Це спека знов і я вишу, зледь розчепіривши крила, Крошман зирить на мене, роззявивши рота – ніяк не звикне до великого виростогуба, а внизу нескінченно втомлені (бо сьогодні ще й невиспані) Іван із Одариною пораються та обговорюють учорашню вечірню причту. Вже було зсутеніло то я вилетів, як і належиться порядному виростогубові, ловити метеликів, аж тут лемент, ґвалт і плачі всмерть переляканої Одарини. "Сатана! Сатана!" – голосила сіромашна, кинувши серед подвір'я порожні відра та гукаючи природного свого захисника – Івана.
Я наріза́в кола над подвір'ям то бачив, хоч і в померках, що сердега таки має підстави для лементу, бо тим таки подвір'ям, але більше бур'янами та попід парканами сновигало чудернацьке створіння, на чотирьох лапах, розміром із ягня, з прозорим продовгуватим скафандром на продовгуватій таки макітрі. Я одразу впетрав, що то скафандр, бо Крошка, якому дозволяється іноді дивитися в хаті телевізор, розказував. "У таких літають космонавти, – глаголив тоді поважний котяра, а я слухав, – а буває, що й інопланетяни, тож коли побачиш кого в скафандрі, знай…" Я одразу згадав Крошчині теревені й одразу впетрав, що ніякий то не космонавт, бо на чоловіка не схожий, отже інопланетянин, і саме тоді вперше в житті я подякував Творцеві за крила.
Тим часом, озиваючись на Одаринин крик, а може й зачувши чужого, в хліві замукала корова, забекала вівця, замекала коза, загелкотіли гуси. Крошка скочив на ворітний стовпчик, а коли до нього наблизився прибулець, вигнув спину колесом, наїжачився й засичав. Нарешті вийшов Іван. Певно відчувши в ньому господаря, інопланетянин одразу кинувся до Івана й тут я пізнав неабияку гордість не лише за себе, а й за ціле виростогубове плем'я, бо наш господар умить підтвердив мою гіпотезу стосовно позаземного походження незнайомця, тим перетворивши її на доконаний факт. "Прибулець! – радісно вигукнув Іван. – Нарешті, нарешті є контакт, людство чекало цього дня кілька тисячоліть!" Від надміру почуттів Іван упав навколішки так, що інопланетянин тицьнувся своїм скафандром йому прямісінько в живіт. "Тю, та це ж Кап'яр! – реготнув Іван. – Певно знов бігав на смітник, пхнув голову в якесь пластикове відро й застряг!"
Згодом у хаті довго не гасло світло, а назавтра, себто сьогодні, в нашому з Крошкою баченні майбутнього контакту виникли суттєві суперечності.
"Якщо на Землю справді прилетять інопланетяни, то наш хутір буде останнім місцем, яке б вони захотіли відвідати! Звісно, якщо прибульці прилетять не з кажанячої планети, тоді інша справа… – сказав я. – Або з котячої! – парирував Крошман. – Ні, котячих планет не існує! – Це ж чому? – Бо коти живуть при людях, а виростогуби – самі собою…"
Сказали, що Шевченко вступив у партію Королівської. Крошка зрадів, а я думаю: вступити не морока – морока витертись потім…


Далі буде…

Неподобство! Одарина видерлась на горище, зігнала мене з моєї бантини та поначіплювала на неї пучків смердючого часнику! Я, звісно повернувся й знайшов собі, де вчепитися лапками, трохи розсунувши осоружний часник – як-не-як місце намолене й чого це я маю кидати свою бантину? Аж тут наш неперевершений дотепник Крошка видав, що я, мовляв, надто від пучка часнику на бантині й не відрізняюся – мене там, мовляв, поміж часником і не видно! Я тоді не витримав та обізвав Крошмана оберемком клоччя, що ним Іван витирає бува держак замащеної гноєм шухлі – теж, мовляв, не відрізниш. Крошка вибухнув і нахвалився показати мені "де виростогуби зимують" після виборів – котяра перебуває в твердій певності, що після означеного волевиявлення життя (зокрема й його) має змінитися до невпізнанності. Таке вже було крити нескладно, тож я просто обізвав нявкуна телепнем.
Унизу вирували не менші пристрасті: після третьої чарки (найнепередбачуваніший стан) Іван із кумом Саливоном уже затягнули, було, наш неперевершений шлягер "Дєнь і ночь – ночь і дєнь…" аж тут Саливон візьми та й бовкни, що він узагалі-то, виявляється, є давнім шанувальником творчості Кобзона. Шануєш собі то й шануй, але навіщо ж так брутально переривати сакральне дійство!? Не лише Іван обурився й усі ми природно та органічно пристали на його цілком обґрунтоване твердження, що Саливон – банальний жидомасон із усіма наслідками, що випливають.
Власне, наслідок виплив один – куми кинулись битися, скоро впали в іще не вичищений на ту пору господарем гній, словом Одарина, що оперативно примчала на ґвалт з городу, побачила ще те видовище.
А все чому – бо трансляцій із Верховної Ради немає, люд нудиться й ведеться на хтозна що.

Далі буде…

Іван зачув по радіо гасло "Верноьм страну народу", з себе та кума Саливона створив ініціативну групу та пішли вдвох до фермера, вимагати, вочевидячки в того вищеозначеної "страни". Воно, Іван більше налягав не на ефемерну "страну", а на цілком конкретний центнер цукру, якого буцімто винен йому наш місцевий господар. Зрозуміло – як буде зайвий клумак "солодкої смерті", то з'явиться шанс умолотити Одарину вигнати з того клумака яку сулію "смерті" сорокаградусної, а це вже неабияка для Івана спонука вдатися до активізації політичного життя населеного пункту.
Чомусь така активізація неабияк збадьорила Крошку, але марно – фермер нагадав активістам – "народникам" як вони потягнули минулого року з його поля кожен по чотири мішки кукурудзи. Господар погрожував тоді заявою до дільничного, якось біду (дякуючи переважно Одарині) зам'яли, а це винуватці самі напросилися, так би мовити, на реанімацію давньої справи.
Словом, прийшли наші "радетелі" за повернення "страни народу" поганьблені, але розчарованого Крошку така обставина лише озлила, а зло наш велико-могучий котяра зганяє виключно на мені: понаписував на шматках картону "Верньом горище котам" і порозвішував у полі мого зору скрізь. Ні, так то він нічого, й поспілкуватися буває цікаво – Крошман єдиний із господарського двору, кому дозволяється заходити до хати, тож розповідає іноді цікаві речі, але як нападає на нього ота політична "бацила" – ну хоч із бантини насидженої зривайся та втікай!
Я, звісно нікуди не втік – узяв одну з Крошчиних "дацзибао", написав на звороті "Верньом комору мишам!" і почепив перед котячим лазивом. Він, бідолаха, як побачив – мало з драбини не впав! Кажете, коти, а тим більше виростогуби ані писати, ні читати не здатні? Не знаєте ви ще наших котів, я вже про виростогубів мовчу…

Далі буде…

Зараз у парламенті канікули, трансляції нема й по радіо чого тільки не наслухаєш! Сьогодні розповідали про композитора Штрауса та про найвідоміший його твір – оперету "Летюча миша." Я цього твору не чув бо по радіо оперет не транслюють, більше засідання парламенту, але полюбив одразу. "Летючу мишу", себто. Інтуїтивно. "Летюча миша" – найвидатніша оперета всіх часів і народів! Жіночка-диктор вела мову українською, але "Летючу мишу" кажаном чомусь не назвала і я подумав, що більше не заперечуватиму, якщо дурнуватий Крошка саме так мене кликатиме. Нехай. Власне, летючість, це не ознака виду, це – стан душі. Композитор Штраус би мене зрозумів.
По обіді до Івана приходив його кум Саливон. Вдвох куми випили по чарці, стисло проаналізували біжучий політичний момент, а потім затягли (Іван затяг, а кум Саливон підхопив) улюблену пісню нашого невеличкого, але надзвичайно різношерстого колективу – "Дєнь і ночь, ночь і дєнь на моєм плєчє рємень…" Безсмертний, як вищезгадана оперета незабутнього Штрауса, твір завжди наповнює наші парно-та-непарнокопитно-котячо-летючі душі невимовним трепетом на предмет марності та минущості земного існування, величі грандіозного світобудовного задуму незбагненного Творця та нашої, у порівнянні з означеною величчю, нікчемності. Вдвох із Крошкою звично сиділи ми (я висів) на запавученому горищі й думали про вічне і крило на відсіч даю – Крошман потайки змахував із ока сльозу, доволі переконливо вдаючи, що природно, по котячому, вмивається. Внизу приголомшено затихла дрібна рогата худоба, велика ж, передбачувано, себто – як корова, заревла. І саме цієї миті на подвір'ї з'явилася Одарина, що ходила цього дня до фермера – виписувати гусям і качкам дерті. Чари зникли…
"Ти ж, розанахиємська твоя душа! Та я ледве ногою з двору – ти вже сліпи залив та горланиш, а в тебе скотина голодна, в тебе корова непоєна он реве, а чи ж ти до неї, чортяка, сьогодні та хоча б раз підійшов?! Та я ж усе сама та сама, та скільки ж я буду тобі, розсатанинське твоє, бісове поріддя, мовчать?! Та мені ж іще в дівках казали, щоб я за тебе, ледарюгу, не виходила, бо воно ж, балакали – ані з губи мови, ні з носа вітру!"
Ну, й далі буде приблизно таке саме.

Себто – далі буде…

Я – білоплямистий виростогуб, що під бантиною. З опівночі пішов дощ і метелики поховались, то я повернувся до свого піддашшя, висів догори ногами та слухав, як торохтять об Іванів шифер нічні краплі. Романтика! Травень згадав…
А вранці "великий і могучий" котяра Крошка приніс новину: Іван десь почув, прийшов і бовкнув Одарині, що настало покращення. Через те між нашими господарями зчинилася сварка, добре, що Іван був на ту пору тверезим. Ми довго гадали, що то воно за оказія така – "покращення" і як можна її відчути на своїй шкурі (вовні, лусці й т. п.), врешті Крошка пішов питати мешканців нижнього поверху.
За підсумками його розсліду виявилося, що корова ніякого покращення знать не знає, навпаки – через посуху їй урізали пайку зеленого. Коза може б і відчула – нещодавно Іван підрихтував рогатій ясла, зате тут же таки надавав по ребристій спині держалном – за злолюбивість. Вівця завжди з усим погоджується, тому її питай-не-питай – однаково. Категорично відчув покращення лише підсвинок та й з його виду одразу було зрозуміло, що капловухий не бідує. Я, щоправда, не до речі згадав, що нашого кабася тижнів зо два-два з половиною тому кастрували, через те подібна форма його "покращення" нашого з Крошкою ентузіазму не спричинила.
Обідом Одарина доїла, а Іван звично вичищав. Смішно було слухати, як вони перемовляються.
О д а р и н а: Пішла козу забирать, а вона спутана заразюка стоїть! Не напаслася, і яке з того пуття?
І в а н: Ну ти Путіна заразюкою не клич, таки – стратегічні партнери! Переговори не дуже плідними вийшли, правда, та добре хоч Тузла нашою залишилася – Тузлу віддавати не можна!
О д а р и н а: Та хіба я зла – я втомлена! А про свіжу кукурудзу давно казала: кабанчикові не давать, бо запоносить! А воно ж он виросло вже – гляди, щоб стіну не розвалив!
І в а н: Не Путін страну розвалив, не Путін!
О д а р и н а: Хоч там і стіна добряча – такі каміняки…
І в а н: І не комуняки, а заслані американські агенти!
О д а р и н а: Засрані, засрані… А ти для чого – вичищай, патякаєш!

Далі буде…

Літо в розпалі. Можна досхочу насолоджуватися теплом, ловити неповоротких барилкуватих метеликів і не думати про неминучу осінь. Осінь для виростогуба – річ найнеприємніша, та поки що корова доїться, вівця з козою пасуться, кастрований кабась їсть за двох, птиця галасує, Одарина радіє. Пропадає цілий день на городі, а Іван більше коло худоби, це – його. Накосити, запарити, натерти. Вичистити гній. Щодня від ранку ледве не до обіду вичищає наш нескінченно стомлений господар гній. Від дрібної скотини та від птиці, а найбільше – від корови. Наша корова – справжній цех по виробництву гною. Природно, що в ході нескінченних та монотонних вичищань у Івана народжуються найфантастичніші теорії та проекти щодо ефективного застосування головного продукту українського тваринництва. Деякими він ділиться з худобою.
"Продають усіляку хімію, що від неї тоді рак та олігофрени народжуються, а воно ж ось, екологічно чисте добриво – пакуй, вигадуй гарну назву, проводь рекламну кампанію та – на ринок! І ніякого тобі обману, ніяких шкідливих добавок, не добриво – краса! А можна й за кордон, у Європу. У Європі ж що – там отими добавками скотину якраз і мордують. Бичок виростає як паровоз завбільшки, а м'ясо милом відгонить, а гній… Хіба від такого паровоза гній? Не те, що від нашої худібки – натуральне, хоч на скибку масти! А можна й у медичних цілях, що – нині це актуально! Провести дослідження й відкрити, наприклад, що гній у формі обмазування є надзвичайно потужним антидепресантом. Відбою не буде!"
Торохтить шухлею об возик, а ми з Крошкою перезираємося: це тобі не "Дєнь і ночь, ночь і дєнь…" це тобі бізнес-проект! Уважуха! "А от якби Іван на своєму екологічному гної мільйон заробив, як гадаєш – скільки днів би прожив? – Два – в ніч на третій би згорів од питва! – Ото, куди нашому народу в бізнес – менталітет не той. – Ага, важка історична спадщина!"


Далі буде…

Лигнувши з кумом Саливоном по чарці, Іван поривався їхати до Українського Дому, як він казав: "Отстаївать закон про язики". Бо прийдуть, мовляв, бандерівці та однімуть корову. "Головне, – теревенив, – не дозволити їм поставити намети. Бо тоді все, тоді – новий Майдан!" Назавтра, правда, на тверезу голову, вже нікуди не поривався, чим невиправно впав у очах нашого великодержавного Крошки, бо той було намірився їхати до Києва з хазяїном удвох. Одарина, коли Іван під чемергесом, мовчить, зате наступного дня іронізувала: "Поїдь-поїдь, може дубінкою по череп'янці отримаєш – на користь піде! – Ти нічого не понімаєш! – Іван їй на те. – Ми у великій страні жили й наших ракет боялися! – Твоя ракета в хліві за дверима стояла, ота, що з зашмульганим держаком! Ти з гімна не вилазив, ні тоді – ні тепер! – Тоді була уверенность, і язик був, міжнаціонального общенія! – Комедія, – Одарина Іванові. – В Чотириплюхівці всі по українському балакають, і в Задеригузнівці по українському, і в Сільрадівці, і в Жаб'ячому – яке "общеніє?"
Крошка знову мене перейменовував: "Літуча миша, ага! Заснеш, одчепишся од бантини, впадеш – ото я тебе й з'їм! – Не миша я, а виростогуб, білоплямистий, а виростогуби ніколи од бантини не одчіпляються! Власне, як мене не називай, а я ким був – тим і залишусь! – Все одно наша взяла і скоро тільки великі страни на землі залишаться, і лише великі язики! – А великий язик тобі мишей ловити часом не заважатиме? – За це не печися, Крошка – кращий ловець мишей на цілому кутку!" – гордовито завершив котяра й залишив мене нарешті в спокої, попрямувавши виконувати свої безпосередні обов'язки. То я трохи задрімав, бо в Раді сьогодні тихо, дрімав і згадував свій благословенний травень. Язики, язики… хрущі – ось головне!
Пізніше Крошка притяг на горище здоровенну мишу. Хряцав її та хижо позирав на мою бантину. "А що, – спробував я зіпсувати котярі апетит, – либонь вона українською мовою балакала?" Кіт мало не вдавився: "Та… гм… не знаю… Какая разніца, якою мовою вона розмовляла! Головне, що миша була молоденька і вгодована!"

Далі буде…

Зазвичай я вишу під бантиною, щільно обгорнувшись крильми, власне – як і кожний порядний виростогуб, але коли дуже спекотно, як оце сьогодні – трохи розставляю крила і від того видаюся більшим. Котяра Крошка, який любить усе велике, тішиться: "Ого, який ти великий – клас! І чого коти не вміють робитися більшими? Якби я вмів – зробився б величезним, аби мене всі боялися, особливо Кап'яр – на заганяв би мене, скотина, на шовковицю, я б сам його на шовковицю загнав! Люблю, коли мене бояться, та кожен любить, коли його бояться, але для цього треба бути великим!"
"Чому, – кажу, – от я зовсім не хочу, щоб мене боялися. – Тобі й хотіти не треба, ти кажан і тебе вже бояться! І нас боялися колись, як ми жили у великій страні! Підводних лодок наших боялися й ракет боялися. Класно, коли тебе бояться: ніякий Кап'яр не зачепить, кожне поступиться… І, що ти більший, то краще!"
Дурний Крошка, але спробуй телепневі – доведи! "Ну от, – кажу, – візьмімо нашу безіменну вівцю: вовна на ній росте і, що більшою вівця видається, то пильніше придивляється до неї Іван. Але зовсім не боїться, навпаки – приглядається, щоб обстригти! – Ти мене до вівці не рівняй! Мене й Крошкою назвали помилково, а насправді я ніяким не Крошкою мався бути, а Крішну – Великий Бог себто! Я про нього по радіо чув, коли трансляції з Верховної Ради не було! Хоч – у Івана спитай! – Що мені твій Іван, сам піди та спитай! – Ні, сьогодні до Івана підходити страшнувато. Він за Італію вболівав – злючий ходить, на Одарину кричить… – А чого це він раптом за італійців уболівав? – Іван Муссоліні поважає, за того країна великою була!"

Далі буде…

Коли ти – білоплямистий виростогуб і висиш цілий день у хліві догори ногами під бантиною, то тебе неминуче навертає на філософські роздуми, надто – якщо твій сон перебив злокапосний великодержавний Крошка. Оце якій, – мізкую, – животині ліпше на світі живеться – дикій чи свійській? Домашній ніби краще – і нагодують тебе вчасно, й напоять, і пострижуть, якщо ти вівця, і каструють, якщо кабанчик. А дика – вона й негодована й непоєна, і теплих ясел у неї нема, й мисливець на неї, бідолашну, і навіть не в мисливський сезон, полює. Але не стрічав я ще на своєму виростогубовому віку ні кажана, ні голуба, ні оленя, ні дикого кабана, якому кортіло би потрапити до Іванового хліва, зате вся Іванова худоба безнадійно та втаєно мріє опинитися якось одного разу на волі. Ніхто того не зна, а кажан знає, бо вловлює, бува, ультразвукові хвилі передсвітанкових коров'ячих снів та полохливих овечих мрій. А як мріють знятися та полетіти в синє небо огузкуваті Іванові кури, вахлакуваті гусаки та безладно-галасливі качки! Тут і ехолокації не потрібно!
Чого ж, – мізкую, – наші нескінченно втомлені господарі – Іван із Одариною, яких ніхто на налигачі не тримає і в загороду на ніч не зачиняє, чого ж ці не мріють злетіти слідом за своїми галасливими качками в нескінченно синє небо, що гарно видно його он за повіткою? Їхні мрії-сни я теж, буває, іноді вловлюю, але окрім грузької та одноманітної мрії про відпочинок ці майже ні про що ніколи більше не снять – не мріють. Хіба Іван інколи – про чарчину до вечері, або Одарина – щоб її корова давала молока більше за сусідську.
З нашим котярою Крошкою про таке не побалакаєш, бо Крошка – ні дикий ні свійський, будь коли схоче – та й піде, але нікуди не йде, бо знає, що завше Одарина наллє йому мисочку молока. Мені ніхто не наллє, та я котярі не заздрю – полечу собі, наловлю метеликів. Уміти літати – от тобі й уся філософія!

Далі буде…

Розмова з Микицею була лише питанням часу, а що новини по селу розлітаються ще швидше, аніж виспівування Артемкових свистків, то часу цього було зовсім небагато. І справді, Микиця навіть сам не прийшов – прислав по Артемка незмінного "зброєносця" Жеку. Ліве зброєносцеве вухо відстовбурчувалось більше за праве й тим визначало безрадісну Жекину долю та його низький соціальний статус.
– Цего… Микиця кличе…
Артемко пішов. Микиця безальтернативно королював над усім підлітковим населенням Озерного, карав та милував, і відмова від аудієнції автоматично зарахувала б відчайдуха до переліку мешканців якогось із паралельних світів. Компанія звично тусувалася в занедбаному колгоспному садку за колишнім сіносховищем.
– То це правда? – верховода вивищувався над однолітками на добру голову.
– Ага, – винувато сказав Артемко та шморгнув носом. Хлопчак давно відкрив, що вчасне й уміле шморгання носом здатне вберегти від багатьох неприємностей. Щуплявий Артемко ніколи не геройствував.
– І що, так ото прямо й ходиш?
– Ага.
– Ага-ага! – перекривив Артемка Микиця, його підлизні, яких крутилося довкіл проводиря зо п'ять-шість, догідливо загигикали. – Ти мені розказуй, а не агакай, дуриндо! Гадаєш, як пішов по воді, то я тебе не дожену?
Від такого дотепу загигикали вже не тільки підлизні, а й сам озернянський проводир.
– Та… ну… – почав Артемко. – То ловили з Сашком рибу й гачок у рясці… Я пішов одчепить і… Ну, йду собі по воді й не тону…
Микицині підлизні позавмирали, ліве Жекине вухо відстовбурчилося ніби ще дужче, сам хлопчачий король дражливо закусив тонку губу:
– І?
– І… йду собі… по воді…
– А гачок?
– Гачок… Став на коліно, руку засунув і відчепив…
– На що став?
– Га? – не зрозумів Артемко.
– На що коліном став, дуриндо, питаю?
– Ну.. на воду став… я ж кажу…
– Як, як ти став на воду, придурку? Не можна стати на воду, ані коліном, ні…
Шморгання носом не допомогло – Артемкова здатність до ходіння по воді чомусь роздратувала ватажка сільських розбишак до краю.
– Ну… показать можу.
– Ходім. І не дай Боже ти мене дуриш, хирявчику – я тебе в тій воді й утоплю!
Хутко посхоплювалися й пішли. Підлизні ледве встигали за сягнистими кроками рознервованого ватага, Артемко дисципліновано дріботів за гуртом.

Чутка, що Ковальчуків хлопець пішов по воді рознеслася Озерним ураз, хоча нікого на злощасній позавчорашній риболовлі Артемко з братом Сашком наче й не стрічали. Рибалили на своєму місці в куширі, а бач – до вечора того ж таки дня про дивовижу шепоталася вже, вважай ціла Зміївщина, а назавтра – то й усе, розкидане поміж ставків, болітець і верболозів село. Хтось вірив, хтось не вірив, мамка наказала більше до води не потикатися – від гріха, сусід Захарович навпаки, кликав у поміч – ставити на орендованому ставку мережі, а батюшка отець Лавро казав, що то гріх і закликав вірних менше слухати брехень, а більше молитися, надто – проти місячної ночі.
Заховавшись від причепливих очей за повіткою, брати вирішили повторити експеримент – набрали в ночви води, але вода в ночвах Артемка не тримала – чалапав босими ногами по бляшаному дну та зітхав із полегшою – хух, на біса йому та аномалія – на вулицю не потикнись тепер як усі! Ввечері вирішено було закріпити дослід на глибокому. Городами вийшли вдвох до Ковальчиного ставка, роззирнулися, Артемко скинув капці, Сашко сторожко пильнував конфіденційність…
І він пішов. Ставав босяка на пружну опору, навіть не вгрузав ані на ніготь, переставляв ногу й ставав знов. Обоє сопіли, Сашко заворожено, Артемко – скрушно: "Нащо, нащо воно мені? Так гарно було, поки… Лови собі в куширах рибу, печеруй раки, вирізай свистки! – хлопець неперевершено вирізав із вербової галузки свистки. – А це тепер…" Старший Сашко спробував і собі – марно. Смутився:
– Ех, якби й я… Показав би Тетянці!
Неподалік зашаруділо в кукурудзі. Таки підгледів хтось!

Хоч і заказувала мамка, але спробуй – не послухай здоров'ягу! З Микицею й Сашко не допоможе – розбіяка дармо, що молодший, а його й дорослі хлопці побоювались. Та й не було саме Сашка – подався в місто на консультацію. Підійшли до ставка, аби подалі від очей – забрели за той верболіз, де від берега мілко й де навряд чи стрінеш рибалку, або іншого якого роззяву – самі жаби. Підлизні ліниво повкладалися на траві, Микиця недобре зиркнув на провинника:
– Давай!
Артемко приречено підійшов до краю води й став на її поверхню. Зробив крок, іще й ще. Постояв. Повернувся. Микицині шістки сиділи з відвислими щелепами, сам хлопчаковий отаман зловісно грав жовнами. Нахилився, підозріливо торкнувся долонею води, спробував стати й собі та лише вчасно відсмикнув ногу.
– Як ти це робиш? Навчи мене.
– Не знаю. Воно само… – здвигнув плечима Артемко.
Микиця вхопив млявого Артемка за комір, притягнув до себе:
– Ніхто в цьому селі не буде робити того, чого не можу я! Я – Микиця, втямив? Я верховода, отже я маю ходити поверх води, а не ти, глевтяк! Або навчиш мене зараз, або… або й здохнеш на тій воді, бо я тебе з неї на землю не пущу, я тобі на цій землі пекло влаштую, віриш?
Артемкові очі зволожилися, хлопчак, перелякано закивав головою:
– Так, так, але я не знаю…
– Вчи! – несподівано Микиця врізав Артемкові кулаком під бік. Той охнув і осів на траву. Підлизні разом гекнули, тапер вони зробилися схожі на невеличкий гусячий табун.
– Вчи! – кат вдарив хлопця носаком кросівки.
– Я… я не… – хрипів Артемко. Підлизні майже ґелґотали.
– Значить так, – здався Микиця. – Не можу я – то не може ніхто. Запам'ятай, дуриндо: взнаю, або побачу, що ти хоч раз, хоча б десь ступиш ногою на воду – вб'ю. Ти мене знаєш. Хоча б раз… Ходім! – гукнув до підлизнів і гусяча зграя слухняно схопилася на ноги.
– А я пильнуватиму! – пригрозив наостанок вірнопідданий Жека.

Відтоді Артемко перестав рибалити й печерувати раків, узагалі намагався не підходити до зловорожої води. Майже перестав і всміхатися. А то ж було – пальця Артемкові покажи – регоче, а ні з чого реготати, то сам вигадає, такий смішко… На радість мамці допомагав більше по господарству та вирізав свистки з тягучим сумним голосом. Того дня Сашко знайшов молодшого брата, коли Артемко фарбував двері – мамка загадала. Старший готувався вступати до інституту й від домашньої роботи його було звільнено.
– Слухай, Тьом, тут таке… Тетянка, ти знаєш… За нею й Колька в'ється, і Пашка Скакун, а я… Словом, пообіцяв на човні покатати… Ну, щоб ти нас покатав, щоб романтично… Ми в човні, з Тетянкою, Місяць на небі й ти нас Місячною доріжкою за поворозочку везеш… Крокуєш собі поволі… Ну, Тетянка… романтична вона.
– Але ж Микиця…
– Вночі, Микиця не взнає… А Тетянка… я до неї…
– Добре, – зітхнув Артемко, – як братові…

Мерехтливою Місячною доріжкою неквапно крокував Артемко, що вдягнув задля такої нагоди свої найкращі білі штани та сріблясту братову сорочку, сам же Сашко блаженно напівлежав у позиченому в Захаровича човні, напівлежав, лагідно пригортаючи до серця заворожену видивом Тетянку. Від берега слався ледь помітний посеред ставка туман, заливався в прибережному вітті перший весняний соловейко. Артемкові хотілося чомусь плакати й він картав себе за це…

Цього разу Жека прийшов не сам – задля певності провідник місцевих шибайголів підсилив конвой двома гусаками-підлизнями, ті старанно супили брови й грізно топталися.
– Цего… Микиця кличе…
– Та йду…
Натхненний нічною прогулянкою Сашко прів над конспектами, Артемко йому нічого не сказав. І правильно – це його, Артемкова справа… Пішов.
– Тільки не кажи, що тебе примусили! – Микиця насунувся на бідолашного хлопійка – не дозволив і рота розкрити.
Але Артемко сказав, сказав єдине, що могло його зараз урятувати… Перш, ніж злетів над його приреченою головою кулак розбіяки…
– Ходім до ставка – навчу й тебе…
Микицин кулак завмер.
– Ха! Справді?
– Ходім!
Микиця зачудовано гикнув і вся компанія (цього разу крім Жеки було всього двоє підлизнів) рушила до попереднього місця за верболозами. Від нетерплячки сільський корольок ледве не підскакував.
Біля ставка ватага обступила хлопця щільним колом.
– Ну?
– Я зайду на воду, – сказав Артемко, – тоді покличу тебе до себе. Ти сміливо ставай, не дивися тільки під ноги – і підеш!
– Добро! – ошкірився Микиця. – Тільки аби ти, глевтяк, од мене не злиняв, ми прив'яжемо тобі до ноги мотузку!
Підлизні на чолі з Жекою заусміхалися, Артемко зм'як.
Капловухий проворно видобув з-за пазухи моток тонкої шнурки, кінець міцно прив'язали до Артемкової ноги, надійність вузла перевірив сам верховода.
– Іди!
Хлопець ступив на воду й пішов. Прогинаючись, повороз тонув у воді, Артемко не без зусиль витягував його, аби зробити наступний крок, інший кінець мотузки надійно тримав у руці сам Микиця. Зробивши кроків із двадцять, хлопчак зупинився, дивно було бачити, як він стоїть собі ледве не посеред ставка, наче на землі. Озирнувся.
– Тепер іди до мене. Тільки не дивися під ноги…
Микиця ступив і, зрозуміло – одразу вліз кросівками в воду.
– Ну, а це що?
– Не дивись, тільки не дивись, крокуй далі – зараз неодмінно станеш!
Закусивши губу розбіяка пересував ноги, щораз глибше занурюючись у густу муляку, докладав зусиль, аби зробити ще крок та міцно тримав мотузку, Артемко ж потихеньку відступав.
– Ну? – Микицин голос іскрив люттю. Заводіяка вліз уже в болото майже по пояс і не годен був висмикнути з мулу ногу. – Коли!?
– Та ніколи… напевно – сказав Артемко, нагнувся й ножиком, яким вирізав свистки та якого завжди носив із собою, відтяв мотузку.
– Стій! Стій, дуриндо! Стій, уб'ю! До мене! – заволав Микиця, повернувшись до прихвоснів на березі, – поможіть вилізти, придурки!
Підлизні заметушилися, їм не в радість було пхатися в прохолодну весняну воду, надто – в бридку муляку. Микиця лютував, оскаженіло товкся, збурюючи довкола себе густий мул та ще дужче в той мул заглиблюючись. Бачачи кумедні Микицині борсання, Артемко раптом засміявся. Він полюбляв сміятися. І одразу зник страх, і з усемогутнього верховоди бідолашний Микиця перетворився на невдатного, заздрісного сірячка, який не те що по воді – по землі нормально ходити не може – перевалюється наче качка, через те й на облік у військкоматі його не поставили – не придатний.
Артемко повернувся, запхнув руки в кишені та й пішов собі ставком, насвистуючи. Він полюбляв насвистувати.
– Синку! А заверни-но мені оно каченят, переполохались чогось – не йдуть, чортяки, хоч плач! – гукнула від протилежного берега добре знайома хлопцеві баба Гуля.
Артемко завернув неслухняну птицю й подумав, що власне, не так воно вже й погано – ходити по воді, навіть корисно. От якби ще вміти літати… А може? – він же ніколи не намагався… Хлопець замахав руками, підстрибнув, але нікуди не полетів. "Ну нічого, – подумав. – Не все ж мені й мені, нехай полетить хтось інший, може навіть і не зо Зміївщини!"



Квітень 2012 р.

Я – білоплямистий кажан-виростогуб, що висить собі по трудах догори ногами під бантиною та намагається заснути, а великоязикодержавний котяра Крошка вдвох із трансляцією з Верховної Ради йому (мені – виростогубу себт.) заважають. Це нескінченно втомлена Одарина доїть корову та коментує радіо: "Е, – конституційну реформу би й нам запровадити, мо' б тоді не пив, катюга, та раду на нього мала!" А той гній вичищає, та: "Я тобі запроваджу: слова не матимеш – лиш коли я схочу, недоторканості не матимеш, пенсія вся в мене буде, і бражка теж у мене – фінансові, так би мовити, та промислові потоки, о! Я чував, що ниньки все до рук Сім'ї переходить, а Іван у сім'ї голова!"
"А попався, пьострий, – це Крошка до мене, – як хазяїн конституційну реформу реалізує, то я випрошу в нього посаду генпрокурора над вами всіма – над худобою. Тебе притягну за несанкціоноване винищення нічних метеликів і зачиню до качанівської сажки, ну – де господарі качани тримають у клітці. Бо стабільність має бути в усьому! І коли схочу – тоді й з'їм! – Дурний ти, – кажу, – хоч і великодержавний. Тобі треба стабільності, то сиди в клітці, а білоплямистому виростогубу одне лиш потрібне – воля! Ну от помізкуй: стабільність тобі дадуть, жменю "Віскаса" насиплють, а мишей ловити – зась, а березень – не дочекаєшся. Та ж для кота березень, що для білоплямистого виростогуба – травень! Ага? – Е ні, – котяра задумливо. – Я березня ні за яку стабільність не віддам! – Ото! – А раптом бандерівці прийдуть, корову однімуть…" Тьху! Я йому про індики, а він мені про кури дикі!"
А Одарина в хліві відром торохтить: "Гавкай-гавкай, Кап'яр теж гавкає, а вся його конституція – собача буда!" – до Івана…

Далі буде…

Я кажан, точніше – білоплямистий виростогуб, що цілу ніч тяжко полює на метеликів (за виключенням благословенного травня), а вдень не може й ока склепити, висячи на триклятій бантині, бо наш господар Іван надумав, бачите, вичистити цього дня кабанчика. На процедуру Іван завше гукає кума Саливона, але виконує відповідальну операцію зазвичай сам: підсвинок несамовито верещить, пес Кап'яр гавкає, язиката корова мукає, птаство ґелґоче, ну й таке інше. Цікаво, що мій незмінний співрозмовник Крошка поводиться при цьому доволі насторожено, підозрюю – припускає, що на самому лише кабанчику Іван може й не зупинитися. Має рацію, бо з усього тутешнього хазяйства кіт – худобина найнепотрібніша, і якщо вже когось окрім бідолашного та, власне, незлобивого, кабанчика каструвати…
Цікаво, що болюча тема кастрації вмить знаходить продовження в Вищому Законодавчому органі країни, трансляцію з якого одразу стає чути, щойно ображений та покалічений підсвинок, затихнувши, ображено зашивається п'ятаком у свіженький прикладок соломи. Депутат Камразін обурено вигукує щось про Раду з "кастрованими повноваженнями", а депутат Лячко гучно проголошує, що кастровано якраз біжучий бюджет і що, мовляв, до Зали ось-ось увірветься розгніваний виборець і тоді каструє саме творців отакого бюджетного неподобства. Закінчує кастраційну тему Іванів кум Саливон. Іван завше кличе того допомогти коло кабанчика, але Саливон доречно затримується й приходить чомусь якраз на могорич. За могоричем Саливон на всі заставки кляне та нахваляється каструвати якогось Кашаї, а Іван ні сіло ні впало долучає до переліку потенційних скопців помаранчеву владу, мовляв – усе розвалила й подібне… "Чому ж, – не погоджується Саливон. – Кума Одарина тоді он як по виборчих комісіях засідала, величина – село поважало! – Ти мені на Одарину ока не клади!" – кричав на те підхмелений Іван…
Ну, далі вже находив вечір і мені час було летіти полювати на метеликів… Якийсь клопітний день був…

Далі буде…

Я – білоплямистий виростогуб. Вишу собі під бантиною, слухаю футбольну трансляцію та згадую божественний травень. Ціле літо згадую. Бо травень – для мене рай. Бо в травні я полюю на найсмачніших у світі хрущів. Бо я дуже люблю поезію. Особливо вірш Т Г Шевченка "Садок вишневий коло хати." Особливо другий його рядок, пам'ятаєте: "Хрущі над вишнями гудуть…" Божественно! От зумів же поет, який либонь чути не чув про існування якогось там білоплямистого виростогуба – далекого мого виростогублячого предка, усього трьома словами передати головне, посутнє! Що то – геній!
Сьогодні радіоточка дуже часто згадує Шевченка і мені від того приємно. Бо насправді останніми часами по радіо якось нечасто читають вірші, навіть самого Т Г Шевченка, а це… Шевченко… Шевченко… І я одразу поринаю в щемливий травневий вечір, у приємно дратливе гудіння моєї солодкої здобичі… Або ще оце: "Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…" Таки українська поезія найкраща і Нобелівська премія прикро її минає через одну-єдину причину – ніхто досі не здогадався відправити на адресу відповідного комітету Шевченків вірш про хрущів!
Тим часом Іван, наш нескінченно втомлений господар, непокоїться. Згадує, як у часи Олімпіади-80 із магазинів зникла зубна паста і, певно за непотрібністю – зубні щітки. Ану як і зараз зникнуть! Хоча, чого йому непокоїтися – Іван свої зуби якраз ніколи не чистить, хіба полоще, зрозуміло чим – оковитою. А нескінченно втомленій Одарині, бува, чистить кулаком, то там ніякої пасти не потрібно. Утім, нявкотів наш затятий шанувальник усього великого, кіт Крошка: тоді слідом за зубними пастами й іншими замороками з крамниць почала зникати сорокаградусна, а це вже для нашого фермера-хуторянина неприпустимо, аби цього не допустити, наш звитяжний фермер-хуторянин ладен і на столицю рушити – фан-зону на Хрещатику штурмувати! "А не треба було Союз розвалювати!" – зловтішався підступний котяра. Кому що…

Далі буде…

Я – білоплямистий виростогуб, улітку полюю на метеликів (за виключенням травня, коли я полюю виключно на хрущів), а взимку впадаю в стан глибокого анабіозу, простіше кажучи – в сплячку, й що довкола робиться – не знаю. Навесні наш шанувальник усього великого – кіт Крошка проводить для мене лікнеп – розказує, що відбулося протягом холодної пори року.
Але зараз літо й по нашій радіоточці цілий день теревенять про футбол, а оскільки псу Кап'яру дозволяється бігати на вигін, то з особливостями гри ми, в принципі, знайомі. Неодноразово спостерігаючи на власні (хоч і чорно-білі) очі за грою мільйонів, Кап'яр виробив низку виразно суб'єктивних футбольних принципів, з якими ми не завжди погоджуємося, тож навколофутбольні дискусії трапляються в нас доволі запеклі. Ще ми дуже пишаємося, що в нашій країні проводиться Євро 2012, особливо пишаються коза з підсвинком, бо навесні Одарина вибілила їхні обори й гордовиті мешканці євроремонтних загорож вперто переконували решту, що це не інакше, як у руслі підготовки до футбольного чемпіонату.
Загальну ейфорію трохи пригасив усюдисущий Крошка, повідомивши, що добру половину призначеного для побілки вапна Іван пропив, але тут уже я отримав добру нагоду похизуватися інтелектом, зауваживши, що таке – нормальна практика й називається між людей "відкатом". "Пам'ятаєш, – кажу Крошці, бо саме він приносить під мою бантину новини знизу, – пам'ятаєш як, упившись після того вдалого ґешефту з Одарининим вапном, Іван верз, що наша прогресуюча Батьківщина гідна проводити не лише єврочемпіонати, а й Олімпійські ігри? То все через відкати – виростоподібну губу даю на відріз, що хронічно втомлений Іван уже домовився десь: мовляв, як Одарина надумає робити євроремонт у хаті – він іще більший кадівб вапна припре! Отоді наслухаємося ми " Дєнь і ночь, ночь і дєнь на моєм плєчє рємень…" А що, хай і європейці до нашого фольклору долучаються, не все ж їм там у себе Depeche Mode слухати!"
Поки ми з Крошкою про вічне, Кап'яр бігав унизу й галасував, що хлопчаки перестали на вигоні в футбол грати – біля телевізорів сидять. А Кап'яра до телевізора Іван навіть п'яним не пускає, тож і гавкає…

Далі буде…

Я – білоплямистий виростогуб, простіше кажучи – кажан. Вночі полюю на метеликів, а вдень сплю, висячи догори ногами під бантиною, хоча про це все я вже, здається, казав. На метеликів я полюю ціле літо, тільки не в травні, бо в травні я полюю на хрущів, тлустих, поживних і смачнючих. Через те я дуже люблю травень, травень для мене, як щось велике для кота Крошки. Природно – той найбільше любить корову, бо корова в нашому хліві найбільша, до того ж не знає людської мови зате має язика, зрозуміло – великого! Ну, ще Крошка ласує інколи її молоком, хоча це, я гадаю, в його ставленні до ВЕЛИКОЇ рогатої не головне.
Унизу в хліві висить радіоточка і ми всі: і корова, і вівця, й підсвинок та інша худоба цілий день слухаємо трансляції з Верховної Ради, я тільки так слухаю – крізь кажанячий сон, але бесіду завжди готовий підтримати. Мій улюблений депутат – якийсь Бахметов, тому, що він жодного разу не виступав і, якби всі депутати були такі, як мій улюблений, то всі кажани під бантинами солодко б собі спали і ніхто б нам не заважав. Улюблений депутат Крошки – Чичитов, бо навпаки – виступає завжди дуже голосно та часто вживає слово "великий" іноді навіть – "велічайший". З цього видно, що наші з Крошкою політичні переконання дуже різняться. В Івана ж та Одарини, наших господарів, які ціле життя мріють про відпочинок, але ніколи не відпочивають, улюблених депутатів нема, зате є такі, яких вони не люблять найбільше. Власне, це депутатка на прізвище Безбогословська, коли вона виступає, то в нашої великоязикої корови зникає молоко, зрозуміло – таке мало кому сподобається.
Попри відчутні розбіжності в переконаннях, ми всі єдині в одному – дуже не любимо, коли в парламенті відбувається блокування трибуни, не важливо з якого приводу. Бо тоді по радіо пускають музику, але за всю історію вітчизняного парламентаризму радіоточка жодного разу не виконала нашої улюбленої пісні. А тут слід зауважити, що ніщо так не об'єднує нашу виразно різношерсту спільноту, як музичні уподобання, адже всі ми: і великоязика корова, і Крошка, і коза, і вівця, й пес Кап'яр до нестями закохані в пісню, назви якої ніхто не знає, але починається вона словами "Дєнь і ночь, ночь і дєнь на моєм плєчє рємень…" Саме цю пісню, і лише її полюбляє затягнути наш господар Іван, коли буває напідпитку. Доспівавши до кінця, Іван незмінно розмазує по обличчю сльози, вигукує загадкову фразу: "Какую страну просралі" й надовго замовкає. Ще Крошка казав, що наш господар дуже боїться бандерівців. Буцім прийдуть і заберуть корову.

Далі буде…

Я – білоплямистий виростогуб, простіше мовлячи – звичайнісінький собі кажан Хоча тут одразу виникає категоричне заперечення, оскільки ми, кажани, звичайнісінькими не можемо бути за визначенням. Бо ми загадкові, таємничі, оповиті, так би мовити й огорнуті. Ну, а я ще й білоплямистий, хоча кіт Крошка, бува, намагається дошпетити мені, дражнячи пьострим, але то в нього задавнено – не зважайте. Крошка поведений на великому – трапилася йому якось на Різдво добряча шмата перепеченого ошийка, то Крошка на ціле життя забив собі в довбеху, що велике – це клас! Тепер аж міниться, коли чує слова з "великий" усередині – "великодержавний" там, "великорос", або оце: "великий і могучий", еге. Міниться аж…
Бо в нас у хліві радіоточка – тарабанить цілий день, трансляції з Верховної Ради слухаємо, еге. Я на бантині вишу, догори ногами, природно, як і личить порядному виростогубу, вночі метеликів ловлю, а вдень слухаю. В хліві корова, коза, вівця, підсвинок, гуси-кури, дрібнота різна словом. Нікого ніяк не звуть, корову коровою просто, козу козою, кота тільки Крошкою кличуть та пса тутешнього – Кап'яром. Що воно за біда Кап'яр – ніхто не зна, бо по радіо про Кап'яр ніхто нічого не казав, а це Іван так собаку назвав; теревенів Крошка, що то з армії щось, коли служив Іван себто.
Іван – господар наш, і жінка, Одарина його – хазяйка. Ці все мріють відпочити, ціле білоплямисте життя, скільки себе пам'ятаю, мріють Іван із Одариною відпочити – ні про що більш не мріють, але ніколи не відпочивають. Ніколи! Ні́коли їм!
Зрозуміло, найбільше спати мені не дає Крошка, ну – корова ж на горище не вилізе! Це сидить, облизується: "А ти ж, виростогубе, – каже, – насправді ніякий не кажан – ти летюча миша! А я – кіт, уловлюєш, до чого хилю? – Я, – кажу, – телепню, вловляю лише ультразвукові хвилі, чого тобі й довіку не втямити, а миша я ніяка не миша, та й не схожий! – А я трансляцію слухав, там прийняли закон, що великий і могучий тепер із державним урівнюють, а на ньому, на великому й на могучому, кажанів нема – тільки миші! – Дурний ти й дурна твоя трансляція – поки на кажана облизуватимешся, гляди – правдиві миші хвоста одгризуть!"

Далі буде…

Шум ліфта, гуркіт сміттєвого контейнера, шелест коліс, воркування тролейбуса, виск гальм, вороняча баталія на стихійному звалищі, стихія роздратування, що викочується зсередини... на ліфти, на тролейбуси, на нескінченну гурбу з опущеними головами, на кіоскерку з крикливо-червоним волоссям... Ось воно – крик... Кричать сміттєві контейнери, кричать ворони, кричить давнє літо на березі теплої річки, коли тобі було хороше… коли вам було хороше...
Чому хороше не буває довго, чому неодмінно тоді, чому не зараз? Що не так? Є вона – загалом, не змінилася; так само, як і ти, з головою занурена в товкотнечу станцій пересадки, в запльованість підземних переходів, у істеричність завислого світлофора... Чому є ви, а літа на березі теплої річки нема? Чому синочок дивиться на тебе очима кинутого кошеняти, не ти ж його кинув, це вона… вони тебе кинули...
Ти кинутий кіт, немолодий і не дуже меткий. Власне, путньої миші ти за своє життя так і не зловив... А це погано, це неприпустимо в світі, де всі тільки й роблять, що ловлять мишей. І цілком природно, що вона пішла до іншого кота, вправного та успішного. Ну, вона – добре, а синочок...
Цікаво, чи це скінчиться бодай колись: підземні переходи, ліфти, що зависли, повтоптувані в асфальт зебри на перехрестях? Річка... Ні, це інша річка, жовта, й плоди на деревах біля річки жовті, імператорський паланкін... Це золото, й сам імператор у золотих шатах дивиться замислившись на бурхливу Хуанхе. Імператор не квапиться – куди імператору квапитися!
Аж ось із глибин виринає величезна черепаха, на її жовтому панцирі загадкові знаки: кілька рисок різної довжини, в яких усе. Імператор потішений. І ти потішений, хоча не знаєш іще чому. Кладеш долоню на слизький панцир і тобі відкривається Книга Перемін...
Гуа цянь. Сьогодні початок усього. Нема більше запльованих станцій метро й запльованої душі самотнього кота. Бо ти вже не сам – ти частка Загального Розуму, ти здатний творити матерію та спрямовувати потоки енергії, ти здатний радіти з печалі та визначати мету. Здатний на все. Ти купуєш велику помаранчеву машину з дистанційним керуванням і вирушаєш до синочка:
– Привіт, розбійнику! А ти й не знав, що татко всемогутній? Правда! Дивись: щойно ти сумував, а вже смієшся – це я зробив! Хочеш, покажу тобі черепаху?

Стрілець вирушав. Сплачені герцогом цехіни скінчилися (дзеленькали переважно в сирицевій торбинці на паскові тутешнього шинкаря), нового набігу на пихатих лотарінгців поки не передбачалося, заїжджий трубадур шепнув: мовляв, зустрів кількох із колишнього герцогського воїнства на шляху до Гризону, словом – час було сідлати коня.
А гарна, бісова кров! Ні, стрілець ніколи не страждав від браку уваги з боку чарівних панн, та вже рудоволоса донька мельника була всім паннам пані: запальна, метка, непередбачувана! З такою можна б і вгамуватися, знову ж – млин, але... це не для нього, не народилася ще під сонцем жінка здатна затримати біля себе волоцюгу довше тижня. Дружина вільного стрільця – добрий лук, а любов – дорога! Ганчірки, пелюшки, шмаркаті діти... бр-р-р...
Ззаду посигналили і, збудившись, я зауважив, що червоне око світлофора давно змінилося зеленим, встромив передачу. "Уважніше за кермом – іще самураєм себе уяви!" Ніяких обіцянок ніхто нікому не давав і моя совість була чиста, як її, свіженькі щовечора, простирадла. Звісно, біля такої можна було б і осісти, але це не для мене – не знайшлася ще під сонцем жінка... Таким уже я вродився, моє життя – нескінченна вервиця нових вражень, нових зустрічей та нових закоханостей. Планида чоловіка – похід за відкриттями, доля жінки – вогнище, і не я це вигадав...
У теплому місті з білими стінами одноповерхових будиночків я наймав квартиру поміж тихих вишників приватної забудови. Вранці господиня йшла на базар, а я довго лежав, насолоджуючись останніми днями байдикування – на нову роботу мені було виходити з понеділка.
Рипнули двері... Хазяйка? Рано... Я розплющив очі... Це була вона, рудоволоса мельниківна з напівсну, моя непередбачувана непосида...
– Як ти мене знайшла?
– Є зв'язки...
– Але нащо?..
– А хто сказав, що пошук пригод – виключно чоловіче покликання? Три місяці ти зі мною прожив, а так і не спитав, коли в мене день народження. А я ж, любасику мій, за гороскопом Стрілець – невгавущий шукач нового, так що ти знайшов споріднену душу!
Стрілець озирнувся: відчайдушно пришпорюючи коня, мчав навздогін волоцюзі по хлопчачому стрункий вершник, полуденний вітер люто шарпав його довге, вогненно-червоне волосся...

Вони записалися на сеанс по телефону – ворожка з вулиці не приймала, слід було подзвонити й вам призначали час візиту. Голос ясновидиці був ввічливим і буденним. "Наче до стоматолога" – подумала чорнява, руда як завжди посміхалася.
Велике місто відверто страждало від надлишку зголоднілих попелюшок. Всі лохи були окільцьовані, всі олігархи оповиті щільними нашаруваннями спраглих "випадково потрапити на очі", всі ректори та декани надійно забезпечені цілодобовою охороною пильних дружин. Тому з інститутом і пролетіли. Ну не повертатися ж... Випадкові заробітки, випадкові приятелі, випадкові зальоти... Підходив час платити за квартиру, а в руках у чорнявої (вона відповідала за касу) шелестіла тільки кинута кимсь біля метро газета.
– Ось, дивись: Потомственна таро-ворожка... наслання, приворот на любов... А що, коли..."
Крокували розгонисто, самі себе підбадьорюючи. Дражливо підсміюючись, руда ховала під курточкою кухонний ніж з квартири... Подзвонили, увійшли... Тітка дебела, та вони вдвох – упораються, власне, їм тільки злякати... Сіли та навперебивки заторохтіли по завченому заздалегідь сценарію: У нас ось хлопець... не можемо поділити ніяк... Ворожка розклала карти, ожили в її щедро орнаментованих перснями пальцях сонце й зірки, ангели, мечі та королі.
– Не бачу, любі, я у вас хлопця – бачу диявола, темна сила охопила вас, бідолашних! Але нічого, й не таку тьму змагала... Спасу я вас – правильно прийшли!
– Пізно, – посміхнулася руда, дістаючи з-за пазухи ножа.
– Не скажи! – охолодила її ворожка. – Аркане! Пригамуй бідолашних – біси вселилися в них! – З бічних дверей вийшов та ліг на килимі біля дівчат здоровенний чорний собацюра. – Постережи любий, а я попрацюю, ох, запущено ж тут як!

Гренадер Жан кипів наче полковий казан перед обідом. Мало того, що капрал Корнеллі, який і французом не був, знову поставив Жана в найпаскуднішу третю сторожу, коли навіть у вискочки та підлабузника Морінь‘яка злипаються від утоми очі, то ще й ця бісова Жетта, на якого дідька він до неї пішов... Це все Морінь‘як: ходім та ходім, Жетта – найзнаменитіша чаклунка в бівуакові, маркітантки кроку не зроблять, не порадившись із відьмою! Жан би й не пішов, але знов не було вісток від Сюзі й ця обставина дратувала Жана ще до того, як почала дратувати відповідь ворожки: "Карти шепотять, що подружка гренадера має сьогодні здибанку з рожевим валетом!" Відьма! Жан її мало не вбив!
Нічого, спершу покінчимо з ворогами Франції та Імператора, а вже тоді Жан заходиться й коло власних, і рожевий валет від імператорського гренадера не сховається! Ніколи більше не піде Жан до ворожки! Всі ці чаклуни, відьми, варто б шепнути якось Імператору при зустрічі, що незле було б їх усіх на гільйотину! Але зараз Імператор відпочиває і завдання гренадера – пильнувати, щоб жодна душа не потривожила сон визволителя Європи! Надходять важкі часи… Звісно, Імператор переможе союзників, але буде непросто – не до нутра Жану ці згубні місця.
Коли третя сторожа підходила вже до кінця, сумне бдіння гренадера розвеселив неохайний, жебрацького вигляду старий, чий гарячковий погляд категорично свідчив про відверте безумство його господаря. Ще певніше переконався Жан у божевіллі старого, коли той почав вимагати, ні більше ні менше – негайної аудієнції; старий, мовляв, не хто інший, як особистий астролог Імператора Ле Клер. Четвертий день, змагаючи недугу, поспішає він із Версаля до Імператора з важливим гороскопом. Звістка, що перед ним астролог, мирному плину бесіди не посприяла, та й не дозволяється гренадерові чесати язика на варті Імператорського сну. Жанові довелося навіть надавати стусанів нестямному жебракові, бо той ніяк не хотів відчепитися.
Через день після краху при Ватерлоо, на узбіччі витоптаного солдатами шляху знайшли мертве тіло Особистого астролога Імператора Наполеона, відомого монаха Ле Клера. Його вкляклі пальці стискали пергаментні аркуші гороскопа, що застерігав Імператора від утягування в нещасливу битву. Фрагменти фатального документа ще й сьогодні зберігаються в одному з численних музеїв Парижа...

Я прокинувся в чужому ліжку, в чужій запаскудженій квартирі, поруч лежала чужа жінка від якої негарно пахло. В чужій ванній я з огидою поголився чужим станком і не ризикнув почистити зуби чужою щіткою. Жінка з товстими ногами приготувала мені жахливу яєчню з цибулею, хоча я терпіти не можу ні цибулі, ні яєчні. Поснідавши, я сів у продавлене крісло перед благеньким телевізором. Я уявлення не мав де знаходжуся і як я тут опинився.
– Хіба тобі сьогодні не на роботу? – спитала жінка.
– Та вже біжу! – зображуючи безтурботність я схопився та вийшов надвір. Це була незнайома вулиця з вимитим дощовими потоками асфальтом та забрьоханими автівками; зустрічні мене не впізнавали. Вчора ще я спокійно ліг у нашій світлій, гарно вмебльованій квартирі, в іншій кімнаті лягла дружина... Я ні біса не тямив…
Зрозуміло, я уявлення не мав де "я" працюю, просто плентав собі, аби не стояти на місці і скоро опинився на жвавішій вулиці, тут були магазини та тролейбуси. Якби я спитав когось, як називається це неохайне місто, мене неодмінно полічили б за божевільного. Я почувався самотньо й незатишно. У своєму місті я пішки по вулицях не ходжу, бо маю автомобіль – я дуже зайнята людина. Я сидів на лавці в невеличкому скверику і розмірковував про свої перспективи. Справи мої були кепські: я не знав де я, не знав хто я, не знав, як мені повернутися в учора. Я не зможу довго обдурювати людей, адже я, безумовно, займаю чуже місце, до речі – і в ліжку з тією негарною жінкою. А раптом підміна виявиться, раптом з'явиться її справжній чоловік? Що робити? .. Зрозуміло що – чуже життя треба залишити. Піти з нього. Піти з життя... Ця думка не була для мене новою.
Я залишив скверик і ступив на край хідника. Треба діждатися важкої вантажівки, щоб її водій не встиг загальмувати. Невдовзі така з'явилася. Я заплющив очі та намірився зробити останній крок...
– Тату! – долинуло ззаду.
Я відкрив очі й озирнувся. В тому кінці скверика стояла дівчинка-першокласниця в акуратному шкільному платтячку, з помаранчевим бантом у волоссі та помаранчевим наплічником за спиною. Дівчинка весело махала мені ручкою. "Це чужа дівчинка – симпатична донька тієї негарної жінки з товстими ногами" – подумав я й рушив дівчинці назустріч. Ми зійшлися й поцілувалися – дитя так природно потягнулося до мене, що я одразу ж нахилився.
– Чому ти не на роботі? – спитала дівчинка.
– Дали відгул.
– Тату, а Валько знов смикав мене за банти!
– Нічого, це у вас такий період...
Дівчинка трохи поміркувала над почутим, далі по-хазяйськи взяла мене за руку:
– То що – додому?
– Додому! – і ми рушили до чужого помешкання. Несподівано великий тролейбус бризнув на мене з-під коліс водою. Я заплющив очі…

– Чи ви бачите що-небудь? – запитав голос.
– Нічого – мені забризкало обличчя.
– А зараз? – моє лице дбайливо протерли чимось м'яким і я побачив перед собою незнайомця.
– Зараз бачу, але хто ви?
– Лежіть спокійно, я приведу вас до тями. Ач, як не хочеться вам повертатися…
– Отже, я парапсихолог і екстрасенс, – продовжив незнайомий чоловік. – Ви звернулися до мене за допомогою з причин цілковитої втрати інтересу до життя та появи стійких суїцидальних настроїв. Ви охололи до дружини, завели коханку, але дружина дізналася, до того ж з'ясувалося, що на двох жінок у вас, мовити б, не вистачає чоловічого пороху; вас заганяли на роботі, а нещодавно у вашій родині сталося ще одна, вельми неприємна подія – вашого чотирнадцятирічного сина затримала міліція. Я занурив вас у стан глибокого гіпнозу, щоб викликати з вашої підсвідомості незадіяні досі стимули. Розкажіть мені, що ви бачили?
Я розповів.
– Спасибі, лікарю. Ви мені допомогли. Після складних пологів моя дружина не може більше народжувати. Найближчими днями ми звернемося до інтернату. Маємо простору квартиру, я добре заробляю, впевнений – нам не відмовлять. Я хочу взяти дівчинку...

Тепер дівчата приїздили вранішньою маршруткою в суботу, бо електричкою – то аж по обіді були вдома, а хотіли більше побути зі старим. Заносили в хату торби, цілувалися з мамою та одразу питали – як він?
– Оно, – казала мати, розставляючи міські пундики на полицях буфета і холодильника, – сидить сьогодні цілий день коло мотоцикла, або – коло кози в хліві, або, як зараз – на лаві в садку, – він подовгу сидів тепер на одному місці.
– Ходімо, привітаємося, хай знає, що ми вже тут!

Утрьох вони сиділи під шовковицею – старий у плюшевій жилетці, чоловік – якби існував бальзаківський вік для чоловіків, то цей би належав якраз до такого віку, та хлопець, такий собі – хлопець, як хлопець. Звільна перемовлялися.
– Наче жив – наче й не жив, – сапав старий – йому важко було балакати після інсульту. – Тільки й то, що дівчата повиростали. Ге, наче цілий вік отуто просидів, на ослоні. А замолоду хотів у го́род!
– Бо в го́род тре їхати, – гарячково підхопив парубок. – Там і робота, й люди… городські, і дівчата…
– Еге, дівчата, – продовжив той, що бальзаківського віку. – Там гляди, ще таку дівку надибаєш – з торбою пустить!
– Я знаю! – затявся хлопець.
Старий зітхнув:
– Знає… Наче й знав, а до Захарчиної за греблю хіба антипко повабив? Добре – Катеринця за барки та додому…
– Нащо його згадувать?.. – дратувався той, що середнього віку. – Кінь на чотирьох і то…
– Катеринця мене держала – ого! – ніби не чуючи роздратування співрозмовника, продовжував старий. Якби не вона… кебетна жінка – то не кабанячий хвіст!
– Кебетна… – не вгавав "бальзаківець". – Кажу: не берім качок бо подешевшають пізніше, то хіба ж… тридцять рублів наче в…
– Бо сільські дурні! – підхопив хлопець. Я ось у го́род…
– Го́род – го́род! – роздратованість ощадливого "бальзаківця" знайшла вдячний ґрунт. – Ну подався – курить навчили, пить навчили, Хлянька ноги розставила – ото й поліз туди наче на мед… А чим кінчилось? Півхати одняли, за аборт сплати… добре, що мати назад забрала…
– Сашко казав – до сестри на квартиру пустить, – гнув своєї парубок, – а там – комбінат на чергу ставить...
– Поставити то поставить, а тільки дожидать тії квартири… діти повиростають, а ти все…
– Що б я робив оце теперки в квартирі… – озвався старий. – Сидів би наче в тюрмі, а це осьо в садочку собі…
– Цілий вік у колгоспі? – вибухнув хлопець. – Та ніколи!
– Були колгоспи – нема колгоспів, – а садочок як був, так і є…
– Воно можна й у колгоспі, – погодився середній за віком. – Ще, як украсти дають… Чого – й построїться помогли… А молодиці які в нас… ги! І нащо женитися спішив? Як зав'язала вузлом – не дихни!
– Без Катеринці пропав би – спився, зтягався…
– Сашко машину заробив на комбінаті, а ви – вкрасти якби… Що – лантух кукурудзи!
– Машину – то добре, погодився з молодим старий. Тільки з общежитія їхнього всі каліками виходять – або п'яниця, або аліментний…
– Були діла… – мрійливо підтвердив "бальзаківець". А справді – більше трьох год там не видержиш…
– Бо хочеться ж інтересно життя прожить! – виклав останній аргумент парубок.
– То так, але, де медом помазано – там і бджоли! – скрушно хитнув головою старший.
– Бджоли тут! – обвів поглядом садочок старий. – Гудуть собі… А ти живи та слухай…

Розігнавшись, дівчата раптом спинилися біля хвірточки.
– З ким це він? Чуєш – балакає!
– Та сам із собою. Хіба тобі мама не казала?


Червень 2011

Колись, у третьому класі, сусід по парті Ваха, якого всі боялися, причиняв Тимофієві пальці кришкою, а Тимофій терпів, бо Ваха міг набити. А йшов додому – хукав на долоню та мріяв про вишукані помсти. Але недовго – знав, що однаково не помститься, то почав мріяти, щоб мучитель умер. Так – або захлинувся чимсь, або від менінгіту. Ваха не вмирав…
Згодом Тимофій почав мріяти, щоби вмер фізкультурник, що збиткувався з щуплявого Тимофія, надто – як той недоладно теліпався на турніку.
Через два роки після армії Тимофій оженився. Люба його любила, але не пощастило з сусідом по вулиці – Сьомко виявився (куди Васі!) – садистом іще тим: усю воду з-під своїх ринв пустив молодятам у двір, а як Тимофій сказав, то наплював йому в лице й погрозив, що одніме город – мав, буцімто, якісь давні права. Тимофій витер слину й почав мріяти, щоб Сьомко вмер.
Мріяти, щоб хтось умер було легко, нестрашно й не клопітно. Тимофій прокопав канавку, аби вода не текла під фундамент, а Люба його й так любила.
Дитя в них було одне, і виросло нічого, вчиться послали, але тут немолодому Тимофієві вступив біс у ребро. Працював у шляховій дільниці та накинув оком на нестійку в деяких із божих заповідей Лавруху. Скоро молодиця накинула на Тимофія не лише око, а й м'ясисту, прикрашену першими ознаками артриту ногу, але Тимофій боявся її придуркуватого Мирона й надалі почав завбачливо уникати любощів коханки. "От якби Мирон вмер" – мріяв Тимофій.
Люба хворіла, в неї з'явилася задишка, посиніла шкіра на обличчі та виріс живіт. Тимофій усе дужче зітхав за спокусливою Лаврухою, але Мирон умирати не збирався, що, звісно ж, не додавало Тимофієві ніякої втіхи.
Мріяти про будь-чию смерть було хоч і легко, хоч і не страшно й не клопітно, зате довго. Але Тимофій змирився.
Вмер пенсіонер-фізкультурник, Тимофій на похорон не пішов – сидів у генделику, згадував свої спортивні здобутки та сьорбав пиво. "Але було б краще, якби вмер Мирон." – Ця думка псувала смак напою.
Син закінчив навчатися й оженився, скоро Тимофій з Любою стали дідом і бабою, а ще в Люби розвинулась неабияка гіпертонія, вона ніде не ходила без пігулок.
Онучаті було два рочки, як помер Сьомко. Поки в сусідньому обійсті панувала розгубленість, Тимофій пішов до Сьомкових синів і хоробро сказав, щоб переробили ринви. Ті погодились. "Але було б краще, якби вмер Мирон," – знову подумалось Тимофієві.
Його дужче й дужче непокоїли болі в шлунку, а ще почало викручувати на погоду ногу, але Тимофій молодився. Молодитися допомагали думки про Лавруху та про скору смерть її Мирона. Господь почув Тимофієві молитви.
Мирон помер несподівано – уві сні, й Тимофій не боявся більше грішити з Лаврухою. Вона, було, запила, та Тимофій швидко навів лад – п'яниця йому не потрібна.
Люба, природно, взнала. В неї стався гіпертонічний криз, а в самого Тимофія відкрилася виразка. Правда тепер трохи менше крутило в нозі.
Життя не було. Аби не ганьбитися перед порядними сватами, не розлучались, Тимофій потиху вчащав до Лаврухи. Стали думати, як зійтися, адже тепер Лавруха була вільною, але не був вільним Тимофій. І він почав мріяти, щоб умерла Люба…
Син із Тимофієм не розмовляв і не приїздив – Люба йому все розказала. В неї почастішали напади й Тимофій збадьорився, втім виразка надто бадьоритися не дозволяла. Знов почало крутити в нозі, а скоро й у другій. Тимофій ходив з ціпком, але першою таки вмерла Люба. Планували чекати рік, але не витримали – зійшлися разом через три місяці. А що, син однаково не приїздив.
Якось кривий та змучений Тимофій грів болючі кості проти осіннього сонечка, як хтось сказав йому, що вмер Василь із Заріччя. Тимофій має знати, здається, вони ж були однокласниками. Тимофій згадав Ваху. Нарешті збулися всі його мрії…

5 жовтня 2011р

Таки добряче розсердився – то чути за страмницю не хотів разом із байстрям – вилупком її, але коли приїхала з міста Зотиха та похвалилася, що бачила, та прошепотілася, що мале вже клей якийсь там нюхає по городських звалах, то надумав їхати. "Що, воно хіба винне – заберу собі, бо пропаде, – міркував. – Таки наше, в селі з нього ті клеї вивітрю, мо‘ люди будуть іще…"
Це забули, а то дивувалися в Очеретяному: "Й у кого те стерво – Павлові замолоду грало й співало було все в руках, Дося в передових, а дочка… Пізнє дитя, пестили його, а відправили вчиться, то воно злигалося там хтойзна з ким, байстря нагуляло." Павло кричав: "Хай не вертається, бо в Очеретянці втоплю!" Дося й зійшла, тужачи, а тії не було й на похорон…
Не подобалося Павлові місто – запльоване, недопалками, наче квасолинням усіяне, тьху! Найшов її в запльованій пив'ярні – "квасолиння" вимітала, пішли – непутяща квартирувала в якомусь голубнику на "часному секторі." Аж зраділа, що малого забирає. "Це твій дід – Павло, побудеш тро‘ в нього – і мені легше, й на свіжому…" – торготіла вдягаючи тонколице, хворобливого виду хлоп'я. Хлоп'я мовчало, Павло, бачачи, на що звелася дочка, хмурнів і підганяв: "Хутчіш – електричка в нас!"
– Клей нюхав, справді? – спитався вже в електричці. Малий жував куплений дідом чебурек і витирав прозорі пальчики об сидіння.
– Нюхав…
– Нащо?
– Шоб забалдєть… Христя казав…
– І що?
– Не забалдєв – ригав… та Христя казав, що поначалу…
– Мамка п'є? – Він ніяк не міг вирахувати, скільки хлоп'яті років – то виходило шість, то вісім…
– П'є. І дя‘ Льоша п'є, й Нінка. А як дя‘ Льоша остається, то мене вигонять на улицю. Кажуть, що дя‘ Льоша ноччю боїться. Діду, а чо‘ больші дядьки бояться?
Хлоп'як назвав його дідом і старому запекло несподівано в оці.
– Що, часто вигонять?
– Та… то ще нічо, а як дя‘ Льоші довго нема, то мамка лупить!
– А взимку?
– Христя бере согріться. Правда, бабки вимага…
Одразу згадав своє. Лигнувши з товаришами-фронтовиками, батько лупив не лише малого Павлика з сестрою, не лише змучену та висотану матір, а й сусідів, котрі сікалися, було, боронити. Через те не надто хто й сікався. Коли батя особливо навіснів, Павлик ховався на горищі, а, що старий міг буянити й кількадень, то облаштовувався там ґрунтовно. Можна було, правда, попроситися до дружка Валерки – Павлика пустили б, але він соромився. За батька… Вночі на горищі було холодно й страшно, то хлопець вигадав собі незриму та могутню заступницю – Солодищицю. Покровителька жила на небі й будь якої миті могла зробити Павликове існування приємним і солодким. А ще вона могла забрати його до себе на небо. На небі було тепло, там удосталь наїдків і ніхто не б'ється. Але шлях до вимріяних небес потребував багато хотіння, а хотіння хлопчикові все не вистачало – так і потерпав на негостинній землі.
У снах Солодищиця бачилася хлопцеві схожою на тітку Катерину, та гостювала в них, правда рідко, і завжди пригощала дітей цукерками "Шкільні." "Тітка Катерина" зі снів мала широкі крила й велику торбу через плече, в торбі були солодощі та книжечки з казками – малий Павлик дуже любив казки.
– Нічого, в селі в нас гарно, там чорнобривці нюхатимеш, а не клей. Їсти варить почну, ти що любиш?
– Мівіну… А криси в вас у селі є?
– Пацюки? Бувають, а що?
– В нас такелецькі…
В деталі не вдавався – нащо малого лякать, але навідувалися й до нього чималі. Відколи вмерла Дося, Павло, сподіваючись і власної скорої черги, махнув рукою на господарство, в хаті було холодно, голодно й незатишно. До того ж усе дошкульніше діймав біль у плечі –непозбутній наслідок давньої травми на тракторі – ходив тоді в гіпсі аж два місяці. Старому все частіше згадувалося дитинство…
Натхненний можливістю потрапити до Солодищиці на небо, Павлик відкрився Валерці: "…лиш хотіння не вистачає, а якби ти поміг, ну – хотінням своїм, то ми б удвох!" Дружок манливої перспективи не оцінив – хлопці реготали тоді з Павлика-дурника покотом чи не з рік.
Електричка спізнилася – стриміла чомусь на безлюдному роз‘їзді добру годину й вони не встигли на єдиний автобус до Очеретяного. Міцно взяв малого за руку:
– Нічого, це літо – дійдемо.
Підіймались узбочиною вибоїстої асфальтівки на поташнянську гору, коли ззаду долинув далекий відголос грому – подорожніх наздоганяла гроза.
– Та нічо – це літо…
Малий сопів – так далеко ніколи не ходив.
– Звикнеш у мене – й до матері назад не схоч! – підбадьорював.
– Я й счас не хо!
Спасіння від негоди мало обриси облупленої зупинки, за задумом сюди мали б виходити до автобуса поташнянці. Коли навскісні дощові батоги почали діставати подорожників і всередині, він посадив змерзле хлоп' я на руки й пригорнув, затуливши полою піджака.
– Змерз? Нічого, потерпи, мені теж бувало… Я ось розкажу тобі про Солодищицю…

Їх так і не знайшли. Організовані в районі пошуки виявились марними. Останнім, хто бачив на дощовій зупинці старого та мале хлопченя, був заготівельник молока, що повертався машиною з Очеретяного.


Серпень 2011р




.

То зійшлися що Іван здурів, бо про неї ж і не знали нічого – не місцева. А він, як її привів – город запустив, хазяйство спродав. Була Соломія то була корова, та свині, та качки, та теплиця – розсаду ловко продавали вдвох. Село хазяйновите – славилося розсадою кругом. Там усі такі багатирі! А це… Ні, за жінку Іван рік у жалобі ходив – ніхто нічого. Навіть, як весілля було в небожа – прийшов, подарував і пішов собі. Ні танцював, ні… А де те нещастя найшлось?
Новини збирали скупо, бо ж і не виходив надто. Як Сильвестриха коло зупинки спірвала, то казав, що на спродане живуть і їм стачить. А то Сашко Тритон випитав, що вона з сиріт – пригрів, ну й таке… У Козорізихи, що через шлях, остеохондроз – устає цілу ніч, то бачила – і за північ горить синім у вікні, а бува й по другій… Шепоталися та головами хитали. А найвдаліше вийшло в Петра, що з Коліївщини – вони ж товаришували колись. Петрові Іван казав:
– Пропаду, ось побач.
– То чо…
– А нащо жить? Соломія ж у мене для роботи була, ти зна… Така, що хоч… А любов?
– Чо…
– Дурний ти, Петре, бо нащо чоловік живе? О – і я не знав, а живе, щоб любові вкусить хоч край. Мені зараз нічого не тре – все спродав, тільки її тре…
– Вона ж у дочки тобі… й люди…
– Та знаю! Кажу ж – пропаду – висотає з мене всі соки, та перш і я нап'юсь… Пам'ятаєш, як ми – хати нема, жить нема за що… Хіба я вдома спав, хіба я коло жінки спав – я в тракторі спав! А чи я дітей у люди не вивів?
– То живи, а пропадать нащ…
– Пропаду, хіба я не бачу. Колись у тракторі спав, а це геть не сплю…
– То…
– Бо вона, Петре… Коло неї не заснеш… Коло неї тільки любить та вмерти…
Здурів. Постановили остаточно й відтоді позирали на нього жалісно, а з дітьми про дядька Івана старалися не балакать. А він жалісно позирав на них…


28 листопада 2011р

Воно, ніхто й сумнівів не мав, та все ж… Але, коли побачили, як Владик під'їхав до суду зразу за суддею, як обидва повиходили, перекинулися двома-трьома словами, але не привіталися (тобто, віталися раніше), семикриківці збагнули доконечно – все вирішено. І справді – як не розтягував мову півсонний суддя, її зміст двозначністю не тяжив: Владика виправдали, то Петя сам кинувся під важелезний, чорний, наче хустка бідолашної Альони, Владиків легковик – сам і винен…
Сходилися до паралізованої баби Нони – та затялася бути на раді, а не перти ж непідйомну не лише через параліч, а й самошедшу, як бідкалася донька Свєта, вагу, стару з хати! З Петіного роду прийшли майже всі, хто був на ту годину в селі: мати, брат Антон з жінкою, дядько Сашко (по вуличному – Піонерчик) з вагітною, віспуватою, наче наждак, дочкою, двоюрідний дід Панфіл, його син – дядько покійного, Василь із онуком Ігорем, бойовита тітка Тонька, що возила продавати часник аж у Ленінград. Не прийшов далекий родич Люлько, ступінь родинних зв'язків котрого не знав до пуття ніхто, включно з самим Люльком – родак перебував у запої; зате з'явився голосистий, але підсліпуватий Сеня Сич, який родичем не був, хоча довго й безнадійно переконував усіх у протилежному. Від Альони був тесть покійного, її двоюрідний брат Пим (на цього покладали великі надії, бо Пим сидів, щоправда за крадіжку), син Пима Коля (на Колю теж покладалися надії, хоча він поки що не сидів) та тітка Галя, що працювала в селі фельдшеркою. Крім рідні прийшли ще друзяки та однолітки бідолахи – Сашко Великий, Сашко Дрібний (Мєлоч), Вітя Розвал-Схождєніє та нескінченно захмелений, але всюдисущий Чвірка.
Як були вже всі, правити взявся Панфілів Василь – міркований та незлобивий він разів зо два підміняв у колгоспі бригадира. Василева мова була коротка:
– То хто?
Всі подивилися на Пима та сиділець категорично замотав головою:
– Не в масть! Спалюся, то першого попоною накриють. А мені тре малолєтку на ноги ставить! – Пим по батьківському штурхнув кострубатого синка між плечі. – Не хочу, щоб оступився пацан… як батя.
Попри сумнівну спеціалізацію родичі та односельці Пима шанували, бо той ніколи не крав у своєму селі.
– Ми думали – ти… ну, в курса́х… – роз'яснив природу інтересу до Пимової персони "головуючий".
– Підкажу, навчу, сам тільки не… алібі мені тре…
– Накриють! – лупаючи сліпаками пристав на Пимів аргумент неперевершений семикриківський співун Сеня Сич. – Світло в цілях конспірації не вмикали і то було для Сені суцільна ніч. Від паралізованої баби Нони, яка вигляділа свого часу чи не половину присутніх, смерділо.
– Та я… та ми! – схопився з вияложеного лінолеуму, де повмощувалися ті, кому не вистачило сісти, знаний паливода, а заодно й віртуоз у каструванні кабанців Сашко Мєлоч. – Та ми його на мєлоч пошаткуємо, як обіцяли! Ге, здоровий? – Незрадливий у дружбі, ведмедикуватий Сашко Великий, мотав головою наче кінь.
– То й воно, що обіцяли, – поквапилась охолодити їхній запал тітка Галя, до неї дослухались, бо шанували за професію. – Нахвалялися й усі чули в суді, то вас іще першими зачинять, аніж Пимона!
Сашко Дрібний знітився – доморослий ветеринар був до сказу ревнивий і навіть уявити не міг, аби залишити жінку без нагляду бодай на ніч.
Мар'яна – лагідна й тонкосльоза мати загиблого, заскімлила:
– І це що, це що, ніхто за мого соколика не відомстить? І це Семикрики? Як воно – вилупок начальницький, то й…
Їй підхлипнула згорьована Альона – любилася з Петею ще зі школи.
Василь збуряковів:
– Би сам задушив, та в мене три корови, знаєте ж! І теля. Посадять, то Улька не впорає. Старий не подужа (дід Панфіл, знаний тим, що за іншої оказії міг розсмішити й колоду, журно закивав, його очі сльозилися), Ігоря в армію беруть!
Майбутній захисник вітчизни тупився:
– Я б… Та раптом що – мамка не винесе, серце в не…
– І сама б, і сама б, хоч сьогодні! – гучніше заголосила Мар'яна. – Та сили в руках нема! А раз оступимося, то воно нашорошиться… нашорошиться…
Бойовита тітка Тонька, котра замолоду, було, на дискотеці могла захистити родака від найбуйнішого зірвиголови, ледь стримувалася:
– Ну ти диви, та чи тут мужиків нема? Чи в штанях у вас не пісюни, а вареники!? Та ми, було, в Ленінграді, як наїхали на нас рекетири…
– То мо… то мо… же?.. – з надією перебила потенційну кілерку мати загиблого.
– Та б ураз, але вже товар скуплений – копіка вкладена, тре ж його вернуть – у людей взяла!
Запанувала гнітюча мовчанка. Мар'яна, Альона та Свєта хлипали. Від баби смерділо вже просто нестерпно.
– Мені не можна, – глухо, наче вибачаючись, проказала бабина доглядачка, – коли що, то на кого стара лишиться?
– У мене руки трясуться… – зізнався тихий та нешкодливий алкаш Чвірка і на потвердження голосну гикнув.
– Я не бачу, – розвів руками Сеня Сич. Невідь нащо, бо всі й так знали.
Мовчання говіркого зазвичай Віті Розвал-Схождєніє особливої підозри не викликало, бо Вітя міг за товариша й жінку віддати, не те що задурно полагодити приятелеві машину, все ж, ковтнувши слину, той вибачливо витис:
– Та б хоч січас, але… Ну пойміть – сім год збирав на путьовку, в Моршин – кишковик у мене… І тут… За Петруху горло перегризу, та дайте ж хоч з'їздити!
– То… чого б… – двічі кашлянувши вимовив тесть загиблого, дядько Слава. – Я б… А може пізніше? Бо змовилися вже на Левадах перекривати… підведу… – дядько Слава був знаним майстром із перекриття дахів.
– Зараз в масть… – авторитетно заперечив Пим.
Брат покійного Антон та дядько Піонерчик перезирнулись.
– А я й так знав, що ми! – безжурно, принаймні напоказ, мовив Антон. Братуха заступався за меншого змалку, то його слова нікого не здивували.
Піонерчик, знаний замолоду на кутку верховода, який ніколи не лишав своїх, багатозначно мугикнув:
– Та ми його вдвох…
– Не тре… – сказав хтось і присутні не зразу втямили, що то озвалася паралізована баба Нона.
– Не тре вам – діти в вас, жінки… ще жить та… А мені… Ви лишень зробіть яко… щоб він до мене зайшов… Не зна… – медом намастіть, а я вже тут… упаду на… Я важка – Свєта хай ска… Мені що – посадять, то менше вам клопоту бу... Але не посадять, бо сидіть не можу – тільки лежу…
Вагітна Юлька – віспувата дочка дядька Піонерчика, важко видихнула, Валя, тиха та покірлива Антонова жінка, прохально зиркнула на чоловіка…



Липень 2011

Їзда латаним-перелатаним УАЗиком з червоними літерами "Медична допомога" на іржавих унизу дверцятах не поступалася, либонь, за комфортністю їзді по середньовічній бруківці на середньовічній таки гарбі. Блідий, середнього віку пацієнт постогнував, зціпивши зуби, на кожній вибоїні, відчайдушно затискував рукою зшивку і проклинав своє невдатне життя.
Леон Харитонович зріс у ненависті до кожного, хто називав його Льовою, а, що таких вистачало, то Леон Харитонович зріс у ненависті до багатьох. З цієї обставини деякі робили висновок, що тих, котрі називали Харитоновича Леоном, він любив, але такий висновок був докорінно хибним. Тих, котрі називали його Леоном, Леон Харитонович підозрював. Певно в чому – в тому, що подумки вони таки йменують його Льовою. Таке існування було нестерпним і, природно, що на порозі власного сорокап'ятиріччя Леон Харитонович опинився не лише з третьою дружиною, яку, попри неблагозвучне найменування чоловіка позаочі, підозрював ще й у таємних зрадах, а й із розкішним букетом болячок, з-поміж котрих виразка була чи не найблагороднішою. А тут іще й грижа.
Паховою грижею Леон Харитонович розгрижився, як це найчастіше трапляється, несподівано й украй невчасно – начальника дільниці якраз переводили на іншу посаду і Леон Харитонович мав усі підстави сподіватися на заслужене та вимріяне підвищення. Для такого повороту долі слід, як відомо, в потрібний час перебувати в потрібному місці, але нагла непрохідність кишківника варіантів не залишала й бідолашний Леон Харитонович загримів потрібного часу до місця зовсім іншого, тобто – до лікарні.
Остаточним погребом і без того мізерних сподівань на давноочікуваний кар'єрний стрибок стала чималенька післяопераційна гематома – очевидний недогляд пристаркуватого завідувача хірургічним відділенням, про якого шепотілися, що той утратив кваліфікацію внаслідок надмірного споживання нескінченно дарованих коньяків. Оскільки районний стаціонар був традиційно переповнений, то змагати підступну гематому (попри шалений протест) Леона Харитоновича відправили в недалеку сільську лікареньку, як підбадьорював недужого трохи сконфужений заввідділенням: "на свіжу петрушку."
Дружині, що неодноразово й образливо натякала благовірному на його чоловічу кволість, Леон Харитонович затявся ні на що не скаржитись, тож мужньо склав нечисленний скарб та приречено попрямував до вказаного йому УАЗика.
Водій зазначеного транспортного засобу весело відрекомендувався Саником, а присутня тут-таки медсестра сільського медзакладу, переглядаючи картку хворого зацікавилася чомусь його прізвищем:
– То ви Харитоненко?
– Харитоненко.
– Гм…
Природа отого "гм" залишилася Леонові Харитоновичу незрозумілою, втім подорож скоро закінчилась і вони в'їхали на споришеве подвір'я довгої одноповерхової будівлі де й розташовувалося окреме чикрижівське відділення районної поліклініки.
Новоприбулому пацієнтові лікаренька не сподобалася одразу. Ну що це за медична установа, що її подвір'ям розгулюють вільготні гуси, в палатах поряд зі хворими побутує здоровенний, не менш вільготний котяра, а вищезгаданий Саник, перевдягшись у сумнівної чистоти халат, розгулює коридором, лінькувато направляючи мантачкою величезного, з лікоть, ножаку?
– Сподіваюся, це не скальпель тутешнього ескулапа гострите? – в‘їдливо поцікавився Леон Харитонович, притримуючи рукою пов'язку внизу живота.
– Та нє, – значущо відповів молодик, – скальпеля я йому вчора гострив!
– Харитоненко… – отримуючи в сестри-хазяйки постіль, Леон Харитонович почув уривок розмови двох немолодих санітарок, – ні, нащо йому знать…
Підозріливого силою життєвих обставин пацієнта почуте насторожило…
Місцевий головлікар Капітон Савич видався Леонові Харитоновичу дрімучим невігласом, що жодного оптимізму, зрозуміло, не додало. Провідника чикрижівської лікареньки чомусь більше цікавило не загрозливе ускладнення, а ймовірність наявності у хворого застуди – Капітон Савич довго вислуховував груди потенційного носія цієї підступної недуги, врешті-решт запропонував пройти профілактичний курс лікування банками.
Наступного удару по стійких уявленнях Леона Харитоновича про типову лікувальну установу завдала одна з тих двох підозрілих санітарок, коли, гукнувши хворого до процедурної, діловито взяла в руку чималий шприц.
– Даруйте, ви – медик? – боязко поцікавився занепокоєний пацієнт.
– А я! – вісімнадцять год при Савичу! – розвіяла сумніви Леона Харитоновича санітарка, яка щойно допомагала застеляти пацієнтові постіль. – Та не бійтеся – я гарно колю, а то в Пилипівни корову здуло – побігла!
Контингент єдиної чоловічої палати настрою Леонові Харитоновичу теж не додав – з п'яти його вимушених сусідів двоє цілий день розмовляли виключно про випивку, один не розмовляв узагалі, один невпинно їв, причому часником у нього, здавалося, були приправлені навіть пиріжки з вишнями, п'ятий лежав на витяжці з переламом стегна і сморід від його судна перебивав лише часниковий дух від їдця.
Все це можна ще було якось терпіти, до чого й готувався, власне, виснажений болючою гематомою Леон Харитонович; що не кажи, а неквапний плин екологічно чистого сільського життя мав таки позитивно вплинути на капосну хворість, але уривок фрази, підслуханий новоприбулим пацієнтом біля харчоблоку приголомшив його дужче, аніж свого часу – новина про гематому з неприємною перспективою пункції. По обіді новак човгав саме до лікарняної кухоньки з порожньою мискою з-під гречаної каші, коли з-за прочинених дверей ординаторської долинув до нього вже знайомий голос головлікаря:
– Вирізати нирку на продаж, це тобі, Санику, не апендикс викинуть!
Леон Харитонович похолов. То он воно що – в цьому тихому болоті приторговують органами! Подалі від очей… хтось непогано вимудрував. Тепер стали зрозумілими й перешіптування санітарок – мовляв йому, пацієнтові Харитоненку не потрібно чогось там знати… Далі Капітон Савич та його санітар-водій заговорили притишено, чим ще дужче спантеличили Леона Харитоновича. Втім, нашорошивши вуха та подвоївши пильність, йому пощастило вловити ще кілька слів із пізнішої розмови того ж таки Саника з медсестрою Пилипівною:
– …кров краще одразу в банку…
Леон Харитонович зблід, тихенько шаснув у палату й ліг, відвернувшись до стіни…
Ну так, тепер усе стало на свої місця – якщо санітарка тут запросто робить уколи (і зовсім не боляче, до речі вколола), якщо водій виконує обов'язки санітара, то чому б досвідченому лікарю не виріза́ти в якихось там безробітних доярок нирки, для обопільного, так би мовити, гаразду? А може й не для обопільного – лягла видалити щось по жіночому, на місці – щоб у район не мотатися – хіба вона взнає, що він там відбатував мимохідь у доярчиному череві? А той ножака, з яким так демонстративно фланірував коридором Савичів підручний? – хіба не була то неприхована демонстрація сили, ша, мовляв – мовчи глуха, то менш гріха…
Так-так… Либонь, стоїть десь у кабінеті Савича й спеціальний контейнер для зберігання видаленої нирки. Добув черговий орган – зателефонував куди слід, грошовиті хлопці приїхали, товар забрали, а майстровитому хірургу – пачку доларів, або євро… Мафія!
Першої ночі в кублі нелегальної трансплантології новоприбулому пацієнту приснився "багатоверстатний" Саник, який величезним ножакою-скальпелем збирався вирізати в Леона Харитоновича нирку. "Не можна! – кричав уві сні Леон Харитонович. – Не можна – в мене гематома! – До переліку протипоказань не внесено!" – заспокоював хворого Саник. "Ви не медик! Вимагаю, щоб операцію робив лікар! – У нього корову здуло… Та не дрейфте – я вісімнадцять год при Савичу…" Зайве й казати, що прокинувся Леон Харитонович украй розбитим…
Втім, довго перебувати в напіврозкладеному стані було небезпечно для життя – Леон Харитонович напружився та сконцентрувався, аби, борони Боже, не справдилися нічні жахіття. А що – запросять на перев'язку, вколють новокаїн – виріжуть… бр-р-р… На підтвердження жахливих підозр Леон Харитонович перехопив кілька багатозначних поглядів медсестри та санітарок, цікаво, що при цьому його нічна мара – тутешній водій Саник никав лікаренькою з відвертої похмелюги – жлуктив у коридорі воду й голосно при цьому стогнав. Обсяг викривальних спостережень невпинно ріс і пильний пацієнт постановив, що мусить з'ясувати все остаточно. Оскільки кабінет головлікаря замикався, розпочати Леон Харитонович вирішив з процедурної. Діждавшись тихої передвечірньої години, він сторожко прочинив двері…
Засклені шафки блищали різноманітним лікувальним приладдям, нутро автоклава виявилося порожнім, Леон Харитонович відчинив дверцята холодильника… Кілька упаковок з препаратами, ампули з прозорою рідиною… А це що? Поміж ампул і картонних упаковок, у невеличких емальованих ночовочках лежало щось загорнуте в поліетилен і найбільше це "щось" нагадувало придбаний на базарі кавалок м'яса. Озираючись на двері, хоробрий Леон Харитонович дістав ночовочки з холодильника, обережно розгорнув плівку… То була не нирка і навіть не шмат ампутованої кінцівки – в тремтячих руках вивідача опинилося справжнісіньке людське серце – свіженьке, з акуратними кінчиками відтятих скальпелем судин…
Серце! Вирізавши одну нирку, донорові залишають для життя іншу, а вирізавши серце… Невже десь у цій, патріархальній з виду сільській лікареньці заховано й труп? Труп із розбатованими грудьми… Вмить у свідомості Леона Харитоновича зринули всі підозрілі перемовки та перешіптування персоналу, загадкове "гм" медсестри Пилипівни, уривки фраз про нирки та про кров, яку необхідно зібрати в банку… Ні, ще однієї ночі він їм не подарує. Повернувши орган до холодильника, Леон Харитонович хутенько вийшов надвір, попрямував ніби до розташованого в кінці подвір'я нужника й шаснув у зарості бузини.
Просити помочі в когось із мешканців Чикрижівки було б нерозумно – хто знає, настільки щільно оповите село мафіозним павутинням. Леон Харитонович лише спитав у зустрічного хлопчака, чи саме ця вулиця виводить на шлях до райцентру й подався геть від лікареньки.
Поночіло, виснажений хворобою пацієнт швидко втрачав сили, до того ж, із-під пов'язки на місці прооперованої грижі несподівано засочилася кров – напевно розсоталася зшивка. Леон Харитонович зацьковано роззирнувся.
Цю автівку він упізнав одразу, дарма, що вже добряче посіріло – підстрибуючи на вибоїнах, приреченого стрімко наздоганяв лікарняний УАЗик. Леон Харитонович збіг зі шляху й відчайдушно кинувся до недалекого кленового гайка, але сили його залишали – хворому запаморочилося в голові, ноги заплелися в високому бур'яні, Леон Харитонович упав…
– Стій! Зупинись! – линуло до нього вже зовсім зблизька, чулося гучне дихання переслідувача.
– Не дам! Не дам… – рачкуючи, хрипів бідолашний пацієнт. Ноги Леона Харитоновича були мокрими від крові.
І тут щось ніби впало на нього згори…

Отямився він у місці, де хотів би опинитися найменше. Розплющивши очі, Леон Харитонович одразу впізнав процедурну чикрижівської лікареньки, он і холодильник із безхазяйним серцем стоїть біля дверей. Пацієнт лежав на кушетці, а довкола нього, турботливо зігнувшись над хворим, стояли головлікар Капітон Савич, медсестра Пилипівна, санітарка, що вміла робити уколи, Саник та незнайомий чоловік у міліцейському однострої.
– Отямився… – полегшено проказав Капітон Савич. – Як ви себе почуваєте, хворий? Я наново зашив розріз, втрачено чимало крові…
– Хто ви? – дивлячись на міліціонера, прошепотів Леон Харитонович.
– Дільничний уповноважений лейтенант Дорізяка. Це я виявив вас ізнеможеного за селом і доставив у лікарню. Як ви там опинилися? Чому втікали від мене?
– Тут роблять нелегальні операції, видаляють органи…
– От-от, – підхопив дільничний. – І там, у полі, він мені все про якісь органи верещав.
Хворий перевів погляд на холодильник:
– Там… подивіться… лежить серце…
– Яке серце? – здивувався головлікар.
Міліціонер відчинив холодильник, медсестра Пилипівна при цьому зам'ялась…
– Це я… даруйте, Савичу… Саник мені приніс, то я в холодильник поклала – між препаратів, щоб до кінця зміни…
– Та що в біса поклали? – роздратовано перепитав дільничний.
– Свиняче серце, – пояснила медсестра. – Он воно там, у кульочку. Саник учора кабана заколов, а я серце замовила – люблю паштет із нього…
– Свиняче? – прохрипів пацієнт на кушетці.
– Натуральне свиняче, – підтвердив, розгортаючи поліетилен міліціонер.
– Чортяка! То це він що, подумав на людське!? – першим в'їхав у ситуацію Саник. – А втікав, бо Уазик дільничного точнісінько такий, як і наш – лікарняний!
– Свинячі органи схожі на людські, – додав авторитету головлікар.
– А… перешіптувалися… – видав останній аргумент недужий.
– Та то… гм, – пирснула санітарка. Його ж прізвище Харитоненко… Ну, Савичу…
Капітон Савич знітився:
– То коли було… і взагалі…
– Ваша дружина працює в аптечній мережі? – поцікавилась медсестра. Хворий кліпнув повіками.
– Ну так, так! – підвищивши голос, кумедно вискнув Капітон Савич. – Було колись у мене з… давно було, не хвилюйтеся… А тоді чули, що вона за якогось Харитоненка вийшла… І це ніяк не стосується особливостей постопераційної терапії!
– Льова-Льова! – сміючись, захитала головою медсестра.
– Не називайте мене Льовою, не переношу я цього! – скрикнув бідолашний Леон Харитонович і рясно заплакав…


Вересень 2011р.