Розплющу очі й ловлю сни,
мов тих метеликів руками.
щоб кольорові не втекли
осівши в серці порохами.

****
Дивне ж у тебе мистецтво, висікати сльози із мрамору мого обличчя.

****

Я стомлений думами, по вінця заповнений.
Вже й розум перечить, у сон вимикає.
Ми були разом, а зараз вже порвані
Порізнь на шмаття життя роздирає.

Колись ми у парі й коктейлі з Кампарі
А зараз плацкарт, найбездарніша кава
Бо щось я не вдужав та й ти не змогла і...
На фото на пам"ять в столиці ласкава.

Дозволь мені взяти тебе на руки,
І вирвати, винести з болю й печалі.
Цікаво ж все сталось, мене на поруки
Немов із-за грат до тебе пускали.

І вічний нагля́дач, решітку колотить.
Замизгане скло, а за ним ти-ласкава.
заїла пластинка -"вже досить, вже досить"
любов моя в болі навколіш благала.

Ти чуєш? Ти чуєш? Я з воєм зриваю
З петель примарно-пустотні стіни!
і знову обман, бо за ними немає,
немає тебе, тільки змучені тіні.

Дозволь мені взяти тебе на руки!
В дорогу від фальші у справжнє небо!
Я хочу у зараз, де діти і внуки.
Й любов, для якої віри не треба.

Я знов не сплю та й ніч не чорна - сіра
Чи то сіріє у моїх очах без тями
До того ж час від часу бачу звіра
Що лиже мій замок дверний ночами

Він там чекає після моїх втеч
І з дому у безлюдне біо-місто
А як вертаюсь знов йому переч
Дверима хлоп і посміхаюсь тісно.

Чекає сучка що мене зламає все
Звіряча вонь розлита у міських трамваях
Безвтішні дітки на листівках зависають
В лікарнях мріючи що допомога йде

Я не дивуюся тобі, вічно голодний звіре
От дивина, мов світ давнюще зло
Й один заходжу. Поки маю віру
В добро.

04.00 22.02.2013

Як жаль, як жаль, порвали вуаль,
втоптали у бруд, все ж "Гуд"
А ти- живи, а ти ще й цвіти
Былими рюшами, запахом грушевим.
хоч в церкву пусту й невичерпну втікти.

Боса ж, боса- кричать стоголосо,
й між ребра пір"яні ножі.
Біжи ж біжи, для мене живи...
Як жаль, так жаль, злетіла вуаль
що здавна ховала на серці сліди.

квадратами, ромбами, в венах вже тромбами,
здавна порослі страхи... живи, без мене... живи...

Я зустрічаю колишніх... хороших людей,
А провожджаю банкомати готівкові,
що не бояться ні гріха ні болі
що віддалі нагадують звірей,

Нове пальто, що шив їм сам КУТЮР,
чудові плани - сорок штук і в ГОА,
Та чорні пазурі сховавши в манікюр,
все ж не пускають Вас... до Бога...

Чудові тренінги - натаскують манер
Давити Либу, ошкіривши зуби,
Кумири- хижаки і свіцькі суки,
"пробач" і зверхньо - Поспішаю у портер"

Жарке, пахнюче літо, десять літ тому,
І досі мерехтись, серд буденних буднів,
Таке п"янке, і повне бджіл і трутнів,
З терпким і навіть рідним духом полину.

немов у сні, неквапний літній дощ,
так й не зігнав родину від збирання липи,
Родина любить чай, велика, тож
Бабуся й внуки, мають насушити.

немов у казці, рясно лився дощ,
на нас, що під покрівлею із плівки,
світило сонце, десь сховались бжілки,
Я хочу бути там, і жерти борщ)))))

Зійшло сонце, на усмішці - гіпс
Поласкавши без емоційно,
Очі брешуть що в серці проріс
Чи бур’ян, чи обман претензійно.

Бачу світ в кольорах і житті,
Хочу вірить в колочене чудо,
І сміюся в істериці, бо у руці,
я сховать встиг себе, щоб не гадили люди.

Я омиваюсь вашими обличчями,
у центрі міста де з бруківки сад,
та на шпильках украдене величчя
вже тисячі печалей як назад.

гортанний сміх луна з чудацьких лат,
з облич майстерно мазаних тугою,
смієтесь у бруківку і асфальт,
а я ще й псих у чварах з головою.)

а я дивак, і інші мої шати,
вглядаюсь в вічі всім хто є навкруг
немає моди і гламуру, лиш стигмати,
від тих хто називались гордо - "друг".

Ти робиш вигляд - "Все іде по плану",
й покірно одягаючись мовчиш.
Казала голова тобі - обмануть.
Та й я казав... і сон ...і вірш...

Так Гірко злітали із мої руки
Римовані болі й безсонні думки.
Так швидко калічились, падавши вниз
сказала не люблю- шикарний сюрприз!

щось неповторне і прекрасне, ловлю у погляді...
можливо сум, можливо щастя, всі мрії й спогади....

можливо варто вже мені, іти до спровіді,
важливо все, й ніяких ні .. для мене в тобі...

Я так стомився, що іду один,
і день за днем - святе прозріння,
калічить розум і пускає дим,
та ранить душу- плата розуміння.

Я так стомився, все на самоті,
і в дзеркалі лиш змучене обличчя,
шкалою служить що рахує дні,
мій сором,мій 7б, моє величчя.

Я так стомився, світ що за вікном,
вже другий раз міняє шати,
а я все прокидаюсь з дивним сном,
де ти не припиняєш мене звати...

Вже й слів нема, одне сліпе зневір'я
Вчепилось і кричить- НЕ ВІДПУЩУ
я добру сотню днів, мов пале пір"я
хоч біле, та чорнію від дощу..

Вже сотню днів відірвано скитаюсь,
без права повернутись у крило,
і мов на мої поминики зліталось
Багряне листя. Та усім на зло!

Піднімусь з вітром знов у синє небо,
Діждавшись врешті свій щасливий час,
Й з своєю Волею, й Богів, лечу до тебе,
мій ангел я ж частина НАС!

Зі мною народилася любов,
що не питала чи я знаю слово.
Дитячі сльози й крик лунали мов,
Чітка й найближча в світі мова

Лежав сповитий, й не жалів сльози
Вдихаючи від неньки-мов наставу
Люблю і ти, синок люби!
Й з останніх сил до себе притискала

Пробачте Мамо, я не розумів,
чом часто сльозоточили, не знав...
Лиш щиро покохавши-очманів,
Усе ж тепло - завдячує Сльозам!

Відняло мову- лиш рядки і рими,
невпевнено шепочуть - це ще ти...
Увесь тремчу вслухаючись в хвилини
Чекаючи щоб сльози потекли...

Розплющив очі й ловлю сни,
мов тих метеликів руками,
щоб кольорові не втекли,
щоб не осіли порохами.

Життя іде, лишаючи ремарки,
лишаючи свободу в каятті,
і світ іде, мов образ санітарки,
від болі воодить опіум в пітьмі.

Ти просиш яду, в муках зводить тіло,
Спочатку зойк, а потім шприц в руці,
Від ваших нечистот у грудях нагноїло,
і сльози мимоволі по щоці

Туман в очах- розряд, розряд і тиша
І ще розряд, здається все ж не вмер..
ти захворів, життя в діагноз пише,
в строці з ім"ям лиш надпис - волонтер...

це ж віщий сон, і ти то ж я,
мій спогад ллє холодний піт,
і знов пірнаю в сон сповна,
не хворий все ж це хворий світ!