Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Анатолій Криловець (1961)

  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. Павло Кричевський. Рецензія на поему А. Криловця «Корона»
    Роботі над поемою «Корона» член Національної спілки письменників України, автор десяти поетичних збірок, лауреат всеукраїнської премії «Благовіст», премії імені Валер’яна Поліщука та премії імені Василя Юхимовича, кандидат філологічних наук Анатолій Криловець присвятив три з половиною роки свого життя.
    Ця відносно невелика поема (за жанром – поема-ода) складається з 84 строф та присвячена І. Д. Пасічнику, ректорові Національного університету «Острозька академія», Герою України. Але крізь цю присвяту вельми сильно просвічує палке бажання поета та його головна мета – скласти оду місту Острогу, де кувалась культурна історія України, та Острозькій академії, яка була духовним центром цього процесу і в якій автор працює. З перших рядків поеми поет встановлює свої духовні пріоритети – вільний дух рідної землі та власне ніжне почуття до неї.

    …Предивна річ: Острог це місто звать –
    Бурунить в душах вільний дух розкутий!
    ………………………………………………
    Окраса української землі,
    Предивне місто в таїні замшілій,
    Що гордо підняло свої шпилі.

    Досвідченому читачу архітектоніка поеми нагадує перетяту місцевість зі складним, але гармонійним рельєфом. Спочатку ми йдемо по рівній дорозі сучасності: поет, підкреслюючи непорушність поняття «Острозької академії» – духовної константи багатьох поколінь, – наче оглядає довкола рідний край перед тим, як спуститися в історичні низини та ущелини. Тут, в тіні минулих віків, автор шукає і знаходить «Таємний код, прийдешнього прикмети» – те джерело, з якого здобувають мудрість та силу наші сучасники. Але ось ми вже знову в сучасності: у дев’яностих роках минулого століття, саме тоді славетну Академію було відроджено.

    Пригляньтеся до молодих облич.
    Коли ви ще побачите прийдешнє?
    Оці співці у даль років, сторіч
    Поцілять нині словом, щоби звершень

    Сьогоднішніх ніхто повік не смів
    Із пам’яті людської підло стерти.

    Це вже погляд угору, саме на ті «гордо підняті шпилі» майбутнього, заради яких героїчні предки заснували Академію, а покоління Анатолія Криловця її відродило.
    Тож всі «підйоми» та «спуски» – занурення в історію і повернення в сучасність – обґрунтовані й пов’язані зі змістом поеми та її одичним жанром.
    Історіософічність – пошук поетичними засобами сенсу історії та її закономірностей – є, безумовно чи не найсильнішою гранню поеми. Але й, крім того, в ній наявні місця, які особливо чарують. Це там, де крізь історію просвічує сучасність в її героїчному ракурсі:

    І переміг майдан. Любов і гнів
    Єдналися у слові проти ката.
    Плече в бою ставало до плеча.
    …………………………………….
    Горіли шини. З димової мли
    Пекельно уставала Україна.
    За волю кращі діти полягли.
    І хай не вмре їх слава, не загине…

    Ці та багато інших рядків і строф свідчать про те, що поема не обмежується прославленням Острозької Академії та її засновника, поет оспівує сакраментальне почуття свободи, притаманне українцям взагалі, наслідком якого були найбільші здвиги суспільно-політичного життя ХХІ століття – Майдан та Революція Гідності.
    Варто сказати, що Анатолій Криловець сам зіграв далеко не останню роль в відродженні славетної Академії та властивих їй традицій. Він – ініціатор відкриття спеціальностей «Українська мова і література» та «Літературна творчість».
    Як це стосується поеми? Безпосередньо: поетичний текст твору багатошаровий – прошитий, інкрустований духом творчості й культури. І цей дух виривається на поверхню тексту думками та словами про творчість:

    Дбайливість – це усьому голова.
    Основа світу – творчість, не котурни.
    І є тривкіші каменю слова –
    Отож і творчість є літературна.

    Є праця гідна – книга і стило.
    Бо віриш: світ у слові процвітає.
    Ось і тебе до славних занесло,
    Бо той безсмертний, хто про творчість дбає.

    Поліфонічність поеми, яка в книзі не займає навіть 20 сторінок, вражає. Хотілось би сподіватися, що «Корона» та її автор привернуть до себе увагу тих можновладців від літератури, які розподіляють літературні нагороди. Бо, об’єктивно кажучи, ця поема заслуговує на літературну премію найвищого національного калібру. І якщо це стане можливим, то читач швидше знайде шлях до поеми.
    До речі, хто він – потенційний читач «Корони»? Вважаю, що ця поема поповнить книжкові полиці шанувальників сучасної української поезії та тих, яким до серця культурна та історична спадщина нашої Батьківщини. Взагалі – всіх тих, хто прагне розкути свою уяву та розширити свої ментальні горизонти. А оскільки немає межі ні поетичній досконалості, ні множинності інтерпретацій, то може статися, що читачі знайдуть в «Короні» такі горизонти, які неможливо розкрити в короткій рецензії.
    Принаймні, головне те, що́ поет Анатолій Криловець заповідає нащадкам, які будуть читати цей твір через багато років, – побажання щастя, добра Україні та польоту для її вільних крил.

    Дай Україні щастя і добра,
    Простерти крила птаху дай в польоті.


    Павло Кричевський,
    член Національної спілки письменників України, поет, перекладач, лауреат літературної премії імені Валер’яна Поліщука,
    м. Серпухов Московської області, Росія




    "http://poezia.org/ua/publications/44330"

    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  2. Валентина Люліч. Рецензія на поему-оду «Корона» А. Криловця


    Черговий літературний захід… Після завершення підходить Анатолій Олександрович і простягає мені книжечку: «Візьми, почитаєш».
    Взяла. Читаю анотацію: «Поема-ода «Корона» присвячена новітньому відродженню та становленню Національного університету «Острозька академія», наступнику першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів – Острозької слов’яно-греко-латинської академії, та її ректорові-подвижнику Ігореві Демидовичу Пасічнику».
    Оце, думаю, понесло поета-лірика, напевно, геть вдарився… в роботу. Але ж і цікаво… Адже не часто зустрінеш серед колег-літераторів таку різку і непередбачувану зміну жанру. Щойно відчинились у світ двері для «Квітки щастя», на яку нещодавно писала рецензію, а тут – «Корона».
    Хоча ні жанр оди, ні тим паче поеми-славословія не входить у коло моїх творчих зацікавлень, твір все ж прочитала.
    Перегорнувши першу сторінку книжечки, ніби одразу розумієш тематику, і виникає бажання читати його «по діагоналі». Тим більше, думаю, твір написаний для студентів Академії, викладачів, ректора… А Острозька академія нещодавно святкувала славний ювілей…
    Але ж якби я не знала Анатолія Криловця, його художнього новаторства і сміливих творчих пошуків! Читаю, стає цікаво. Адже «Корона» написана винахідливим і неординарним пером поета: «Натхнення капле медом на перо, / Наснажує, щоб віщу піснь творити…»
    І «…навіть час ходу свою спинив. / Тоненькі віти вітер колихає…» І вже з перших строф відчуваєш щирий патріотизм автора, його любов до Острозької землі, де він мешкає та працює: «Як любо рідний край любити свій. / Ці фарби тихі – як бальзам на душу»; «Колиска духу нашого отут: / Теологи, учені і поети».
    Автор сміливо використовує гіперболічні образи, патетику. Це ж поема-ода все-таки, без цього ніяк! Але як натхненно та професійно він це робить:

    Новий Острог у сяєві краси!
    Віддаленіли чвари, біди, іго…
    Егей, віки! О Костянтин-Василь!
    Нам поверта відлуння: «Ігор! Ігор!»

    Та й хто би міг подумати про те:
    Звичайний чоловік, але віднині
    Він взяв перо жар-птиці золоте
    Та й пише славу – власну й України!
    ……………………………………………..

    Ти колектив творив, як деміург.
    В сім’ї бджолиній до снаги і хисту
    Потрапиш, щоб віддати силу рук
    І світлу мрію, помислами чисту.
    …………………………………………..

    Той, хто у Слово ввірував Твоє,
    Хто подвиг сотворив, як муж достоїн,
    Героєм України нині є –
    Провидець, ректор, науковець, воїн.

    Читаючи поему, наштовхуюсь на слова:

    Ненависний кривавий Янучар!
    Пригадуєш ти, мордо хамувата,
    Що був і Чаушеску, й Муаммар.
    І буде… знайде і тебе розплата.

    Далі пішли ремінісценції із «Кобзаря»:

    Катруся із села пішла з байстрям,
    Оксана із Яремою на свиті
    Зомліла у гаю. Встає зоря.
    І верби гнуться не одне століття…

    Ще через строфу читаю потужні слова священнодійства-молитви:

    O, veni, sancte spiritus, зійди!
    Тараса дух край брами в Трансцендентя
    Всевишнього благає: «Відведи
    Неправду люту, зло спали дощенту…»

    Пригадалася книга християнських гімнів і псалмів Б.-І. Антонича «Велика гармонія» і його сакральний заклик – «Зійди, Святий Духу!». Алюзія більш, ніж виразна…
    Написане Анатолієм Криловцем ніби й не зовсім ода. Але як гармонійно все вливається в основну тему твору! Вражає поліфонічність поеми.
    Слово за словом, рядок за рядком… Ні, все-таки це ода, але наскрізь новаторська, сказати б, «криловцівська».
    Автор і сам натякає на недотримання канонів, адже:

    В осанні також треба знать межу.
    У парадокса в серці – Боже слово.
    По правді щирій все вам розкажу,
    В одичнім стилі – теж свята основа.

    А далі не я вже ковтала слова, звороти, рядки та події, а поема поглинала мене та мою свідомість.
    Від початку твору Анатолій Криловець поєднує не лише різні жанри, стилі, а й часові межі, руйнуючи їх високохудожнім словом. При цьому автор наголошує на всесильності слова, адже те, що на ньому тримається, – безсмертне.
    І це все також неспроста, адже саме в Острозькій академії було відкрито спеціальну дисципліну – «Літературна творчість».

    Дбайливість – це усьому голова.
    Основа світу – творчість, не котурни.
    І є тривкіші каменю слова –
    Отож і творчість є літературна.

    Є праця гідна – книга і стило.
    Бо віриш: світ у слові процвітає.
    Ось і тебе до славних занесло,
    Бо той безсмертний, хто про творчість дбає.

    Цими словами автор переконує читача, а разом із ним і кожного представника рідного народу, у необхідності утвердження та збереження українського слова як наріжного каменя в фундаменті українського суспільства.

    Зникомий камінь. Й незникомість слів,
    Коли вони опора для безсмертя!
    …………………………………………………..

    Чи менша честь, коли в руці стило,
    Яке достойне мати статус зброї?
    Бог в Слові – споконвіку так було –
    Помножує звитяги і героїв.

    Автор цікаво й переконливо синхронізує події півтисячолітньої давнини із сучасними реаліями, порівнюючи їх та вводячи в загальний контекст історії.

    …І знов портал розкривсь в минулі дні:
    З легенди князь вертає, із-під Орші.
    Немов на крилах, нісся на коні
    І хижих московітів бив, мов коршак.
    …………………………………………………….

    У битві ми не схилим знамено.
    У славі п’ятсотлітній, у звитязі

    Отій, що в наших генах вже, мов код,
    Ми цілі ставим в далі невідомі.
    …В борні зійшовся з ворогом народ,
    Що прагнув жити в європейськім домі!


    Мені дуже подобається застосування такого прийому – прокладання автором шляхів від князів Острозьких і до сучасності. Водночас Анатолій Криловець наголошує, що, незважаючи на обертання життя, історії по спіралі, ми все-таки не вчимося на досвіді предків.

    Та ми ж тоді в Європі вже були!
    Азійську гнали підлу поторочу
    Ненависну Острозького орли…
    Егей, віки! Дивімось правді в очі!

    …Немилосердний стік двадцятий вік.
    Історію не осягти без брому.
    Ненавидів нас, нищив Кремль повік.
    В новім столітті знов біда у домі.

    Автор не оминув увагою і подій сучасності, описавши зокрема акцію, проведену в Острозькій академії до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, під час якої студенти безперервно читали «Кобзар».

    Ти ніс «Кобзар». А Київ – у вогні!
    Підняв, мов щит, Тараса слово грізне
    І без перерви – нощно й день при дні
    Ти, ректоре, став словом за Вітчизну!

    Й немов у храмі, вісімнадцять днів
    Ти правив службу. Бог й Тарас на чатах!
    І переміг майдан. Любов і гнів
    Єдналися у слові проти ката.
    ……………………………………………….

    Ні, це не був звичайний марафон,
    Аби лишень рекорд установити.
    Це літургія духа. На амвон
    Недремне слово стало для молитви.

    Наголошує автор у поемі й на віковічних істинах, на яких повинне триматися життя та від яких залежить майбутнє:

    …Не гнів веде людину, а любов.
    Розплата упаде, мов кара з неба.
    Наївно хочеш кров’ю змити кров.
    Твори добро – оце блага потреба!..

    Анатолій Криловець у поемі виповідає свій біль за Вкраїну, вимолюючи цим у Бога для неї спокій та мир.

    Дай Україні щастя і добра,
    Простерти крила плаху дай в польоті.
    …………………………………………………..

    Луганськ з Донецьком – український край.
    О Путіне, зламаєш хижі зуби.
    Підлоту зловорожу покарай,
    Всевишній Боже, відверни погубу

    Вкраїні. На оновленій землі
    Пребудуть хай любов і син, і мати.
    Неправду люту покарай в Кремлі,
    Прости Росії, Путіним розп’ятій».

    І знову повернення до оди, до головного героя поеми. Адже, на думку автора, саме Ігореві Пасічнику випала честь продовжити князівську славу, відродити Академію і нести цю «корону духа» в майбутнє.

    Одяг тебе у слави ореол,
    Назначив на продовжувача справи,
    Яку ще князь почав. Його престол,
    Корону духа в руки нелукаві

    По добрій Божій милості вручив…
    Ніяк не відречешся і не збочиш,
    Бо світять в душу вдень і уночі –
    Повелівають віщі пильні очі:

    «Іди й дерзай, допоки ти єси,
    У славі власній нас ти величаєш…»

    Іменами славетних козаків, вчених, борців та героїв автор намагається передати міць і силу Української держави, згадуючи поряд із основним героєм поеми С. Наливайка, Г. Смотрицького, П. Конашевича-Сагайдачного, К. Ціолковського та інших українців, які докоряють нам за те, що твориться нині в державі.
    «Не шанувались, браття-козаки,
    То й маєте тепер біду у хаті», –
    Бринить докір до нас через віки.
    І прикро так, і нічого сказати.

    Однак, наголошуючи на цьому, автор все ж акцентує увагу на сьогоденні, у якому, як і раніше, «не шануються» «браття-козаки», ніхто не слухає ані історії, ані предків. А тому й «маємо те, що маємо».

    За барки щиро бралися не раз
    В жорстоких битвах наші депутати.
    Чи думали про нас вони в той час? –
    Бійці йшли в бій за пільги і зарплати!»

    Але «Покіль горить минулого свіча, / Прийдешнього видніються причали». Тому автор звертається не стільки до історії, скільки до сучасників, до читачів:

    Ти нас вперед, історіє, веди.
    Начало є, кінця повік не буде.
    Цвітуть щороку навесні сади,
    Й Острог цвіте воскреслий – Боже чудо!

    І наприкінці поеми – знову ода, знову возвеличення відродженої князівської слави та духовності.

    З шанобою з’єднався пієтет.
    Ти нам вернув колишню нашу славу
    І, воскресивши університет,
    Ти дав зразок держави у державі!
    …………………………………………….

    Погідний день. Князь Ігор всіх віта.
    Врочиста йде посвята у спудеї.
    Складає клятву молодь золота.
    Віднині – гріх відступництво від неї.
    ………………………………………………..

    Стоїть, цвіте, пишається Острог.
    Із кореня, що славен, – буйна крона.
    – Я так скажу, мій князю, – мовить Бог,
    За труд натхненний – це тобі корона!

    Прочитавши останні рядки, розумієш, чому поема-ода називається саме «Корона». Проте, поки писала рецензію, то неодноразово перечитувала твір і щоразу знаходила все нові символи й алюзії. Можливо, прочитавши її через певний час, через певний досвід, я іще відкрию декілька «коронних символів» автора. Але це вже буде інша історія, а відповідно – й інша рецензія.
    А сьогодні просто хочу, щоб кожен читач, прочитавши поему «Корона» Анатолія Криловця, знайшов не лише авторські символи та ідеї, а й усвідомив своє покликання і призначення в цьому світі.


    Валентина Люліч,
    член Національної спілки письменників України,
    дипломант Першого Міжнародного
    літературного конкурсу імені поета і філософа П. Кускова,
    лауреат літературних премій М. Дубова, В. Поліщука


    "http://poezia.org/ua/publications/44331"

    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  3. Валентина Люліч. Рецензія на збірку поезій Анатолія Криловця «Квітка щастя»
    Просто нам пороблено на вірші
    Й на серця, що рвуться в безбереж…

    Кожен вірш віднині відхворію…

    Анатолій Криловець

    Автор семи поетичних книг, член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, відмінник освіти, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» та премії імені Валер’яна Поліщука Анатолій Криловець порадував читача іще однією збірочкою власних поезій. Написані упродовж останніх років ліричні, епатажні, сповнені філософії та іронії вірші зібрав у досить колоритний та неординарний букет.
    Недарма вказана збірочка народилася у автора восьмою, адже зміст уміщених до неї творів ніжно, глибоко, пафосно і красиво окреслює межу горизонту життєвої мудрості автора, підводячи певний підсумок, та розпочинає безкінечність, осяяну бажанням жити, любити, творити.
    Вірші розміщені у трьох розділах: «Шалений океан», «Ерогенна зона» та «Політ листка», кожний із яких відрізняється не лише за тематикою, а й за характером поезій та мисленням автора. Однак усіх їх об’єднує не просто одна збірка, а тема вічного пошуку життя у любові та любові у житті: «Що таке любов на білім світі?/ Де межа поміж ніщо й усе?».
    З перших сторінок ніби бутон за бутоном розквітає образ вічної любові, яку автор ототожнює із вічно юною дівчиною, звертаючись до неї «папоротевий цвіте», «квітко-оксамитко», «мила Афродіто», «суцільно солодкоцукра», струнка очеретино», «всестихіє», «богиня із богинь», «квітка найпишніша», «зориночко», «доброока», «дівчина Щастя», «чарівнице моя, чаклунко», «зірка з довгими віями»…
    У «Шаленому океані» слів, неначе морська прохолода із легкістю вдихаються невимовно красиві та лірично глибокі образи-порівняння: «Перса, неначе хвилі. / Дихає океан», «висять бездонні небеса, / Глибокі і прозорі», «Сонечком без одежі / Сяєш в обіймах гола», «Ти в берегах паруєш, / Скрапуєш молоком», «Небо ясне на вітрі, / Мов сарафан волошковий. / У сарафанну просинь / Погляд жагучий вперся, / З тихим благанням просить: / Випливіть сонцем, перса!», «Пахне любові хвоя. Тіла твого живиця…»
    Через тонкі переплетіння чистих, ніжних, первородних почуттів із фізичним шаленством та насолодою ліричного героя автор говорить про всеохоплюючий, вічний та цілісний зміст любові: «Я хочу зірку роздягти, / Щоб глянути у душу», «Болю й насолоди / Зазвучить пеан. / … Ми гойдаєм води – / Тихий океан», «Струнить край тіла тіло…/ Дихай мені углиб», «Руки одне одному простерли / Ми назустріч через часу плин», «Той, хто у коси стане дихати, / Не перестане надихати».
    Ліричний герой мріє, ідеалізує і щасливий, адже по-справжньому кохає: «…Втілю мрію, зумію. / Зевле-водь – сонце-вій…/ Ти, моя Всестихіє, / З cебе виштовхнеш: «Мій!..», «Засіяти тобою я / Бажаю ціле небо».
    У лірично-оголеній поезії «Шаленого океану» закодований ключ до щастя. І, відкриваючи його, рядок за рядком автор говорить про цілющу, святу та наймогутнішу стихію – силу любові: «У світі підступів-переступів / Є мис, де й брехуни не брешуть. / Не гріх кохану зором пестити / І голу без одежі врешті», «Та допоки понад світом / Сяють небеса,/ Буде нам любов світити/ І її краса. / Як на вічне запізнитись, / На любов-красу? / Сонце ти несеш над світом./ Я тобі несу».
    Саме любов є даром Всевишнього, надихає жити, творити та ставати кращими: «Ти не є тією, що є. / А ти є тією, що станеш», «Згорнуться в клубок усі дороги. / Буйна мрія в ноги нам впаде», «…І бринять дві струни. І так солодко вдвох. / І скоряємось ми. Бо музикою Бог», «Хто полюбив – безсмертний: / Вислав дітей в політ!»
    Полоскотавши душу «Шаленим океаном», у другому розділі автор добирається до найсокровенніших місць – ерогенних зон нашої уяви та фантазії: «Пахне волосся сексом. / Щічки. І ти сама», «Мила, тебе любити – / Більше, ніж просто секс», «Є у тебе криниця. / Всяк води х неї хоче», «Це на тебе ерекція серця – / Пріапізм», «Всохнуть груди, впаде лібідо».
    Розділ просто наповнений іронічністю інтимних образів та сором’язливою безсоромністю слів, оголюючи та збуджуючи бажання читача: «Мій обов’язок – в ліжко кава./ Ти потягнешся, мов пантера./ Ти розширила сферу права, / Зокрема, у нудистській сфері», «Тож стрибнули, мов Галкін й Алка. / І палкою була їх палка», «Пахла гречка так любо-любо / І любов завершилась шлюбом. / І змістилась, як взяв за жінку, / Мила з серця в його печінку», «Втрьох їм так у віках стояти!.. / Він, вона і, звичайно, в нього», «Відмолю – й спаде страждання маска./ І любов’ю всю тебе проткну».
    Автор не соромиться відверто, в деякій мірі надто сміливо, говорити про інтимні речі. Проте, дорогий читачу, погодься, він робить це красиво: «Вибач, якщо надто сильно буду / Через тіло душу лоскотать», «В мене в душі спокуса, / Рвуся на бій зі злом. / …Ти не захочеш – усно, / Ну а я – заднім числом», «Жінки (в них дух і тіло злиті) / творити здатні чудеса, / коли, як руки для молитви, / здіймають ноги в небеса», «Йду компліменти / Робить руками. / Чому у мене / Синець під оком?/ У компліментах / Зайшов глибоко», «Зі всіх камасутрянських поз і втіх / Життя у віршах навхрест цитувати».
    І ліричний герой не соромиться своїх бажань, адже вони природні, від любові, а тому безгрішні: «Наш світ не ділиться на гріх / І святість постклімактеричну», «…Ти у гріховності святій / Мені, як сонце, позувала!», «Ти лежиш така красива. / Груди наче церкви бані».
    Одночасно, просто неможливо не усміхнувшись прочитати «наукове» бачення автора, викладене у віршах «Зазвітувалися», «Безгрішні коханці. Сублімація», «Котека, або Жіноча допитливість», «Вірш про поета Івана» та інших.
    А далі, у третьому розділі, – швидкоплинність життя, у якому ми, неначе відірвані листочки, летимо за подихом вітру часу: «Мить живеш – так, наче з деревини, / Обірвавшись, вниз летить листок».
    У зібраних в «Політ листка» поезіях автор намагається не просто сказати про одномоментність нашого життя, а говорить про необхідність бути щасливими зараз, адже «дні згорають, неначе свічі»: «Буйно квітнуть вишні і сливи. / Дівчино Щастя, чи ти щаслива?», «Стискає все біль деміурга рука / У цятку, щоб враз розпросторить / На світ до народжень і після кончин, / Де пам’ять від спогадів чиста, / Де чан все плавильний, в якому кричить / Майбутня чиясь особистість…», «Свідомий розстання, пливеш до кінця / Й під сонцем крижиною танеш», «В копах стигне жито. / Дні минають, дні. / Бабине вже літо / Ходить по стерні. / Дідове – далеко. / Вічна там зима», «Світла веретено / Й нитка у блакить. / Скільки ще у мене,/ Павучки, скажіть».
    Вірші просто насичені мудрістю та філософськими роздумами: «За далекими зорями / Живе дівчина Щастя. / І нахабам напористим / Вона в руки не дасться. / Не прихилиться серцем і / До слабких і безвольних», «Тож усі мої звершення / Від палкого бажання», «Важко жити без плоті, / А ще гірш без душі», «Знаєш: що у руки не далось, / Все життя тобі перекуйовдить», «Справіків стоїть на цьому світ: Купувати-брати – і… платити», «Бо живим треба все пережити», «…Справжня дружба – це таке багатство. / Може, навіть більше за любов», «Ти життя мого шмат, наче той коровай, / Мабуть, хочеш комусь перепити…»
    Вже через десятки років ліричний герой знову повертається до образу сонячної жар-птиці, називаючи так свою юнацьку мрію. Її упіймати не вдасться ніколи, але щастя – у стремлінні до нього, у постійному пошуку своєї жар-птиці: «Життя не жаль, не жаль і праці. / В «ніколи» - віщий сенс і зміст!/ І хай там що! – ти бачив, мацав / Жар-птиці веселковий хвіст!»
    Автор замислюється над сенсом життя, знаходячи його в любові: «Все життя – немов суцільна кома / З половини тільки це збагнеш», «…Враз жагучий погляд, сонця повний, / Переверне цілий світ тобі. / Сутінків і осені – немає!/ Юний жайвір дзвонить в неба креш. / Мчиш. Сорочку вітер надимає. / Й знаєш, що ніколи не помреш».
    Цікаві та неординарні роздуми автора про «письменницьке щастя» ліричного героя: «Випросить, мабуть, знижку/ В Бога мені не вдасться:/ Радість Він дасть за книжку / Й візьме… окрайчик щастя».
    Гостро вражають серце роздуми про стосунки між людьми: «Віддають у цім світі шану / Не людині – її званню», а тому автор звертається до кожного з нас: «Ви любіть одне одного, люди, / Хоч за те, що кожен помре».
    Закриваючи останню сторінку книжечки, намагаюсь розібратися у багатоманітності роздумів та емоцій, а рука знову тягнеться до «Квітки щастя».

    Валентина Люліч,
    член Національної спілки письменників України






    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  1. Валерій Полковський. Нові обрії поета і перекладача Анатолія Криловця
    НОВІ ОБРІЇ ПОЕТА І ПЕРЕКЛАДАЧА АНАТОЛІЯ КРИЛОВЦЯ

    Криловець Анатолій. Птаху судились крила: поезія / пер. з укр. Павла Кричевського; Кричевский Павел. Бабочкин рай: поэзия /пер. с рус. Анатолия Крыловца. – Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2014. – 58 с. + 58 с.
    Криловець Анатолій. Квітка щастя: поезії. – Хмельницький: Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2014. – 92 с.

    Перша книга – результат творчого союзу Анатолія Криловця та Павла Кричевського, які, мало того, що представили свою поезію, так ще й одне одного переклали. Постараємося оцінити як саму поезію, так і переклад.
    Розпочнемо з поезії Анатолія Криловця. Цю частину збірки відкривають слова автора цієї рецензії про поета. Далі йде двосторінкова передмова Романа Кухарука, який дуже високо оцінює творчий доробок Анатолія Криловця, МАЙСТРА (як підкреслює Кухарук).
    З перших свої рядків поет не розчаровує. Адже за плечима в нього шість попередніх збірок, рецензування творчого доробку колег, лауреатство декількох престижних літературних премій, організаторський та викладацький досвід. “Правда – жовта трава і цей морок осінній...” (с. 6) задає високу планку поетичної майстерності. А як переклад?

    Мокне бабине літо. Й тремтить павутинка ...
    Ходить осінь – висока і світла печаль (с. 6)

    Лето бабье намокло. Дрожит паутинка.
    И высокая, светлая длится печаль (с. 7)

    І хоч в наступних рядках Павло Кричевський спохоплюється і згадує про осінь –
    Мне очистила жизнь молчаливая осень (с. 7), –
    все-таки перекладений варіант трохи втрачає (порівняймо: Мокне бабине літо – Лето бабье намокло, українська часова форма показує тривалість, незавершеність дії, процес, в російській же сама дія, процес закінчився). Дрібниці, скажете ви. З цього приводу можна подискутувати.
    Різницю в оригіналі і перекладі продемонструю тільки одним великим прикладом:

    В копах стигле жито.
    Дні минають, дні.
    Бабине вже літо
    Ходить по стерні.

    Дідове – далеко.
    Вічна там зима.
    Зникли вже лелеки
    Й журавлів нема (с. 8)

    В копнах рожь – примета
    Осени. И с ней
    Вместе бабье лето
    Ходит по стерне.

    Аистов не будет
    До весны. С полей
    Провожают люди
    Взглядом журавлей (с. 9)

    Всі ми розуміємо, що є тільки бабине літо, а дідового літа нема. Але це ж поезія. І так хотілося б, щоб і дідове літо залишилося в перекладі (як знайдений відмінний образ оригіналу, неповторний і самобутній). Хоч і прекрасно розуміємо, що втрати при перекладі неминучі. Та й перекладати із близькоспоріднених мов найважче.
    Перекладач має справу із певними обмеженнями рідної йому мови. Від цього йому нікуди не дітися:

    Орфею! Тоскну тугу прожени (с. 16)

    Орфей, тоску-кручину прогони (с. 17)

    Криловець виграє від звертання у кличній формі, він далі має маневр і простір для поетики. Кричевський, навпаки, через відсутність окремої кличної форми в російській мові, приречений на банальну ”тоску-кручину”. Та й форма Орфей (вибачте, русофіли) чимось нагадує звичні російські Матвей, Митяй, Тимофей. Величність моменту щезає.
    Моментами перекладач хоче максимально наблизитися до оригіналу, мінімалізувавши втрати:

    Вже стільки часу стукаю в нестямі ...
    Чи серце о байдужість розіб’ю,
    Чи в ніжність оберну холодний камінь? (с. 18)

    Я безнадежно к ней стучусь веками ...
    О равнодушье сердце разобью
    Иль в нежность оберну холодный камень? (с. 19)

    І знову ж нестяма не зовсім передається словом безнадежно. А чи є в російській мові кращий відповідник?
    Іноді ці втрати при перекладі суттєвіші, значущіші:

    Це безпросвіття – добрий гарт.
    Лиш іскри – як зірки ...
    Чи й я любові теж не варт,
    Як всі чоловіки? (с. 20)

    Ночь закалит, лишь позови,
    Ведь звезды светят всем.
    Иль недостоин я любви,
    Как все вокруг, совсем? (с. 21)

    Останнім рядок нагадує не зовсім логічно проартикульоване зізнання в любові, яке, мабуть, часто трапляється. Але в цьому випадку звучить трохи комічно.
    Не хотілося б більше говорити про втрати при перекладі, але оскільки вони очевидні, то і я змушений.
    Не завжди гнучність і еквілібризм української мови правильно переданий російською. Наведу тільки два коротких приклади:

    Свою невинність віддала,
    Вся віддалася (с. 24)

    Свою невинность отдала,
    Покорна страсти (с. 25)

    Тож цілий світ кладу до ніг
    Тобі навзаєм! (с. 24)

    Готов весь мир сложить у ног,
    Но мало – знаю! (с. 25)

    Я не хочу стверджувати тут, що переклад поганий, я веду тільки мову про очевидні втрати при перекладі.
    Тут, правда, слід визнати, що й сам Анатолій Криловець, як визнаний фахівець взаємин чоловіка і жінки, іноді ставить своєму перекладачеві неперекладні завдання. Процитую тільки один приклад, а ви, шановні читачі, зможете зі мною погодитися:

    І була б любов моя ласкава,
    Запливала в кожну б ямку й згин,
    Поцілунки б літеплом стікали
    Від грудей на твій острішок-клин (с. 26)

    И любовь моя б тебя ласкала
    И, стекая в каждый твой изгиб,
    Тот заветный островок искала б,
    Где от бурь укрыться мы смогли б (с. 27)

    Хто сказав, що українська мова меншовартісна, ніж російська? Дайте комусь іншому перекласти на російську ці рядки Анатолія Криловця. Втрати перекладу розпочалися, коли українські ямка й згин стали просто изгибом, зникло наше улюблене літепло, а острішок-клин став просто островком.
    Приклади ці можна було б продовжувати. Як-от:

    Звізда осяє верх і низ –
    Весь небосхил ...
    А поки що пручайсь, борись,
    Допоки сил (с. 34)

    Прольется нами звездный дождь,
    Наступит штиль.
    Пока же не сдавайся – до
    Последних сил (с. 35)

    При перекладі першого рядка виникає словесна надмірність, в оригіналі – мінімалізм слів (і максимальний образ). Але, як співається, в пісні: ”Не в тому річ”. Криловець та Кричевський подарували чудову річ, книгу поезії для свого читача. І зараз в час російсько-української війни цей приклад, напевне, залишиться одинарним і – як сказала молода українська поетеса – ”Никогда мы не будем братьями”. А могли б співпрацювати. Закликали ж ці два поети: ”Поети усіх країн, єднайтеся!” (aнотація книги). Але, на жаль, як часто буває, переміг попсово-незрозумілий колективний ”кобзон”(агресивна риторика з переходом до бойових дій).
    Поезія Анатолія Криловця справжня, не нарочита, хто пережив розрив з коханою, може підписатися під цими рядками:

    Ти може, спиш у нього на плечі.
    До смерті шлях через терни розлуки.
    Печи мене, мій боленьку, печи.
    Зоря упала іншому у руки (с. 38).

    Поету присутній мінімалізм виражальних засобів. Зате образ отримуємо надпотужний:

    Тільки болю повні груди.
    І вужака серце ссе.
    Відвернувсь – украли люди.
    Все (с. 40)

    Передмову до поезії Павла Кричевського ”В расширяющемся круге света” написав Ігор Касьяненко. Хороша поезія Кричевського чудово перекладена Криловцем:

    Какое небо чистое, смотри!
    И светится как будто изнутри.
    Тем светом все несказанное дышит (с. 6)

    Яка небес бездонна синява!
    Як світиться, аж серце ожива!
    Тим світлом неословлене все дише (с. 7)

    Несказанное передано українським (досить рідкісним) неословлене. Маленька знахідка перекладача, яка піднімає перекладену поезію на якісно вищий рівень. Адже сама поезія, незважаючи на потік слів, поки що неословлена. Принаймні, її кращі зразки.
    Переклад Aнатолія Криловця підсилює поезію Пaвла Кричевського. Не буду втомлювати потенційного читача. Наведу тільки декілька прикладів:

    Возник из вечности и канешь
    В нее же.
    На все живое ты увянешь
    Похоже (с. 26)

    Постала з вічності і канеш
    У неї ж.
    Ти, як усе живе, зів’янеш,
    Земнеє (с. 27)

    Похоже перекладач замінює на земнеє.
    Викoриставши епідигматичний ряд (росло, виросло, доросло, як і сам поет), перекладач стискає його поезію, залишивши непорушним зміст:

    Прозрачен коль
    И вес, и лес и дол,
    Закат, рассвет.
    И ”не”росло
    И выросло и до-
    росло до ”нет” (с. 38)

    Прозорі захід,
    Схід, і ліс, і до-
    ли вдалині...
    І ”не”росло,
    І виросло, і до-
    росло до ”ні” (с. 39)

    А в іншому випадку перекладач (Анатолій Криловець) вміло і вдало розширює епідигматичний ряд, використовуючи потугу української мови (оцініть це вміння самі, я залишу його без подальших надмірних коментарів. Оригінальна і перекладена поезія говорять самі за себе):

    Прощай! Это форма иная от слова:Прости! (с. 40)
    Прощай! Прощавай! Інша форма від слова ”прости” (с. 41)

    Що очікував я від останньої збірки Анатолія Криловця ”Квітка щастя”? Мудро-іронічного погляду на життя (кохання, секс, взаємини), звичної майстерності володіння пером, неквапного і неголосного патріотичного почуття. Скажу без перебільшення, збірка оправдала всі сподівання та очікування.
    Своїми збірками Анатолій Криловець зарекомендував себе неперевершеним майстром тонкої інтимної лірики, вміло використовуючи іронію (а часто і самоіронію), включно з епатажем (див. анотацію до збірки).
    Поет здатен використовувати неологізми (наприклад, солодкоцукра, не знаю, чи використовував цей авторизм хтось до нього):

    Відпусти себе в часоплин.
    Він, як муж, любить все опукле.
    Ти найкраща в світі з перлин,
    Вся суцільно солодкоцукра (с. 13)

    Не хочеться вчергове повторюватися про епідигматичну супермайстерність поета, але він сам кожного разу змушує, творячи абсолютно неперевершений епідигматичний ряд:

    Кигиче чаїч. Чайку зве.
    На серці так чаїно.
    І ти при березі стоїш,
    струнка очеретино (с. 15)

    Той, хто у коси стане дихати,
    Не перестане надихати (с. 19)

    У світі підступів-переступів
    Є мис, де й брехуни не брешуть (с. 19)

    Впустить – згорнутись – розгорнутися ...
    І колихати, колихати (с. 19)

    Епідигматика, вживана автором, підкреслює талант і майстерність поета, опанування ним вершин поетичної творчості:

    Благословляю вроду,
    Квітко моя розквітла (с. 24)

    Звуроряд Анатолія Криловця своєрідний і неповторний:

    Moв - на світи - любисток!
    Зник непомітно кекс.
    Мила, тебе любити -
    Більше, ніж просто секс (с. 42)

    Поет розуміє неминучість закінчення земного шляху. Але робить це напрочуд іронічно. І трагіка ця не така вже й страшна:

    Дні мов смугасті зебри:
    Вчора і майбуття.
    Штрикає біс під ребра.
    Й так промине життя (с. 53)

    Витончений стиль Криловця важко зімітувати. Його сутніста простота філологічно ускладнена, філологічно (і навіть десь науково) відгранена:

    Буйно квітують вишні і сливи.
    Дівчино Щастя, чи ти щаслива? (с. 69)

    Не забуваймо, що автор – філолог, літературознавець, критик літературознавчого процесу. Мабуть, ця лінгвістична підготовка дає про себе знати і в поезії.
    Релігійність його стримано-непоказна:

    Думки обсіли, мов ординці.
    Тяжка облога.
    Всяк помирає наодинці
    І йде до Бога (с. 74)

    А життя Всесвіту багатогранне, захоплююче, незбагненнe:

    Навколо квадрати і точки,
    Орбіти й віки без наймень,
    Що дзвонять, неначе дзвіночки
    Дзвінких, та забутих імен (с. 85)

    Читайте ці збірки, насолоджуйтеся, адже ви – УКРАЇНЦІ!


    Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ

    м. Сейнт-Альберт
    Канада



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -