Тетяна Дігай
Філософія війни
Критика

Володимир Погорецький. Шураві: Поезії. – Тернопіль: Астон, 2010. – 80 с.
«И мальчики кровавые в глазах…».
О. Пушкін

Крилатий рядок із трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» невипадково послужив епіграфом до моєї рецензії на збірку, про яку мова, адже поетичні візії-образи, що народжені різними поетами у різні епохи, викликали у мене схожі емоційні реакції: потрясіння!
Володимир Погорецький (родом із села Полівці, Чортківського р-ну на Тернопільщині) – поет, журналіст, видавець, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-політичного журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ», живе у Чорткові, невеликому містечку на заході Подільської височини, а історично – на сході Галичини, тобто на перетині світоглядів і доль ( згадаймо, що Чортків якийсь час був обласним центром, коли Тернопіль після Другої світової лежав у руїнах). Про себе поет говорить скупо, без пафосу: «Народився, вчився, женився...». В. Погорецький – учасник бойових дій в Афганістані, кавалер ордена «За заслуги», автор і упорядник поетичних і прозових книг, зокрема, «Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область» (2002), «Обпалені війною» (2009) та інших.
Як і чому народилась збірка, про яку мова? Її назва походить від «шураві» – так називали на афганській війні радянських солдат. І хоча поезії В. Погорецького навіяні не тільки цією війною, її мотив присутній майже у кожному вірші, котрих у збірці – 62. Поет щиро і щедро розкриває таємниці своєї душі, розрізаної навпіл болем та образою за змарновані роки свого життя і загиблих побратимів: «Кричать золотоокі мінарети // Руїнами священної стіни. // Не вбивці ми. Між нами є поети, // Яким гірчить присяга до війни».
Зосередженість на пережитому суттєво вплинула на лексику, образність, метафори: «Скровавлене літо над світом, як помаранч (...) у ряд шикуються гроби (...) Могили встали на диби, перекопала смерть підземні ріки…… весь світ, неначе мертвий лебідь, стоїть і споглядає власний труп». Коли не вистачає слів, поет використовує власні новотвори: «Барву неба розвидень розплів // Ув озерцях-очах, серцеквіті (...) Сонцебрів’ям над горлом криниць // Запалали оґолені душі (...) Ось хмарочолля днів Господніх (...) Он пам’ять розпустила сиві коси // І котить понадсвіттям віз» (...) У небі густих білоднів (...) Раює день собі золотовіршем» (виділення мої – Т. Д.).
Філософське мислення В. Погорецького має всі ознаки сучасного неоднозначного погляду суспільства на події афганської війни та її страшні наслідки, за котрі заплачено життями хлопців, яких ніхто не спитав, а чи вони хочуть умирати? Але у строфах читач не знайде прямих інвективних звертань до винуватців загибелі «мільйонів розхристаних душ», за поета це робить його Муза: «Страшно. А жменя іуд // Під рядна ховає проценти, // Сурми скликають на Суд, // Смерть розставляє акценти».
Наступна цитата, на мою думку, вельми характерний приклад сповідування поетом засад естетики модерну – творення художніх образів містить виразні риси сюрреалізму, тобто розщепленої реальності: «І божеволіють солдати, // Коли сміються автомати, // Шугають душі в позасвіття // Невінчані… (...) Автомати співають хором (...) Очі ненароджених синів». Кожен оксюморон, як нервовий експресивний виплеск: автомати сміються, співають, а стан божевілля – нормальний стан для солдат, які вмирають невінчані, бо ще дуже молоді! І під той регіт, а чи поховальний спів, їм ввижаються їхні сини, котрі вже ніколи не народяться. Моторошна картина!
Сакральність душебуття поета в атмосфері конкретики абсурду (адже молоде життя і смерть – речі несумісні!) змальована витонченими образами, що викликають в уяві пастелі, створені пензлем Небесного Творця, і, попри все, дарують надію зболеному серцю.
Весна всміхнулась до бджоли,
Лелеки сонце цвітом вкрили,
Воскресли стоптані могили –
Загублені хтозна- коли.

Євген Баран
«Ліри високої сонячний лан»

Володимир Погорецький. Шураві: Поезії. – Тернопіль: Астон, 2010. – 80 с.
Володимир Погорецький з авторів, які кожною новою поетичною збіркою стверджують індивідуальне творче зростання. Бо ніхто би не впізнав у дебютній поетичній книжечці 1994 року сьогоднішнього поета, за винятком наскрізних ліричних «нут», з яких ще можна було говорити, і то з великими застереженнями, про творчий потенціял цього автора. Наскрізний ліризм і сьогодні залишається головною творчою рисою Погорецького-поета. І ця наскрізна лагідність, пастельність кольорів, легкість поетичного настрою є визначальними у творчому обличчі автора. Це при тому, що суспільні настрої, соціяльний викривальний контекст, але без тієї журналістської прямолінійности, теж присутні у його віршах. Володимир Погорецький вдало поєднав у своєму поетичному досвіді дві «нути»: ліричну і соціяльну, при цьому залишаючись в рамцях естетичного:
Ліри високої сонячний лан,
Космос поезії в зливі світанків.
Пісня блукає і б’ється до ран,
Виткана з ніжних серпанків.

Вітер густий задрімав у житах,
Пам’ять воскресла ще зрана.
Йду по життю, мов замислений птах, -
Ятріє задавнена рана.

Що ж до мотивів, то вони окреслені у передмові Ігоря Павлюка («Слово про друга»): Бог, кохання, природа, війна. Я б додав сюди ще вірші соціяльно-суспільної напруги.
Одним з наскрізних мотивів лірики Володимира Погорецького є мотив афганської війни. Нічого дивного: сам автор відбув в Афганістані в 1985-1987 роках, як кажуть, «від дзвінка до дзвінка», мав поранення, контузію. Афганістан для Погорецького – його кара і мука, він і досі відлунює в житті поета. Навіть назва збірки «Шураві» – так називали афганці радянських солдатів - підкреслює авторську «залежність» від тієї непотрібної війни. В одному з віршів, присвячених ще одному колишньому «афганцю» Василеві Слапчуку Погорецький так згадує ті події:
В пелюстя трун закуталась війна,
Кидає небо блискавиці в очі
І зазирає смерть у пащу ночі...
Цю чашу смутку випили до дна
З тобою ми, Василю, куцим літом...

А в двох інших віршах афганської тематики звучить авторське визнання: «Афган пече – сволота...»; «Та Афган не міліє в мені»...
У віршах соціяльно-суспільної тематики автор не подає конкретних подій, він витворює загальний настрій тривоги, болю, внутрішнього (не розчарування, ні!) переживання за долю своєї Вітчизни:
Тризубець беззубий в кокарді
Плететься, як лох в ар’єргарді,
Віншуючи день домовин.
І гени зів’яли на мливо, -
На серці не сумно, а сиво, -
Що там зацвітає полин.

(«Вже сон проступає на вікнах»)

Найорганічніший Володимир Погорецький у ліричних віршах (інтимній ліриці, пейзажних замальовках): у них багато світла, сонця, ніжності, тепла. Саме з цих віршів стає зрозумілим, що громадянська твердість і чіткість, яка є у поета, своїм корінням сягає афганського воєнного котла («Афганський синдром», так називалася автобіографічна повість Володимира Погорецького). Поет свідомий того, що слово є відповідальністю і зброєю, і він готовий служити поезії як її вірний і відданий солдат.
Поетична мова Володимира Погорецького на перший погляд проста, без засилля метафор, інтелектуально-філологічної гри. Але це видимість простоти: за кожним словом, кожним образом, кожною картиною чи настроєм лежить індивідуальний досвід, заагажований в регіональний ландшафт (рідне село поета Полівці, Чортків), який вписаний в загальноукраїнський («квітне сивий Борисфен») і є важливою складовою космічного універсального буття («У всьому є початок і кінець... // Спинився світ перед порогом бунту»). І завжди, у цій видимій простоті несподівано зринає образ, метафора, яка перетворює невибагливу візуальну картину в універсальний ключ розуміння і сприйняття/прийняття світу.
Поетична збірка Володимира Погорецького «Шураві» засвідчує індивідуальний авторський прорив до слова, яке здобувається творчої зрілости і чіткости. А це означає, що Володимир Погорецький стає в ряд поетів, які заслуговують, аби до їхнього слова прислухалися. І не просто прислухалися, а слухали їх і чули.

Крапля ритуального бою

Опубліковано Anonymous в пт, 09/24/2010 - 00:06.
• Критика
Погорецький Володимир. Шураві: Поезії. – Тернопіль: Астон, 2010. – 80 с.

Поезії Володимира Погорецького вирізняються сакральністю та ритуальним ліризмом. Збірка багата на неологізми: «серцеквіти», «сонцебрів’я», «розвидень», «понадрання», «сонцеквіт», що робить її оригінальною. Кожен рядок несе певне смислове навантаження: «Здійнялось сіре сонце феєрверком/ І згасло на небеснім рукаві,/ На кладовищі гір під вечір смеркли/ Тіла пополотнілих шураві». Вірші образні, тому, як формально так і змістово, створюють новий архетип творчості поета. Мотив кохання на тлі війни гармонійно поєднується з Божественним зачаруванням природою: «Цілував апельсинові груди,/ Що тремтіли від зваби самі./ Танцював попід вікнами грудень/ І молилися ночі німі».
Відчуття духу війни теплиться у кожному вірші: «В долонях могилу розриту/ Ховає колючий бур’ян». І все ж ліричний герой вірить, що «нове життя народиться з роси, -/ Старе загубиться в розвіяній полові», бо всупереч усяких заборон «смерть розставляє акценти». Цікаво висвітлено архетип матері-вдови: «Оцей світанок, витканий із сліз./ Он пам’ять розпустила коси сиві/ І котить понадсвіттям віз». Сльоза матері – найщиріша: «На кладовищі квітнуть сльози мами,/ Зігнули світлі голови хрести».
Кожен шураві має свою афганську стежину, бо «цвіте годинник долі на лиці,/ Як повний місяць і пісень, і злата». Доля зрідка нагороджує сповна, адже здебільшого «в лаврових вінках – короновані тіні…». А світ увесь схожий на «мертвого лебедя», що «стоїть і споглядає власний труп».
І все ж невимовне щастя охоплювало солдата, якому пощастило повернутися додому: «Кохана, ось ми вже вдома./ Узори доріг і втома/ Туманом чи цвітом білим/ На грішну цю землю сіли.»…