Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Франко (1856 - 1916)



Критика
  1. Іван Франко
    Іван Франко Мозаїка із творів,
    що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

    Питання про становище москвофільства в Галичині, завдяки розвоєві випадків у нас і в Росії, чимраз різкіше і ясніше сходить на властиву дорогу, з питання політичного робиться питанням етичним. Чимраз виразніше показується також, що воно було таким і давніше, навіть у пору найголоснішого крику про його політичне значення. Виставлюванні pro foro externo поклики оборони руської народності перед полонізацією і грецького обряду перед латинізацією показуються чимраз виразніше грубо підмальованими шильдами, під якими довгі літа провадився шиночок дуже нечистих інтересів, ішла потайна ліцитація на апостазію, відступство від служби інтересам рідного народу, ішов вербунок на службу різним темним силам дома й за границею. Кореспонденція Лебединцева, опублікована в «Киевской старине», відслонила нам одну картку тої історії; швидко надіємося одержати нову ревеляцію, яка освітить самі початки тої історії в 1850-х роках. Та поки се станеться, подаю один причинок до тої самої матерії і позволю собі нав’язати до нього деякі загальніші уваги, адресуючи їх спеціально до москвофільської молодіжі, до якої була звернена моя стаття в попередній книжці «Літературно-наукового вістника».

    Дехто з молодих москвофілів сердився на мене, що я в своїм конспекті історії укр. літератури, друкованім у російськім виданні лексикона Брокгауза і Ефрона, висловився досить неприхильно про діяльність і характер Івана Наумовича. Др. Святитський у «Живой мысли» похитав, так сказати, головою на мій осуд і побажав мати його більше мотивованим, а ось др. Дамов у своїй побрехеньці, іронічно названій «Горькая истина» і друкованій недавно в «Галичанине», побіг аж до «благородного украйнофила» М. Павлика позичати лайки на мене і на ціле Наукове товариство ім. Шевченка за те, що я буцімто зневажив пам’ять Наумовича. Що ж, за лайкою у нас далеко ходити не треба, особливо коли хто задоволяється павликівською, голословною, подиктованою ображеним почуттям, а не розумом. Але ось що дивує мене: ані др. Святитський, ані др. Дамов, ані ніхто з молодших москвофілів не попробували ввійти в саму річ, зачеплену мною, і показати речевими доказами нестійність мого суду. Адже Ів. Наумович і його діяльність не за горами, а у людей, що величають його як апостола і вважають його пам’ять святою, повинні б бути під руками факти, супроти яких мусила би замовкнути всяка неприхильна критика. Правдива духова великість і правдива заслуга не боїться світла критики і перетриває всякі і найзлобніші вибрики партійної критики. Візьмім Шевченка. Скільки то від самого 1859 року написалися про нього поляки, якими калюмніями обкидали його по смерті, скільки насміялися з нього наші москвофіли і насердилися на нього наші клерикали! Він був і «chłop», «pijak», «szaleniec», «hajdamaka», «богохульник» та «безбожник» і т.д., а проте його слава не паде, а росте, і чим глибше критика вникає в його твори, тим більше красоти знаходить в них; і чим більше деталів із його життя виходить на денне світло, тим більше ми вчимося поважати і любити його також як чоловіка. Се правдива велич, та се заразом огнева проба для всякої фальшивої, дутої величі, що вона аніруш не може витримати історично-критичної перспективи.

    Щодо Наумовича, я вже показався фатальним пророком. Буде тому швидко п’ять літ, як д. Мончаловський при кінці своєї книжки про Наумовича шумно заповів, що його поклонники приступають до друкування збірки його творів, яка, — говорить д. Мончаловський, — займе зо сто томів. Розбираючи ту книжку в ЛНВ, я тоді ж сказав, що з сеї шумної заповіді не буде нічого, що москвофіли не видадуть не то сто, але ані одного тома творів Наумовича, а то з тої простої причини, що збірне видання тих творів було би заразом смертельним ударом для штучно роздутої слави його, показало би всю безвартність його писань. І справді, з заповіді д. Мончаловського досі не вийшло нічогісінько, крім, може, одного-двох передруків Наумовичевих повісток у популярних москвофільських виданнях. Для наукового видання творів Наумовича, для докладного пізнання та освітлення його життя, для оцінки його літературної та просвітної діяльності москвофіли не зробили також нічого.

    Як се пояснити? На мою думку, тут лежить глибока психологічна проблема, якої коріння сягає малодосліджених досі тайників — зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна. Візьміть для прикладу двох геніяльних українців — Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянні до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невільницьке життя Шевченка! А в їх духовій діяльності що бачимо? У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як «Марія». Які були причини такого кінця Гоголевої кар’єри, різні різно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займають відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій.

    Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплодну старовину, як Петрушевич, марнували свій талант, як Микола Устиянович та Гушалевич, або кидали рідний край і йшли туди, де їх внутрішнє роздвоєння хоч по часті могло бути коли не усунене, то заглушене (Головацький і многі інші ренегати, остатній Ю.Яворський).

    Може, найтрагічніша, та ні в якім разі не найсимпатичніша в тім ряді була доля Івана Наумовича. Чоловік, без сумніву талановитий, енергійний і невтомно працьовитий, але з малою освітою, при тім сильно вразливий і податний на всякі подуви, він увесь вік був жертвою найрізніших сугестій, скакав із одної суперечності в другу, і все з тим самим запалом, з однаковою щирістю і пристрастю. Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка, обік основної освіти, могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного, і певного курсу.

    Що відірвання від рідного ґрунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича, на се маємо класичне свідоцтво його самого, його лист, писаний д. 31 марта [1882] з львівської тюрми до жінки і відчитаний на розправі.

    «Ныні пречудний день, — пише Наумович у тім листі, — лишь жій и наслаждайся Божьимъ світомъ, а я тутъ сижу, Господь знаеть за що, хиба за мой нерозумъ. Збывшись долговъ, маючи помочь отъ Николая (сина-лікаря, що був на службі при зелізниці в Росії), лишь Бога хвали й наслаждайся его добромъ. Но якоесь фатумъ женетъ мене въ политику такую безумную, за которую встыдатися мушу самъ передъ собою. Та кобы якъ найскорше скончилося тое испытаніе! А може, Господь допустилъ его на мене нарочно, щобы тутъ, въ вязниці, особенно роздумати мой нерозумъ и щобы повернути до моего прежняго честного труда, коли то я вірно служилъ народу, церкви, державі, подносячи добро народа въ чистомъ австрійскомъ патріотизмі, безъ всякихъ безумныхъ выходокъ. Тогды мене всі любили й почитали й сами польскіи газети о мні похвально виражались, та не знаю, якъ я могъ от моей розумной дороги отдалитись. Но теперь маю истинно часъ въ самомъ тое все собі збридити, вірь мені, що читаючи туть книжки не могу знести ніякихъ политическихъ статей, такъ мене то все мерзитъ. Моєю задачею было просвіщати народъ наукою, а не мішати тамъ ничего изъ политики. Світъ великій, природа, церковь, господарство, вотъ предметъ чудный, неизчерпаемый. И такъ скоро мене Господь увольнитъ, не умачаю уже николи мого пера ани до политичныхъ, ани до религійныхъ споровъ». [Стенографическій отчетъ изъ судовой росправы по ділу Ольги Грабарь и товарищей. Львов, 1882. С. 196] [Тут і далі в цій статті літера «ять» передається українською «і»]

    Читаючи сей лист, маємо чуття, що Наумович говорить тут зовсім щиро і справді відчуває те, що говорить, хоч, прим., як би його запитати, коли ж то в його діяльності був той блаженний час, коли він працював для просвіти народу без ніякої укритої політичної думки, то він ледве чи міг би на се відповісти ясно, бо ж направду його діяльність, не числячи невинних із просвітнього погляду писань перед конституційною ерою, починається піднесенням обрядового питання, що мало далеко більше політичний, ніж чисто церковний підклад. І вже тоді ми бачимо у нього також язикове роздвоєння, бачимо намагання писати для простого люду чистою народною мовою, але про «вищі» справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його справжньою національною мовою. Коли і серед яких саме впливів довершився той розрив у душі Наумовича, ми наразі не можемо вказати; з матеріалів, які маємо під рукою, видно, що вже в початку 1875 р. сей розрив був доконаний.

    «Милостивий Государь, — пише Наумович до одного знайомого д. 14 січня 1875 р. — Послі отдачи письма моего на почту я перечиталъ Слово й превосходную его статью о нашемъ обществъ» і т.д. Так пише інтимно чоловік, який заставляв усіх галичан любуватися народною мовою в своїй «Науці»; значить, уже тоді, пишучи народною мовою для селян, він уважає сю мову чимось менше вартним, негідним того, щоб сам уживав її в інтимній переписці з приятелями.

    І те роздвоєння мститься на нім. Не почуваючи моральної опори в тім, що чоловікові найрідніше, він не знаходить її і в найближчих собі людях. Д. 28 січня 1875 р. він ось що пише до одного знайомого про свого найближчого співробітника при виданнях: « Съ Б-мъ маю сердечную грызоту. Не жаль бы мені было, если бы я поділился моимъ доходомъ съ человікомъ честнымъ, но стояти подъ курателею такого обманщика, то уже невозможно видержати. Теперь онъ уже открылся, кто онъ єсть. Вся предплата за «Читальню» его, ты Наумовичъ лишь пиши, купуй образки, суши собі голову, а деньги до Б…!» А в листі до іншого знайомого з весни того ж року читаємо:

    «Милостивий Государь! Ви пишете о Б. мні то, что мні хорошо извістно. Я играю роль его коровы, которая дасть ему молоко, сыръ, масло, а самая получаетъ такую пашу, якъ ему угодно. И за всё то я ещё долженъ знати о томъ, что онъ Редакторъ и что онъ можетъ укоряти й ругати Наумка въ присутствіи своихъ хлопцовъ. Но знаєте, мені съ нимъ ни жити, ни розлучитися. О томъ много говорити, и поговоримъ при способности. Я надіюся быти въ Львові, если мене не завозвутъ телеграфично въ якомъ важномъ ділі».

    Ми не маємо можності провірити, наскільки оправдані були жалі Наумовича на Б., але маємо докази, що він при інших нагодах так само некорисно відзивався про обох адресатів, до яких були писані отсі листи, як також про інших своїх співпартійників і товаришів оружжя. Одно тільки можемо сказати, що такою бідною сиротою, що дала б визискати себе, Наумович не був ніколи. Треба знати, що в ту саму пору, коли він отак жалувався на визиск з боку Б. при виданню своєї «Науки» і «Читальні», він брав на ті видання рівночасно аж дві субвенції, а то від австрійського уряду в сумі 2000 гульденів річно і від російської амбасади в Відні, і обі ті субвенції ховав собі до кишені. Що й понад те за кожний свій письменний твір він умів торгуватися хоч би і з тим самим опльованим Б…, доказує дальший виривок із цитованого вище листа з весни 1875 р.

    «Я писалъ ему (Б-у) сегодня, чи не схочетъ онь перепечатати «О четырёхъ зілляхъ Онуфрія Грушкевича». Это повість понравившаяся всего лучше изъ моихъ писемъ. Народъ настойчиво домагается перепечатаня ея. Я ему писалъ, чтобы онъ купил собъ ее на власность за 300 р., а Катехизъ пчеловодства за 50 р. Я любопитенъ, что онъ отвітитъ. У меня теперь большія издержки на дітей: синъ одинь въ Віні медикъ, стоить больше 600 гульд., другій въ Львові 300 гульд., дві дочери въ Россіи тоже больше 700 гульд., дома учитель дітей 200 гульд., а еще й хозяйство я теперь взялъ въ свои руки — издержекъ очень много. Я любопитенъ, что онъ отпишеть? Онъ любитъ все взяти дурничкою. Катехизъ народний взялъ за 60 гульд., Заливайка съ образками всіми за 80 гульд., а отобраль певно уже въ шестеро. Я его поставилъ на ноги, а онь готовь мене пожертвовати, если би только у него била потому сила. У того человіка сердца нітъ, а народолюбіе только въ грошехъ».

    Але коли зважимо, що Наумовичів «Онуфрій Грушкевич» має несповна 5 аркушів друку, то жадана за нього ціна 300 гульд., як на тодішні часи, зовсім не була така скромна; а коли згадаємо, що за таке віршоване дрантя, як «Луць Заливайко», Наумович велів заплатити собі 80 гульд., то мусимо сказати, що й у нього була, кажучи московською приказкою, «губа не дура».

    Що се внутрішнє язикове роздвоєння у Наумовича сягає геть у 1860-ті роки, на се маємо доказ у його листі до Ом. Партицького, яким він відповів на його запросини писати для збірничка «Зоря», видаваного «Просвітою». Ось що писав він д. 6 липня 1869 р.:

    «Всечестнійшій Господине! Съ сердечною радостью я получилъ первый плодъ — «Зорю» Вашего товариства «Просвіты». Ещё въ 1850 году, бивши въ сіменище, я пересвідченъ былъ, що мы образующи висшіи верстви нашого народа, а не даючи ніякого корму духовного сельскому народови, будемъ всегда безсильними, й вороги насъ задавлятъ, якъ то истинно видимъ ныні на ділі. Народъ нашъ такій тёмный, що своихъ найбольшихъ друговъ и пророковъ не уміе познати, й слухає борше вороговъ, якъ своихъ, якъ-то побачилисьмо при выборахъ. Єсли би ми тихъ 20 літъ свободи били употребили всъ наши силы на такіи популярніи изданія, мы стояли би ныні далеко висше, й чувство народности овладіло би уже цілымъ народомъ. Для того не могу отказати Вамъ мого соучастья въ такъ великомъ й благородномъ ділі, и буду Вамъ присилати статіи различного рода, скоро время изволитъ. Теперь же простіть, що Васъ обременю прошеніемъ. У насъ испытъ въ Понеділокъ, а отти маю іхати еще на 3 испыты, яко делегатъ деканальный. Посилаю 5 р., за котори будете ласкави прислати 60 ексемпляреи Зори, за 1 р. извольте купити молитвословцевъ, а за 1 р. образковъ русскихъ. Извинітъ смілости моей, що Вамъ такіи препорученія ділаю, но знаючи, що пишу до друга народа й дітей нашихъ русскихъ, надіюся, що не мені, но тим же дітямъ тую прислугу охотно сділаете. Зорю приняла дітва съ неимовірнымъ одушевленіемъ. Уже наші въ ціломъ селі знають еи ціле содержаніе. Видавайте скоро другій выпускъ, до котораго я гдещо пришлю конечно, несмотря на дуже мало остающогося мені времени. Прошу приняти вираженіе глубочайшого почтенія. І. Наумовичь. Стрільче 6/7 1869».

    Треба зазначити, що власне в ч. 1 «Зорі» Партицький помістив віршик Наумовича «Ворона, сорока й сова», передрукований із «Ластівки», — відси, мабуть, і ті похвали Наумовича для «Зорі», в якій не було, зрештою, нічогісінько такого, чим мусила би одушевлятися сільська дітвора. Що Наумовичева обіцянка — писати до «Зорі» — також була нещира, видимо з того, що далі він не то що не дає до неї і загалом до видань «Просвіти» ані одного рядка, але починає думати над заснованням нового, «свойого» товариства, щоб зробити конкуренцію «Просвіті». Та для нас у тім листі далеко важніші та принагідні вислови, які дають пізнати світогляд Наумовича, його погляд на народ і його потреби.

    Народ наш темний, до тої міри темний, що при виборах слухає борше ворогів, ніж своїх «найбільших другів і пророків». Кого вважав Наумович у 1869 році тими «другами і пророками», докладно не знаємо, та важні тут його слова, що мета освіти в тім, аби «чувство народности овладіло цілымъ народомъ», то значить, щоб маси простого народа слухали своїх «другів і пророків» і піддержували їх. Ті «други і пророки», не даючи простому народові ніякої духової поживи, будуть усе безсильні; значить, їх сила, або, як каже Наумович на початку листу, «образованє высших верстов» — оте є головна мета національного розвою. Що в наївності свого сангвінічного темпераменту Наумович у першій лінії себе самого вважав таким другом і пророком галицько-руського народу і одним із перших обов’язків того народу вважав піддержувати його матеріально, на се в його публіцистичній і парламентарній діяльності щокрок знаходимо яркі докази. Коли йому вигибла його велика пасіка (десь у початку 1870-х років), він порушує сю справу навіть у парламенті як якесь національне руське нещастя. Переносячися з парафії на парафію, він обурюється, що мужики жадають заплати за перевіз його речей, і взагалі на конкретних, близьких собі мужиків, із якими має діло в щоденнім житті, він дивиться зовсім не як на матеріал для своєї просвітньої та педагогічної діяльності, а як на якусь ворожу масу, для якої шкода його праці. Ось його лист до одного знайомого священика, недавно дарований для бібліотеки Наук. Тов. ім. Шевченка, лист справді неоцінений для характеристики того «апостольського» духа, з яким Наумович брався до своєї просвітньої праці. Подаємо тут у цілості:

    «Любезнійший друже! На послідное Твоє письмо поздно тобі отписую, бо знаєшь, сколько у мене всякого рода занятій. Я послухалъ твоей рады и написалъ прошеніе до Консисторіи, но ещё не надалъ на почту, суть бо нікоторьыи мои сусіды противни тому, щобы Консисторія не хотіла мені гдещо приписовати взглядомъ уніи, папи й пр., отже, ещё здержуюся, не будеть ли Наука й безъ такой помочи существовати; й видится, що будеть,— єсть бо до сихъ поръ уже до 900 предплатителей, й съ каждымъ днёмъ надтягають нови, такъ що назвати можна ей состояніемъ блистательнымъ, а надежда на ещё лучшее.

    Не могу ти подати списа пренумерантовъ зъ Долиніскаго для того, що головний списъ єсть въ Коломыи, бо многи прямо тамъ пренумерують, отже, ажъ зъ Неділі буду въ Коломыи й скажу сынови списати. Ты, любезнійшій, мечтаешь о Коломыйщині, не знаючи Коломыйщины! Знаєшь, що если бы моя нужда мене [не] приковала до мого Стрільча, если бъ я могъ перевезти мою пасіку где-нибудь, был бы я найщасливійшій, якбымъ могъ ещё якіи инніи, не Коломыйскіи сторони побачити. Позволь, щобы я тобі описаль Коломыйщину, до которой я колись воздыхалъ.

    Я получилъ приходъ мой 1867 года, а если бы не былъ приходъ а найгорша капелянія, я был бы доволенъ для того, що съ гр. Потоцкимъ, моимъ прежнымъ коляторомъ, я имілъ очень непріятни отношенія, и зъ его добръ я ити былъ принуждённый. Исторія то очень любопытна, и она буде колись описана, а по моей смерти выпечатана, бо лицами дійствующими въ ней били: папа, нунцій, архіепископъ Віршхлейскій, митр. Литвиновичъ, парохъ Вирскій, арендарь, повітовый урядъ Бобрецкій, Голуховскій, посли соймови польски й пр. пр.

    Приіхавши до Стрільча, которого поміщикъ пок. Іаноха мені дуже спріялъ, попросилъ я парохіянъ, щоби по мои річи выслали фіры до Коршева, 5 миль, до желізниці. — Много фіръ треба? — вопросили мене. — 7-8 фіръ. — Въ нашомъ селі нема только фіръ, коньскихъ, а може бы и стягнулося, каже войтъ, та по колько имъ обіцяете дати? Я отрекъ, що было бы зъ ихъ стороне не хорошо, щобы мене не звезли, коли то всюда такій звичай. Люде поглянули по собі, й поросходилися. — Таке било первое принятіе! Я спровадилъ мои річи своими фірами, и мои парафіяне ажъ зъ Коростна звезли мене сюда. Привезши річи й познавши тутейшихъ людей, як звичайно свой свого заразъ найлучше спознае, прійшолъ одинъ изъ нихъ до мене и съ плачемъ повідае: Отче, вертайте назадъ, то не люде тут, то звірі! шкода вась туть. — И знаешь, истинни слова сказалъ. Я уже 5 літъ тутъ, и до тыхъ звірей не могу привикнути. Ни Бога, ни віры, ни чести, ни чувства христьянского, ни человіческого, то совершенно инна раса не тыхъ людей, межи которыми я зродился и взросъ. И яки люде, таки сами й священики. Я тутъ не могу жити, лишь съ такими, що не зъ тыхъ сторонъ, якъ Дебельскій, Полевый, Глиньскій, съ здішними не можу жити, бо то розбойники, опришки!

    Мой попередникъ за похорони взялъ 280 морговъ поля, которое нынъ варто щонайменше 30000 р. Въ Торовици (sіс!) ещё лучше діеся, въ Чернятині такъ само й такъ больше-менше всюда. Народъ здичілъ, а збіднілъ до крайности. Ты думаешь, що у нас богатства, а вотъ въ моёмъ приході на 300 нумеровъ нітъ одного ґазди, щоби малъ дві пари худоби!! То значить, ни одинъ не має свого плуга. У насъ который має пару бычковъ, зовётся богачёмъ страшнымъ, а который має всего 2 овечці, то уже также числится до багачевъ. Церковъ якбысь побачивъ въ Стрільчі или въ Серафинцяхъ, Ясенові и т.д., ты бы не увірилъ, що то церковь. Через 5 літъ я не малъ ни одной фіръ зъ села до гною, до сноповъ, до дровъ, а роботникъ йде щонайгоршій до мене и за больши гроши якъ до двора, такъ, що ґаздовство у насъ не выплачуеся съ всемь, хиба такому, кто йде розбоемь. Бывало я въ давныхъ моихъ приходахъ по обідахъ весіляхъ съ любезнымъ народомъ забавлюся; туть разъ я отважился ити на весілье до мельника, не простого мужика, й утікъ, бо одинъ замірялся бити меня. Отъ тогды я уже не знаю, що то обіды въ хаті. О піянстві, о розбояхъ нашихъ коломыйскихъ не маешь выображенія, а о лінивстві тымъ менше, треба бы го выдіти. Человікъ съ якимъ-то лучшимъ поглядомъ на світъ въ Коломыйщині не жіе, лишь мучится. Зъ Коломыйщины нітъ на Руси ни одного патріота, ні одного ударованого человіка. Довольно, если я минувшой осени, змерзивши собі тутъ житья до крайности, выслалъ мою жену въ Холмъ, щобы мені тамъ містце зробила; но Попель мой другъ удостоилъ мене такимъ приходомъ, где кромъ 300 рублей ничего больше нітъ, извиняяся, что нітъ міста, а містъ въ самомъ Холмі были несколько! Послі сей неудачи я уже принужденъ здісь мучитися, но кажу тобі велика-то мука жити межи такими звірями. Видячи, що господарити не возможно, бо роботника нітъ, одна пасіка, вся моя надежда! Все поле лучше засіваю білою конюшиною, и пасіка на велику стопу. Сего року выставлю 450 пней, и могу легко дойти до 800 пней. То уже капиталъ, дающій отсотковъ 4 — 5000! А містце у мене цілкомъ не соотвітное.

    Такъ, любезнійшій, не мечтай о Коломыйщині, Коломыйщина не русска, но жидовска й орменска. Ормени по звірски обходилися съ тымъ народомъ, й онъ сталъ звіремъ. Человікови съ лучшимъ чувствомъ тутъ чи возможно жити. Трещаковскій былъ тутъ, но утікъ зъ кукурузовъ, а пойшолъ на пісочокъ до Рудна, й тамъ жилъ щасливійше, бо тамъ совершенно инни люде. Ты знаешь, що въ Коссові мужики съ друками стали перед салею виборчою, грозящи священикамъ смертію, который важилбы ся въ салю поступити? Ты не знаешь, що коломыйскій мужикъ передъ жаднымъ священикомъ шапки не здойме, но съ поруганіемъ поглядає на него, а жида въ руку цілуе? У мене цілый рокъ никто передъ мною шапки не здоймалъ, ажъ теперъ уже втягнулися. Если бы не така нужда моя, що съ пасікою не можна переволікатися, я бы тутъ не былъ, бо Митрополитъ обіцялъ мені парохію, где онъ презентуе, но годі мені рушитися, если не хочу знищити пасіку съ всемъ.

    Такъ ты встаючи-лягаючи дякуй Богу, щось не въ Коломыйщині! Въ III книжцъ «Науки» може ти непріятно буде читати о дякахъ; я каюся, щомъ то написалъ; но мене до живого то розсердило, що одинъ мой сусідъ священикъ между условіями, подъ которыми пріймае дяка, положилъ то, щоби кождой ночи зима й літо спалъ въ стайни коло коней. Издаваемая нами «Читальня» буде занимательна. Дякуй тобь за похвалу «Науки», но Слово не спріяє мені, по якой причинъ, не знаю.

    Много я бы съ Тобою малъ побесідовати, но шкода, що до Тебе нітъ желізниці. Еслибысь коли въ Маю или въ первыхъ дняхъ Червня былъ въ Станиславові, зателеграфуй менъ, а я приїду, но въ первыхъ неділяхъ весни нітъ, бо буде нападъ въ пасіці, тогды отдалитися не могу.

    Білоуса печатня подносится, уже має нови черенки, и наміряє куповати Schnellpresse въ Львові стару за 800 р. — Се добрий знак.

    Мы розвинемъ велику діятельность и велику силу, и польска освята пойде въ кутъ, скоро только мой катехизъ народний и историчний розойдеся хоть въ 2000 ексемплярахъ.

    Кончу, бо соньце блисло, й мушу до пчелъ ити, щобы ихъ непустити, бо студени пропали бы.

    Цілую Тя й всю твою милую родину якъ найсердечнійше вразъ съ моєю женою. Твой другь И.Наумовичъ. Стрільче 22/3 1872. Не сообщай сего никому о нашихъ священникахъ и пр.»

    Із маси невеселих рефлексій, які насуває сей лист, піднесу лиш одну. Отже, восени 1871 р. Наумович думав емігрувати до Холма, вислав туди свою жінку, щоб виєднала йому там місце, та Попель не знайшов для нього іншого місця, як парафію з 300 руб. річного доходу. А 1882 р. в своїй промові під час розправи д. 15 червня він із цілим пафосом покривдженої невинності говорить:

    «Moją właśnie bardzo słabą stroną jest, że bardzo mało umię cenić grosz, z wielką szkodą dla mojej rodziny. Gdybym był chciał rubli, mógł bym ich był czerpać pełnymi garściami w samej ojczyźnie rubla. W życiu mojem nieszczęścia prśzesladowały mię nieustannie; w roku 1861 straciłem przez pożar całe moje mienie, biedowałem ciężko, a były to właśnie czasy, kiedy starano się o duchownych do Chełmu i mnie uśmiechało się bardzo korzystne stanowisko. Ja nie poszedłem, znosiłem największy niedostatek tylko dla tego, że postanowiłem sobie służyć mojej ciaśniejszej ojczyznie, halickej Rusi, wszystkiemi mojemi siłami. Nadarzyła się i druga sposobność iść w ojczyznę rubla, gdy zaproszono mnie na etnograficzną wystawe do Moskwy; była i trzecia sposobność, lecz nie korzystałem z niej, bo nie mogłem i pomyslić o tem, by opuscić rodzinną ziemię»* (Стеногр. отчётъ 388)

    Моєю власною слабою стороною є те, що я дуже мало вмію цінити гроші, з великою шкодою для моєї родини. Коли б я хотів карбованців, я б міг їх черпати повними пригоршнями в самій батьківщині карбованця. Нещастя переслідували мене в моєму житті безнастанно, і в 1861 р. я через пожежу втратив все своє майно; а це був час, коли побивалися про священнослужителів для Холма, і мені усміхалося дуже корисне становище. Я не пішов, терпів нестатки ці тільки для того, що вирішив собі служити своїй милій батьківщині, Галицькій Русі, всіма своїми силами. Трапилася і друга можливість йти на батьківщину карбованця, куди запрошено мене на етнографічну виставку до Москви; була і третя можливість, але я не скористався з неї, бо не міг і подумати, щоб покинути свою рідну землю (польськ.).

    Ся «trzecia sposobność», се очевидно той сам факт, про який мова в вище наведенім листі, і ми бачимо, що справа стоїть зовсім не так, як представляє її Наумович у 1882 р.

    Що й друга нагода зовсім фантастична, се очевидно; коли Наумовича запросили на слов’янський з’їзд до Москви 1866 р., то се ще зовсім не значить, що там зараз мало бути наставлене корито, з якого він міг би черпати рублі повними прогорщами. Не інакше було й з першою нагодою, вербунком до Холма, вже хоч би тому, що тут Наумович був послом і, може, надіявся за приміром гр. Шашкевича зробити з часом і політичну кар’єру, а там, крім парафії, не міг надіятися нічого.

    Читаючи нарікання на Коломийщину в листі з 1872 р., подумає всякий певно, що перенісшися в іншу околицю, на Поділля, Наумович буде задоволений. Еге ж! Восени 1872 він одержав парафію Скалат, звідки в 1873 р. був вибраний послом до віденської ради державної, а вже в 1875 році йому сприкрилося й се нове місце і в листі до одного львівського знайомого з 14 січня 1875 р. він строїть ось які плани: «Я пріймаю собі прив. сотрудника до Скалата, даю ему 200 зр. й доходи, а самъ получаю 1000 зр. за поле й поселяюся съ женою и дітьми въ Коломыи. Яко приходникъ приїду нісколько разь въ годъ въ Скалатъ, напр., въ время Воскресенія или въ постъ и пр. Конечно изъ Скалата уїду». Певна річ, сього плану він не виконав, але само сновання таких планів чи не свідчить про те, що і з тою парафією не в’язали його ніякі сердечніші зв’язки?

    В своїй біографії Наумовича сказав д. Мончаловський про нього, певно думаючи сказати йому сим великий комплімент: «Замічательна еще й слідующая особенность, рідко встръчающаяся у образованныхъ людей: Ив. Наумовичъ умілъ говорити подвойно, иначе, т.е. другими словами й другимъ складомъ для крестьянъ, а снова другими словами й другимъ складомъ для образованныхъ людей». Тото й єсть, що за словами і складом пішов і зміст, що Наумович вихваляв перед селянами тих, кого перед освіченими товаришами називав розбійниками та п’явками, і дійшов нарешті до повного розбрату між словами і ділами, до того, що він на судовій розправі назвав своєю істерією. Се не була звичайна істерія; Наумович був чоловік сильно збудований і фізично здоровий; його лист, писаний із тюрми до жінки, не виявлював сліду патологічного стану. Се був періодичний бунт сумління, реакція здорової натури проти того неприродного психічного роздвоєння, в якім їй доводилося жити. І коли Наумович д. 11 червня 1882 р. на розправі відкликав зміст свого листа до жінки, то я певний, що в тій його промові тямучий психіятр віднайде більше признаків хоробливості, як у самім листі.

    «Ja miewam często takie chwilowe histeryczne napady, znają o tem wszyscy moi znajomi i sąsiedi. W więzieniu nic to dziwnego, że była taka chwila smutku i żalu za rodziną; tak wspominając o żonie, o dzieciach bez opieki i rady, w chwili boleści serca pisałęm, by uspokoić żonę, by nie myślała, że ja jescze kiedyś znowu takie nieprzyjemności niemógł bym na siebie ściągnąć. Dziś jednak odwołuję to wszystko zaznaczając , ze pisałem to w chwili ciężkiego żalu za rodziną pod wpływem histeryi, i oświadczam, że mojem przedsięwzięciem jest, gdy wyjde z więzienia, używać dalej sił moich służąc narodowi w sposób, jaki uznam za najlepszy, albowiem gdy wyjdę, będę zawsze austryackim obywatelem i służyć mi bedą wszystkie prawa tegoż obywatelstwa, i kto wie, czy nie będę musiał działać jeszcze i na polu politycznem» (Стен. отчеть 196).

    Я маю часто такі хвилинні гістеричні приступи, знають про це всі мої знайомі і сусіди. В тюрмі це нічого дивного, ще була така хвилина суму і жалю за сім’єю: так згадуючи про жінку і дітей без опіки і порад, в хвилину болю серця я писав, щоб заспокоїти жінку, щоб не подумала, що я ще колись знову міг на себе стягнути такі ж неприємності. Але сьогодні я, однак, відкликаю те все, зазначаючи, що писав я це в хвилину тяжкого жалю за сім’єю під дією приступу гістерії, і засвідчую, що моїм наміром є, коли вийду з тюрми, вживати далі всі свої сили на службу народові в спосіб, який визнаю за найкращий, бо, як вийду, буду завжди австрійським громадянином, і мені будуть служити всі права цього громадянства, і хто знає, чи не змушений буду працювати ще на політичній ниві (польськ.).

    Се не було останнє відкликання в житті Наумовича. Вийшовши з тюрми, він поперед усього відкликав свої голосні заяви про свою вірність унії — і прийняв православіє. Потім відкликав своє австрійське горожанство і перенісся до Росії. А побачивши там, що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя — зажив отруту.


    --------------------------------------------------------------------------------

    Примітки

    Подається за публікацією в «Літературно-науковому вістнику» (1905, т.30, кн. 1—3, с. 231—244).

    Іван Наумович – (1826 – 1891) галицький священик і письменник москвофільського напрямку.

    Святитський у «Живой мысли» – Іларіон Семенович Свєнціцький (Святицький) (1876 – 1956), відомий український філолог, який на початку своєї діяльності (1899 – 1906) стояв на москвофільських позиціях (див. список його праць). В 1902 – 1905 рр. він опублікував у львівському журналі «Живая мысль» цілу низку статей, але я зараз не вмію сказати, яку саме мав на увазі І.Франко.

    М. Павлик – Павлик М.І. (1853 – 1915) – український громадський діяч і письменник.

    Мончаловський при кінці своєї книжки – Мончаловський Осип Андрійович (1858-1906) – галицький публіцист, москвофіл. Франко має на увазі його книгу «Житье и діятельность Ивана Наумовича» (Львів : 1899).

    Єфименковій – Єфименко Олександра Яківна (1848 – 1918), росіянка з роду, історик України.

    Петрушевич, Микола Устиянович та Гушалевич – Петрушевич Антоній Степанович (1821 – 1913) – галицький історик церкви; Устиянович Микола Леонтійович (1811 – 1885) – галицький священик, поет; Гушалевич Іван Миколайович (1823 – 1903) – галицький священик, поет; всі троє – діячі москвофільського спрямування.

    Головацький – Головацький Яків Федорович (1814 – 1888) – славний галицький фолькорист та мовознавець. В останній період діяльності схилився до москвофільства.

    Ю.Яворський – Яворський Юліан Андрійович (1873 – 1937) галицький історик, москвофіл.

    Ом. Партицького – Партицький Омелян Йосипович (1840 – 1895) – український педагог і мовознавець.

    Стрільче – село в Городенківському районі Івано-Франківської області.

    Коршів – село в Коломийському районі Івано-Франківської області.

    Коростна – село Корости в Косівському районі Івано-Франківської області.

    Торовици (sіс!) – село Торговиця в Городенківському районі Івано-Франківської області.

    Чернятин – село в Городенківському районі Івано-Франківської області.

    Серафинці – село в Городенківському районі Івано-Франківської області.

    Ясенів – думаю, село Ясенів-Пільний в Городенківському районі Івано-Франківської області.

    Рудно – на Львівщині є кілька сіл з такою назвою.

    Косів – райцентр Івано-Франківської області.

    Білоуса печатня – друкарня Михайла Білоуса (1838 – 1913, що діяла в Коломиї в 2 пол. 19 – на поч. 20 ст.

    Скалат – місто в Підволочиському районі Тернопільської області.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Іван Франко "Сухий пень"
    Іван Франко Мозаїка із творів,
    що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах


    Як зап’яла в сухий пень,

    То стояла цілий день.

    Нар. приказка.

    Один російський гуморист оповідає про ізвозчика, що, наїхавши на розі вулиці на кам’яну тумбу, перевернув свою тарадайку, а потім, ставши над нею і зорієнтувавшися, де він, плюнув з досади і крикнув: «Тридцать лет, а все на эфтом самом месте!»

    Отеє слово могло би сказати собі російське правительство, якби воно захотіло зорієнтуватися і поглянути на своє становище супроти українського питання. На шляху того питання стоїть сухий пень — указ 1876 р., не тільки завада в комунікації, але соромна пляма на Росії, на всій історії відносин між двома «русскими» народностями. Сим указом, виданим у переддень «освободительної» війни Росії за слов’ян, російське правительство a priori поклало на всіх своїх нібито народо- і свободолюбних заходах печать фальші, нещирості, фарисейства. Хто хоче справді давати іншим можність культурного життя, той не буде у себе дома відгороджувати 25 мільйонів людей неперелазним муром від джерела культури, яким є рідна мова. Хто хоче побивати турків чи китайців зверхніх, той повинен поперед усього розігнати турків внутрішніх. Інакше йому грозить те, до чого звичайно веде суперечність між словами і ділами.

    А до чого вона веде, се показав найліпше трагічний кінець Олександра II, якого офіціальна російська історіографія назвала Освободителем та якого непідкупна і правосудна історія покладе рядом із Іваном Грізним, що спочатку також був добродієм свого народу. Хто ще знає, що переважить на вазі історії: чи знесення кріпацтва та реформи, доконані Олександром II, чи ті страшні рани, нечувані спустошення в рядах російської інтелігенції, в найкращому цвіті російських націй, якими зазначили себе останні десятиліття його панування. Історія тої новочасної оприччини, зорганізованої під оком сього царя-освободителя, ще не написана і не швидко буде написана; але в її страховища ми вже тепер можемо заглядати з жахом, як у Дантове пекло, і можемо зміркувати, що могло вирости в такім пеклі, які моральні типи мусили складатися в таких обставинах і які незатерті патологічні риси мусило на цілих генераціях полишати виростання в тім пеклі і в його атмосфері.

    А в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду, адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду ми бачимо цілий один народ, один із найбільших у слов’янщині, народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розломав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світа, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїзації, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причини до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876.

    Минали роки, минали правління. Були коронації, були амністії. Вертано з сибірських тундр, увільнювано з каземат різних злочинців, але того, без вини і без потреби засудженого — українського слова, — не згадав, не помилував ніхто протягом отеє вже близько 30 літ, і добре так сталося, бо ті 30 літ дали доказ, що українське слово не стояло царською ласкою і може стояти, жити й розвиватися наперекір усяким царським указам.

    Були «віяння» і течії, ліберальні пориви та соціалістичні агітації серед російської суспільності, але не було й серед неї дружнього, голосного протесту проти сього соромного указу з р. 1876. І добре так, бо українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих, високих умом і сердцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи іншими словами, що російська бюрократія невідродна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій.

    Отсе вже третій чи четвертий рік виходить за границею орган російських конституціоналістів «Освобождение», а його редактор д. Струве аніразу не промовив в обороні українського слова, не запротестував проти указу 1876 р. Не будемо класти йому сього за якусь вину, сконстатуємо лише, що його, ані всю ту громаду, що групується довкола «Освобождения», не болить українська справа, не пече злочин, сповнюваний отсе вже 30 літ на українськім слові. Злочин, сповнюваний російським правительством на Чернишевськім, болів і пік нас, як злочин, сповнюваний на кимось із рідних, близьких, дорогих нам усім.

    Прийшла й остання весна — брехлива, фарисейська, оперта на пустім слові і здмухнена одним словом — і знов не піднявся з-посеред російської суспільності ані один смілий і рішучий голос в обороні українського слова, ані один грімкий протест проти соромного указу. Правда, й самі українці потішали себе тим, що, допомагаючи здобути реформи в ліберальнім дусі, вони тим самим розширять рамки також для розвою української нації. Чи не було й се самоошукою, як була нею для всієї російської суспільності пам’ятна «весна» з кінця 1904 року?

    А слова ініціатора тої весни, князя Святополка Мірського, повинні би дати українцям ліпшу науку. Не тямлю вже, де й до кого, але в самім розгарі весни він сказав: «Фінляндцям будуть дані національні концесії; полякам будуть дані національні концесії, — се потрібно для заспокоєння окраїн Росії. Українцям нема потреби давати нічого». Українці, на думку кн. Святополка Мірського, се une quantité negligeade, вони не роблять Росії ніякого клопоту, на їх заспокоєння Росії не залежить, вони можуть лишитися ні при чім.

    «Тридцать лет и все на эфтом самом месте!» Читайте надрукований далі меморіал колишнього київського губернатора князя Дондукова-Корсакова з р. 1879 чи 1880! Читайте в ньому уступи, присвячені критиці указу 1876 р. На що вже камінь і стовп автократизму, а й той заговорив, і то з чисто державного, утилітарного погляду проти надто варварських консеквенцій указу! Можливо, що його меморіал, призначений для найвищих петербурзьких сфер, і був джерелом тих незначних уступок, які зроблено було українському слову в «додаткових поясненнях» 1880 р. Та все-таки в основнім погляді на українство, на його національний характер і національні права між зацвяхованим бюрократом 1880 р. і ліберальним міністром 1904 р. не бачимо ніякісінької різниці. «Мнение… составлено раз и навсегда бесповоротно», а се «мнение» йде до того, що української мови не слід допускати навіть у сільських школах до ранги викладової мови! Сьогодні варшавські поляки вже приготовлюються до вибору послів на свій національний сойм у Варшаві, укладають листи професорів для свого національного польського університету в Варшаві, а українці потішають себе тим, що з заведенням ліберального режиму в Росії спадуть окови з українського слова і вільно буде друкувати книжки, брошури та газети українською мовою. Про дальші права, про сотворення українського шкільництва, про права української мови в судах, урядах і церкві там навіть теоретично нема розмови, немовби се все розумілося implicite в самім знесенні указу 1876 р. Чи не буде се знов одна з тих фатальних ілюзій, якими така багата історія українського оплаканого відродження?

    Для всіх тих, хто любить колисатися в колисці ілюзій, хто надіється, що великі національні концесії спадуть нам самі собою в подолок разом із грушками ліберальних реформ, для всіх тих, що не хочуть у масах російської інтелігенції, хворої на шаблоновість та непоправну абстрактність думання, бачити дуже сильних централізаторських замашок, друкуємо згаданий уже меморіал колишнього київського губернатора про стан української справи при кінці [18]70-х років, пару літ по виданню указу 1876 р. Сей меморіал, знайдений між паперами кн. Дондукова-Корсакова, передав нам у дословній копії д. О. Бородай, якому за се на сьому місці складаємо сердечну подяку. Хоч і який цікавий його зміст, — для нас особливо цікаві його кінцеві слова, гідні справді Щедринового Угрюм-Бурчеєва, що, бачучи ріку, яка пливе туди, де по його плану повинно бути поле, в тупій злості кричить до неї:

    — Зачем?


    --------------------------------------------------------------------------------

    Примітки

    Подається за публікацією в «Літературно-науковому вістнику» (1905, т. 29, кн. 8, с.85 — 88).

    турків внутрішніх – натяк на статтю М.П.Драгоманова «Турки внутренние и внешние» (1876).

    Освобождение – російський журнал ліберального напрямку, заснований в 1902 р. у Штутгарті під редакцією П.Б.Струве. Виходив до 1905 р.

    д. Струве – Струве Петро Бернгардович (1870 – 1944) – російський революціонер, теоретик марксизму.

    Злочин, сповнюваний російським правительством на Чернишевськім – Чернишевський Микола Гаврилович (1828 – 1889) – російський революціонер, письменик. В 1862 р. царський уряд його заарештував, а в 1864 р. засудив на 7 років каторги і довічне заслання. Його звинувачували у написанні революційної прокламації, але доказів цього не було, тому жорстока кара викликала обурення і весь час була прикладом царської сваволі.

    князя Святополка Мірського – Святополк-Мірський Петро Дмитрович (1857 – 1914) – російський чиновник. 26 серпня 1904 р. був призначений міністром внутрішніх справ. Розробив план ліберальних реформ (званий «весною»), який був рішуче відкинутий царським урядом. 18 січня 1905 р. він був відставлений з посади і більше ніякої ролі не відігравав.

    Дондуков-Корсаков – Дондуков-Корсаков Олександр Михайлович (1820 – 1893), російський чиновник, в 1869 – 1878 рр. генерал-губернатор Південно-західного краю. Докладніше про його позицію пише сучасний російський історик О.Міллер у книзі ««Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении».

    Щедринового Угрюм-Бурчеєва – Угрюм-Бурчеєв – персонаж сатиричного твору М.Є.Салтикова-Щедріна «Історія одного міста» (1871), який став символом російської бюрократичної сваволі.





    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. ***
    Іван Франко Мозаїка із творів,
    що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах



    Українське питання переходить в новіших часах дивні форми розвитку. Відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова, силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття, першу свідомість національних інтересів, відрубних від інтересів польських (почуття відрубності від Московщини збудилося і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед українського народу і серед української суспільності певне аналогічне, хоч не паралельне хвилювання тої свідомості і того почуття. Серед інтелігенції (головно духовної і міщанської) після гарних розмахів кінця XVI і першої половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне ослаблення в другій половині XVII віку; боротьба з польськими гегемонійними замахами скінчилася остаточно побідою українського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськими в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядності. Історія української інтелігенції в XVIII віці, то історія її асиміляції з московською. Правда, почуття окремішності, навіть деякого локального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиції тліли подекуди, та почуття безсильності і анахронічності тих традицій було загальне.

    В ту пору і українське простолюддя дійшло до тої самої мети, хоч трохи іншою дорогою. Часи між Люблінською унією а роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгіршого заневолення українського народу. Польський державний і суспільний лад, особливо на українській землі, розвився тоді з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвіту на основі мужицького поневолення. Було би хибно уявляти собі тодішню господарку як чисто патріархальну; господарка на таких колосальних маєтностях, як ті, що на Україні належали до Конецпольських, Вишневецьких, Острожських і др., з самого свого заложення не могла бути ані чисто рільничою ані патріархальною. Нагромадження сирих плодів у одних руках мусило вироджувати початки промислу, та й сама продукція рільнича обчислена була не на домашню консумпцію, а на вивіз. Взагалі треба пригадати, що історія українського торгу вивозового трохи чи не старша від писаної історії українського політичного життя; про сей торг ми маємо звістки вже у арабських писателів IX і Х віку, в договорах Олега і Ігоря з Візантією, в походах Святославових, в цілій історії Великого Новгорода і т.д. В першій половині XVII віку сей торг обнімав не тільки сирі продукти рільничі, такі, як пшеницю, шкури, мед, дерево, віск, але і вироби промислові, такі, як дегость, мед до пиття і спирт. Гріш золотий і срібний не був рідким гостем не тільки в панськім замку, але і в мужицькій хаті, —про се свідчить безліч золотих і срібних скарбів, позакопуваних в українській землі, свідчать інвентарії, де визначувано повинності не тільки натурою (панщиною і продуктами), але й грішми. Нема сумніву, що значна часть сих домашніх промислів на Русі, яких решта доживають ще нині свого віку, як ось кошикарство, гончарство, колодійство, шаповальство, дегтярство, гончарство, малярство і т.д., коли не почалася, то власне розвилася в ту пору до того ступеня, в котрім нинішні знавці бачать признаки доброго старого стилю і доброї старої техніки. Можна сказати сміло, що Україна — правда, під шляхетською нагайкою, — починала тоді входити на шлях загальноєвропейської цивілізації і якби не сусідство татар і не Хмельниччина, то, певно, що нині була би щонайменше йшла поруч з економічним розвоєм найпоступовіших німецьких і провінцій.

    Обставини зложилися інакше. В хвилі, коли для Німеччини скінчилася страшна 30-літня війна, розпочалася в Вкраїні 60-літня, далеко страшніша руїна, почалася тріумфами при Жовтих Водах, Корсуні та Пилявцях, а скінчилася побоїщем при Полтаві. В тій страшній огняній пробі українська свідомість народна уперше проявилася в масах народних — і се був цілий історичний плюс тих війн. Та на лихо економічні і культурні підстави, на котрих ся свідомість могла б була окріпнути і розвитися, були дотла зруйновані війнами, край зубожів, вилюднився, опустів, а закінчення-війни не принесло масам народним майже ніякої полегші, а тільки дало їм інших, і не можна сказати, щоб ліпших, панів. Історія XVIII віку для українських мас народних, то постепенне ослаблювання свобідного козацького елементу, ширення кріпацтва а рівночасно обкроювання і притлумлювання автономії, початків просвіти народної і всіх прав української окремішності. Московська «плеть» була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу у цивілізації, а в безодню темноти і застою. От тим-то не диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що обсяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної громади, що розуміння державного устрою стається так само міфологічне, як релігія, як примітивне розуміння природи. Та от при кінці XVIII віку Польща падає, часть українського народу входить в склад одної з великих держав європейських, в склад держави по зверхньому вигляду німецької та зложеної з різних народностей, переважно німецьких. Політичне значення сього факту де в чому переоцінено нашими істориками — мабуть, на те, щоб допекти полякам. Австрія наразі, через півстоліття, ні в чому не поліпшила політичного стану нашого народу, не дала йому ані однієї такої свободи, якої б він не мав за часів Польщі хоч би в формі привілеїв (напр. Ставропігія). Вона навіть не дала йому тривких підвалин просвіти на національнім ґрунті — на се треба було чекати аж до 1848 року. Те саме треба сказати й про соціальне значення захоплення Галичини Австрією. Се ще велике питання, чи мужик зискав що-небудь від опіки австрійських цісарів, від їх не раз гуманних та майже завсігди паперових патентів. Одне можна сказати: панщинні тягарі, що давніше регулювалися звичаєм, не раз добровільними загодами між паном і громадою, не раз були хвилево побільшуванні, то знов зменшувались, тепер були списані і систематизовані, так що мужик міг надіятися їх побільшення, проти котрого цісарські патенти були слабкою охороною, але їх зменшення не міг надіятися ні в якім разі. Правда, мужик одержав дев’яту воду на кисілі правної охорони, та за те мусив давати рекрута і оплачувати бюрократичну машину, імпортовану, ворожу інтересам краю, здирливу і зарозумілу на свою нібито цивілізаторську місію. Досить прочитати описи подорожів по Галичині тодішніх німецьких учених і публіцистів, як Краттера, Гакета і др., щоб переконатися, з якою погордою відносилися вони до людності, її способу життя і традицій. То ж не диво, що ті цивілізатори, касуючи наші монастирі, возами продавали жидам на завивання масла старі книги та рукописи, перетоплювали старі пам’ятки золотництва, марнували все те, чого вартості не вміли оцінити.

    І дарма було б думати, що Галичина зискала що-небудь чи то культурно через зближення до таких країв, як Чехія та Ракуси, чи економічно через зближення до великих центрів європейського торгу. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть іще поза рік, Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початки промислу і фабрик так, що в р. 1772 було їх у нас більше, ніж в 1848. Австрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльності в Галичині, щоби мати місце відбуту для фабричних продуктів інших провінцій; на се давно вказують польські писателі, та наші історики, заняті переважно питаннями національними, на сей бік справи не звертають уваги. В усякім разі важно те, що за 50 літ життя під «європейською» Австрією руський народ, беручи загально, не зробив ані кроку наперед в цивілізації, не піднявся до розуміння того, хто він і які його інтереси, не вийшов поза глухе відчування своєї кривди, поза глуху ненависть до своїх гнобителів-панів, мандаторів (се були наполовину цісарські урядники!) та економів. Русини застелювали своїми трупами всі побоєвища австрійські в наполеонських війнах — чи лишилася хоч одна згадка в пісні народній про ті війни? І якби не оповідання «Сави із Підгір’я», звіршоване Могильницьким, то люди, не ознайомлені зі спеціальною історією австрійської армії поодиноких її полків, могли б і не знати, чи воювали русини в тих війнах. Що й інтелігенція руська, нечисленна, вбога, вихована по бюрократичному, в ту пору або зрікалася своєї руськості і робилася німцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своєї національності, не знаючи, куди похилитися, се показав д. Коцовський в своїй книжці про Шашкевича, хоча його увагам треба би більше систематичного порядку, та й сам матеріал тепер можна би значно поповнити новими даними.

    Тільки з 1848 роком починається нова доба в житті Галицької Русі; те, що було досі, то були в найліпшім разі проби відродження, були мрії, бажання, була потрохи й агітація. Тільки знесення панщини і надання політичної свободи дало можність дійсного життя для нації, котрої ядром були мужики. І ми бачимо, що й у історії свідомості народної сей рік становить епоху. Знесення панщини, війна з Кошутом, похід москалів на Угорщину — се живі теми пісень і оповідань народних і досі. І ся свідомість народна від 1848 року вже не переривається, а противно дужчає, хоч, звісно, дуже помалу. Від того ж року починається й серед руської інтелігенції ширше духовне життя, і по десяти літах хитання та непевності чільна часть руської інтелігенції вияснює для себе питання про те, до якої національності ми належимо; ще цілих 10 літ треба було до вияснення питання, що властиво становить суть тої народності і яку властиво ціль має русько-українське відродження, коли ще по 1848 році Зубрицький з погордою писав про «язик пастухов», до котрого він не хоче знижувати своїх благородних уст, то молоді українці 1870-х років признали власне тих «пастухов», т.є. мужиків, головною основою нації, прокламували голосно думку, що і язик, література і цивілізація не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти їм здобути собі свобідне людське життя нарівні з другими людьми, і що інакше всі ті гарні речі будуть пустою забавкою або мертвою мумією, а не чимсь таким, щоби варто було праці і заходів розумного чоловіка. Відтоді справа русько-українського відродження в Галичині стала твердо і безповоротно на ясній і широкій дорозі. Приложення утилітарного принципу до всіх здобутків цивілізації змусило молоду інтелігенцію замість давнішого широко скачучого дилетантства сконцентрувати увагу на те, чого поперед усього потрібно для народу, значить, і на просвіту народну, на пізнання економічного, соціального і духовного стану народу, на освідомлювання того народу в його національних, політичних і горожанських правах.

    Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були би на Галицькій Русі виросли й самі без ніяких посторонніх впливів; та не менше певне й те, що при загальній слабості галицько-руського розвою на їх зріст потрібно би було не 50, а зі 100 літ, якби не сильний прилив оживляючих ідей з України, що під Росією. Ми можемо розрізнити три фази, три ступені тих впливів, відповідні до розвою українства в Росії. Перша фаза починається з 1820-х років і тягнеться до початку 1850-х. До Галичини доходять в тім числі писання Котляревського, Квітки, Максимовича та ін., їх мова подобається галичанам, їх твори переписують, перероблюють; талановитіші галичани пробують і собі ж складати твори на подобу українських, та ніхто з них, з виємком Шашкевича, та, може, ще Моха і Кобринського (автора книжечки: «Способъ борзо выучити читати» 1842 р.) не здає собі докладно справи з того, для кого має служити та література, яка має бути остаточно її мета. Народ робив панщину і був темний, духовенство руське в переважній масі було сполонізоване і жило в добрій приязні з мандаторами панських маєтків та іншими офіціалістами (гл. Спомини о. Гладиловича з р. 1846, в Записках Наук. тов. ім. Шевченка), а хіба де в кого з русинів будилося почуття національної відрубності в першій лінії на тлі ненависті до поляків (головно під впливом писань Зубрицького «Rys dziejow narodu ruskiego» 1839 і «Kronika miasta Lwowa»). Та ані у Зубрицького, ані у Головацького, ані загалом ні у кого з русинів до 1848 р. ми не находимо нічого, щоби можна назвати виразно суспільно-політичною програмою, бо така програма можлива тільки там, де люди свідомі своєї духовної і матеріальної сили, свідомі того, що можуть щось зробити, що їх голос має у других якусь вагу. Такої свідомості у жодного галицького русина до 1848 року не могло бути, і для того навіть найсміліша політична маніфестація, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького «Zustande der Russinen», поза рекримінації та побожні бажання не підноситься до сформулювання якої-небудь програми діяльності русинів хоч би в найближчій будущині. З кожної стрічки сего інтересного твору віє на нас сумовите почуття, що автор його пише сам, думає сам, злиться сам і з всім тим навіть мусить критися, а в такім разі що ж і думати про яку-небудь програму? І для кого? І з ким?

    І 1848 рік небагато поправив діло. Правда, народна маса віддихнула свобідніше, народна свідомість піднялася вище, та витворений попередніми літами розділ між мужиком і інтелігенцією руською не зменшився. Характер усього руху, що не виріс на нашім ґрунті органічно, а звіявся над Галичиною, мов західний вихор, мав те до себе, що на Галицькій Русі на якийсь час витворив ілюзію якоїсь ієрократичної суспільності, ілюзію нації-попівства з прищіпкою-мужицтвом. Ся ілюзія має в історії свою назву — святоюрства. Була се карикатура польської шляхетчини, польський шляхетський дух, прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цілою нацією, а тут духовенство, котрому в 1848 році вдалося в Галичині відіграти певну, в його очах дуже тонко-політичну, а в очах історії далеко непочесну роль. Ся ієрократична ілюзія помимо всієї дивовижності пережила у нас звиш 20 літ і навіть досі [1895] не загибла до решти. Не диво, що і в 1848 р., і в найближчих по нім роках ані з України, ані ні, звідки-інде не могли до нас дійти ніякі такі впливи, що були не до вподоби тій — бачилось, всевладній єрократії, тій володарці над тілом і душею народу. Не диво, що до нас не дійшли ідеї Кирило-Мефодіївського братства, що ім’я Шевченка тільки раз принагідне згадане було на з’їзді руських «учених» 1848, а поезії його аж до 1859 р. не були в Галичині нікому звісні. В 50-х роках із творів другого геніального українця Гоголя тільки один «Тарас Бульба» прийнявся в Галичині, був перекладений, та й то не здобув собі ширшої популярності, лежав десятками літ на складі в книгарні Ставропігійській. В 1850-х роках галичани цофнулися взад навіть поза літературну школу Котляревського, а то навіть поза Захарію Копистенського та Івана Вишенського (порівняй, напр., теологічні та історичні трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живість та ясність викладу, а навіть на методичність і уклад цілості з «Палінодією», з «Треносом» Смотрицького або з «Апокрізисом» Бронського!).

    На Україні тим часом розвій ішов трохи відмінною дорогою. Від часу Петрової реформи Росія ввійшла в більше безпосередні і живі зносини з найпоступовішими краями Європи — Німеччиною, Голландією і Францією, ніж їх коли-небудь мала Україна. Коли в XVIII віці на Україні помалу йшло і збільшувалось закріпощування і отемнювання широких мас народних, то укр. інтелігенція, русифікуючись, все-таки набирала рівночасно й європейської освіти і європейських поступових ідей. Часи Катерини II — часи галломанії, та разом з тим часи вольтер’янства і мартинізму, т. є. вільнодумства не тільки релігійного, а й соціального та політичного. І коли при Наполеоні французи зустрілися з росіянами на побоєвищах, а далі 1812 р. зложили їм пам’ятну візиту в їх власній хаті, то найшли народ зовсім неподібним до свого, але генералів і полководців — майже таких самих французів, як і вони самі (згадаймо Чічагова, що вмер «англійським горожанином», Багратіона, Ростопчина і др.). Було б дуже немудро думати, що росіяни брали від французів тільки строї, манери, мову; брали й дещо більше, обік смішного й гидкого, брали чимало й здорового та світлого. В часі наполеонівських війн, а може й ще перед ними, прийшло до Росії вільномулярство, з його чудернацькими обрядами та живим почуттям міжнародної спільності людей, зв’язаних одною гуманною ідеєю. Та обік вільномулярських лож і в зв’язку з ними швидко повстає думка про волю політичну, про основний перестрій внутрішній Росії, повстає «Общество Соединенныхъ Славян», а далі велика конспірація Пестеля, Рилєєва, Бестужева та Муравйова-Апостола. Ті товариства і змови захапували широкі круги інтелігенції і находили особливо податний грунт на Вкраїні, найпаче Лівобережній, де найбільше ще живі були традиції козацької автономії. Цікавим документом того, як амальгамувалися ті ідеї одні з другими і витворили особливий погляд на українську минувшину, є «Історія Руссов», написана українцем Полетикою.

    Упадок конспірації 1825 р. і Миколаївська реакція не могла вбити того нового, європейського духу, прищепленого на російський ґрунт. Він проблискував у творах Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Іскандера-Герцена, в критиках Бєлінського, в наукових працях Боткіна, Грановського і товаришів кружка Станкевича, а в 1840-х роках ожив з новою силою в цілій плеяді великих писателів та поетів, таких як Тургенєв, Гончаров, Григорович, Достоєвський, Некрасов, за котрими пішли далі Толстой, Островський, Щедрін і др. В діяльності тих великих писателів, особливо «людей сорокових років», треба мати на увазі не саму тільки літературну школу, але більш або менш укриту політичну думку, котра кермувала ними при виборі тем і напрямі праці, котра піддала Тургенєву ідею «Записок охотника», ярко відбилася в Герценових «Листах із-за границі», а остаточно повела Герцена, Огарьова, Бакуніна, а наполовину й Тургенєва, на життя за границею Росії. Правда, політичні ідеали у цих людей не ставилися і не формувалися досить ясно, та за те ідеали особистої волі і гуманності були для них святі і дорогі над усе.

    Цікаве явище. Коли давніше, від часів Катерини, в кожнім гурті писателів і діячів російських між найпоступовішими бачимо родовитих українців (згадаймо Капніста, автора «Ябеди», Каразина — основателя Харківського університету, повістярів Погорільського і Наріжного, поета Гнідича, а нарешті Гоголя), то між плеядою рос. писателів 1840-х років видніших українців нема. Натомість ціла плеяда українських писателів і діячів (без огляду на те, чи вони пишуть по-українськи чи по-російськи) формується довкола Шевченка і служить місцевим українським справам (найдемо там і великоруса Срезневського). І серед цієї групи будиться думка політична і находить вираз в програмі Кирило-Мефодіївського братства. Цікаво, що в порівнянні до думок російських лібералів і радикалів, думки братчиків про волю людини, особливо про визвіл кріпаків, були не менше радикальні і виразні, та обік цього ми знаходимо тут далеко виразнішу думку політичну про волю національності і про федеральний зв’язок усієї слов’янщини, думку, подібну до тієї, яку в р. 1848 піднімав на слов’янськім з’їзді в Празі Бакунін та від якої і сам він і інші радикали російські в пізніших роках відбігли. Правда, цей перший проблиск широкої самосвідомості мусили українці відплатити дуже тяжко, і урядові репресалії не тільки заглушили дальший розвій думок братчиків на довгі літа, але, що сумніше, у самих братчиків, навіть таких як Костомаров, викликали певну внутрішню реакцію, так що думки ті в значній мірі полишилися в сфері теорії і не зробилися живою народною програмою українського народу або хоч би тільки невеличкої меншості української інтелігенції. От тим-то й на Галичину вони не мали впливу безпосереднього і то власне в ту пору, коли тут люди мусили оглядатися за програмою національною.

    Та, проте, думки Кирило-Мефодіївського братства мали вплив на Галичину, і то вплив великий, хоч о більше як 10 літ спізнений. Вони дійшли до нас в тій формі, яку їм дав у своїх творах Шевченко, в формі поетичній і, що ще гірше, разом з такими творами Шевченка, де виказувалися думки відмінні, менше повні і менше ясні. Правда, майже рівночасно з творами Шевченка до нас дійшли й інші, пізніші писання братчиків: історичні монографії Костомарова, «Записки о Южной Руси» Куліша, «Основа», твори Марка Вовчка. Та основні думки Кирило-Мефодіївського братства в тих писаннях хоч були, без сумніву, але були сховані доволі глибоко, а що найгірше, політичні думки Кирило-Мефодіївського братства в них зовсім не виказувалися, а й соціальні думки, особливо по фактичнім знесенні кріпацтва, виходили на якусь не дуже виразну філантропію, починалися і кінчалися словами Шевченковими: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата». Слова гарні, коли в них вложити свідомість цілої програми праці для добра того найменшого брата, та без такої свідомості зовсім пуста фраза.

    Ідеї Кирило-Мефодіївського братства, проціджені крізь твори Шевченка, «Основу» та пізніші белетристичні, історичні та етнографічні писання братчиків, — от це зміст тієї другої фази впливу української інтелігенції на галицьку, що характеризує у нас 1860-ті роки і далі початок сторонництву народовців у Галичині. Двигачем українського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великої спосібності, великої праці і заслуги та не тверда, власне, в тім, чого найбільше треба було для галичан, в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки заставляли його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбієм — був Куліш менш усього спосібний до впровадження таких примітивних, у всякім розвою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною він не здобув нічого, крім довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успів передати галичанам зі свого ідейного арсеналу, остаточно ті самі галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякі і то немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рішила побіду народної мови над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світської інтелігенції привернула до українсько-російської національності і тим зробила значний матеріальний підрив у аристократичній святоюрській ілюзії. Та поза тими основними фактами не хибло й інших: молода інтелігенція, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собі програму діяльності, вияснювати свої відносини до святоюрства, до поляків, до власного народу і його потреб. Було в тих пробах чимало непевності, хитання та «безпрограмовості», як колись називав її Е. Левицький, та було дещо й такого, що не хиталося і не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безсторонній історик мусить це признати, хоча 1860-ті роки нашого розвою ждуть ще й довго ждатимуть на свого історика.

    «Основа» і ті українофільські видання, що групувалися довкола неї, в Росії по своїм ідеям були запізнені о півтора десятка літ, їм треба було появитися в 1840-х роках. Тоді, коли вони появилися, російська, а з нею разом і чисельна українська інтелігенція пішла вже значно наперед і з погляду на ідеї, і з погляду на літературну школу. Не диво, що «Основа» могла бути національним «откровенієм» для Галичини, але не була ним для України, не збудила в ній такого ентузіазму, якби треба було надіятися, і швидко впала. Те, що наступило по її упадку, належить до найсумніших карт в історії нашого національного розвою. Чільна частина української інтелігенції, особливо молодіж, разом з молодіжжю російською, рвалася наперед до широкої політичної діяльності, переходила різні фази соціалізму, бунтарства, ходження між народ, пропаганди політичної революції, а за той час старші покоління українців, навіть бувші братчики Кирило-Мефодіївського братства, ідейно йшли взад та взад, поки не дійшли до ідей безполітичної культури та абстрактного українофільства.

    Роки 1870-ті і 80-ті в історії української свідомості були і назавсігди лишаться часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоча, звісно, вплив його праці і думок триватиме далеко довше і ввійде в великій часті як основа всякої будущої програми роботи на українськім грунті. Натура виємково суцільна, многостороння та енергічна, він, пройшовши в молодих літах усю ту ідейну школу, яку проходила російська молодіж від Бєлінського до «Колокола», вчасно почав шукати для себе практичної діяльності такої, котра б лучила в собі ті поступові ідеї з національним українським грунтом. При російських порядках таке шукання мусило довести до трагічного кінця. Всією душею поступовий європеєць, чоловік, котрого, напр., бомбардування Парижа, зворушувало до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим українцем, що відчував вельми живо свій кровний зв’язок з Україною, знав її всю від краю до краю, любив її не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефективний полик, вроді Кулішівського, «від Кубані до Есмані», а любив у її конкретних життєвих проявах, любив її народ, починаючи від своїх полтавців а кінчачи «пораненим братом», бідним, занедбаним угорським русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця. Можна сказати, що головна частина писань Драгоманова, а особливо його знамениті критично-публіцистичні статті, такі як «Историческая Польша і великорусская демократия», «Вільна спілка», «Чудацькі думки», «Листи на Наддніпрянську Україну» були не чим, як мотивуванням, виясненням цього синтезу — свідомого, поступового європейства і разом з тим свідомого українства. Здобутком тих його праць був рух української молодіжі в 70-х і 80-х роках, а остаточно повстання русько-української радикальної партії.

    Для того, хто колись буде займатися оцінкою діяльності Драгоманова, інтересно прослідити повільну та консеквентну еволюцію його поглядів на українську національну самостійність. Як писатель політичний і критик Драгоманов виступив з окликом: література великоруська для великорусів, українська для українців, а російська — спільна інтелігентним верствам обох націй. В основі цієї думки багато правди, та, толкуючи її як категоричний імператив, доходиться до абсурдів. От тим-то Драгоманов з часом, під впливом нових фактів, звільна обмежував її, з одного боку, на боротьбу проти усякої національної ексклюзивності, проти ширення національної ненависті і шовінізму, а, з другого боку, признавав, що інтелігентна література на українській мові залежить від натуральної еволюції укр. нації і мусить повстати тоді, коли в ній настане потреба (як ось тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльності свідомих українців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр. мас народних.

    Аналогічну еволюцію переходили думки Драгоманова також щодо питання про політичну самостійність України. В 1870-х, ба і в 90-х роках він гаряче протестував проти тих, хто закидав російським українцям політичний сепаратизм, протестував проти «Московских ведомостей» Каткова так само, як і проти укр. сепаратизму з австрофільскою закваскою, ширеного львівською «Правдою» о. Барвінського. Він дорожив державною цілістю Росії, вбачаючи в ній сильну запору проти пангерманізму, та, з другого боку, бажав такого внутрішнього перестрою Росії, котрий би відповідав його європейським ідеям про права людини, про самоуправу корпорацій, громад і кантонів. Виходячи з принципу утилітарності, він в проекту всеросійської політичної програми «Вільна спілка» не клав надто великої ваги на національність, а більшу вагу на культурні і економічні потреби громад і територій. В «Чудацьких думках» і «Листах на Наддніпрянську Україну» він і тут поробив значні концесії розбудженому напорові національного почуття: коли почуття те стане силою, то воно здобуде собі політичного ґрунту скільки зможе, політична самостійність стане питанням часу; форма, в якій буде осягнена та самостійність, буде тільки питанням політичного опортунізму.

    Великий, елементарний вплив думок Драгоманова найліпше видно на таких людях, котрі на словах від нього відхрещуються, вважають його репрезентантом застарілих доктрин, а себе далеко поступовішими і консеквентнішими від нього. До таких належать русько-українські соціал-демократи та «консеквентні» марксисти. Їх змагання — погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, марксівський «матеріалістичний світогляд» з даними української історії — це вельми займаючий образ ферментації, яку викликали у нас думки, пропаговані Драгомановим. Бо ж не забуваймо, що й соціалістами ті люди поробилися в значній часті під впливом Драгоманова і українського націоналізму нассалися обік Шевченка головно з його писань.

    В останніх роках вийшли дві брошури, котрих автори займаються українськими національними питаннями з погляду доктрин соціальної демократії. Одна брошура написана по-російськи, видана в Липську і присвячена автором «другому з’їздові русько-української радикальної партії», має титул «О безвыходности украинского социализма», друга ж, написана членом тієї самої русько-української радикальної партії Юліаном Бачинським, має титул «Ukraina irredenta (по поводу еміграції). Суспільно-політичний скіц». Автор «Безвыходности», опираючись на даних економічного розвою і соціал-демократичнім толкованні тих даних, доказує з незвичайним жаром, що українська нація не існує, не може і не повинна існувати, що всі заходи українофілів і націоналістів, щоб її витворити, — пуста і з поступового погляду шкідлива, ретроградна забавка. Ю. Бачинський, опираючись на тих самих даних і на тій самій філософії, доказує, що Україна не тільки існує, але мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупити їх довкола спеціальних українських інтересів економічних. Після автора «Безвыходности» український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятися з москалями в одну народність і через те присвоїти собі відразу всі здобутки московської просвіти; після Ю. Бачинського, по виборенню політичної волі власне Україна буде найбільшим ворогом єдності з Росією, бо ці економічні інтереси будуть на тій єдності найбільше терпіти; зато Польща, що нині явно і тайно рветься геть від Росії, тоді в ім’я економічних інтересів буде головною підпорою рос. єдності і рос. централізму. Як бачимо, вийшовши з одної і тої самої точки і йдучи одною стежкою, оба автори розійшлися в діаметрально противні напрями і дійшли до зовсім противних виводів: що у одного біле, те у другого чорне, і наоборот. Я не буду тут докопуватися причини цієї суперечності; може ще прийде коли нагода до докладнішої розмови на ту тему. Тут тільки замічу загально, що така повна і ярка суперечність у здобутках, осягнених при однаковому методі праці і спільній вихідній точці, повинна би у обох авторів зміцнити почуття скромності, збільшити скептичний погляд на ті доктрини і ті методи, що доводять до таких суперечних здобутків. А поки що скажу кілька слів про саму брошуру Ю. Бачинського. Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його більш абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне. Він щасливий, бо бачить перед собою «прості факти» (стр.123) і може з них сміло висновувати прості внески; історик-еволюціоніст знає добре, що ніяких простих фактів нема, що кожний факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий внесок з минувших фактів на будущі факти є заключування з мало звісного на менше звісне.

    Коли вірити авторові, то метою його праці було (гл. стор. 120 до 123) «подати властиву причину еміграції і відслонити будучність, яка жде українську націю». Для цієї цілі він мусив насамперед розслідити фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по котрій піде її дальший розвій. В одній половині автор виповнив своє завдання — припускаю, що дуже добре. Це є власне та половина, що відслонює будущину України і дороги, якими піде її розвій. Припускаю, що ця часть авторові праці виповнена дуже добре; мені особисто вона дуже подобається, бо на лихо собі я не можу тут ані крихіточки нічого сконтролювати. Будущину України, Польщі, Росії, Австрії і т.д. автор знає дуже добре, та зато минувшину і теперішній стан тих країв знає далеко слабше, а то й зовсім слабо. Коли у автора є претензія, що він виповнив і першу часть свого завдання, т.є. пізнання фактичного стану України, а навіть пізнання того явища, про яке він узявся говорити, т.є. галицько-руської еміграції, то він дуже помиляється. Над еміграцією він навіть не застановлюється ближче, це для нього «простий факт», котрий значить не більше і не менше, як те, що наш «мужик упав, спролетаризувався і, не маючи у себе дома захисту, тікає далеко в чужі світи». Як же ж далеко сим словам до фактичної правди! Правда, якась часть мужиків-пролетаріїв 1893 році бігла до Росії, та це був тільки один момент в історії нашої еміграції, і то момент без тривких наслідків. А загалом можна сказати, що мужик-пролетарій як деінде, так і у нас, майже не емігрує, а емігрує середній або і заможніший трохи господар, не такий, що вже не має захисту дома, а такий, що ще його має, але рівночасно має дітей і бажає запевнити їм ліпшу долю. Автор дивиться — знов абстрактно-логічним способом — на галицьку еміграцію як на щось таке, що є тільки в Галичині і чому нема аналогій в других краях, де емігрує зарівно мужик, як і фабричний робітник, ремісник, купець, інтелігент.

    Автор без ніякої майже оговорки оперує соціал-демократичними термінами «буржуазія», «пролетаріат» так немовби ті соціальні типи в Галичині виступали так чисто, як у Марксовім «Капіталі». За проводом Енгельса та Кауцького автор викладає «матеріалістичний світогляд», в котрім находяться готові формули для вияснення найсложніших явищ історичних: релігія — це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок — і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будущина відкрита перед тобою, мов на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії, а то нема-нема та й почуєш від нього такі твердження, як те, що «хронічний голод розбив у Росії мужицтво» (стор. 64) або що Конгресова Польща, Московщина і Україна «плекають якраз одні і ті самі галузі продукції, а до того продукція їх не стоїть на однаковім степені розвою, найсильніше розвинений промисел польський, найслабше український» (стор. 73). Не бійтеся, автор ані словом не заїкнувся, які це ті «одні і ті самі галузі промислу» плекає Конгресівка, Московщина і Україна; для нього досить сконстатувати «простий факт», хоча би цей простий факт був і простою нісенітницею. Адже ж цукроварство, так могучо розвите на Україні, що може рівнятися з чільними цукроварними краями в Західній Європі, не стоїть так високо ані в Конгресівці, ані в Центральній Росії власне для того, що український грунт і клімат йому сприяє, а в тамтих краях ні. Так само Конгресівка і Московщина не можуть конкурувати з Україною на полі шовководства, добування кам’яного вугілля, рибних промислів, годівлі тонкорунних овець і суконництва; це останнє поки що переважає ще в Конгресівці завдяки німецьким капіталам, та нема ніякого сумніву, що Україна (беручи цей термін географічно) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до цього більші шанси в своїм кліматі, в багатстві і доброті кам’яного вугілля і безмірних степах, пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо, «промисл» так само, як і все інше в економічному житті, не є «простим фактом», а вимагає детального досвіду, поки можна щось сказати про «дороги, якими піде його розвій».

    Я не думаю входити в подрібний розбір брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важна як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості, хоч прояв цей і прибраний наразі в доктринерську тогу. Будь-що-будь, є це перша на галицько-руськім ґрунті проба синтезу певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув яко потребу свого розуму і своєї душі. Може прогрішуся проти матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само, як і потреби життя матеріального, родять великі історичні події. А раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостійності України, то справа ця війде на порядок дневний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться. Звісно, термін «політична самостійність» не треба розуміти зараз як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність сотворення окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного життя, от хоч би те, чого не хотів добачити Ю. Бачинський, що промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно, а коли між ними в деяких галузях іде боротьба, то головно між промислами Конгресівки і Московщини, а далеко менше між цими двома і Україною. Власне задля того, що вважаю брошуру Ю. Бачинського більше проявом національної свідомості української, ніж науковим викладом порушених в ній питань, я й попробував у придовгім вступі до її обговорення подати від себе коротенький і певно недостаточний нарис еволюції нашої національної свідомості, особливо в Галичині. В історії тої еволюції брошура Ю. Бачинського певно займе видне місце. До автора її нехай мені буде вільно обернутися з бажанням, щоб він не покидав праці в тім напрямі. Я не сумніваюся, що сам він швидко виросте з соціал-демократичного, простолінійшого доктринерства, що вдасться в старанніші студії над конкретними фактами. При безсумнівнім таланті, який видно в тій першій його пробі, при бистроті обсервації і звичці окидати оком широкі горизонти думок і життя (це безсумнівна користь соціалістичної школи) ми можемо від нього надіятися щораз цінніших і дозріліших праць.


    --------------------------------------------------------------------------------

    Примітки

    Подається за публікацією в «Житє і слово» (1895, т.4, с.470 – 483).

    Краттера, Гакета – Франц Краттер (1760-1830), драматург, директор німецького театру у Львові. І.Франко має на увазі його працю «Briefe ueber den itzigen Zustand von Galicien. Ein Beitrag zur Statistik und Menschenkenntnis» (Лейпциг, 1786). Бальтазар Гакет (1740 – 1805) – природознавець. І.Франко має на увазі його працю «Hacquet’s neueste phisikalisch-politische Reisen in den Jahren 1788-1795 durch die Dacischen und Sarmatischen oder Nordlichen Karpathen» (Нюрнберг, 1790-1796).

    оповідання «Сави із Підгір’я», звіршоване Могильницьким – Могильницький А.Л. (1811 – 1873) – український поет.

    д. Коцовський в своїй книжці про Шашкевича – Коцовський В.М. (1860 – 1921) – український літературознавець. Шашкевич М.С. (1811 – 1843) – український поет.

    Зубрицький – Зубрицький Д.І. (1777 – 1862), український історик москвофільського спрямування.

    Котляревського, Квітки, Максимовича – українські письменники І.П.Котляревський (1769 – 1838), Г.Ф.Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843), історик М.О.Максимович (1804 – 1873).

    Моха і Кобринського – Кобринський Й.М. (1818 – 1901) – український публіцист.

    памфлет Головацького «Zustande der Russinen» – Головацький Я.Ф. (1814 – 1888) – український етнографі і фольклорист. Його брошура «Die Zustande der Russinen in Galizien» надрукована в 1846 р.

    святоюрства – вислів походить від назви собору св.Юра у Львові – резиденції греко-католицьких митрополитів.

    Кирило-Мефодіївського братства – українське таємне товариство слов’янофільського спрямування (1846 – 1847).

    Захарію Копистенського та Івана Вишенського (… трактати Малиновського та Петрушевича … з «Палінодією», з «Треносом» Смотрицького або з «Апокрізисом» Бронського) – Копистенський З. (+1627) – архімандрит Києво-Печерського монастиря, письменник, автор трактату «Палінодія» (1622); Вишенський І. (сер. 16 ст. – після 1621 р.) – чернець, автор ряду посланій; Малиновський Михайло (1812-1894), Петрушевич Антоній (1821 – 1913) – львівські історики церкви; Смотрицький Мелетій (1577 – 1633) – церковний діяч і письменник, автор трактату «Тренос» (1610); Бронський (правильно – Броневський) Мартин (діяв у кін.16 – 1 пол. 17 ст.) – польський протестантський діяч; його вважають автором трактату «Апокризис» (1597).

    Чічагова, Багратіона, Ростопчина – Чічагов Павло Васильович (1765 – 1849) – російський адмірал, учасник кампанії 1812 р., з 1814 р. жив за кордоном; Багратіон Петро Іванович (1765 – 1812) – російський генерал грузинського походження, герої Бородинської битви (1812); Ростопчин Федір Васильович (1763 – 1826) – один з керівників російського ополчення у війні 1812 р.

    велика конспірація Пестеля, Рилєєва, Бестужева та Муравйова-Апостола – нині за цією змовою закріпилась назва «повстання декабристів» (1825).

    Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Іскандера-Герцена, Бєлінського, Боткіна, Грановського, Станкевича, … Тургенєв, Гончаров, Григорович, Достоєвський, Некрасов, Толстой, Островський, Щедрін – перелік найвидатніших діячів російської літератури і науки.

    Герцена, Огарьова, Бакуніна – Герцен О.І. (1812 – 1870) – російський революціонер і письменник; Огарьов М.П. (1813 – 1877) – російський революціонер і публіцист. Герцен і Огарьов були основними діячами революційної газети «Колокол». Бакунін М.О. (1814 – 1876) – російський революціонер-анархіст.

    Капніста, автора «Ябеди», Каразина — основателя Харківського університету, повістярів Погорільського і Наріжного, поета Гнідича, а нарешті Гоголя – Капніст В.В. (1758 – 1823) – український поет і громадський діяч; комедія «Ябеда» (1798) – його найбільш відомий твір. Каразин В.Н. (1773 – 1842) – український громадський діяч; Погорільський Антон – літературний псевдонім Олексія Олексійовича Перовського (1787 – 1836), маловідомого письменника-романтика; Наріжний В.Т. (1780 – 1826); Гнідич М.І. (1784 – 1833) – уславився перекладом «Іліади» на російську мову; Гоголь М.В. (1809 – 1852).

    Срезневського – Срезневський І.І. (1812 – 1880) – славний російський філолог; початковий етап його діяльності пов’язаний з харківським гуртком романтиків.

    Куліш – Куліш П.О. (1819 – 1897) – український письменник.

    Е. Левицький – Левицький Омелян Петрович.

    Основа – український журнал (1861 – 1862), що його видавав у Петербурзі П.О.Куліш.

    «Московских ведомостей» Каткова – Катков М.Н. (1818 – 1887) – російський публіцист, головний редактор газети «Московські відомості», відомий реакціонер.

    «Правдою» о. Барвінського – Барвінський Володимир Григорович (1850 – 1883) – український письменник і громадський діяч, в 1876 – 1880 рр. – редактор журналу «Правда».

    Бачинським – Юліан Бачинський (1870 – ?) – український громадський діяч і публіцист. В 1895 р. опублікував трактат «Ukraina irredenta», який став предметом обговорення у статті І.Франка. В 1934 р. заарештований більшовиками, доля невідома.

    За проводом Енгельса та Кауцького – Енгельс Ф. (1820 – 1895), Каутський К. (1854 – 1938) – теоретики марксизму.

    Конгресова Польща – те саме, що Царство Польське – організація польських земель у складі Російської імперії, утворена на Віденському конгресі 1815 р.





    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Іван Франко
    Іван Франко Мозаїка із творів,
    що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах



    І. Молоді літа (1836 — 1862)

    II. Тяжкі роки. 1863—1872

    III. Кониський громадським діячем. 1872—1889

    IV. Останні роки життя. 1889-1900

    І. Молоді літа (1836 — 1862)

    Між українськими письменниками, що розпочали свою працю вже по смерті Тараса Шевченка, одне з перших місць займає Олександр Кониський, що помер у грудні 1900 року в Києві. Повних 40 літ працював він на ниві нашого рідного слова, будив сонних і письмом і словом, боровся з найрізнішими противностями, терпів переслідування від російського уряду і докори від власних земляків, та до самої смерті не перестав дбати про одне велике діло — про просвіту рідного народу і про вменшення на світі здирства, кривди та неволі людської.

    Олександр Кониський родився 18 серпня 1836 року в хуторі Переходовці Чернігівської губернії в Росії. Його батько Яків був невеличким дідичем, але через різні нещастя звівся майже на ніщо, вмер у бідноті і лишив своїх дітей сиротами та ще й не забезпеченими. Малий Олександр учився спершу дома, а по батьковій смерті (він умер 1844 р.) його віддали до приготовляючої школи в Ніжині. По році Кониський приготовився так, що міг перейти до гімназії. Мати відвезла його до Чернігова, де його як бідного сироту прийняли в т. зв. Сирітський дім, по-нашому — бурсу для шляхетських синів, а відси він ходив до гімназії.

    Олександр учився в гімназії дуже добре, все йшов першим. Але вже тут, майже дитину, його постигло лихо. Він, ще маючи 11 літ, почав писати віршики, певно — зразу по-московськи, бо тільки тою мовою вчили його в школі. Але, допавши десь книжечку Шевченкових поезій, він запалився любов’ю до рідного слова і почав віршувати по-своєму. Оті дитинячі віршування викрав у нього один товариш і віддав інспекторові, сей розмазав справу, і 13-літнього хлопчину вигнали з гімназії за проби писати рідною мовою. Такий-то був перший крок Кониського на полі українського письменства.

    Треба було Кониському покинути Чернігів. Він вернув до Ніжина і записався знов до гімназії, але й сим разом не скінчив її. Бідність, а головно недуга на очі, змусила його в 1852 році покинути школу. Одужавши трохи, він у 1854 році вступив у судову службу спершу в Прилуці, а потім у Полтаві. Тут він познайомився з деякими високоосвіченими людьми, читав багато і набирався прихильності до простого робучого народу та до українського письменства.

    Були се важкі часи в житті Росії. В роках 1854—1856 тяглася велика війна трьох європейських держав: Англії, Франції й Турції з Росією. Росію побито на півострові Крим. При тім виявились страшенні непорядки в російському житті: підкупства, крадіжки, зіпсуття урядників, нездарність генералів, темнота і безрадність. Цар Микола, що 35 літ панував у Росії і під своїм самовладним правлінням виплекав усю ту погань, так перелякався її, так загризся, що вмер нагло (дехто говорить, що отруївся з розпуки). Всі освіченіші люди зрозуміли, що так далі йти не може, що треба якоїсь зміни, більшої свободи, більшої законності в державі, а головне, що треба скасувати огидливе кріпацтво, яке досі панувало в Росії і робило всі мільйони селянського люду робочою худобою, власністю панів. Кріпацтво тим було гірше від панщини, що над кріпаком пан мав майже необмежену власть, міг продати його, проміняти, навіть забити на смерть мало що не безкарно.

    Новий цар Олександр II розпочав своє панування тим, що, заключивши мир з державами, взявся до заводження нових порядків у Росії. Почалася так звана «доба великих реформ»: перемінено старе судівництво, заведено суди присяжних, повернено з неволі тих, що були за царя Миколи позасуджувані за «політичне», в тім числі й нашого Кобзаря Тараса Шевченка, надано вільніші права школам, університетам, містам, далі 16 лютого 1861 р. скасовано кріпацтво, а потім в більшій частині російських губерній (окрім Польщі і Правобережної України) заведено «земства», щось немов повітові і губерніальні сойми.

    На всіх полях громадського життя повіяло свобіднішим духом. Піднялось і українське письменство. В Петербурзі видав Куліш цілий ряд добрих українських книжок; в році 1861 зачала виходити там літературно-наукова часопись «Основа», зразу мішано, по-московськи і по-українськи, а далі чисто по-українськи. В «Основі» працювали найліпші українські сили. Там проводились народолюбні думки, боронено прав українського народу і супроти поляків і супроти москалів, вияснювано українську давнину і показувано теперішнє життя народу. От тут-то виступив і Кониський уперве зі своїм словом. Живучи по різних українських містах, стикаючися з різними людьми, з панами й біднотою, та обдарований незвичайно живим даром спостерігання, він мав що розповісти ширшій громаді. Його цікавили головно дві речі: справа економічного стану селян і справа народної освіти. В царськім декреті, яким скасовано кріпацтво, було сказано, що селянам, крім волі, має бути надана також земля. Отже, тепер ходило о те, скільки й якої землі нададуть їм та за якими оплатами. Кониський добре розумів, що в тім лежить головний сук цілого декрету. Бо коли селяни одержать землю лиху, піски, болота, а надто ще за великою оплатою, то й сама воля небагато на що їм здасться і вони швидко попадуть у нове, ще тяжче ярмо: голоду, лихварів та всяких здирців. Так само зрозумів він, що без просвіти воля небагато поможе селянам, бо тільки просвіта може воружити їх до боротьби з різними п’явками, які тепер, користуючися також волею, полізуть на села і будуть там розпускати свої пасма. І от, виступаючи в своїх дописах против тих панів і урядників, що дибали на кривду селян при наділюванні їх землею, Кониський рівночасно з цілим запалом кидається до праці над просвічуванням ширших народних мас.

    В Полтаві, де пробував тоді Кониський, почали ще 1860 р. заводитися за прикладом Києва недільні школи для старшої неписьменної молодіжі. В 1861 р. було вже в тім місті п’ять таких шкіл, а надто дві суботні для жиденят. Кониський працював у всіх тих школах: у одних учив, деінде завідував бібліотекою або книгарнею. Крім того, за його почином гурток молодших та гарячіших робітників заложив щоденну вечірню школу для дорослих; тут Кониський викладав історію.

    Практика навчання в недільних і вечірніх школах показала молодим учителям (то були переважно студенти університету або дрібні урядники) важність української мови для початкового навчання там, де людність була українська. Бо треба знати, що в тих школах, заснованих без ніякої участі уряду зовсім приватними людьми, які вчили безплатно, пробували зразу вчити з московських книжок і викладати по-московськи. Та швидко показалося, що наука так не йде; треба було кожну річ пояснювати школярам по-українськи. Показалася потреба українських книжок — букварів, граматик, читанок, рахункових і т. ін. книжок. Ще 1859 р. видав Куліш український буквар («Граматку»), потім другий. І Шевченко недовго перед смертю злагодив до друку «Буквар». Інші укладали інші книжки, як ось біблійну історію та життя святих (Опатович), книжечку рахункову (Мороз). І Кониський кинувся з запалом до сеї роботи. Він видав 1861 р. «Українські прописи» (взірці писання) і засів до праці над «Щотницею», себто книжкою рахунковою. До сеї праці закликав його головно славний історик Костомаров, який 1862 р. в «Основі» висловив погляд про доконечну потребу дати українському народові початкові науки на його рідній мові.

    Обік сеї просвітної праці та важкої праці на хліб Кониський знаходив час і на літературну творчість. Він писав поезії та повістки, де висловлював свої погляди на життя або малював те життя, яке бачив довкола себе. Його поезії, хоч не такі огнисті і блискучі, як Шевченкові, все-таки надихані щирим чуттям і любов’ю до свого рідного, а надто бажанням волі і збратання всіх людей. І ще одне цікаве явище. Від самого початку своєї літературної діяльності Кониський звертає пильну увагу на Галичину. Потребу живого духовного зв’язку між Галичиною і Україною зрозуміли вже ті українці, що видавали «Основу» в Петербурзі. Там була поміщена 1862 р. гарна праця Якова Головацького, тоді професора руської мови на Львівськім університеті, про галицьких русинів і їх просвітні та національні змагання. Там передруковано також видану у Львові книжечку Гната Гальки про руське весілля над Збручем. Ідучи за тими вказівками, Кониський постановив нав’язати ближчі зносини з галичанами. В Галичині була тоді одинока політична і літературна часопись «Слово», видавана Богданом Дідицьким від 1861 р. Те «Слово» в перших роках не було ще таке москвофільське, як зробилося пізніше. Хоча сама редакція вже з самого початку намагалася калічити нашу мову то на церковний, то на московський лад, та все-таки вона містила праці й дописи на чистонародній руській мові і навіть фонетикою. От сюди-то від 1862 р. почав дописувати з Полтави Кониський. Він містив у «Слові» дописи про життя українського народу, про знесення кріпацтва і про російські порядки, а обік того також гарні поезії. Все те робило в Галичині немале враження, бо було тут новиною: до самого 1860 року Галичина, а особливо галицька Русь, жила під урядовим обухом і ніяке свобідніше слово, ані свобідніша думка не могли доходити сюди. Досить сказати, що навіть твори Шевченка, друковані в Росії ще 1841 р., у нас не були звісні до самого 1859 року! Дописи Кониського, друковані в «Слові», були першою пробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські порядки. І в своїх віршах висловлював Кониський думки хоч не нові, але дуже відповідні до потреб хвилі:

    Гей-же, хлопці, годі спати!

    Час прийшов, пора вставати,

    Пора встати, працювати,

    Братів темних научати;

    Пора, брати, всім на працю, —

    Я од праці щастя бачу.

    З тих віршів віє смілий, радісний настрій автора і всіх тогочасних українців, що надіялись при свобіднішим розвої Росії здобути працею та просвітою відповідне місце й для свого рідного українського народу. Та, на жаль, на ті надії аж надто швидко вдарило лютим морозом.

    II. Тяжкі роки. 1863—1872

    Здавалося, що українське слово, збуджене огнистою поезією Шевченка, великою працею Куліша та Костомарова і інших щирих людей, не замре, а буде розвиватися далі на користь народу. Особливо по знесенні кріпацтва, коли в Росії повіяло вільним духом і всюди чути було поклики до просвіти, можна було надіятися також нового життя й для українського народу. Тимчасом не так воно вийшло. Найшлися люди, яким просвіта українського народу здавна стояла кісткою в горлі.

    Ще 1859 року, коли вийшов перший Кулішів буквар («Граматка»), страшно сполошилися польські пани в Київщині. Згадки про козаків у тій «Граматці» видались тим добродіям виразними покликами до бунту й різні; їм привиджувалась уже нова Коліївщина, нова гайдамаччина така, як була в Умані 1768 р., і вони на своїм з’їзді постановили просити російську власть, щоб якнайшвидше заборонила ту страшну книжку та повідбирала її у селян. Київський губернатор справді заборонив «Граматку», але то не задовольнило польських панів. Поки жив Шевченко, вони говорили й писали про нього, що він ходить по селах і бунтує селян до різні; коли вмер і його поховано над Дніпром коло Канева, пішли слухи, що в його могилі українці зложили величезну купу ножів та списів і ось-ось видобудуть їх та почнуть мордувати панів. І знов почали просити російську вдасть, щоб веліла розкопати Тарасову могилу. Та сим разом власть не подалася. Коли ж українська молодіж почала вчити по недільних школах і видавати українські книжечки, піднявся новий лемент. У жидівських, польських і московських газетах посипались доноси на українців, що вони таки лагодяться до бунту, хочуть відірвати Україну від Росії і кинутися при тій нагоді на жидів та на поляків.

    Що таке сталося тим людям? — запитаєте може. — Невже ж вони, маючи очі, таки не виділи, що українці не думають про ніякі бунти ані різні, але хочуть щиро і чесно працювати над освіченням свого народу? Ну, видіти — вони виділи, але їм затемнювало очі їх власне нечисте сумління. Серед українських поляків були тоді дві партії: багаті пани-магнати і дрібніша шляхта, що вважала себе почасти народолюбцями і демократами. Одні й другі вважали Україну за невідлучну часть Польщі і вже тим самим були противні таким змаганням українців, що йшли до самостійного народного життя, незалежного від Польщі. Вони по-своєму любили українське слово, але так, як пан любить свого лакея, коли сей чистенько вбраний і вірно служить йому. Та була між ними при тім дуже важна різниця. Магнати і багатші пани бажали дослугуватися почестей і титулів і для того шукали служби в російських урядах і хилилися до власті. Їм байдуже було про давню Польщу, бо їм не зле було й під самодержавною Росією: вони були консерватисти. Натомість дрібніша шляхта, більше відчуваючи російський тиск, особливо по знесенні кріпацтва, почала думати про повстання. Думка про повстання вийшла з Парижа і Лондона, де ще від 1831 р. (перше велике повстання) жило багато поляків. Від р. 1860 клекотіло в Варшаві, бурилося міщанство, молодіж, навіть жиди, а російські власті своїм глупим та безоглядним поступуванням доливали оливи до огню. І українські поляки лагодилися потроху до вибуху, та, щоб відвести очі від своїх приготувань, почали кидати найпоганші підозріння і доноси на українців, особливо на тих, що виразно не хотіли йти з ними до польського повстання, або на таких, про яких знали, що своєю роботою можуть стати їм на перешкоді. Оце було джерело того крику на українські змагання, що піднявся 1861—62 рр. До того крику пристали й деякі москалі, котрі також боялися відриву України від Московщини, чуючи добре, що тій Україні під Московщиною не так солодко, щоб мала причину держатися її дуже щиро. Пристали сюди й помосковщені українські попи, що боялися свобіднішого духу серед народу. Та й самому урядові вигідніше було панувати над темним і несвідущим народом, ніж дати йому просвіщатися. Таким робом сталося, що вже 1862 р. недільні школи по всій Росії заборонено, а багато українців, в тім числі й Кониського, арештовано «за українську пропаганду» і без суду, без права виведено в північну Московщину.

    Кониського загнали до міста Вологди, далеко на півночі. Там його держали під поліційним доглядом, даючи йому місячно всього-на-всього 6 рублів. З того він мусив жити і одягатися, не сміючи при тім ніяким способом заробляти собі на хліб. Ще у кого були власні гроші, той міг жити й на засланні не згірше, але Кониський був чоловік бідний, а до того ще й хоровитий. Кілька разів він шукав собі деякого заняття, але всюди його відправляли ні з чим. Книжки й листи, які присилано йому, переглядала насамперед поліція. Се не було життя, а мука. Але його катам і сього ще було мало. По році заслано Кониського ще далі, в глухе, нездорове містечко Тотьму. Життя стало ще тяжче, поліційний догляд ще гірший. Не диво, що 1864 р. він підлого знущання тяжко занедужав і певно був би марно погиб, якби не заопікувалась ним одна купецька сім’я, що притулила бідного вигнанця. Се був небагатий купець Пестер із недалекого містечка Верховожа, який приймив Кониського до себе. В домі сього купця Кониський уперве прийшов трохи до себе, відітхнув свобідніше. Тут йому всміхнулася любов: 1865 р. він оженився з дочкою Пестера Марією.

    Але його здоров’я не могло поправитись у поганім північнім кліматі; він тяжко захорував на очі і зовсім осліп на одне око; йому грозило ще тяжче каліцтво. За встановленням тестя вологодський губернатор виєднав йому полегкість: йому позволено жити в Вороніжі, геть далі на полудень, там, де український народ стикається з московським. Не досить сього: губернатор подав до царя просьбу, щоб позволили Кониському їхати за границю лічитися. І справді 1865 р. Кониському позволено їхати за границю.

    Не гаючись, рушив Кониський через Москву й Петербург (бо тільки туди була в тім часі залізниця), щоб їхати за границю. В Петербурзі він пізнався особисто з Костомаровим, із яким уже перед тим обмінювався листами. Довго вони проговорили про любу їм обом справу народної просвіти. Як багато за той час змінилося від заборони недільних шкіл! Польське повстання вибухло 1863 р. майже рівночасно з арештуванням Кониського і по 18 місяцях було здушене російським урядом. Тисячі польських патріотів погибли, помандрували в Сибір, потратили маєтки. Костомаров надіявся, що російський уряд, переконавшися тепер, що не українці, але поляки готовилися до бунту і до відірвання від Росії, дасть полегшу українцям, знесе заборону з 1862 р. Вже тоді можна було бачити, що славний історик помиляється: ніякий уряд добровільно не касує своєї заборони, коли покривджені тою забороною не напирають, не домагаються її скасування. А українці від 1862 р. замовкли, мов зовсім завмерли. Навіть такі люди, як Куліш, уступили в російську службу, помагали душити поляків і противилися запроваджуванню руської мови в народних школах у Холмщині, де се могло б було навіть уменшити польський вплив, а дбали тільки про «обрусение», тобто зміцнення московського впливу. Тяжкі і сумні були часи!

    З Петербурга поїхав Кониський за границю і з початком 1866 р. станув у Львові. І тут він застав невеселі події. Розбурхані недавнім повстанням і його невдачею, поляки душили русинів, бачучи в них москалів; русини, чуючи свою безсильність, справді хилилися до москвофільства, бачучи в сильнім московськім царстві надію для себе. Москалі, потребуючи до свого «обрусения» Польщі якнайбільше людей — священиків і вчителів, почали вербувати їх між галичанами, обіцяючи пенсію та гонори. Майже рівночасно з Кониським приїхав до Львова із Варшави православний протоієрей Лебединцев (родовитий українець) вербувати наших людей до Холмщини. Невеличка громадка щирих прихильників українства, як Лавровський, Качала, Сушкевич і інші, з якими познайомився Кониський у Львові, також небагато давали йому надії, а такі світочі, як Головацький (тоді одинокий руський професор на Львівськім університеті) і Литвинович, митрополит, досить виразно хилилися своєю прихильністю на бік Московщини, хоч на устах мав все запевнення про свій австрійський патріотизм. Вкінці австрійська власть підзорливо, з недовір’ям дивилася на всіх чужинців, на всяке порозуміння чоловіка з чоловіком. Кониський, у Росії «політичний преступник», а при тім чоловік цікавий, що шукав знайомості з різними людьми і всім товк про потребу народної освіти та народолюбних думок, видався нашим властям страшним революціонером. Львівська поліція раз у раз мала його на оці, а вкінці виразно наказала йому забиратися геть із Львова і з Галичини. От таку-то «волю» знайшов Кониський і за границею!

    З невеселими думками виїхав Кониський зі Львова і подався до Німеччини, до славних лікарів. Був у Дрездені, потім у Липську. Одно око йому таки врятовано, але загальний стан його здоров’я не поправлявся. Тоді славний лікар професор Бок сказав йому, що джерело його хороби — туга за рідним краєм, і велів йому чимскоріше вертати на Вкраїну.

    Та й тут не добро ждало його. Він усе ще був напіварештантом, засланцем, якого уряд міг кидати з місця на місце, як йому сподобалося. Він подав просьбу до Петербурга, щоб йому, з огляду на його здоров’я, позволено жити десь на півдні. Міністр Валуєв призначив йому Херсонську губернію над долішнім Дніпром на Вкраїні. Кониський поїхав туди, надіючись, що буде міг жити в місті Єлисаветграді, як йому обіцяно в Петербурзі, але херсонський губернатор Клушин велів йому жити в глухім, маленькім місточку Бобринці. Тут зазнав Кониський життя мало не гіршого, як у Тотьмі. Дрібні поліційні урядники докучали йому всякими способами, набігали до нього в хату вдень і вночі і, користуючись з того, що він був поставлений під поліційний дозір, пильнували його як якого конокрада, не допускали до нього книжок, ані листів і робили йому всякі пакості. Кониський відсунувся від усякого товариського життя, читав багато, особливо виучував правничі книжки, щоб бути адвокатом (на се в Росії не треба кінчити університету). Одинокий чоловік, з яким він міг тут розмовляти та спочити духом, був Марко Кропивницький, тоді секретар міської ради в Бобринці. Щирий українець, добрий співак і актор, він уже тоді устроював аматорські театральні вистави, вступив пізніше до російського театру, гостив якийсь час у Галичині, а потім заложив першу українську театральну дружину і здобув собі безсмертну славу «батька нового українського театру». Нема сумніву, що часті розмови з Кониським у Бобрннці немало причинилися до того, щоб у душі Кропивницького розбудити українське почуття і зміцнити любов до рідного слова.

    Укінці 1866 р. міністр Валуєв визволив Кониського з Бобринця і позволив йому жити в Катеринославі та займатись адвокатурою. Тільки тепер міг Кониський відітхнути свобідніше. Хоч він усе ще стояв під поліційним дозором (у Росії ся честь не минає нікого, хто займається яким-небудь громадським ділом), то все-таки тепер він мав можність стикатися з народом і служити йому, обороняючи його від усякої кривди і здирства. Здається, що Кониський був добрим адвокатом і заробляв добре на своїй практиці, бо за тих шість літ, які він пробув у Катеринославі, він доробився досить значного маєтку. Що праця його була чесна і йшла на користь рідного народу, про се свідчать його тодішні і пізніші писання, в яких він сміло бичував найрізніших народних кривдників та перевертнів. Усі вони — а їх цех у Росії дуже й дуже великий — були люті на Кониського, нераз очорнювали його явно в газетах і тайно перед урядом, і якби були могли закинути йому якесь справді нечесне діло, то були би се певно зробили дуже радо.

    Працюючи для себе і для своїх клієнтів як адвокат, Кониський ані на хвилю не забував і про вищий обов’язок — працювати для всього українського народу, для його духовного відродження і піддвигнення. Правда, в тих тяжких роках він не друкував майже нічого зі своїм підписом, особливо за границею; більше друкував по-московськи в російських часописах, і то без підпису — розуміється, про насущні потреби і кривди українського народу. Але у нього призбирувалася сила оповідань, нарисів, споминів та поезій. Дещо з того, особливо більшу повість «Не даруй золотом, та не бий молотом», далі повісті віршами «Семен Палій», «Козак Розум» і «На засланні», а надто збірку українських приповідок і словник, забрала поліція, роблячи у нього ревізію 1871 р. Ті праці, яких Кониський дуже жалував, так і пропали на-завсігди в поліційних пазурях. А що найбільше, яко адвокат він познайомився з великою силою людей по різних сторонах України, і всюди своїм живим словом старався піднімати віру в живучість рідного народу, в його кращу будущину та будити охоту до праці для його піддвигнення.

    Шість літ пробув Кониський у Катеринославі адвокатуючи. Хоча його життя тут було значно ліпше, ніж на засланні, та все-таки се ще не була повна воля, се був примусовий побут. А його душа рвалася до свободи, до ширшої громадської праці. І ось 1872 р. прийшов від царя наказ, яким вернено йому повну свободу і знято з нього поліційний догляд. Аж тепер почув себе Кониський паном у своїй хаті, наскільки се можливо в Росії. Він покинув Катеринослав і перенісся до Києва, де пробував до кінця свого життя. Аж тепер, в тій останній добі свого життя, він зробився тим, яким знала його вся Україна і яким згадувати й шанувати буде його наша історія.

    III. Кониський громадським діячем. 1872—1889

    Кониському було 36 літ. Він перейшов досі дві тяжкі школи — учеництво і поліційне заслання та 9-літнє ярмо. Хоч чоловік, так сказати, в цвіті літ, він був сивий, згорблений, слабовитий і виглядав мало що не старим дідом. Але сила його духу була незламана, і з запалом молодця він кинувся до праці, для якої тоді, бачилось, отворялося нове поле. Не покидаючи адвокатури, якою і далі мусив заробляти на удержання своє і своїй сім’ї, він міг тепер посвятити більше часу громадській і літературній роботі і справді проявив широку і різносторонню діяльність, якої об’єму ми ще далеко не знаємо вповні і про яку говорити докладно тепер іще не пора.

    Час, у якім Кониський поселився в Києві, був дуже цікавий, незабутній час. Можна сказати, що в ту пору перший раз від старих князівських часів та від часів Петра Могили Київ зробився духовним осередком, серцем України, відки на всі сторони нашої вітчизни йшло світло, тепло і надія ліпшої будущини. В Києві жила і працювала тоді ціла громада молодих, високоосвічених вчених, талановитих і щирих українців, яких імена і досі служать окрасою нашого народу і які кожний українець вимовляє з подякою і честю. Се були такі люди, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Павло Житецький, Павло Чубинський, Михальчук, М. Старицький, Федір Вовк, Русов і багато інших.

    Майже всі вони працювали колись у недільних школах, знали добре рідний народ і його мову, його історію і його потреби і жваво бралися до праці. По десятилітнім сні від часу упадку «Основи» і заборони недільних шкіл вони постановили знов підняти стяг українського слова. В Києві засновано відділ петербурзького імператорського Географічного товариства, для якого Чубинський спільно з іншими українцями зібрав величезну силу українських народних пісень, казок, вірувань, обрядів і звичаїв, що заповнили здоровенних сім томів і донині служать фундаментом для кожного, хто хоче пізнати наш народ, його життя й мову. Але се був тільки початок. Ся величезна збірка показала потребу і можність дальшої праці на місці, і за царським дозволом Товариство заложило свій відділ у Києві. Сюди ввійшли всі згадані вище українці і ще много інших. Але обік збирання народних пісень та оповідань вони повели й іншу, для самого народу потрібнішу роботу. В Києві почали виходити українські книжечки, писані простою, для всіх зрозумілою мовою, про всякі потрібні речі: про небо і землю, про хліборобство, про нові закони, про хороби і ліки, далі легкі а цікаві читанки, оповідання і вірші. Українці обняли редакцію одної київської газети, що звалася «Киевский телеграф». Правда, ся газета виходила по-московськи, бо на українську газету годі було, і ще й досі не вдалося нікому добути дозвіл. Але проте «Киевский телеграф», видаваний дуже гарно і цікаво, ширив погляди українців серед інтелігенції, яка в Росії здебільшого геть помосковлена, бо і в школах учиться і дома говорить по-московськи. Дуже важно було й те, що «Киевский телеграф» звертав пильну увагу також на життя русинів у Галичині і знайомив російську громаду з тим, що діється у нас. Сей відділ провадив головно М. Драгоманов.

    І Кониський щиро працював у тім гурті; можна сказати, що він тут віджив наново в праці для України. Не знаходячи в Росії досить простору для українського слова й української науки, він у кружку українців подав думку — заложити в Галичині українське товариство для такої духовної праці, яка неможлива була в Росії. До сеї думки прихилилися деякі українські пани, які зложили кілька тисяч рублів для заснування такого вогнища в Галичині. Так повстало в 1874 році Товариство імені Шевченка у Львові. Гроші, прислані з України, повернено за порадою львівських русинів на закупне друкарні, в якій друкувалася від того часу найбільша часть тих руських книжок та газет, які мали ширити світло науки між народом на рідній мові. Правда, Товариство імені Шевченка не відразу здужало станути на тій дорозі, на яку бажав справити його Кониський і його перші основателі, та все-таки раз кинене сім’я не загибло, але, перетривавши тяжкі роки, зійшло потому буйно, знов-таки при немалій підмозі Кониського.

    Рівночасно з сим Кониський не переставав писати. Він поміщував у львівській часописі «Правда» свої гарні оповідання з народного життя, а 1875 р. зачав друкувати довгу повість «Семен Жук і його родичі», де малював життя і заходи української інтелігенції. Під впливом покликів, що йшли з Петербургу, українська інтелігенція кинулась була тоді з запалом до обговорювання народолюбних думок, а молодіж почала «ходити в народ», то значить, скидала панське убрання, переодягалася за робітників і йшла на села, на фабрики, щоб при тяжкій праці проповідувати бідним людям слова нової правди — рівності між людьми і скасування дотеперішнього порядку. Кониський хотів показати в своїй повісті, що така проповідь не доведе ні до чого, коли ті нові апостоли рівночасно будуть цуратися мови рідного народу і не захочуть служити його насущним потребам. На жаль, повість Кониського лишилася недокінчена.

    Інакше розуміючи просвітну працю, ніж російські революціонери, Кониський заходився коло того, щоб подавати народові потрібні йому відомості рідною мовою. Разом з деякими іншими українцями він зладив насамперед невеличку книжечку про новозаведені в Росії мирові суди, яка була надрукована 1874 р., а потім задумав видати читанку, зложену з писань найліпших українських письменників, додаючи при кожнім коротку відомість про його життя і працю. Ся книжка була готова в цвітні 1876 р., а вже 18 мая того року вийшов царський указ, пам’ятний по всі часи в історії нашого слова в Росії, указ, яким зовсім заборонено уживання української мови в друку: заборонено друкувати по-українськи всякі наукові і популярні книжки, переклади з чужих язиків, а також довозити українсько-руські книжки з-за границі. Уряд «царя освободителя» Олександра II думав сим нечуваним указом відразу зав’язати очі й уста більше як 15-мільйоновому народові.

    Разом з тим уряд зробив усі почини наукової праці в Києві: розв’язав тамошній відділ Географічного товариства, усунув із університетської кафедри Михайла Драгоманова, на якого набрехали були галицькі москвофіли, буцімто він у Галичині бунтував народ. Здавалося, що над Україною знов заляже темна хмара, так, як по ударах 1862 р. Але так не сталося. Народна сила виросла вже була за той час, народна свідомість зміцніла. Драгоманов виїхав за границю і іменем українців вивів кривди українського народу перед очима всіх освічених народів. Українці, особливо молодші, кинулися друкувати свої праці в Галичині і загалом у Австрії, видрукували в Празі перше повне видання Шевченкового «Кобзаря», якого перший том російська цензура рада-нерада мусила пустити до Росії. Сам російський уряд побачив, що зробив велику дурницю, і хоч не мав відваги скасувати указ 1876 р., та все-таки по якімсь часі почав помалу звільнювати тиску, розуміється, не добровільно, а уступаючи перед натиском з різних боків.

    Одним із тих людей, що не стратили духу під сим великим ударом, був і Олександр Кониський. Навпаки, власне тепер, коли усунулися інші, гарячіші, але менше витривалі, він станув у першім ряді. Бачачи, що його читанку цензура не пустить у світ, він постановив, держачися слів указу з р. 1876, друкувати в Росії хоч те, чого той указ не забороняв. А не забороняв він українських повістей, віршів, народних пісень… І ось Кониський узявся зладити збірочку кращих творів своїх, а надто недрукованих іще поезій Шевченка, Костомарова, Щоголева, Лиманського, Мордовця, Нечуя-Левицького, та кількох оповідань, записаних із народних уст. Збірочка звалася «Батьківщина»; Кониський пильнував, щоб у всій книжці не було нічогісінько такого, до чого би могла причепитися цензура. Та дарма — «Батьківщини» не позволили друкувати. Се однак іще не знеохотило Кониського. Переробивши наново матеріал, поміщений у «Батьківщині», дещо додавши, дещо викинувши, він зладив нову збірочку «Луна» і таки добився того, що цензура пропустила її. Се була перша поважніша українська книжка, видана по забороні 1876 р. Дехто, в тім числі й Кониський, надіявся, що настала пора добиватися повного скасування тої заборони. Наразі Кониський хотів перемінити «Луну» на часопись, що виходила би раз на місяць, але в цензурі йому сказали, що на се ніяк не позволять. Тоді він зладив другу збірку під тим самим титулом, бажаючи видавати «Луну» книжками хоч раз на рік. Другу книжечку таки ще пустила цензура, але дальших — ні. В українських виданнях не сміло бути ніякої постійності і однотяглості, щоб дехто не подумав, що українство — то справді якась сила, якась громада людей робучих і таких, що згідно йдуть до одної цілі.

    В житті Кониського зайшла тим часом ще одна подія, що свідчила про те, що його діяльність здобула йому прихильність широкого кругу людей, але разом з тим придбала йому нових ворогів. В р. 1878 його вибрано до міської ради в Києві. І тут він зайнявся живо працею на користь громади, але через се нажив нового лиха. На нього накинулися люди, що досі спокійно і без контролю завідували міським добром і яким Кониський був невигідний. Про нього почали розпускати брехні зразу усно, а далі — в газетах. Кониський запізнав одного такого газетяра, київського професора Піхна, до суду, доказав безпідставність його клевети, і Піхна засудили на 3 місяці в’язниці. Але се не переконало людей, недоступних для ніяких переконань. Московські газети почали балакати, що суд присяглих, який судив справу, складався з українофілів і Піхна засуджено для того, що він ворог українства. Відтепер газета, якої редактором був Піхно, урядовий «Киевлянин», почала раз у раз нападати на Кониського, та вже не за особисті, а за політичні злочини, про котрі можна було говорити натяками невиразно і без доказів, знаючи, що за се покривджений не буде міг потягнути кривдника до суду.

    Та не такий чоловік був Кониський, щоб, вийшовши на війну, по першім вистрілі зараз і кидати оружжя. Він знав, що «на те й лихо, щоб з ним битися», і не покидав того діла, до якого взявся. В році 1880 — 81 була в Росії доба великого розворушення. Молодіж бунтувалася і революційна партія кинулася вбивати ненависних урядників; губернаторів, ворогів усякої свободи. Здавалося, що ось-ось настане для Росії день свободи, що цар дасть конституцію. Цензура послабла, газети в Москві і Петербурзі писали так свобідно і сміло, як ніколи перед тим. Підняли голову й українці. Заговорили про потребу скасування заказу з р. 1876, заведення української мови в народних школах. Дванадцять радних міста підписали петицію, уложену Кониським, щоби одну київську школу назвати школою Шевченка. Але смерть царя Олександра II, якого дня 13 марта 1881 р. вбили революціонери на одній з головних вулиць Петербургу, розвіяла всі надії на полегшу. Новий цар Олександр III по короткім ваганні завзявся задушити в Росії всякі пориви до свободи і душив їх десять літ, поки й сам через се не ліг у могилі. Задушено й українську справу, розуміється, наскільки се було в силі гнобителів; довести її зовсім до загину або бодай до такого десятилітнього сну, як 1862—1872 [рр.], було вже неможливо.

    В тих роках тяжкого тиску Кониський переносить свою діяльність головно до Галичини. З галицькими русинами він ніколи не переривав приятельських зносин, а тепер ті зносини стали ще значно ширші й тісніші. Від 1884 року Кониський майже щороку літом приїздить до Галичини, їздить по краю, буває в Чернівцях, Станіславові, Стрию, Коломиї, Микуличині, Підбужжі, Чорткові обертається серед молодіжі й старшої інтелігенції, серед селян і міщан, духовних і світських. У Галичині його всюди стрічають радо, бо тут, де він друкував найбільшу часть своїх писань, його працю знали й цінили більше, ніж на Україні, де він друкував мало, та й то переважно не під своїм іменем. У 1885 р. святкували львівські русини 25-літній ювілей його письменської діяльності. Се було дуже не в смак нашим москвофілам, тим більше що Кониський ніколи не ховався зі своїм обридженням до тих людей, що, вислугуючись урядові, ворожому не лише українській справі, але також свободі, письменству та розвоєві московського народу, цураються свого рідного і топчуть у болото всі найкращі змагання поступових людей цілого світу. Від першого побуту Кониського в Галичині наші москвофіли не переставали писати на нього напастей у газетах і доносів до російської поліції і довели до того, що 1885 р., коли Кониський із Галичини вертав до Росії, його в Волочисках арештовано, передержано цілу ніч у вагоні, а потім відставлено до Києва. Тут його вправді пустили на волю, але над ним зарядили слідство, яке тяглося цілих 16 місяців. На підставі галицьких доносів йому закидали, що «він тягне до Австрії і хоче відірвати Україну від Росії». Кониському не тяжко було виказати цілу безглуздість такого доносу, але проте російські урядники раді були позбутися Кониського і запроторити його хоч би на край світу. І хто знає, чим було би скінчилося се діло, якби Кониський, не можучи діждатись його кінця, не був обернувся з поданням до самого царя. Він вияснив справу докладно, і цар велів залишити слідство, а тільки уділити Кониському урядове упімнення.

    Знов якийсь час могло здаватися, що в Росії повіяло лагіднішим духом супротив українства: цензура пропускала деякі книжки, дивилася крізь пальці на те, що українці пренумерували галицькі газети, особливо літературну «Зорю». І знов Кониський пробує добитися скасування заказу з 1876 року. В серпні 1889 р. він подає міністрові внутрішніх справ подання про утиск українського слова. Він доказує, що причиною тих утисків були доноси людей злої волі, виказує безпідставність тих доносів і величезні шкоди, які приносить утиск українського слова, спиняючи просвіту мільйонів української людності: вкінці вияснює безхосенність заказу 1876 р., який не спинив розвою українського письменства, а російському урядові причинив клопотів. Та й се подання не переконало російських верховодців; заказ 1876 р. лишився нескасований і досі.

    Се був останній голосний виступ Кониського в Росії. Переконавшися, що сею дорогою годі добитися чогось путнього, він покинув усяку надію на переконування московських урядників. При тім і українська громада в Києві не підпирала його в його заходах так, як він собі бажав, а навіть усунулася від нього зовсім з виїмком кількох людей. Чому так сталося, не знаємо докладно, досить, що Кониський стояв у Києві якось осторонь від українських гуртів, хоча по всіх містах широкої України мав багато щирих прихильників і старих приятелів; з якими не переривав зносин ніколи.

    Невесело зложилися й домашні відносини Кониського, так що восени 1888 року він приїхав до Галичини з наміром не вертати більше до Росії. Але обставини зложилися так, що він по кількох місяцях таки вернув до Києва. За його почином зав’язалися в Галичині дві справи, що відтепер стали головним предметом його заходів і заповнили собою останні роки його життя.

    IV. Останні роки життя. 1889-1900

    Ті дві справи, про які ми оце згадали, се була справа русько-польського поєднання і справа нової організації Товариства імені Шевченка та здвигнення при нім наукової праці. Про сі дві справи нам треба тут поговорити докладніше, наскільки се можливо, щоб зрозуміти і відповідно оцінити діяльність Кониського в останній добі його життя.

    Як відомо, в Росії, крім великоруського, чи то московського, народу, живе ще багато інших народів: українці, поляки, литовці, німці, фіни, татари, кавказці і багато напівдиких азійських народів, як-ось: киргизи, туркмени, башкири, тунгуси, якути, чукчі і т. д. Більша часть тих народів, заким прийшли під Росію, жили своїм власним життям, мали свою управу, а деякі мали свої держави, свою освіту. До таких належать головно поляки, фіни, українці і деякі кавказці (грузини). Всі ті народи сидять по різних окраїнах Росії, на південь, захід або північ від властивих москалів. Діставшися під російську управу, ті народи були звичайно більш освічені від властивих москалів. Їх історія під Московщиною — то був звичайно не зріст, але нидіння та гноблення. Так і здається, що з лісів та болот родовитої Московщини раз у раз напливає на ті окраїни хвиля московських урядників та солдатів і душить, висисає, гнобить окраїни.

    Як душила Московщина Україну від самого 1654 року, від Переяславської угоди, про се було вже оповідано в книжечках «Просвіти». Але і з іншими окраїнними народами було — і досі є — не ліпше. Московський урядник усюди одинаковий, усюди любить панувати над темнотою і душити просвіту, всюди любить здирство, краде, руйнує і ніяк не може знести нічого такого, з чим не звикся в своїй Московщині. Горе багатим, просвіченим, самосвідомим людям, що дістануться в його руки! Багато витерпіли під Росією поляки. Вони мали свою державу ще до 1794 року, а й потому ще, під Росією, їм надано було 1815 року окрему конституцію, окреме міністерство, окреме військо, окремий сойм. Та що з того! Московські урядники не могли знести тої крихти польської свободи. Вони всюди вмішувалися в усі справи, не допускали до виконання законів, обкроювали права, висисали з краю гроші, дражнили поляків, поки ті 1831 року не зірвалися до повстання. Прийшло до війни, в якій поляки кілька разів побили російське військо, але вкінці таки Росія здушила повстання. Тепер настав празник для неситого московського урядництва! В Польщі господарювали вони по-своєму, грабували, висилали тисячами на Сибір винних і невинних. Давніші права поляків скасовано; москалі почали притіснювати польську народність і в урядах і в школах. Ще гірші часи для поляків настали по другім повстанні, що вибухло було в січні 1863 року. Так як той вітер, що хотів змусити подорожнього, щоби скинув сардак, і в тій цілі дув щораз лютіше, так само й москалі чимраз новими притісненнями й самоволею старалися докучати полякам, та й при тім у своїх газетах усе падькали й нарікали, що поляки ані-руш не хочуть любити їх.

    Ми вже сказали вище, що в роках 1861—1862 поляки, готуючися до повстання, пробували притягти на свій бік деяких українців, а, не можучи позискати їх, почали кидати брехні на весь український народолюбний рух. Певна річ, українському рухові вони тим сильно зашкодили, але польській справі не помогли. Повстання, приготоване на Україні, задушили самі українські селяни; коло Соловіївки і в інших місцях українські селяни, воружені в сокири, вила та ціпи, кинулися на купи повстанців, деяких побили, інших поарештували і повіддавали в руки властей. Зате з інтелігентних українців, особливо з таких, що служили в російськім війську, деякі перейшли до повстанців. Між ними годиться згадати особливо молодого, гарячого і щиро народолюбного чоловіка Потебню, що, бувши російським офіцером, перейшов до польського повстання, бився хоробро, та коли побачив, що повстання мусить упасти і що більшість повстанських ватажків має на думці зовсім щось інше, а не свободу простого люду, сам собі відібрав життя.

    Тут, на Україні, в часі того повстання перший раз поляки оберталися до українців, щоб ставали з ними разом до бою з москалем, а потім — обіцювали — русько-польські відносини уложаться на підставі красних слів «wolni z wolnymi, równi z równymi». Ті слова потягли й Потебню й інших щирих українців до повстанського табору. На жаль, поляки пізніше своїми поступками так забрукали і знеславили ті гарні слова, що нині вони, як скасована монета, стратили всяку вартість.

    По упадку повстання поляки в Росії опинилися майже так само на споді, як і українці. Правда, перед повстанням вони мали далеко більше, то, хоча й стратили далеко більше, ніж могли стратити українці, все-таки їм ще далеко більше й лишилося. Та проте почуття дізнаної страти і щораз нових кривд та докучань з боку російських властей у поляків було дуже живе. Не перестаючи ніколи думати про відзискання того, що стратили, вони пильно слідили й за тим, чи для нової боротьби не можна би їм знайти союзників. Новий рух, який почався на Вкраїні коло 1872 року, звернув на себе їх увагу. Коли б українство мало зробитися силою, то вже ж для поляків було би корисніше мати його по своїм, ніж по противнім боці. І от майже від того самого часу починаються проби порозуміння поляків з русинами-українцями в Росії.

    Розуміється, се не були ніякі збори ані громадські наради — в Росії се й досі неможливе. Зійдуться два-три знайомі, поляки й українці, та й балакають при склянці чаю, ніччю в самотнім покоїку, озираючись, чи не підслухає хто. Говорять про можливість хоч якого-будь ширшого порозуміння, спільного ділання, але такого обережного, щоб власті й не догадались, — і, звичайно, на такім говоренні й кінчиться. Давні досвіди і прикрі пригоди змушують одну й другу сторону не довіряти собі взаїмно, зволікати з кожним рішучим словом. Але спільна нужда, спільні утиски чимраз частіше зводили докупи двох віковічних противників — поляків і українців, і конечність спільної боротьби зі спільним ворогом, російським абсолютизмом, виявлялася чимраз виразніше.

    Але ж є таке місце, де поляки стикаються з русинами і де про такі речі, як помірення обох народностей, не тільки можна, але й треба було раз у раз говорити явно і прилюдно. Се Галичина, де конституційний порядок розв’язав руки одному й другому народові і де боротьба обох народів від першої хвилі свободи велася в найрізніших формах на всіх полях національного і духовного життя. Не диво, що на Галичину звертали увагу і поляки і українці в Росії. Всі ті, хто звідтам пробував мати якийсь вплив на галицькі справи, мусили зачепити за справу поєднання поляків з русинами; упоминали до згоди, радили галицьким полякам робити уступки русинам, а русинам радили не засклеплюватися в своїх тісно партійних інтересах, але дивитися на речі з ширшого погляду і шукати спільного ґрунту до спільної праці з поляками.

    Першим українцем, що приїхав до Галичини з виразною думкою — погодити русинів з поляками, був славний письменник, Шевченків товариш Панько Куліш. Куліша тягли до поляків його спомини з молодих літ, знайомості, пороблені в Варшаві, де він служив по р. 1864, і блиск тої панської культури, яку він віднаходив у старих польських актах та споминах. Зате від русинів у ту пору (1881 р.) він зовсім був відстав, а про весь український народ писав зневажливі вірші:

    Народе без пуття, без честі і поваги,

    Без правди у завітах предків диких,

    Ти, що постав з безумної одваги

    Гірких п’яниць і розбишак великих, —

    так, немовбито всі українці споконвіку й не мали іншої роботи, як пиячити й розбивати. Про ведення політики, особливо в конституційній державі, так само як і про галицькі справи Куліш не мав ніякісінького поняття, з русинами не пробував порозумітися і нав’язав переговори з поляками в своїм власнім імені. Коли його запитали, чого би він бажав для русинів, він не знав, чого жадати, і зажадав, щоб поляки зложили на його руки мільйон ринських, а вже він з тими грішми наверне русинів до згоди. Поляки зараз побачили, що мають перед собою людину, яка й сама не розуміє, що робить, і обіцяли дати мільйон, але невеличкими ратами, так щоб справа затяглася на яких сто літ, а самі тимчасом заходилися реформувати руських василіан при помочі єзуїтів. Довершення сеї реформи відразу отворило очі Кулішеві, він перервав балакання з поляками і вернув назад до Росії, вмивши руки від усякої політики.

    Але і по тій невдалій Кулішевій пробі, що була роблена на власну руку, без порозуміння не лише з галицькими русинами, а й з російськими українцями, розмови поляків з українцями про потребу якогось погодження в Галичині не переривалися. Такі розмови велися і в Швейцарії, і в Женеві, де тоді жив славний український письменник Драгоманов, і у Львові, і в Києві та інших українських містах. Як і коли в таких розмовах брав участь Кониський — не знаємо. Певне те, що він, уроджений на лівім боці Дніпра, де поляків дуже мало і де вони ніколи так не докучали українському народові, як по інших сторонах, знайомий переважно лише з чесними і щирими поляками, такими, що щиро бажали добра своєму народові без кривди для інших, здавна хилився до згідного життя українців з поляками. Ще в 1862 р. у вірші «Моє бажання» він заявляв, що бачить долю і будущину України не в старім козацтві:

    Не в тім, щоб, вибившись на волю,

    З ляхами знову воювать

    Да кров слов’янську проливать

    І засівать трупами поле.

    Я даром сліз не проливаю:

    Слов’ян усіх в одній сім’ї

    Побачить хочеться мені.

    Як би мала бути уладжена та «слов’янська сім’я» і чим би мали бути в ній русини-українці: чи синами-господарями, чи дроворубами та водоносами, про се Кониський ніколи не вдавався в докладніші розмови. Правдоподібно й він дався спіймати на гарні слова «wolni z wolnymi, równi z równymi». Досить того, що 1888 р. Кониський приїхав до Галичини з думкою — розпочати роботу коло помирення галицьких русинів з поляками.

    Треба тут відразу піднести, що проба Кониського була далеко ліпше обдумана і опиралася на ліпшій знайомості галицьких справ і потреб, ніж Кулішева. За Кониським у тій пробі станула значна часть видніших українців, що готові були підпирати його змагання, коли за ними стануть також видніші Галичани; були й такі українці, що казали: будемо підпирати ті заходи, коли за ними стане й Драгоманов. На своє лихо, Кониський не вірив, аби се було можливо звести під один дах польсько-руської угоди і українців, і поляків, і галичан, і Драгоманова. Він бажав певно тої угоди, але боявся сварки, яка б певно вибухла при прилюднім обговорюванні справи; може бути, що й самі поляки, практичні політики, радили йому зробити діло тихо, без шуму, при помочі мужів довір’я. Се ввело Кониського відразу в фальшиве положення. Він мав вербувати в Галичині співробітників до свого діла, а чув, що не може сказати їм усієї правди. Оскільки знаємо, одинокий чоловік, якому він довірявся вповні, був Олександр Барвінський, тоді професор учительської семінарії в Тернополі. Інших старався Кониський притягати до діла наосліп, говорячи кожному що іншого про цілі роботи. Се була велика помилка, котра тяжко помстилася на цілій справі. На нещирості і взаїмнім обдурюванні не можна будувати ніякого тривкого будинку, особливо в справі такій важкій та запутаній, як поєднання двох народів, між котрими довгі віки кривд і ураз нагромадили тернову перегороду нехіті та недовір’я.

    Кониський швидко пізнав свою помилку і, чуючи себе нездібним вести справу в Галичині, зложив її в руки п. Барвінського, а сам вернув до Києва. Правда, він і далі не переставав підпирати політики п. Барвінського і піддержувати заснованого для ведення сеї політики місячного письма «Правда», але чув сам, що його слово стратило для галичан притягаючу силу, яку мало вперед. Одне тільки радісне враження виніс він із цілої тої політичної проби, воно давало йому певність, що проба не зовсім пропаща і таки мусила причинитися до зросту українства і приблизити кращу будущину рідного краю. Се було те, що наслідком «угоди» на Львівськім університеті засновано кафедру руської історії з руською викладовою мовою і на сю кафедру покликано щирого українця, ученика славного київського історика Антоновича, Михайла Грушевського. Можна сказати, що се був найважніший, а може й одинокий тривкий здобуток тої, започаткованої Кониським русько-польської згоди в Галичині.

    В тіснім зв’язку з сим стояло інше діло, яким турбувався Кониський під час свого побуту у Львові 1888 р. Се була переміна заснованого за його почином Товариства ім. Шевченка на Наукове Товариство ім. Шевченка, з тою метою, щоб воно зробилося огнищем і розсадником наукової праці на всю Україну. Особливо відколи на чолі того перестроєного товариства станув проф. Михайло Грушевський, воно справді здужало розвинути гарну діяльність і причинилося вже й досі немало до з’єднання руському народові честі й поваги у своїх і у чужих.

    І ще одна важна, особисто для Кониського важна справа в’яжеться з тою переміною Товариства ім. Шевченка на наукове. Уважаючи першим обов’язком сього товариства видати повний життєпис свого патрона, він узявся сам до сеї праці і присвятив їй останніх десять літ свого життя. Він зібрав увесь доступний йому матеріал, об’їхав рідні сторони Шевченка, порозпитував сотки людей, постягав листи, спомини, урядові документи, старі газети і т. ін. і на основі сього написав дуже гарну й докладну книжку про Шевченка, найдокладнішу з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря. Книжка Кониського — то не холодне оповідання, то гаряче возвеличення Шевченка, якого Кониський уважав найвищим світом, правдивим генієм і пророком українського народу. Друкована зразу частками в виданнях Наукового Товариства ім. Шевченка, вона 1898 р., в 25-ті роковини заснування товариства, вийшла окремою книжкою (перша половина), потім 1899 р. вийшла ціла по-російськи, а недавно (1901 р.) вийшла й друга половина по-українськи. Сею книжкою Кониський поклав найкращий пам’ятник і Шевченкові і собі самому.

    Його здоров’я в останніх роках було дуже слабе. Він мусив кожну зиму проводити в Криму, бо в Києві йому було занадто холодно. Та проте він до останньої хвилі свого життя не переставав працювати і пером і живим словом. Він дожив тої потіхи, що в останніх роках, по смерті царя-душителя Олександра III, в Росії повіяло знов трохи вільнішим і для українства прихильнішим духом. Се додало йому нових сил до праці. Він писав оповідання і спомини про різних людей, розпочав у Росії друкувати повну збірку своїх оповідань (за життя видав їх три томи), злагодив до друку повну збірку Шевченкових листів і т. д. І тепер він найлюбіше летів думками на поле народної просвіти, нав’язував особисті зносини з молодими сільськими вчителями, семінаристами та попами. Пару день перед його смертю під його проводом зав’язалася в Києві спілка для видання українських книжок для простого народу. Серед такої невтомимої праці заскочила його смерть.


    --------------------------------------------------------------------------------

    Примітки

    Публікується за виданням: Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. – Львів : Вид-во товариства »Просвіта», 1901, 36 с.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Іван Франко "Новини нашої літкратури"
    Іван Франко Мозаїка із творів,
    що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах



    Володимир Винниченко. Краса і сила. Видавництво «Вік».
    У Києві 1906, стор.411.

    «І відкіля ти такий узявся?» — так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких у оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонкоартистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш: українське, московське, калічене й чисте як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. «І відкіля ти взявся у нас такий?» — хочеться по кожнім оповіданні запитати д. Винниченка.

    Перше з поміщених тут оповідань, що дає свій титул цілій книжці, «Краса й сила», — се малюнок із життя тих подонків та відпадків суспільності, яких душу відкрив або й роздмухав трохи Максим Горький. Соціальне положення тих людей наш автор малює вірно і влучно, але дивиться на нього його власними очима: вони зовсім не тужать за іншим станом, хоч і відчувають прикрості свого побуту. Те, що зі становища суспільності злочин, крадіж, проституція, ошуканство, — тут не має ніякого значення, тут се просто «робота», щоденне заняття, спосіб життя. Як у кожнім іншім фаху, так і тут невдача в «роботі» грозить немилими пригодами, але такі пригоди, як тюрма, бійка і т. д., для них не мають ніякісінького етичного значення; се ж розуміється само собою, на се тільки один спосіб: бережись! І у автора нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться ані на тих людей, ані на суспільність, що їх зробила такими. Се все у нього зовсім натуральна річ, так як для геолога зовсім натуральне те, що внизу лежить граніт, на ньому крейдяна верства, а там далі глинка та плодюча земля. В кожній верстві є свої поняття, свої вподобання, своя сила й своя краса. От на такім тлі малює наш автор три фігури: двох парубків-злодіїв і дівчину, що, стоячи між ними, грається ними обома. Один із них, Ілько, то для неї ідеал краси, а другий, Андрій, то ідеал сили волі. Сей контраст автор малює дуже ярко і на дрібних, ніби буденних фактах та розмовах показує хитання дівочої душі між тими двома полюсами, поки рішучий конфлікт, бійка між суперниками, в якій один одержує тяжку рану, а другий засуд на довголітню каторгу, не рішає й її вибір на сторону каторжника. Се оповідання, з яким Винниченко уперше виступив на поле українського письменства, було й першим його тріумфом; воно збудоване дуже гарно, визначається незвичайною драматичністю та ярким колоритом, а при тім певною, пластичною і вірною характеристикою дієвих осіб. Ярмаркові сцени, разом з тим поле попису обох героїв у їх «роботі», передані з гумором і свідчать про те, що автор уміє добре обсервувати життєві події.

    Прегарно скомпоноване також друге оповідання «Заручини», що було окрасою одного з товстих літературних збірників ще за часів небіжчика абсолютизму. Як у попереднім сферу злодіїв та передміських «жуліків», так тут сферу університетських студентів та тих буржуазних верстов, що стикаються зі студентами, автор малює майстерно, певними і пластичними рисами. Студент Семенюк закоханий в панночці Галі, дочці вдови полковниці, з якою познайомився у її сусіда Сухобрієва, де давав приватні лекції. Галя вдає ідеалістку, читає книжки, що він дає їй, цікавиться українським питанням і доводить його до кохання, що сьогодні має завершитися їх заручинами. І автор розводить перед нами картину товариства студентів та купчиків, що зійшлися на заручини, характеризує весь той світок «умеренности й аккуратности», в якім за рожевими заслонками скромності, доброго виховання та ідеалізму криється брудота та рафінована розпуста. Семенюка гостять, упоюють до нестяму, будять «на заручини» — показується, що його Галя заручується з чоловіком, яким бридилась і гордувала, а його бажала звербувати собі на приятеля дому.

    Найбільше розміром і найбагатше виведеними в ньому типами — оповідання «Голота», майстерна проба змалювання немов у перекрою важкої доби в житті нашого народу — переходу від спокійного хліборобського стану до повної пролетаризації. Тою перехідною добою являється служба в панськім дворі. Винниченко малює нам з великою силою і вірністю немов серце тої верстви — нутро «чорної кухні» при панській економії, немов оазис сірої барви між селом з його густою недолею та рідкою поезією і панським двором у блискучім освітленні. Тут бачимо наглядно, як ломаються давні моральні устої сільського життя, як простий сільський розум позбувається звільна всіх ілюзій і всі карти житія ставить на одно гасло — дбай за себе самого! З двора в злудному світлі пливе лише запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі, приміром] Андрій, хоч ще ніби вважаються господарськими синами, все-таки мусять служити і заробляти в дворі і, мов риба об лід, б’ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат. Із сього соціологічного погляду оповідання «Голота» одно з найглибших і найкращих у Винниченка.

    Що значить «ловити життя на гарячім учинку» і в моментальних знимках показати всю його глибінь та різнобарвність, се найліпше бачимо на чудовім нарисі «Біля машини». Тема найпростіша, яку тільки можна здумати: серед українського лану в літню спеку працює молотилка, її обслуговує невеличкий гурток сільських зарібників, над ними держить догляд економ Ґудзик — ось і все. А гляньте ви, який живий, пластичний малюнок зробив із сього Винниченко! Скільки драматичного життя вніс у нього! Якими тонкими, ледве замітними рисами схарактеризував головні дієві особи — економа Ґудзика, безхарактерного панського підлизня, що всею душею ненавидить селян, яких праця годує його, опозиціоніста та бунтівника Карпа, його ніби суджену, що тут же при нім легкомисно віддається паничеві Ясьові для хвилевої втіхи, — і зрозуміємо ту глуху, дику ненависть до панів, якою палає українське селянство і яку показало в недавніх розрухах.

    У Винниченка гарна рука не лише в малюванні селян та пролетаріїв, але також у представлюванні інтелігентних сфер. Ми бачили се вже в «Заручинах». Сю саму сферу міської буржуазії малює нам нарис «Контрасти», хоча сей малюнок і не глибокий, а обмежається на зазначенні контрасту між тою назверх блискучою, веселою та гулящою молодіжжю і бездомною біднотою українських пролетаріїв-бурлаків. Менше цікаві оповідання «Антрепренер Гаркун-Задунайський» та «Мнимий господин». Перше з них представляє мізерію акторського життя в глухій українській провінції, а друге — сценки з воєнного життя, де балакучий фельдфебель, помішаний на тім, що у нього в животі якась хвороба, всю ніч не дає спати своїм підкомандним воякам, утомленим цілоденною службою.

    З усім тим ми вважаємо сей том оповідань із найкращих дарунків, якими обдарувало нас видавництво «Вік». Не заступаючи вповні попереднього збірника оповідань д. Винниченка, виданого львівською видавничою спілкою і приступною тепер і в Росії, він дає кілька оповідань, яких не було там.


    --------------------------------------------------------------------------------

    Примітки

    Подається за публікацією в «Літературно-науковому вістнику» (1907, т.38, кн. 10, с.139 – 141).

    Краса і сила на сайті «Український центр».

    Заручини на сайті «Український центр».

    Голота на сайті «Український центр».

    Біля машини на сайті «Український центр».

    Контрасти на сайті «Український центр».

    Антрепренер Гаркун-Задунайський на сайті «Український центр».



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Уривок із " Переднього слова" до збірки " Із літ моєї молодості"
    ... Я не з тих письменників, що звикли нарікати на суспільність та на читачів, ані не з тих, що звикли підладжувати свою працю під пануючий смак своєї громади. Занадто високо розуміючи покликання письменника, я не раз у критичних хвилях не вагався стати вперекір пануючим напрямам і ніколи не переставав виступати проти безтямності, тупоумія та заскорузлості не лише серед суспільності, але також і, особливо, серед тих, що беруться провадити та просвічувати її. Не можу сказати, аби ті могутні противниці не платили мені щедро глухою ненавистю, завзятими нападами та клеветам, явним і таємним поборюванням моїх змагань і моїх праць. Так воно, мабуть, і мусить бути. Та, проте, я не нарікаю ані на своїх противників, ані тим менше на свою суспільність, у якій бачу та почуваю чимраз більший зріст духового життя, культурності, дружності та жертволюбності, що творить окрасу всякого життя.
    Жию вірою й надією, що ті високі духові прикмети будуть розвиватися чимраз краще серед нашого народу і що я дожию ще часів, далеко щасливіших та радісніших від тих, які прожив досі.
    В своїй праці оце близько 40-літній літературній діяльності я переходив різні ступні розвою, займався дуже різнородною роботою, служив різним напрямам і навіть націям, бо доводилося попрацювати немало, крім нашої української, також польською, німецькою та російською мовою. Та скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка - служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя. Може, власне тому, що я непохитно стояв на тих основах і йшов за тими провідними зорями, я не міг удержатися на все ані при галицько-руських русофілах, ані при галицько-руських народовцях, ані при галицько-руських радикалах, ані при польських демократах та поступовцях, ані при німецьких поміркованих соціалістах, ані при соціальних демократах польських, німецьких та руських, і завше виходив із їх рядів, коли побачив у них недобір чи то сумління, чи то знання, чи то почуття обов'язку...
    Писано дня 2 мая 1913.


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -