У старі часи – ті далекі, ще до панування пихатого Риму – Іспанія мала зовсім інше ім’я – Іберія. І населяв ту жовту, опалену нещадним сонцем країну загадковий народ – ібери. Про них ми знаємо одне напевно – цей народ всім був чужий. І всі намагались його якось проковтнути-асимілювати: і войовничі невдахи кельти, і вічні блукальці фінікійці. Вдалося це хіба що римлянам – нащадкам пастухів з їх мідними легіонами, що несли всюди закон і владу, забуваючи при цьому про красу і переймаючи розваги та нерозумні звичаї в підкорених. Як це не дивно, але в ті часи Грузію теж називали Іберія. Припускають, що в отій жовтій Іспанії жило з часів першого землеробства купа різних народів. І всі якісь дивні, всі якісь не індоєвропейці. І лишився собою тільки один давній і дивний народ – баски, мова яких трохи нагадує грузинську. Хто зна, може вони і є уламком тої «Старої Європи» - Європи перших землеробів, коли за вісім тисяч років до нової ери виникло в Малій Азії та Закавказзі землеробство, і перші носії неоліту розселились звідти по світу, заселивши ще дику Європу. А потім тих землеробів змели з Європи після чергової кліматичної катастрофи скотарі індоєвропейці – аборигени неозорих степів Понтиди. Лишилися тільки баски – як уламок. Лігури та пелазги зникли як тінь, як нагадування на сторінках книг Геродота про перших людей зерна та винограду.

В Іспанії – навіть в сучасній, в тій Іспанії, що пережила століття реконкісти та інквізиції, зберігся дивний жорстокий звичай, кривава розвага – забави з биком – корида. Переважно такі архаїчні розваги часів неоліту зберігаються в країнах, що не мали власних «темних віків», поневолення та чуда визволення. Можливо, такий анахронізм пов’язаний з тим, що завоювання чужоземцями відбулось майже миттєво, а визволення тривало мало не 700 років – довгих і тяглих наче бразильський каучук. В Іспанії після короля Альфонсо VI Хороброго взагалі все було анахронічно – і Дон Кіхот, і Гойя і навіть громадянська війна. Цікаво, що забави з биком були відомі ще на острові Крит за кілька тисячоліть до Різдва Христового. Певно їх вигадали все ті ж перші неолітичні землероби: бик для них був орачем, силою, яку треба було підкорити. Вони ж і занесли цю дику забаву в Іспанію. Індоєвропейцям ця розвага видавалась страшною: лишилась відгомоном в легендах про Мінотавра. Елліни були нащадками степових скотарів. Для них бик був істотою священною, засобом існування, а не рабом, якого слід було подолати і вбити.

Індоєвропейці (елліни в тому числі) зруйнували цю землеробську цивілізацію Старої Європи, але після цього продовжували дивились на неіндоєвропейців як на вчителів, попередників. Недарма кельти плели мереживо слів – легенди про дітей богині Дану, а греки вирушили в подорож за золотим руном – до колхів, до більш давньої цивілізації ніж їхня – Мікенська. Ще Гомер і його вдячні слухачі розуміли, що золоте руно – це метафора. Насправді аргонавти рушали в далечінь невблаганного моря, в вир цієї вічнорухомої стихії Посейдона не за золотом, а в пошуках істини, в пошуках поезії. Недарма з собою вони взяли кращого поета свого часу – Орфея. Руно – істинну поезію (ширше – літературу) вони, звісно, здобули і в Грецію привезли. Щоправда для цього довелося посіяти в землю зуби дракона, що зійшли недобрими паростками – війною. Але це побічні наслідки цивілізації. C'est la vie чи то, перепрошую, es la vida. Таке вже воно – людське життя. Думаємо, що сіємо зерна доброго і вічного, але замість зерен недобрий цар підсуває зуби дракона. І виростає війна. На своє нещастя крім золотого руна – істинної поезії аргонавти привезли в Елладу ще й Медею – містику, що повбивала і своїх, і чужих дітей – дітей героя. Мені інколи здається, що містерії тессалійців прийшли в Елладу саме з Кавказу. І привезла їх саме Медея. В Іспанії ні за яким руном нікуди плисти і не треба було – по Іберія ось вона, на місці, тут же. Щоправда замість руна тут здирали шкіри биків, які були зовсім не золотими. І шили з цих шкір черевики та чоботи. Ті самі botas які вдягали на ноги конкістадори висадившись на Глибокий Берег перед кривавою і злою конкістою. Тому місцеві іспанські аргонавти нікуди не пливли. Пливли інші – ті, хто шукав не золотого руна, а просто золота, що на очах втрачало свою ціну.

Серед цих іспанських аргонавтів було троє диваків, троє творців свої хворих божевільних світів – Мігель де Сервантес Сааведра, Франсіско де Гойя і Лус’єнтес, Федеріко Гарсіа Лорка. Перший аргонавт написав роман про такого самого аргонавта, що тікав з реального світу у світ вигаданий, де люди прекрасні і романтичні – всі, навіть продавці свиней. Другий аргонавт від страшної дійсності тікав у свій вигаданий мальований світ, який був ще більш страшним, аніж світ реальний. Бо в реальному світі лишалась хоч якась надія, хоча б на урожай оливок та гіркого мигдалю. У тому ж – вигаданому – тільки жахи війни, тільки чудовиська, яких породжує сон свідомості, тільки шабаші відьом, потворні капрічос, що виросли «ще з того пилу», тільки Сатурн, що пожирає своїх дітей. Третій аргонавт нікуди не тікав. Він золоте руно знайшов у країні своїх мрій, що була тут же – в Іспанії. Оцю свою «не втечу» він перетворив на принцип і дотримувався його навіть тоді, коли з-під землі проросли зуби дракона. Може тому, що зрозумів – тікати нікуди. Та й не потрібно.

Лорка зрозумів найголовніше – всі поети аргонавти. Тільки в тих – давніх аргонавтів було постійне відчуття війни: світ навколо ворожий, якщо є щось в житті вартісне, то його треба здобувати, його ніхто не подарує, а в романтичного і сумного Федеріко було передчуття – передчуття громадянської війни. Ще більш виразне і моторошне, аніж у Сальвадора Далі. Бо в картинах Далі це передчуття якесь відсторонене – воно стосується народу, країни, але не митця особисто, то в Лорки це в першу чергу особиста трагедія, особиста смерть. Під час громадянської війни гинути в першу чергу поетам, а потім уже козопасам та бондарям. Тим бондарям, що роблять діжки з деревини старих дубів для міцних іспанських вин. І це передчуття робить все безнадійним – все, навіть кохання:

«На черепі місячно,
Дірявому й синьому,
Мої «кохаю» перетворились
У сталактити солоні.
А далі – засніжене поле…»

В Іспанії всі сталактити солоні. Надто суха атмосфера в її недобрих печерах для солодких, кислих чи гірких сталактитів. Тільки сіль. І то не сіль землі – сіль печер. Тих самих, на стінах яких перші кроманьйонці малювали диких коней. Він не просто передчував, він був впевнений, що у вирі прийдешньої громадянської війни його вб’ють. Тому основна тема його пісень сонячних просторів і задушних ночей тема смерті. Без цієї жебрачки і господині, пастушки стада людського і королеви нікуди. Візит цієї гордої сеньйори – найголовніше, що може бути в Іспанії. Все інше так – фантазії Дон Кіхота. Ілюзії. А про оце от треба дати розпорядження наперед:

«Коли світ я покину
Поховайте з гітарою
Мій прах у пісках рівнини…»

Бо гітара – це світ де надто багато всього живе і блукає. Бо в цьому іспанському світі, особливо в Андалусії – землі, яку створили варвари вандали, зайди цигани, життєлюби маври та пишна Візантія, пані Смерть – постійна відвідувачка кожної таверни, гостя у чорному, їй потрібно наповнити келих:

«Смерть зайшла
І пішла
З таверни.
Чорні коні
І темні душі
В ущелинах гітари
Блукають…»

Тільки у Лорки смерть є «добрим ангелом з оливковим серцем та смоляною косою». Ніхто ні до, ні після Лорки не насмілювався назвати Смерть «добрим ангелом». Хіба що Рабіндранат Тагор, і то, «добрим ангелом», «лагідною мамою», а це, погодьтеся, не одне й те саме. Смерть для Федеріко не трагедія, не кінець всього сущого. Це повернення. Повернення додому. У ті темряву з якої все виникає і до якої все повертається. Все, навіть світло:

«Я повертаюсь додому.
У глибинах мого я стогнуть,
Тріпочуть голубки – мої тривоги.
А на краю небосхилу
Падає день-відро
У колодязь ночі бездонної!»

Навіть збір урожаю – це не свято добробуту, не радість. Це торжество все тої ж худої блідої панянки, яка чомусь в Іспанії вдягає не білі шати, а чорні:

«Пшениця віддалась на милість смерті
Серпи колосся ріжуть.
Тополя хилить голову в розмові
З душею вітру легкою та свіжою.
Пшениці хочеться лише мовчання…»

Звичайно, крім смерті можна ще писати про дона Педро. Бо він теж аргонавт. І теж як і Дон Кіхот замість корабля мандрує на коні. У цій країні вітряків та кам’яних халуп це єдиний вартий аргонавта засіб пересування. Прочани подорожують пішки. Бо дорога чи то до Севільї, чи то до Сантьяго непевна для вершника. А кінь – супутник шляхетного, а не відлюдника. Бо кабальєро це і шляхтич, і вершник, і співець серенад одночасно. І тільки коней поважає неприкаяний Місяць – світило ночей:

«Місяць зашпортався за білий косяк табуна…»

Місяць на думку оцього гітариста Федеріко – це танцюрист. Не злодій, що крадеться над дахами палаців і замків, не сумний відлюдник і навіть не філософ – це танцюрист:

«Це танцює Місяць
Над долиною мертвих…»

Таке може бути тільки в Іспанії! Надривні пісні Лорки настільки глибоко іспанські, що їх треба не читати, а співати під гітару – сумну андалузьку гітару. Його вірші – це саме Іспанія, що втілилась в слова. Країна жовтого та червоного, країна спеки і відпочинку в тіні – сієсти в час, коли панує нещадна спека…

Іспанія століттями або слухала своїх поетів виключно вночі доплітаючи до слів нічних серенад звуки цикад, або вбивала їх – вироками Торквемади, в шалі самознищення, чи на полях війни – як Роланда. Бо Роланд теж поет, менестрель криці і вірності. І теж іспанець. Всі, хто визнає своїм королем Карла, хто в руків’ї меча бачить хрест, а кожну війну розуміє як хрестовий похід – той іспанець. Хоча б на крихітку, хоча б на хвилину, хоча б в душі. Лорка мені видається братом: у нас теж нині розстрілюють поетів і захмарних мрійників – у нас теж війна, яка ніяк не закінчиться. А якщо й закінчиться, то буде тривати у наших душах – ми ж бо як іспанці вміємо співати і нічого ніколи не забуваємо.

У часи античності – в часи гонорового Перикла, сумного Софокла і злого сміху Аристофана люди більше нагадували бджіл, а не полисілих мавп: цінували все бронзове і золотисте – від гарячого сонця до кольору людських тіл і вигнутих поверхонь глеків. Тоді вміли цінувати красу і вибудовували свій світ (з дозволу сказати, цивілізацію) гармонійним. Це стосується не тільки античної Еллади чи пихатого закону Риму (dura lex, sed lex), але і орієнтальних світів. Не дарма Конфуцій так цінував гармонію: ритуал для нього був фактором гармонізації діянь людей, а не законом суспільства. Це стосується цивілізації, а не світу варварів – байдуже якого: жаркого з його невблаганним піском пустель, що все поглинав, чи холодного і крижаного – світу вбраних у шкіру й хутро блідих і грубих бореальних людей-ведмедів. Так от, серед людей лагідного моря, запашного лавру і важких оливок лунала легенда про далеку ріку Ерідан і казковий незнаний світ за нею. Це на північ від скіфів та жорстоких андрофагів живуть блаженні гіпербореї. А що так за Еріданом – не знано, не відано. Казкова країна бурштину – такого ж сонячного каменю як електрон – метал поєднання ночі і дня. Я часто думаю, що легенди про Ерідан це відгомін переказів про Рейн (вибачаюсь, Рейнос чи то Ріназ) – ріки країни незнаної – Terra incognita. Ще Геродот (чи то вже Геродот) писав: невідомо, що там в глибинах Європи, опівнічній її частині. Гомер був впевнений, що там живуть люди, що не знають весла і назвали би його лопатою. Гомер просто ніколи не думав про те, що рибалки – це не просто орачі моря, але й землероби води. Вони не розгрібають воду веслами, а скопують, сподіваючись на сріблястий врожай. Еллінам були знані кельти – з їх точки зору володарі всього містичного і звитяжного, жорстокі дикуни, шанувальники незрозумілих богів. Тонка поетична душа кельта була грекам невідома. Так само вони не чули та й не могли чути легенди про дітей богині Дану, що шанували лісові горіхи та хвостату форель, вбачаючи в них символи і джерела мудрості. Так от, кельти називали землі і людей за Рейном Germani – ті, що живуть за Рікою – за Плинною. Може вони вважали, що Рейн це не просто вода, це сам час, що тече в море нескінченності і плодить у своїх верхів’ях плямистих пстругів. Для них світ за рікою був таким же далеким і чужим як і для народів моря світ похмурих лісів півночі. Степ ще якось нагадував їм море, його ще можна було зрозуміти: коні це теж кораблі, а номади теж моряки, тільки бородаті і пропахлі кінським потом замість солоного бризу. Але там – у бореальних лісових хащах – там справді щось незбагненне. Чуже по суті своїй. Вони навіть у найхимерніших фантазіях не могли уявити собі: ті землі можуть народити свого Орфея, що не буде товаришувати з дельфінами і буде прислухатися не до шуму морських хвиль чи їх відгомону в закручених мушлях, а до шуму вітру у верховіттях кремезних дубів та зажурених сосон.

Початок ХХ століття в Європі та Азії був глибоко антиаристократичним. В Китаї Конфуцій був забутий – мало не остаточно, в Японії самураїв стали сприймати не як аристократів меча та віршів («Серед квітів – вишня, серед людей – самурай»**), а як солдатів, що вдягнені в однаковий одяг і йдуть помирати – дружно. У старенькій матінці Європі, що розрослась раптом до небачених розмірів, як грибниця, охопивши жарку Австралію, Нову Зеландію – країну туманів, обидві кактусові Америки, нескінченний Сибір та бозна-які острови було ще гірше. Аристократичність стала чимось ганебним, її соромились, її зневажали. Навіть, якщо це була аристократичність духу, а не крові. Всім так хотілось наблизитись до якоїсь «простоти». Це Ян Гус міг кинути з вогнища в юрбу: «O sancta simplicitatis notas!» - «О, свята простота!», зневажаючи оцей примітив, а тоді – ні. Пройшло, як не як, 500 років з часів Великого Єретика, тут вже не до елегій – всі хотіли милуватись світосприйманням людини «від сохи», забувши, що і в тому середовищі є свої аристократи духу і свої невігласи – маленькі люди сірості.

Серед країн, в яких аристократичність письма (не тільки поезії) помирала особливо повільно, була Австро-Угорщина – ця стара «бабця Австрія», ця дивна трансформація германського світу (може тому, що була перенесена в свій час штучно з холодних і туманних берегів Ельби та Одеру на більш лагідно-виноградні береги Дунаю – цієї ріки вічної межі. Істр – це звісно не Рейн, тут можлива «гонитва до мосту», тут за ним номади степу, а не жителі похмурих лісів, але все одно). Ми звикли бачити в Австро-Угорщині лише військову машину Габсбургів – цих сторожів кресів християнства і європейської цивілізації взагалі (ах, ці османи! Що вони наробили! Вони скаламутили всю історію нелогічними псевдовізантійськими трансформаціями!), з якої не зле посміятися (Ярослав Гашек чи той же Імре Кальман). Кожна імперія потворна. Це аксіома. Це закономірність. Навіть Британська імперія набула все тих же потворних рис, що і Російська – потворна початково, ще з часів Батия. Австрійській імперії потворність була властива теж: служба цісарю, шандари і говенди, неповага до старовини підвладних народів і таке інше. Але Австро-Угорщина це ще був уламок аристократичної старої Європи – країни лицарства та менестрелів, а не тільки священних каменів варварів – будівничих космічних менгірів та дольменів. Принаймні, там панували витончена аристократичність в музиці та літературі. Не дарма Ґреґор Мендель – цей музика квіткових забав і одкровень спадковості виріс саме там – серед її тонкого мистецького світу. І ця от повітряна аристократичність в літературі мало не померла разом з меланхолійним Францом-Йозефом, чиї портрети прикрашали мало не кожен галицьких шинок. Далі все – галасливий Веймар, гіперінфляція, чорний джаз саксофонів, твіст, сінематограф, шансон, Едіт Піаф, комуністи, «Ми», «Котлован», Чарлі Чаплін. Але в цей же час аеропланів та електричних жарівок, патефонів та ікс-променів, пролетаріату та «білих комірців» жив останній аристократ захмарної поезії, останній Орфей духу – Райнер Рільке.

Поезію Рільке не прийнято аналізувати, не прийнято розшифровувати його алюзії. І не тому, що це неможливо в принципі. Рільке сприймають як останнього фантазера передодня апокаліпсису культури (коли хапаються за пістолет тільки почувши це слово), як адресата метафізичних листів, як символ агонізуючої класичної системи метафор (не дарма, мовляв, він свої останні твори писав в повільній агонії, помираючи від лейкозу). Тільки зараз Рільке повертається до нас – напівзабутим, чужим, екзотичним. Хоча Русь не була для нього абстракцією – Райнер в Україні бував і Дніпро чи Дністер для нього така ж тема як і Дунай чи Рейн. Елегії йому творилися в замках, могли б творитися і серед руїн замків: львівська цитадель в ті час ще не була таким похмурим символом італійських межичасів. Ми звикли поетичними рядками Рільке милуватися як музикою, а не питати себе: «Про що це?» А треба.

Я не критик. І навіть не філософ. Не мені пояснювати що і до чого в поезії, яка так до нас і не прийшла вчасно. До нас нічого не приходить вчасно. Навіть комунізм. Мав би прийти в часи Маркса і львівських барикад біля ратуші 1848 року, а прийшов у часи кремлівських людожерів і садистів. Як нам з усім цим не щастить – на цьому пароплаві історії: постійно не та погода і не ті рифи під кілем. А ми все не можемо набрати нормальну команду матросів. Я тільки читач. І трохи писака. Ну, зовсім трохи. Так, що не ображайтесь, що я пишу про Рільке. Я хотів написати про Орфея і вакханок, про Діоніса і нектар, який нам дарували боги. А вийшло про Рільке. Так судилось. Даруйте мені. І не тільки за те, що вечір настав.

Райнер Рільке самотній. Таким самотнім може бути тільки останній лицар доби трубадурів та честі. Він сам це відчував. Однодумці або бозна-де (далеко), існують тільки на папері – в листах, або це псевдооднодумці – люди, що тільки вдають розуміння, грають роль друзів. З точки зору Рільке людина завжди самотня. І не тільки коли справа доходить до смерті – це само собою розуміється. Смерть – справа самотніх. Людина самотня завжди. Одкровення ніколи не стають здобутками юрби – тільки геніїв. Юрба тільки здатна спотворити одкровення, перетворити його в ерзац, підмінивши поняття, спотворивши значення слів. Недарма він стільки всього писав про самотність:

«Ця самота – дощі неспинні,
Зринає з моря в сутінкові тіні,
З віддалини, що тане у рівнині,
Злинає ввись, до неба дороста
І з неба звільна на міста…»***

Автори переважно цураються самотності, вбачають у ній мало не прокляття. Тут же – оспівування самотності, як джерела одкровень, джерела натхнення і поезії. Це самотність добровільна, самотність відлюдника, результат втечі від божевільного суспільства, від людей, що втратили розуміння буття, в тому числі і розуміння Бога (ХХ століття стало століттям атеїзму, стоїки, що шукали шлях до розуміння Бога відішли в минуле і то, певно, назавжди. Модним стало епікурейство з його зумисним нешуканням шляху розуміння Бога, бо, мовляв, йому теж немає до нас ніякого діла…). Самотніми з точки зору Рільке є не тільки генії чи надлюди (це в Ніцше тільки на вершинах духу є холодно і самотньо, а внизу тепло), у Рільке самотніми є всі люди – навіть ті, хто в парі на одному шлюбному ложі, бо настала епоха самотності, епоха повного нерозуміння людей – кожен живе сам по собі, в своїй біді сам. Лишилась тільки ілюзія колективу, дружби, любові, зрештою. Спільна праця перетворилась в спільне рабство, де кожній самотній. А спільна війна в ілюзію спільної смерті. Ілюзію, бо смерть – це справа самотніх. Самотніми є не тільки люди, але і речі навколо людей. Речі та предмети для Рільке – аборигени якогось безлюдного для цивілізованих людей (не дикунів) острова, що живуть самі по собі, незалежно від мислячої людини:

«Як той, що до чужих морів пристав,
Я у тутешніх завше наче вдома,
Де незліченних днів одвічна втома –
Далечина незлічених постав…»

Оці от мотиви одвічного чужого – всі навколо чужі, все навколо чуже, нічого, що можна було б назвати своїм. Так почуває себе мандрівник викинутий хвилями на острів і змушений жити серед дикунів, що не розуміють ні мови його, ні звичаїв. У ХХ столітті інтелігент в кращому випадку Робінзон серед аборигенів. У гіршому – жертва, об’єкт полювання для здичавілих мисливців. І це при тому, що комунізм Рільке не зачепив своїм мертвим крилом залізного птаха, хіба його знайомих по перу, які самі про це ніколи йому не писали і не збирались писати.

Чомусь прийнято вважати, що німецький світ закінчився після Другої світової війни, бо бути в німецькій культурі стало ганебно і соромно, лишалося бути космополітом і творити світову культуру. Це насправді не так. Німецький світ завершився в 1918 році. Далі все – почався псевдонімецький світ, світ хворих містичних фантазій і новостворених міфів про те, чого не було. Рільке це відчув і пішов в єдину можливу втечу – пішов у свій світ. Бо цей світ, це світ де:

«… Бездомний вже не матиме житла,
Самотній завше буде в самотині,
Писатиме листи свої осінні,
Брестиме там, де жовта кушпела
Оповила алеї безгомінні.»

І це не тому, що прийшла осінь світу сього. Не тому, що час піти – будь-куди, навіть у Ніщо, або лишень піти зі світу ерзацу, а тому, що лишилися стежки і шляхи які ні для кого, якщо є десь парк споглядання, сад раю, то він чужий, не для тебе:

«Дві стежки ні для кого. В тій ході
Примареній тебе веде єдина,
І ти примарений, ти наче зник…»

І в цьому світі одвічної самотності, в світі, де Бог втомився і бачить нас як сон, єдиний досвід, який чогось вартує, це досвід смерті – досвід оцього останнього одкровення, досвід агонії свідомості, злиття чи то з Богом, чи то з абсолютом, чи то з порожнечею Будди. Але про цей досвід готі комусь розповісти. Якщо і є можливість повернутись і розповісти, то все намарно: ніхто не зрозуміє, ніхто не повірить:

«Нам цей відхід не знаний, той що є
Чужіння. Ми не маємо підстав
Ні захват, ні розлючення своє
Являти смерті, коли їй постав
Трагічний рот у голосінні де
Ще ми у світі граєм наші ролі…»

Світ в якому живе автор (він же літературний герой, бо в Рільке різні літературні герої це лише різні форми оцього «Я», що постійно змінюється, постійно трансформується, і є навіть не «друге я», а множинне я – кожна людина це багато світів, що перетинаються, переплітаються в клубок) давно втратив віру, саме розуміння релігії як такої. Світ став механістичним, світом матерії і все, і ніякого духу, ніяких злетів і недосяжну висоту чи занурення у таємні глибини містики. Навіть містика перетворилась в ерзац. Тому його релігійні пошуки ніхто не розуміє. Молитва стала чимось забутим – для всіх, тільки не для автора, не для самого Рільке:

«Моя молитва не блюзнірство, ні:
Це наче давні книги, де щодня
Тисячократно – я твоя рідня…»

У цьому світі автор ще має виправдовуватись, пояснювати. Що його молитва це глибинно, це сокровенно. А не фарс, не показний ритуал.

У ХХ столітті поет став не пророком, навіть не відлюдником, що ховає свої істини у темряві печер від ока нечистих, що можуть отруїти навіть сам Дух. Поет в ХХ столітті став жебраком:

«Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
Ти камінь, що не вклублиться ніде,
Ти прокажений, мавши калатало,
Ти той, що з ним навколо міста йде…»

Метафори Рільке інколи лагідні, але інколи страшні. Інколи кора дерева йому нагадує хвилі океану і відгомін давніх предковічних буревіїв, але інколи метафори страшні, бо головним рушієм життя людини у світі електрики та аеростатів став страх. Всепроникний і всюдисущий. Це в епоху лицарства всюдисущим був Бог – добрий і справедливий, а в ХХ столітті всюдисущим став страх – злий і несправедливий. Як російський диктатор. Тодішній чи не тодішній. Страх літає чорним птахом в людській свідомості. І тільки сильні здатні його здолати. Назавжди.

Рільке близька естетика буревію, краса буремної ночі. Бо в нову епоху надто багато буревіїв, що ладні зламати все. І треба не тільки вміти жити в цьому буревії, але і вміти творити під час буремної ночі, бо серця лицарів і королів, що лежать у саркофагах знову починають калатати, їх тіні ступають по непотрібному золоту і кинутих розсипах діамантів. І дзвони гудуть, хитаючись під поривами нестримного вітру. Нехай міста і собори повзуть крізь час кам’яними черепахами, час для поетів настав, бо для поетів завжди час настав – не залежно від епохи і обставин. Автор як поет усвідомлює своє призначення – навіть у світі, де він нікому не потрібен. Але автор має прохання до творця світобудови, бо жадань не дано не мати нікому:

«При власних далечах на чати
Постав мене, вчувати дай
Самотній камінь, добачати
Моря самотні, ще бодай
Понад річками йти…»

Далечі поета можуть бути лише власні. Чужі далечі бути і не можуть, та й не потрібні. Поет стає на невідому стежину Духу як стають на тверду дорогу прощі, навіть, якщо доведеться йти за старим сліпцем. Гомер теж був старим сліпцем, але бачив більше, аніж його зрячі сучасники. Навколо все одно тьма – тьма незнаного. І розгадати незнане нам допоможе тільки розум і відчуття краси:

«Згадаймо, як розгадувало тьму
Дитинство, коли в ньому день по дневі
Пливли години післяполудневі,
Зникоме й недоторкане – чому?»

Навколо буденність. Світ людей надто далекий від поезії, яка його оточує, яка вривається в його буття. Тому поет має бути подібний дзвону – бути вісником і нести людям заклик до істинного буття – не марнотного:

«… Бронзовий дзвін серцевину щоденно підносить
Проти шорсткої буденності – наче нове.»

Бо для поета все нове. Навіть осінь, що приходить з дивовижної регулярністю щороку, теж щоразу нова. І можна, звісно, усвідомити настання осені і просити творця завершити те, що вже відбувається чи відбулось:

«Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
Понад полями вивільни вітри…»

А можна просто оспівати те, що гідно пісні в цю пору дочасної осені.

Райнер Рільке справді останній Орфей. Під час Першої світової війни Поезія – Еврідіка померла. І Рільке як і личить Орфею спустився за рею в Тартар, вивів її знову на Світ Божий. І за це заплатив життям. Нині істинна поезія (не графоманія в стилі Дєм’яна Бєдного, а справжня поезія) живе завдяки йому – диваку Райнеру – мандрівнику у захмарні метафори.

Нині Рільке близький багатьом інтелектуалам, Рільке лунає (нарешті!) – не для всіх, звісно. Може тому, що нині Росія, яку він так любив, культуру якої він так цінував, знову перетворилася в імперію зла, поширює по світу війну і страждання, біду і зубожіння – як духовне, так і матеріальне, і тільки окремі мислячі люди протистоять цьому здичавінню. Так само, як і німецький світ в двадцятих та тридцятих роках століття двадцятого. Все повторюється. І мені шкода, що я мушу бути свідком цього. Рільке пощастило – він не побачив гріхопадіння німецької культури – він просто не дожив до цього. Багатьом із нас пощастило менше – ми бачимо нові сумні часи. Але мусимо протистояти цьому в першу чергу в царині духу. Рільке судилось стати останнім Орфеєм класичної культури. Його на берег – на скелястий берег його самотнього скелястого острова Духу викинули хвилі історії. Нині нам жити у світі, де Орфей лишився тільки у спогадах. І лишається виховати, виростити, виплекати, якщо вже не Орфея, то хоча б Діогена, що шукав би з ліхтарем людину у цьому світі продубльованого ерзацу. Світі псевдо.

Я пишу цей текст коли падає перший весняний дощ. Падає на квіти вишні, які щойно зацвіли. І мені, так само як колись Йоса Бусону шкода людей, що не вміють писати вірші…

Примітки:

* - «Вони щонайтихіші, наче речі.
Неначе друзі, звані віддалік…»
(Райнер Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)

** - さくらの花の中で、人々の中に侍があります – Сакура но хана но нака де, хітобіто но сака ні самурай ґа арімасу - давня японська приказка. Ще тих часів – не наших.

*** - переклад Мойсея Фішбейна. Тут і надалі в цьому есеї. У мене є і власні переклади Рільке, але вони бліді і недосконалі, ніщо в порівнянні з перекладами Мойсея Фішбейна – найкращим перекладачем Рільке всіх часів і народів, перекладача від Бога.

Я блукав містом людей і зайшов на торжище, де торгували всім, де продавали все, що могли продати. Серед гамору я почув голосні і різкі слова: «Від мишей, щурів, тараканів!» Це викрикувала слова в простір між речами і спорудами, в рухливе повітря осені людина, що продавала отруту. Я ще подумав: цікаво, а чи продає він отруту для людей? Чи може люди це теж таргани або саме так він називає людей – тарганами? І місто Тмутаракань, город якого треба пошукати, це місто-людей-тарганів, яких там є тьма? Тоді для чого це місто на Сході, місто на березі моря-лиману шукати? Невже князь Ігор був неправий і всі його мрії це марні сподівання ватажка кметів, що відкриває степ як книгу вітру? І цікаво (мені все ще цікаво): чи він продає отруту від чи для тарганів, що живуть в голові? Чи ці таргани невмирущі і вічні і стійкі до будь-яких отрут і тільки плодяться, коли їх намагаються добропорядні господині втруїти? Запитань роїлось у мене в голові чимало. Треба було мені підійти до того громадянина і спитати. Але я не наважився. Щось нехороше було в цій людині – в людині, що продавала отруту. Якесь вічне зло. Він теж був торговець смертю і нагадував мені гіперборейський політиків, вождів племені андрофагів, що теж продавали смерть. Я ще подумав ось що (я часто думаю, хоч лікар мені категорично це заборонив: лікар-заборона): більшість нинішніх графоманів це продавці отрути. Вони створюють отруту зі слів – отруту для людей. Щурі, миші і таргани рідко коли реагують на отруту зроблену зі слів. Вони від тої отрути інколи навпаки починають плодитися зі страшною силою. А от люди... А люди от. От люди а. Дилю от а. Колись були люди, що писали тексти-протиотрути. Нині навпаки. Нині культивують смерть, вирощують її ніби пеларгонію в горщиках повістей повітових і мініатюр хуторянських. Новел брудного міста і оповідок здичавілого села. Світ перенаселений і нічого графоманам більше не лишається – вирощувати смерть. Так, нібито, від цього помруть уявні люди-таргани, а не вони самі.

Мене ніхто не розуміє. Мої тексти ніхто не розуміє. І лають не за те, і хвалять не за те. І ті хто захоплюються моїми текстами не розуміють, і ті в кого мої тексти викликають якусь мало не алергічну реакцію – теж не розуміють. Конфуцій тішився тим, що його «розуміє тільки Небо». Я ж не можу тішитись навіть цим – я не впевнений, що Небо розуміє мене – те саме Небо, що «ставиться до людей мов до собак». А може і мені – ось так кинути все і теж поїхати в Італію, жити там у старому як світ будинку і писати книгу про мертвих. Пишуть книги переважно про живих, про читачів. А мені слід як і йому написати книгу про мертвих. Їх більше ніж живих (я так думаю) і порядних людей серед них більше ніж серед живих. Колись в молодості я ходив по землі патлатим і одна хороша людина, що теж нині приєдналася до більшості – до мертвих, назвала мене нео, порівняла мене з ним – з людиною-птахом, сказала мені, що я новий людина-птах. Корені в мене справді теж з Полтавщини, з села Козаче (о, навіщо даровано мені стільки символів?) і я теж в душі темний готичний містик. І я бував у Янові, так що я теж трохи яновський. І поїхати в Італію на газовому візочку (коники перевелися, тоді нехай мою карету штовхає газ). Саме не полетіти в утробі сріблястого крилоптаха, а поїхати. І саме через Гамбург, зайшовши в цьому ганзейському порту на дискотеку в нічний клуб, а потім через Париж – гомінкий і марнослівний – і дивуватись. І не знаходити себе. А потім в Італію. Тільки не в Рим – не в тінь колишніх повелителів світу, там неминуче католиком і розенкрейцером. І не в пишну Флоренцію. Там надто пишно-красиво: життя перетвориться в милування. І не в легковажне Ріміні – надто маленьке навіть для пародії на Вічне Місто, надто безтурботне і язичеське (мало не сказав поганське). І не в Равенну – це могила: могила античності і сумного Данте, уламок тої самої Візантії, що не від світу сього. Ні. І не в Венецію: це казка на воді, а я не водяник і не бузько, і не чапля. І не хочу, щоб моє життя було казкою. Хіба в Болонью – місто всього великого і високого. Хоча там надто багато Закону, але де в світі латини його мало? і ходити вечорами на П’яццо Маджоре, до собору Сан-Петроніо, мислити про ренесанс, їсти на обід спагеті з соусом, захоплюватись італійською кухнею. Тільки, звісно, не випрошувати в правителя холодного простору золоті монети, а в перерві між писаниною заробляти на хліб насущний: влаштуватись на заправку і наливати в газові візочки смердючу бензину, чи торгувати моторолерами, чи різати прозоре скло діамантовим ножем... А потім палити рукописи і пічці і померти з відчуттям, що все намарно, все безнадійно.

Не всім в Італії щастило, не всім в країні лавру і отруйного олеандру писалося. Я маю на увазі тих, хто творив тексти-протиотрути, а не тексти-отрути. Не щастило бородатому Ернесту – неприкаяному блукальцю Гемінгвею. Він справжній лікар отруєного покоління. Якби він був просто рибалкою, то міг би і в лагуні святого Марка ловити пічкурів. Але він був не просто рибалкою. І навіть не просто мисливцем за великою здобиччю – якщо ловити, то не в мілководній лагуні, а в Океані, і то велетенську рибу. Якщо полювати, на слонів і левів в неозорій жаркій савані – степовому океані трави. Італія була для нього надто сентиментальна. Італія шматувала його тіло і рвала нерви, як рвуть телеграфні дроти вітри-сіроко – злі вітри з Африки, вітри зі Сходу. Ернесту треба було для текстів або свято, яке завжди з тобою, а воно зажди гомінке і невгамовне – як Париж, а не задумливо-співоче як Неаполь. Йому потрібні були сильні емоції двобою – Іспанія гаряча – країна пилу і биків на арені. Крім того Ернест зрозумів, що найцікавіше полювання – це полюванні за людиною. І то не духовне. Можна, звісно, одружитися з католичкою, сказати, що одна католицька країна найулюбленіша, але при цьому все одно лишатися модерністом і людиною, що звикла тримати в руках карабін і спінінг – знаряддя вбивства. І поставити крапку в своїй повісті-життю все тією ж рушницею – рушницею для левів.

На фоні італійських двориків, вежі Торре Асінеллі та суцільного бароко – пізнього і невчасного, я часто згадую Діно Буццаті – людину Татарської Пустелі. Хто він? Творець отрути чи протиотрути? Може він забагато думав про смерть, надто глибоко зрозумів її, щоб його тексти про неї могли б когось отруїти. Навіть в сонячній Італії – в країні винограду...

Сентиментальне місто Донецьк я відвідував переважно весною і влітку. Весною, коли цвіте мигдаль (і хочеться писати легкі світлі вірші) і влітку, коли жовте сонце кидає промені на крислаті болівари, а вони - тінь на бруківку (і хочеться пірнати в море і слухати вечорами тужливі донецькі серенади). Нині відвідав я Донецьк восени, коли дерева стають золотими і черленими і холодний осінній вітер спонукає писати мудро. Приїхав я в Донецьк швидким поїздом «Берлін – Донецьк», тим самим – фірмовим, що їде через Лейпциг та Прагу, в якому пасажирів безкоштовно пригощають справжньою колумбійською кавою сорту «Пакамара». Я не люблю літаків – під час польоту мені здається, що я зависаю між твердю планети і Космосом, а в нескінченність мені ще зарано. Літаками я подорожую тільки в Нову Зеландію – край папороті та клишоногих птахів. І то – плив би тоді пароплавом, якби жив в Австралії, а не в стрій добрій Европі – в країні Священних Каменів. Їхав я в Донецьк разом зі своїм старим знайомим – музикантом Клаусом фон Людендорфом, якого теж запросили на літературний фестиваль «Донецька осінь» - з автором сентиментальних мелодій в стилі Лоренса Стерна. Поспати в поїзді не вдалось – аж дві причини завадили моїй подорожі в царство Морфея під стук коліс: добра кава та невгамовний Клаус. Він всю дорогу філософствував про музику Бетховена, про те що саме поняття germani кельтське, означало «кельтів, що прийшли з-за ріки», себто жили по той бік Рейну. Іще він періодично грав на скрипці то «Заставу на Рейні», то «Тиху ніч», то «Сім сорок». Потім, в Донецьку, я кілька разів з’являвся в його товаристві на різних літературних збіговиськах – від неокласиків до панфутуристів. І всюди: «Артуре! Звідки? Яким вітром?» А я гонорово, показуючи рукою на Клауса, голосом Остапа Бендера: «Ми з колегою приїхали з Берліну!» По приїзді Клаус зупинився в готелі «Континенталь». Мені ніколи не подобався цей готель за показову крикливу пишноту у стилі псевдомодерну і докучливий сервіс. Я зупинився в готелі «Бісмарк» з його суворим лаконізмом і навіть аскетизмом, чорно-білим забарвленням всього і якимось аристократичним підходом до естетики. Там менше зірочок, але й менше відволікаючих факторів – можна у вільний час і подумати, і почитати, і щось навіть написати. У головному холі готелю зі смаком зроблений бюст патрона і чудова баварська кухня в ресторації – пиво привозять прямо з Мюнхена. У готелі зустрів мене старий знайомий, з місцевих любителів музики епохи ренесансу і власник цього готелю заодно. Вручаючи ключ від номера він здивовано підняв брови догори, я відповів своєрідним виразом обличчя, яке можна було асоціювати з фразою: «Бо так...» Але він все таки озвучив своє здивування, перетворив його з емоції в набір звуків і слів:

- Що принесло Вас у це місто синього неба і степового вітру нині? Туристичний сезон завершився. Карнавал давно відгримів тамтамами, регата відлопотіла вітрилами, джазові фестивалі та виставки орхідей минули, канули у вічне «вчора». Гей-парад був ще в червні, собачі перегони – в липні, тарганові перегони – в серпні. Конкурс ірландських танців і то вже став історією. Навіть оксамитовий сезон і той зів’яв. Все цікаве минуло в цьому році. Нині в Донецьку, як то кажуть, мертвий сезон...
- Література.
- О, розумію! – про щорічний осінній літературний фестиваль навіть він багато чув, він, людина від поезії і прози далека.

Осінній Донецьк – це місто, як то кажуть, «високого туризму» - елітарного. Люблю блукати його тихими вулицями, особливо Старою Юзівкою з її колоніальною архітектурою, дивитися як у вікнах мружаться коти, слухати фальшивих клошарів, що співають фальшивими голосами. У той день я трохи пройшовся, милуючись жовтим листям лип і кленами, що тільки почали червоніти, побачивши безсоромницю осінь. Я йшов і милувався вітринами ювелірних магазинів та крамниць антикваріату, з дверей яких визирали власники – вусаті греки і неголені турки. Вітер зривав осіннє золото листя і кидав мені його під ноги. На розі Старолютеранської біля пам’ятника Епікуру співав клошар, граючи на акордеоні:

«...Ну, а чому, ну, а чому
Донецьк до смаку так йому...»

Я хотів голосно сказати: «А тому!» Але промовчав і кинув клошару купюру – сто американських долярів. Клошар глянув на банкноту і зневажливо криво посміхнувся – в Донецьку цінують тільки одну іноземну валюту – аргентинські песо. Всі інші демонстративно зневажають. Чому – не знаю. Певно, причина сього – Хyліо Кортасар – його новелами в Донецьку зачитуються, а вірші цитують де треба і де не треба. І то всі: від бургомістра до панянок, що розносять ель у пабах. Звісно, цитують у перекладах. Хоча в тавернах інколи цитують іспанською чи креольською. Особливо коли грапа або джин, чи азартна гра розв’язують язики. Зазначу, що клошари в Донецьку майже всі фальшиві. Вони, переважно мають добру роботу і добрі заробітки – працюють в квітникарстві. Але на дозвіллі перетворюються на акторів – одягаються клошарами, беруть катеринку або акордеон, ну, зрідка гітару чи саксофон і грають, і співають на вулиці – переважно мелодії і пісні які самі ж і придумали.

Трохи прийшовши до тями і переглянувши ранкові літературні газети, я вирушив пішки до кав’ярні «Місяць в тумані». Не знаю хто придумав кав’ярні таку назву і вирішив обладнати в японському стилі. Кава – напій зовсім не японський, з іншого культурного світу, хоч теж орієнтального. Хто не знає Донецька, то скажу про всяк випадок (тільки не сприймайте це як рекляму): кав’ярня «Місяць в тумані» розташована на вулиці Кафки, 10. Пройти до неї можна з вулиці Староюзівської, через площу Чевенгур, далі по вулиці Андрія Платонова, до провулка Пролетарської Сили. А там – поруч. Можна простіше. Сісти на трамвай номер 62 і їхати до зупинки «Вулиця Нестора Махна». Це лютеранский квартал – колишня німецька колонія, що існує з часів Джона Х’юза. Цікаво, що німці-католики селились і селяться в Донецьку не тут, а в ірландському кварталі, який ще називають на сленгу «Малий Бостон». Донецьк взагалі місто германофільське. Тут зачитуються творами Герріха Гейне, Гофмана, Томаса Манна, Кафки, Германа Гессе, Рільке, Ахіма фон Арніма, Шеллінга, Клеменса Брентано і зовсім не знають Золя і Анатоля Франса. Франкофілів в Донецьку майже немає. Німецьку мову на його вулицях чути частіше, аніж іспанську чи грецьку – я свідок.

Але повернусь до теми кав’ярень та фестивалю (літературного). Все дійство фестивалю «Донецька осінь» відбувалось у кав’ярнях. Навіть урочисті відкриття і закриття. Це і зрозуміло – місцева богема збирається завжди в кав’ярнях і тут же часом і пише, і декламує свої твори. У Донецьку кава і література сплелися в якусь колоритну субкультуру. На цьогорічному фестивалі хайдзіни, любителі хокку і танка збиралися в кав’ярні «Місяць в тумані», автори та любителі сонетів, рондо, елегій збирались в кав’ярні «Оксфорд». Там навіть з цієї нагоди повісили портрет Вільяма Шекспіра. Прозаїки до глупої ночі сиділи за кавою в «Марселі» - у непоганому закладі, оформленим у стилі ренесансу. Поціновувачі та автори верлібрів збирались в кав’ярні «Модерн», де всі написи виключно італійською. Панфутуристи збирались в кав’ярні «Сатурн», що справді оформлена футуристично, а неокласики в кав’ярні «Парнас», що більше нагадує грецьку таверну, аніж кав’ярню. Тільки шанувальники лімериків збирались не в кав’ярні, а в пабі «Белфаст» - по зрозумілим причинам. Там між виступами грала жива ірландська музика (гурт «Банші») і пиво «Гіннесс» лилось рікою.

Але повернемось до збіговиська хайдзінів. Кав’ярня «Місяць в тумані» мене завжди зачаровувала якось своєю справжністю: оформлено вишукано з живими бонсай та оригіналами японського живопису – картинами Фукусі Тацумаро та каліграфічними роботами Харуяма Катано на яких написані танка Оно-но Коматі старовинним письмом. У будні дні там тихо і безлюдно – можна зайти, замовити чаю чи саке (щоб зовсім зануритись у світ Ямато), подумати, заглибитись в себе і писати хокку. Людно там з п’ятниці по неділю включно. Але справжня жива японська музика лунає там тільки в суботу ввечері. Тут грають на сямісені, кото, бамбукових флейтах такефуе та шакухачі місцеві знавці японської музики і гості за далекої Ніппон. По п’ятницях у цій кав’ярні грає скрипаль Давид Гербсштейн. Це виглядає трохи дивно – японський колорит і серед нього скрипаль, що ніби примандрував з казок Гофмана. Але це дивує тільки мене. Решта публіки сприймає цього бороданя органічно. Майже як сезон чи стихійне явище. На час фестивалю – все як ніколи. Я прийшов дочасно, хоч і споглядав дорогою тріумф осені. Але як це не дивно, але я прийшов мало не останнім – всі учасники і гості були вже на місці і пили хто чай, хто каву. Згідно ритуалу треба було представитись після поклону. Я назвався своїм старим псевдонімом Росо Цукійо (老僧月夜). Мене впізнали, хоч знали більше під псевдонімом Кенші (剣士). Але емоції на зібраннях хайдзінів висловлювати не прийнято, тому обличчя присутніх лишилися незворушні, а мене служниця в синьому кімоно з білими візерунками бамбуків запросила взяти участь у чайній церемонії – садо (茶道). Спочатку присутні пили чай, що був приготовлених у них на очах майстром чаю витонченими рухами, потім обговорили красу порцеляни, потім слухали мелодію «Канаші акі-но кадзе» (悲しい秋の風) виконану на кото. Потім виступив місцевий хайдзін, що пише хокку під псевдонімом Курой Сора (黒い空). Він читав хокку зі свого останнього збірника «Шляхами осіннього вітру». Потім звучала бамбукова флейта (грав один монах секти дзен) і знову читали хайку. Мене запросили до слова, коли на місто впала темінь – не просто сутінки, густа, як земля, пітьма і в кав’ярні горіли японські ліхтарики замість електричних жарівок. Я читав свої хокку зі збірника «Осінній туман» і серед них таке:

Старезна журба.
До неї шлях падолист
Листям застелив…

Після зібрання я ще довго блукав нічним містом і споглядав місяць оповні – хмари розвіялись і пітьма перетворилась на срібну донецьку ніч... У голові продовжувала звучати мелодія бамбукової флейти під назвою «Хайкьо-но дзіін» (廃墟の寺院). На мить мені здалося, що я пережив саторі. Наступного ранку я відвідав місцевий дацан секти Сінгон. Запалив ароматну паличку біля бронзового Будди, покрутив колесо з текстами молитв та мантр, ударив у дзвін і плеснув два рази в долоні. Навіть почув луну від цих плесків в глибини храму...

Потім ще були збіговиська модерністів і постмодерністів, символістів і реалістів, формалістів і футуристів. І всюди хотіли щоб старина Клаус зіграв їм на скрипці веселу або тужливу мелодію, і конче заграв «О, мій милий Августин, Августин, Августин...», всюди були потоки слів і метафор, автори, автори, автори. Творці текстів і графомани, поети і барди, меланхолійні прозаїки та іронічні оратори дурниць... Потім я приєднався до любителів нової модної розваги – споглядати паротяги, які тікають в степ у хмарах пари під голос свистків, стукіт і сопіння. Є в Донецьку міст, що дуже нагадує Тагайський міст новел Миколи Хвильового. Любителі романтики (а я теж романтик) заходять на цей міст і милуються паротягами. У мене склалося враження, що паротяги в Донецьку запускають саме для цього. Але ця донецька осінь лишилася в моїй пам’яті звуками бамбукової флейти, світлом місяця оповні і черленими кленами, що були освітлені японськими ліхтариками...

Писати есей про есеї справа невдячна. Особливо, коли під сучасним есеєм розумієш есей ХХ – ХХІ століть – не менше. А писати есей про донецькі есеї справа невдячна в квадраті. А про сучасний і поготів. Одразу посипляться закиди в суб’єктивізмі. Так начебто в модернізмі було чи може бути щось об’єктивне. Об’єктивність померла разом з Флобером – вона ще жила у його романах, а потім поспішили заколотити її агонізуюче тіло летаргічної красуні в соснову труну декадентських новел і покласти на її свіжу могилу трояндовий вінок, коли ще пісок могильного пагорбу був пухким і сипким. Хто в цьому винен? Можливо, Едґар Аллан По, можливо Шарль Бодлер – вони предтечі цього весняного суб’єктивізму, що пахне неолітом і степовою травою. Есей завжди був суб’єктивним – така його природа і не треба мені заперечувати. Тим паче донецький есей. Як новий та оригінальний напрямок есеїстики донецький есей не те що народився – він виринув з металургійної публіцистики початку ХХ століття, коли урбанізм вже вважали чимось банальним. Еміль Верхарн на той час вже був прочитаний, хоч іще не забутий. Але вже мертвий – трамвай поставив крапку в його урбаністичних медитаціях – польотах над Містом. Шкода, що Еміль Верхарн не зміг побувати в Донецьку – тодішній Юзівці. Він зміг би тоді інакше пояснити невігласам що таке Місто.

Отже донецький есей зробив свій перший крик новонародженого, коли божевільного ХХ століття минула чверть. Це були екстраординарні двадцяті – час джазу, постімпресіонізму (Вінсент ван Гог, Поль Гоген, Поль Сезанн, Анрі Тулуз-Лотрек) та заперечення старої естетики. Начебто можливо створити нову естетику. Чим завжди вабив мене донецький есей, що так несподівано з’явився на сторінках різномовних літературних часописів (навіть англійських) у 1925 році, так це таким собі оптимістичним конструктивізмом. Так, ніби і не було довгих років декадансу в літературі, так начебто Чехов і не писав свою «Палату номер шість», і ніби Чехов зовсім не з тутешніх країв – не з донецьких і про нього можна забути. Донецьк (тоді ще Юзівка) багатьма літераторами того часу (від Михайля Семенка до Андрія Чужого) не сприймалось як місто літературне. Зрештою, так воно і було – тоді на літературу в Донецьку дивились як на щось вторинне і додаткове, як на приправу до спагеті життя, як на мастило до паротягу промисловості. Літературними містами в Степовій Елладі в той час вважали крім Харкова ще, звісно, Одесу, Таганрог, Полтаву, Січеслав і... І все. Київ вважали містом літописів, а не літератури. А літопис з точки зору тогочасних модерністів це, звісно, не література – це минуле. А тут (аж раптом) без попередження з’явився донецький есей і то зовсім не публіцистичний. І зовсім не «південної школи есеїстики». Та взагалі не південної шкли літератури! Це парадокс: елегії, сонети, рондо, канцони у тогочасній Юзівці (пардон, тоді уже Сталіно) були типово «південними», а от есеї... Цікаво, що тогочасні критики чекали від донецьких літераторів того часу переважно нарисів, репортажів та виробничих романів (що теж багатьма авторами писалося), але аж ніяк не есеїв.

Перший збірник есеїв, що був написаний в Юзівці на початку 20-тих називався «Гроно» і вийшов він друком в Харкові в 1925 році під егідою людей, що через рік створили ВАПЛІТЕ. Причому, на першій сторінці зазначається: «Есеї та нариси», а нижче: «Харків Літературний ярмарок 1925», хоча часопису «Літературний ярмарок» тоді ще не існувало і видавництва такого так само і тим паче, але судячи по всьому ідея такого альманаху висіла в повітрі. У цьому збірнику опублікувалися кілька авторів, що потім були незаслужено забуті. Це зокрема Денис Нетреба (псевдонім Петра Іванова (1896 - 1937), Степан Гуляйвітер (псевдонім Христофора Гольштейна (1900 - 1937) та П’єр Морен (псевдонім Григорія Гарбузенка (1899 - 1937). Збірник складається з двох нерівнозначних частин: це есеї літературознавчого та філософського спрямування та нариси на тему індустріалізації. Останній нарис так і називається: «Індустріалізація». Як на мене цей нарис – абсолютно бездарно написана писанина, що складається з газетним штампів і гасел того часу і не становить навіть історичної цінності. Підписаний він якимось Іваном Ковальським – хто це такий невідомо. Може це колективний псевдонім, або черговий псевдонім когось з есеїстів, що захотів лишитись incognito. Судячи по всьому цей нарис і два інших нариси – менш графоманські («Кроки прогресу» та «Поступ металургії») були написані і поміщені в цей збірник з єдиною метою – замилити очі цензурі. Автори ніби писали собі тест індульгенції чи то робили такою писаниною собі щеплення від розстрілу. Хоча це не допомогло в майбутньому – у страшних тридцятих. Автори, звісно, перебували в полоні комуністичних ілюзій – це відчувається, багато чого утопічного тут написано щиро. Більшовицький режим у ті роки ще не був таким людожерським, але чекісти вже стигли показати своє звіряче обличчя і можна було б ще тоді зрозуміти все, але люди люблять сподіватися на краще і вірити в прекрасне. Мовляв, всі ті жахіття червоного терору минуться, і настане нове, світле. Їм так хотілось вірити в «Загірну комуну», в УСРР та загальне братерство (з ким? З оцими?). Цікавлять, звісно, есеї, а не нариси про «розвиток промисловості» та «поступ пролетаріату». Такі есеї як «Нескінченні перспективи», «Дороги прозорих паротягів», «Думки після зими», «Місто і ранок», «Веселощі сумного П’єро» вражають свіжістю та динамічністю. Більшість тексту присвячена тогочасному панфутуризму, в який автори були просто закохані. Але ця любов не була взаємною. Панфутуристи сприйняли ці есеї як просто літературну критику в рамках тодішньої «літературної дискусії». Михайль Семенко назвав цей збірник «критиканством волохатих троглодитів», Ґео Шкурупій сказав, що «краще б вони писали крейдою на паркані вірші про труби заводів», Юліан Шпол висловився, що ці есеї «кумедні роздуми писарів про поезію, яку вони ніколи не розуміли». Чому панфутуристи так образились на авторів «Грона», чому так відреагували – неясно. Можливо, справді, ці автори виглядали блідо на фоні есеїв та памфлетів Миколи Хвильового, можливо просто в той час ніхто нікого розуміти не хотів – всі хотіли лише висловитись. Так чи інакше цей збірник був всіма забутий. Автори збірника «Гроно» більше не писали есеїв, а в 1934 році були заарештовані в тій же Юзівці (Сталіно) майже одночасно – 20 та 21 вересня. Можливо, слідчий вирішив заарештувати їх саме тримаючи в руках збірник «Гроно» і довідавшись справжні імена авторів. Потім всі троє були засуджені на 10 років таборів за «шпигунську діяльність» і «антирадянську літературну змову». Не виключно, що всі троє пішли по одному етапу. Так чи інакше, всі троє опинилися на Соловках у сумнозвісному СЛОНі, а в 1937 році вони були розстріляні за вироком «трійки». Ходили вперті чутки, що вони не були розстріляні, а були повантажені на списаний корабель разом з іншими в’язнями рокованими на страту і цей корабель був зумисно затоплений в білому морі – таку вигадали страту «лицарі плаща і кинджала», точніше «м’ясники маузера та шкірянки» для економії часу.

У тридцяті роки писати і публікувати есеї стало неможливо. Сам факт написання есею був вироком. Статті літературної критики перетворились або у форму доносів (негативний відгук мав наслідком арешт) або пустим славослів’ям бездарної і беззмістовної писанини. Але були автори, в тому числі і в майбутньому Донецьку (і вже не Юзівці) які писали есеї. Більше того, вони наважувались ці есеї зберігати. Зберігати рукописи в ті часи було небезпечно. Сам факт наявності рукопису в людини, що не була офіційним письменником був вироком. Люди, які щось писали, особливо вірші, написавши вчили це напам’ять, а потім рукопис знищували. Але, як це не дивно, саме в пост-Юзівці (постлітературному на той час місті) жив Марк Клаппен (1902 - ?), що лишив по собі цілу низку блискучих есеїв. Про його життя майже нічого невідомо. Кажуть, що він походив з українізованої німецької родини (колоністи херсонських степів), в молодості він працював помічником машиніста паротягів, а потім працював механіком у колійовій майстерні по ремонту все тих же паротягів – «залізних слонів води». Так, принаймні, він про них писав. Прекрасно усвідомлюючи, що єдиним вартісним явищем у цьому світі є література, він писав есеї саме про неї (про що ж іще? Невже про театр? Так життя – це форма театру, а воно жахливе...). Про сучасних авторів писати есеї було неможливо – щоб не було написано чи негативне, чи позитивне, але якщо воно було написане у формі есею, це автоматично ставало доносом і вироком. Лишалось писати або тільки про авторів минулого (і то далекого, бо лишались в совітах родичі померлих письменників і поетів) або про авторів далекого майбутнього. Але зазирати в майбутнє Марк Клаппен не вмів чи то не хотів. А було би страшенно цікаво, якби він написав есей, скажімо, про Йосипа Бродського чи Сергія Довлатова. Але це мрії за межею реальності. Есеї він писав про творчість Данте Аліг’єрі, Джованні Боккаччо та Франческо Пертрарки. Судячи по чисельним цитатам, якими всипаний кожен есей їх твори він читав на мові оригіналу, яку знав блискуче. Де він взяв твори цих авторів італійською і де він вивчав мову пісень моря і винограду – незрозуміло. Але явно з перекладами він був не знайомий. Також він був не знайомий з есеєм Осипа Мандельштама про Данте (що і не дивно), хоча читав критичні роботи Де Губернатіса «Петрарка та його ювілей», Кореліна «Потрарка як політик», Зайцева Б. К. «Данте та його поема» та книгу Ландау «Die Quellen des Decameron» німецькою мовою, яку він теж знав блискуче. Про це ми можемо сказати напевно виходячи з чисельних цитат і згадок цих авторів у тексті есеїв. І хоча відчувається, що Марк Клаппен слабко орієнтувався в історії Італії раннього ренесансу і проторенесансу та й в самій атмосфері тріченто та квадріченто, але його есеї вражають блискучою та оригінальною стилістикою, літературними прийомами, метафорами – всім тим, що робить есей перлиною прози. Найбільш віртуозно написані есеї «Той, хто зазирнув за межу», «Вітер у кроні лавра», «Сміх і сльози під час чуми», «Пісні про лагідне сонце», «Mare Nostrum». Що вражає в цих есеях, так це відчуття якоїсь безмежної меланхолії, що ховається за кожним рядком тексту. Якби Ґео Шкурупій міг би дожити і прочитати ці есеї він назвав би їх безперечно «Барабанами печалі» - настільки вони насичені безнадією. Інквізиція вічна, бо вічні тирани думки, урбанізм спотворює людину, машини великого міста знищують в людині людину і лишають тільки оболонку і видимість людини, антигуманний напрямок розвитку суспільства закономірний і ніякі гуманісти не можуть цьому завадити, всі ми – всі люди приречені блукати колами пекла, це суть земного існування, людина гріховна по своїй суті, кожен, хто творить текст, творить його під час вічної чуми, яка ніколи не закінчується. Краса ілюзорна, а цивілізація рухається від культу краси античності до культу потворності індустріального суспільства – ось тільки деякі думки які випливають з підтекстів цих есеїв. Такого «антиурбанізму» годі шукати у будь-якого автора. І одночасно з цим заперечуючи урбанізм автор не показує альтернативи. Його песимізм остаточний. Подібний песимізм ми можемо знайти хіба що у Діно Буцаті в «Татарській пустелі» і то... Під кожним есеєм автор вказував час написання і місце. Наприклад, «Юзівка, 1934». Писав саме «Юзівка», а не «Сталіно». Так написати в той час вже було смертним вироком. Але для нього це, певно, було принципово. Зрозуміло, що опубліковані ці есеї на той час бути не могли, автор писав «у стіл», для себе, без будь-якої надії на публікацію. І все таки ці есеї побували в стані, коли їх можна було читати відчуваючи запах типографської фарби. Під час Другої світової війни рукопис потрапив на Захід і був опублікований в Бостоні (З’єднані Стейти Америки) в 1958 році мізерним накладом в 300 примірників. Книжка вийшла під назвою «Крізь темряву з Данте. Есеї та проби.», далі зазначається: «Бостон. Видавництво Смолоскип. 1958». У книжці є невелика передмова (півсторінки) підписана «Н. К.», де зазначається, що автор був «знищений червоною Москвою». Для мене це не очевидно – доля Марка Клаппена лишається невідомою. Його дочка – Катерина Клаппен стверджувала, що Марк Юлійович Клаппен був заарештований 30 грудні 1940 року в Харкові, коли відвідував свого знайомого Роберта Маєрштейна на його квартирі разом з господарем. Так чи інакше, але по ньому пропав і слід. Яким чином рукопис потрапив на захід – невідомо. Загадковий Н. К. про це нічого не пише. Злі язики мололи, що цей Н. К. і був сам Марк Клаппен, що з таборів ГУЛАГу потрапив у Червону армію, звідти внаслідок оточення в німецьку окупацію, потім з біженцями на Захід, бо мовляв тільки йому і було відомо, де зберігаються рукописи в Юзівці. Але я цьому не вірю. Рукописи на Захід міг вивезти будь-хто, кому вони потрапили до рук. Цікаво, що видання збірника фінансував Патрік О’Доннелл – римо-католицький священик та єпископ Бостона ірландського походження (написав це і подумав – було б дивно, якби людина з іменем Патрік О’Доннелл була не ірландського, а якогось іншого походження, наприклад, українського. Хоча Катерина Маркевич була ірландкою – всіляке буває...) Зберігся навіть лист якогось Джованні Петруччо да Патріка О’Доннелла. Дозволю собі привести його повністю – текст невеликий, переклад з англійської: «Ваша Ексцеленціє! Звертаюсь до Вас з проханням – профінансувати видання книги, бодай мізерним накладом. Рукопис цікавий з різних точок зору. Книга присвячена дослідженню творчості італійських поетів і письменників часів Авіньйонського Полону. Автор книги був вбитий комуністами і безперечно був глибоко віруючою людиною і католиком. Я переклав ці статті італійською, на видання бракує коштів, крім того у мене нині є інші видатки на справу нашої Святої Церкви. Tempus dicam in quo est realis aurum et in quo est unde falsa. З повагою, щиро Ваш Джованні.» Зазначу, що книга вийшла двомовна – українською та італійською. Переклад, до речі, не витримує ніякої критики. Зокрема, слово «безнадія» було перекладено як «impotenza», що зовсім не коректно... Книга була не помічена ні в діяспорі, ні тим паче в Україні. Про Донецьк я вже мовчу. Добре хоч не канула в Лету, як багато інших книг і творів, вже навіть опублікованих...

Щодо подальших спроб донецького есею (про розвиток мова не йде) згадаю Володимира Прунька (1938 – 1999), що писав есеї в 1962 – 1969 роках і навіть пробував їх опублікувати. але марно. Окремі його есеї були опубліковані тільки в 1996 році – альманах «Сторожа» (Харків, видавництво «Рекс»). Побачили світ есеї «Етюди на даху хрущовки», «Художник і його коханка Муза», «Роздуми після Гемінгвея», «Ротор». Мотиви есеів доволі сумні. Основна тема – криза, яка мала місце в розвитку малярства в Европі та Бразилії у повоєнний час, безперспективність сучасної цивілізації, так званий «кінець філософії», що на думку автора неминучий у сучасній йому культурі. По суті ці есеї теж «барабани печалі». На час публікації автор не тільки давно втратив інтерес до есеїстики, але і перебував у психіатричній лікарні міста Донецька після глибокої депресії, що тривала більше 10 років.

Донецький есей живе. Як це не дивно і нині. Періодично трапляються досить цікаві публікації есеїв різних авторів різної статі і віку, що родом з Донецька. Тенденція простежується все та ж – основні мотиви есеїв, не залежно від теми - печаль, меланхолія. Сподіваюсь, що з’являться вартісні твори, що будуть гідні обговорення. Байдуже, що вони будуть «барабанами печалі» чи то «флейтами журби»...

(Спроба огляду донецької літератури та філософії)

Визнаю – з деяким здивуванням я відреагував на прохання одного мого старого знайомого написати огляд донецької літератури. Я ще запитав про коректність такого терміну «донецька література». На це мій знайомий (залишу його ім’я incognito) відповів, що якщо існує у нашому зворохобленому світі таке поняття як «англомовна ірландська література», то чому б і не бути такому поняттю як «донецька література». На моє питання, що він має на увазі під цим поняттям, він відповів, що хотів би бачити втілення на папері писання, точніше есею про поетів і письменників, що народились в Донецьку, жили і писали в Донецьку. І це все одночасно. Я додав: «І померли в Донецьку», на що знайомий відповів: «Це не обов’язково – помирати. Ну, як мінімум, що жили і писали в Донецьку всеньке своє життя». Справді – щодо «народились» тут проблематично, бо Донецьк – це мегаполіс, що виник de novo серед степу по волі дивака-кельта Джона Джеймса Х’юза. І жителі його – або поселенці, або нащадки нещодавніх поселенців на колись неозорому Дикому Полі. Мій знайомий (такий же творець текстів і гравець словами, що і я) просив написати конче про вартісних авторів, а не графоманів (начебто є якість критерії крім суб’єктивних). Я би так і знаходився в стані перманентного здивування, якби аналогічна пропозиція не надійшла би мені від одного товстого часопису. Я взагалі то, дуже поважаю товсті часописи. Я навіть тривалий час носився з ідеєю заснувати в Донецьку товстий літературний часопис «Кальміус». Шкода, що ця ідея так і лишилася ідеєю. І то не по причині браку талановитих авторів. Отже, есей я вирішив написати. І назвати його вирішив «Спроба огляду донецької літератури та філософії». Бо саме в Донецьку простежується рідкісний для літератури феномен – майже всі автори: поети і прозаїки лишили нам крім всього іншого ще й свої філософські твори, часом вельми оригінальні. До того ж поезія донецьких авторів різних часів була глибоко філософською, навіть якщо то була пейзажна поезія. Потім я від такої назви відмовився – бо «неможливо осягнути неосяжне», як казав Козьма Прутков. Я зупинився на назві «Елегії Донецька», обмежившись авторами, що писали елегії або називали свої твори елегіями, бо саме елегія, як жанр була біля витоків літератури в Донецьку і нині є найбільш популярним жанром серед донецьких літераторів. У цьому есеї я зумисне не торкаюся літературної групи «Забой» 1920-тих років, не згадую про письменників цієї групи - Олексія Селівановського, Бориса Горбатова, Михайла Снєжина, Григорія Баглюка, Павла Безпощадного, Миколу Олейнікова, Порфирія Трейдуба, Фелікса Ковалевського, Валентина Харчевнікова та багатьох інших. Літературна група «Забой» декларувала себе як літературна група Горлівки. По тій же причині не згадую і літературне об’єднання «Кочегарка», редакція якої була там же. Крім того про цих літераторів потрібно писати окремо і багато. І до елегій вони не мають ніякого стосунку. Зупинюсь на авторах, що жили і працювали саме в Донецьку. Незаслужено забутих, але гідних пам’яті.

Кинувши погляд на донецьких літераторів дивує в першу чергу ось що. Твори їх відірвані від епохи – актуальність чи політичні підтексти там шукати годі (за рідкісним виключенням), твори їх нібито позачасові. Більше того, відносно смаків та вподобань різних епох (а в ХХ столітті десятиріччя – то епоха!) автори з Донецька начебто плили супроти течії, випадаючи з літературної «моди» свого часу, писали те, що або вважалось анахронізмом, або навпаки, випереджало час. Можливо, саме тому вони і були незаслужено забуті.

Писати про літературу Донецька можна виключно в історичному контексті. Це звучить парадоксально – Донецьк завжди був самою сучасністю (начебто) і знаходився ніби поза історією, постійно у теперішньому часі – виключно в present continuous. Але це ілюзія. Будучи втілення модернізму в урбаністичному розумінні цього слова і тим паче в літературному, втіленням індустріальної та постіндустріальної цивілізацій, Донецьк творив історію, а не озирався назад. Саме це творіння і є найбільш цікавим. Але нині це історія. Нажаль. Нині Донецьк випав з часопростору і продовжує лишатися собою хіба в запіллі та у вигнанні.

Отже, почнемо з витоків. Першими літераторами Донецька (тоді ще Юзівки), яких ми можемо назвати певно, були три автори, що випустили друком у 1903 році альманах «Степовий вітер». Це доволі тоненька книжечка, друкована на дешевому папері мізерним накладом, що навіть не вказаний. На титульній сторінці писано: «Юзовка 1903 Типографія Трѣпова». Судячи по всьому то взагалі перша книжка друкована в Юзівці, можливо, навіть, напівзапільно і, безсумнівно, за рахунок авторів. На цій же титульній сторінці значиться, що це альманах літературної групи «Ліхтар». Про цю групу мало писали, хоча вона цікава хоча б тим, що існувала як до, так і після революції, що було рідкістю в історії літератури Срібного віку. В альманасі твори всього трьох авторів: Андрія Козловського (1876 – 1937), що був відомий у літературі та публіцистиці під псевдо Сергій Волін, Володимира Шохрана (1880 – 1937) та Григорія Матанова (1985 – 1937). Про життя і творчість цих авторів відомо доволі мало. Андрій Козловський майже все своє життя прожив в Юзівці, там же і працював земським лікарем. Після революції і громадянської війни, які зумів пережити, фаху свого не залишив і лікував людей мало не до свого останнього дня. Де він отримав освіту – не зрозуміло. Мені цього так і не вдалося вияснити. Відомо тільки те, що лікарем він був, як то кажуть «від Бога». Як земський лікар він був лікарем універсальним – одночасно і хірургом, і педіатром, і акушером, і окулістом, коротше всім. Як у нього ще вистачало часу на літературу і філософію при нескінченному потоці пацієнтів і браку лікарів у Юзівці – незрозуміло. Але люди, що працювали по 25 годин на добу в той час були. Крім літературних творів відомі ще кілька його публіцистичних статей в газеті «Заводський гудок», що видавалася в 1922 – 1925 роках в тій же Юзівці (з 1924 року – Сталіно). Збереглася тільки одна його стаття «Санітарний стан міста Юзівка» (випуск від 24 квітня 1923 року). З його філософських творів відома його стаття «Давня Стоя і Сенека: еволюція думки», що була опублікована в академічному часописі «Філософський спадок» у Харкові в 1926 році. По філософським поглядам він був переконаним стоїком і прихильником «чистого розуму». Як у нього поєднувалось це з тонким ліризмом і чуттєвістю його елегій – незрозуміло. Він часто виступав на зборах «Фільозофічного клюбу» в Юзівці, який він сам же і заснував. Цей клюб існував в 1911 – 1914 роках і був відроджений в 1922 – 1928 роках. Заборонений він був по дуже незрозумілим причинам – обидва рази – і до революції і опісля. Мені відомо про дві його доповіді: «Зенон Кіпріот як спогад про Сократа» та «Клеанф та його гімн світобудові». Андрій Козловський був заарештований 23 вересня 1937 року і розстріляний наступного дня за вироком трійки як «ворог народу». Тіло його було закопане разом з багатьма іншими тілами жертв тодішніх масових розстрілів на Рутченковському полі.

В альманасі «Степовий вітер» надруковано 30 поезій Андрія Козловського під псевдонімом Сергій Волін. Судячи по всьому, це його найкращі вірші, відібрані для публікації самим автором. Чи були в нього інші поезії – невідомо. Поезії ці доволі модернові, як і весь альманах – пейзажні. Відчувається вплив раннього символізму, в першу чергу творів Жана Мореаса, а також поезії Ренесансу – Петрарки та Шекспіра, чиї сонети він читав мовою оригіналу. По суті його поезія це теж бароко, тільки в кольорах модерну. Взагалі то, дивно натрапляти на поезію бароко в такому гіперурбанізованому середовищі як Юзівка! Але бароко – це теж урбанізм - Urbi et Orbi. Самовільно, коли випливають з глибин свідомості слова «Юзівка» та «поезія», одразу згадується Еміль Верхарн та інші ритми криці і машин. Але ж ні! У цьому альманасі немає нічого подібного, тільки прозорий ліризм з легкими нотками романтизму. Дивують назви. Багато творів названі «етюдами» чи «елегіями», хоча це зовсім не елегії – часто порушуються класичні правила і канони: перший рядок зовсім не гекзаметр, а другий зовсім не пентаметр. Та й для елегій вони не досить сентиментальні. Та все таки, багато словесних конструкцій – це саме це – елегія – сповнена сумом та меланхолією. Самі назви на диво тонкі і поетичні: «Етюд ковили», «Елегія каміння», «Елегія втомленої людини»... Багато рядків вражають своєю новизною і нестандартним сприйняттям буття:

«... Я дихаю пітьмою липкою густою степових пірамід...»

І це написано в 1903 році в місті металургії! Коли читаєш його твори, виникає доволі знайоме відчуття «поза часом і простором». Це могло бути написано коли завгодно – від часів Каллімаха до часів Джима Джармуша:

«... на шляху своєму не лишаю слідів
Йду камінням поступом легкої тіні...»

Дивовижно! Тут особливо відчувається Петрарка та Південь як такий – його сумна Тоскана – адже це теж Південь.

Поезія Володимира Шохіна більш експресивна і динамічна, оптимістична, хоча відчувається одна і та ж поетична школа і ті ж впливи. Основні теми поезії – дорога, Шлях (у дещо китайському розумінні цього поняття), нескінченність та її невичерпність, чуттєве пізнання світу. В альманасі 25 його поезій, у тому числі незвичайний вірш «Під зорями», який просто гріх не процитувати:

«... Йдуть в неозорість
Нескінченні лінії
Шляху мого тіла-антени...»

Володимир Шохін теж все своє життя прожив в Юзівці, був колієром, як тоді говорили, тобто залізничником. Парових монстрів він ніколи нікуди не вів і не керував ними, займався рельсами та шпалами. Кажуть, що в юності він був стрілочником, потім обхідником. Саме він придумав для літературної групи назву «Ліхтар». Він захоплювався філософією Епікура, написав цілий філософський трактат «Епікур та марксизм», що так і не був опублікованим. Рукопис не зберігся. На зборах «Фільозофічного клюбу» двічі виступав з доповідями: «Концепція атараксії як музика в садах Епікура» та «Поняття дружби у ранньому епікурействі» в 1924 році. Він був механіком самоучкою, і, кажуть, чудовим механіком (хоча сприймав світ зовсім не механістично), навчався в свій час трохи в Харківській промисловій школі. Колієри називали його «інжинєром» (з наголосом на «и»), хоча це не так – університетів він не закінчував. Але саме це прізвисько виявилось для нього фатальним – у 1930 році він був заарештований і звинувачений у «шкідництві» по «Справі промпартії». Отримав доволі м’який для тих часів вирок – 5 років таборів. Повернувся, відсидівши термін, на колишню роботу – на залізницю. Знову заарештований в квітні 1937 року. Засуджений трійкою на десять років без права листування. Загинув того ж року на Колимі. Кажуть, що його зарізали карні злочинці, але перевірити це чи довести немає ніякої можливості.

Творчість третього автора альманаху – Григорія Матанова наповнена мотивами та нотами модного в той час ніцшеанства, але якось приховано, у підтекстах:

«... Людина під цією пустелею Неба
Серед трави – їжі копитних,
Під землею – у кам’яних лабіринтах,
У повітрі – серед птахів Феба
Творить пісню Розуму...»

Григорій працював вчителем в одній з шкіл Юзівки – і до революції, і опісля. Захоплювався філософією кініків. І в житті дотримувався кінічних принципів: хоча і не жив в діжці, і не ходив вулицями оголеним (вчителю це якось не пасує, не античні ж часи були за вікном), але мешкав у вбогій кімнатці, просто в собачій буді якійсь то, задовольнявся малим, харчувався вкрай скромно, вів аскетичний спосіб життя, майже всі свої нікчемні заробітки совітськими папірцями (грошима то назвати було важко) жертвував комусь – наприклад, голодуючим чи пораненим. Після революції часто філософствував про красу людського тіла, перебував у лавах товариства «Геть сором!» (це було щось типу філії комуністичної партії, тільки в оголеному вигляді), був помічений в 1923 році в Криму в компанії нудистів. Автор брошурки «Діоген та пацифізм», яку він видав друком в Катеринославі у видавництві «Пролетарій». У серпні 1937 року до дому, де він жив, під’їхав «воронок». Більше Григорія Матахова ніхто не бачив. Певно, він був або розстріляний у тому ж році або згинув десь на просторах неозорого Сибіру. Родичів у нього не було, так що його долею ніхто навіть не цікавився і про реабілітацію ніхто потім не турбувався.

Літературна група «Ліхтар» своїм альманахом заявила про себе голосно, хоча наклад був мізерний. Але критики і літератори того часу цей голос не почули. Сучасники – читачі тих років альманах просто проігнорували. Для символістів того часу це було вже архаїзмом, для футуристів це взагалі було допотопним мисленням – і по формі, і по змісту, для реалістів – надто метафізично, для імпресіоністів надто грубо і матеріалістично, для марксистів «архіреакційно та архіконсервативно». Альманах «Степовий вітер» був забутий за загублений серед сум’яття історії. Дивом зберігся один примірник в Бостоні, в особистій бібліотеці Конора О’Браяна. Цей любитель «кельтської старовини» чомусь вважав, що Джон Джеймс Х’юз був ірландського походження і збирав все, що з ним пов’язане, особливо книги – видання ХІХ і початку ХХ століття.

Ще одним цікавим поетом Юзівки був Даниїл Осташко (1891 – 1920). Він випустив в Юзівці в 1916 році невелику книжку віршів «Квітка Сонце» (видавництво не вказано). Поезія світла і життєрадісна, хіба що з ледве відчутними нотками ностальгії та сентиментальності, що ріднить її з елегією. Написано і опубліковано під час Першої світової війни, але це зовсім не відчувається:

«... Мені радість дарує
Жовта квітка Сонце
У цій країні весни вічної...»

Вдруге цю ж книгу він опублікував в 1919 році. На титульній обкладинці видання – «Типографія Трѣпова». Виявляється, ця типографія продовжувала існувати в роки горожанської війни. Друге видання доповнене новими творами, під якими дати – 1917, 1918, 1919 роки. Але в жодному з творів немає навіть натяку на бурхливі події того часу або на політичні вподобання автора. Тільки пейзажі все з тою ж зачарованістю буттям. Це особливо дивно, якщо згадати, що автор відомий нам не поезією, а своєю книгою «Філософія анархізму», яку він примудрився видати друком в Катеринославі (який він вперто називав Січеславом) в тому ж 1919 році. Сам Даниїл в молодості був шевцем і одночасно філософом самоучкою, під час громадянської війни пішов добровольцем до лав повстанської армії Нестора Махна, загинув в боях на Перекопі.

З прозаїків Юзівки 1920-тих років варто згадати Тимофія Герштена (1899 – 1946). Він з малих років працював на цегельному заводі в Юзівці, потім у майстернях. Невідомо, що його штовхнуло на літературну творчість, але дебют його був вдалим. У 1926 році він завершив роботу над виробничим романом «Клей». Уривки цього роману були опубліковані у видавництві в газеті «Поволжский рабочий» в Самарі російською мовою. У 1927 році роман був надрукований у видавництві «Червоний жовтень» в Одесі, але роман не дійшов до читача – він був тут же заборонений, конфіскований весь наклад і пущений під ніж. Якимось дивом один примірник потрапив за кордон і був виданий друком маленьким накладом в Берліні у видавництві «Крупп» («Krupp») у тому ж році. Кажуть, що видання оплатив Максим Горький, але це легенда. Судячи по всьому, гроші на публікацію зібрав «Союз феміністок Данії» («Fagforeningsmedlemmer feminister i Danmark»), хоча довести це неможливо. Роман виробничий і на перший погляд цілком вписується в «пролеткульт» тих років. Але це тільки на перший погляд. Роман, насправді, дуже далекий від так званого «соціалістичного реалізму». Це взагалі не реалізм. Дія роману відбувається на заводі, що виробляє канцелярський клей. При цьому це гігантський завод і клей виробляють там у неймовірних кількостях гігантські машини – залізні монстри. Функція людини зводиться тільки до обслуговування машин, до «змащування промежин». Головний герой роману захоплений, просто одержимий ідеєю виробництва якомога більшої кількості та якомога кращої якості канцелярського клею. При цьому він пишається своєю професією слуги машин: «Ми ж не просто клей виробляємо, ми виробляємо клей для радянських канцеляристів, що будуть клеїти не просто папір, будуть клеїти пролетаріат у щось небачене досі і нове – будуть клеїти нову комуністичну людину!» При цьому всі колізії і перипетії виробництва відбуваються в певному заводському мікросуспільстві, де сексуальна революція вже відбулася, мрія Леніна здійснилась, і сім’я, як пережиток буржуазного ладу, знищена. Ця «любов бджіл» - бурхливі відверті сексуальні сцени відбуваються в кімнатах, що всі вимащені мазутом і всіляким шміром, де тхне соляркою, гасом та іншими заводськими речовинами, де робітники і робітниці палко кохають одне одного, зриваючи з себе замаслені та брудні спецівки. У романі простежується вплив фрейдизму хоча, не відомо, де і коли автор познайомився з роботами Зіґмунда Фрейда. Секс в романі склеює, гуртує робітничий колектив в єдиному сексуально-трудовому пориві соцзмагання. Власне, секс в романі – це теж клей. При цьому (певно, під впливом Гоголя) автор назвав свій роман «пролетарською елегією». Гоголь назвав свій головний твір «Мертві душі» поемою, а Тимофій Герштен, за його прикладом, назвав свій роман елегією. Крім цього роману, який на щастя до нас дійшов, він ще написав «Філософію пролетаріату», яка, нажаль, так і не була опублікована і до нас не дійшла. Після його смерті родичі його рукописами розтоплювали пічку.

Сам Тимофій Герштен мав доволі прозаїчну біографію. Все життя він прожив в Юзівці (потім Сталіно, потім знову Юзівці, потім знову Сталіно, о, яке все мінливе!) і все своє доросле життя працював наладчиком на заводі Боссе та Геннефельда (потім це Донецький машинобудівний завод). Пережив Першу світову війну, революцію, громадянську війну, погроми, голод 1921 року, голод 1933 року, репресії, Великий Терор 1937 року, Другу світову війну, німецьку окупацію, голокост. На фронт його не брали по причині каліцтва, отриманого ще в молодості. Помер він від голоду в 1946 році – в нього пайок вкрали і до наступного пайка він не дотягнув.

Не можна не згадати і про поезію, що була надрукована в Юзівці під час німецької окупації 1941 – 1943 років. У ті роки в місті, що знову називалось Юзівка видавалась газета «Донецький вісник», де на останній сторінці в деяких випусках друкувалися вірші, у тому числі, часом, вартісні. Серед авторів цієї газети був Леонід Степанов (1905 – 1976), що друкувався під псевдонімом Микола Закат. Для газети він писав статті, замітки і вірші. Одного разу він навіть написав нарис «Сучасна філософія». З віршів він писав переважно сонети, балади, канцони та елегії. Він зумів видати навіть невелику книжку поезії в якості додатку до газети «Донецький вісник». Назвав він свою книгу чомусь «Агора», хоча античних мотивів там мало – переважно любовна та пейзажна лірика з філософським підтекстом. Цікавим є, зокрема, його сонет «Любов Сократа», де явно простежуються паралелі з творчістю Леопольда фон Захер-Мазоха (з новелами якого він навряд чи був знайомий) та елегія «Нескінченне поле», що насичена легкою журбою і спогляданням:

«... Мій дім – це голе поле,
Що втомилося дарувати врожай
Людям давньої мрії...»

Він працював до війни бухгалтером на Мушкетовському заводі, потім – після війни бухгалтером у шахтоуправлінні «Петровське». Але ні до, ні після війни він не публікував і, можливо, і не писав віршів. На фронт його не взяли по причині вкрай слабкого здоров’я. Цікаво, що після війни його не зачепили репресії, хоча людей забирали назавжди у пітьму таборів і не за такі «провини», як публікації в газеті під час окупації. Тому ходили вперті чутки, особливо в дисидентських колах Донецька в 60-ті та в 70-ті роки, що він співробітник КГБ. Його цуралися як ті, так і ці, він жив і помер у самотності, майже ні з ким не спілкуючись. Але він зумів опублікувати книгу в Мюнхені в 1969 році «Дні безвладдя» під тим же псевдонімом Микола Закат про кілька днів хаосу в місті Сталіно в жовтні 1941 року, коли совіти та НКВД вже панічно втекли, спаливши перед цим всі папери, а німецькі війська ще не ввійшли, коли місто занурилось в безодню мародерства, грабунків, вбивств, ґвалту, погромів. Книгу він опублікував під псевдонімом, злі язики говорили, що ця публікація була «прикриттям його служби в КГБ та ГРУ». Але про це нічого не можливо сказати напевно – це так і лишилося загадкою. Можливо, людині просто пощастило, або його псевдонім вчасно не розкрили...

З післявоєнної поезії Донецька особливий інтерес викликає творчість Михайла Рокотова (1947 – 1995). У 60-тих та 70-тих роках він писав вірші в стилі вже майже забутого футуризму та панфутуризму, наслідуючи твори Володимира Маяковського, Філіппо Марінетті та Михайля Семенко. Спроби опублікувати твори були для нього невдалими і мали вельми сумні наслідки: в 1981 році його запросили «на бесіду» в КГБ, де пояснили «всю несумісність» його віршів з марксизмом-ленінізмом. Після цього вірші та прозу він писати припинив, працював у кочегарці опалювачем, почав зловживати алкогольними напоями, що і стало причиною його передчасної смерті. Але деякі його рукописи збереглися і були опубліковані його друзями в Донецьку у вигляді книжки «Пірамідальний терикон» (2001 рік, видавництво «Шахтар», наклад 100 примірників). Свої твори він чомусь назвав «Елегії майбутнього», що і вказано у підзаголовку. Хоча, вони нагадують що завгодно (більш за все верлібри), тільки не елегії. Хоча меланхолія там є – це факт. Гріх не процитувати найбільш оригінальні рядки:

«... Громада
Грози неба паротягів,
Труби-атланти Плутона курця.
А мені – Одіссею брудних вулиць
Плити тротуарами снів...»

І, на останок, згадуючи елегії Донецька, пом’яну добрим словом Давида Грінштейна (1988 – 2014) – дуже цікавого, непересічного, талановитого та перспективного поета, молодого хлопця, що писав прекрасні елегії в стилі неокласиків. Крім іншого він цікавився буддизмом та неоплатонізмом. Кажуть, що в нього було написаний есей під назвою «Концепція нірвани в буддизмі школи Тхеравада». Він читав свої вірші друзям, публікував в мережі, але нажаль, потім видалив всі свої сторінки. Він лишився в Донецьку в 2014 році, хоча всі йому радили виїхати, хоча б на деякий час. Восени 2014 року він застудився і мав необережність вийти на вулицю, закутавшись кашне з жовтими та синіми смугами. Його розстріляли сепаратисти. Тільки за це – за кашне. Твори його не збереглися – канули у небуття. Сподіваюсь, що це не остання сторінка елегій Донецька...

Чомусь Богдана-Ігоря Антонича всі сприймають виключно як матеріаліста і співця «незнищенності матерії» - модної в прагматичному ХІХ столітті теми. Хоча я бачу його в першу чергу містиком. І то саме католицьким містиком. І зовсім не тому, що в його творах як ніде відчувається дух давнього міста, насиченого псевдоготикою.

Католицизм більш «темна» різновидність християнства ніж православ’я. Сутінки готичних храмів темніші і більш моторошні, ніж ті пошуки світла з гори, очікування світлого чуда у темряві світу сього, яке ми бачимо в східному християнстві – від коптів до кам’яних одкровень вірменського григоріанства. Чи в світлій приземленості і сакралізованій тілесності аріанства. Але ця «темність» - до чорноти – католицизму дозволяє йому зазирнути більш глибоко у ту безодню порожнечі, якою і є світ. Всесвіт, це нескінченна порожнеча і чорнота, з мізерно малими спалахами світла і матерії, які в свою чергу теж є різновидністю порожнечі. Це особливо відчувається у фугах Баха – особливо в мінорних. Ну, хто, хто ще в музиці зумів сказати так відверто і просто: «Всі люди повинні померти»? Так далеко в Велику Порожнечу світу сього не змогли зазирнути навіть музиканти Тібету, хоча їм то, їм… Так і хотілось написати: «Сам Бог велів», але ні – не написалося. І зовсім не тому, що в філософії буддизму цей термін не використовують. Але говорять про те ж саме, тільки іншими словами.

Написав ось це, уявив собі оту нескінченність порожнечі і якось болісно подумалось: і як Йому там – у нескінченній порожнечі Вічності дивитися на жменьку тимчасово палаючих «вуглинок», яку ми називаємо Всесвітом.

Думки про нескінченність неминуче приводять до поняття Бога. Просто буддисти це поняття назвали Порожнечею. Татусь Гільйотен колись сказав: «Ви почуєте тільки легкий подих вітру…» Він у своєму механістично-матеріалістичному ХVIII Руссо та Вольтера навіть не задавав собі питання: «А далі куди? А ЩО, власне, далі? За цим легким подихом вітру…»
Коли я читав вірші Богдана-Ігоря Антонича з книги «Велика гармонія» в першу чергу вразило ось що. 1933 рік, поруч, за Збручем мільйони людей помирають від штучного голоду, знищується народ частиною якого поет є, а на папір лягають рядки про «каштани в ранок сивий, попелястий». Очевидно епоха ставила перед кожним альтернативи: або писати в цей час «Партія веде» ретельно зашифровуючи у фрази-славлення катів та злочинців страшні реалії часу, як це робив П. Тичина, або пустити собі кулю в скроню з відчаю як це зробив Микола Хвильовий, або в знак протесту кинути гранату в совітське консульство як це робили боївкарі ОУН чи писати, сидячи в кав’ярні у благополучному ситому Львові і писати про каштани, думаючи про вічне. Ось він – український дзен: філософствувати про вічність і незнищенність матерії коли тебе розстрілюють. Крім українців на таке були здатні хіба що ірландці. Джойс теж філософствував і творив літературу, коли його брати і сестри гинули на барикадах. Виходить стара приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать» глибоко помилкова – музи ніколи не мовчать, навіть під кулями.

Час показав, що третій шлях у тому страшному році був найбільш слушний, тільки на нього вже мало хто був спроможний в тій безнадії. Хоча такі люди були, і муза до них приходила теж. Мені доводилось бачити листівку 1933 року з закликом до збройного повстання написану від руки в місті Кам’янське – в самому епіцентрі геноциду: “Краще померти від куль у боротьбі, ніж від голоду!»

Хоча до духу боротьби Антонич - цей самотній філософ - не був байдужий. Ніхто так яскраво і поетично не оспівав українську армію часів визвольної боротьби, як це зробив Антонич у віршах «Слово про полк піхоти», «Стяги в куряві», «Слово до розстріляних». Поет може не гинути на барикадах, а тихо померти в лікарні чи тюрмі, але може на віки запалити нащадків полум’яним духом своєї поезії. І це потрібніше за будь-яку зброю. Перемагає дух, а не залізо. Колись Спарту обложили вороги і написали обложеним довжелезний ультиматум: «Якщо ви не відкриєте ворота, то ми захопимо місто, повбиваємо всіх хто тримає зброю, решту продамо в рабство, всі ваші святині зруйнуємо, від міста не лишимо каменя на каменю і т.д. і т.п.» На це величезне послання спартанці відповіли дуже коротко: «Якщо».

Найбільше вражає в поезії Антонича, звісно, неймовірне поєднання матеріалізму з християнським містицизмом. Час для таких неймовірних поєднань явно ще не настав. Інтелектуали ще жили ілюзіями фізики Ньютона. Про те, що матерія може перетворитися в Ніщо, а з Ніщо може виникнути матерія – про це ще не знали. Тільки окремі люди здогадувались, що матерія, це флуктуація Порожнечі. Цікаво, якби Антонич був знайомий з досягненнями сучасної фізики чи не написав би він замість «Пісні про незнищенність матерії» «Пісню про незнищенність порожнечі».

Подумалось ще ось що – ми не маємо право докоряти філософу за те, що він філософ, а не козак з шаблюкою. Кожному своє. Хтось мусить бути Гонтою, а хтось Сковородою. Антонич зумів за свій короткий вік стати новим Сковородою і померти страшного 1937 року одночасно з багатьма нашими співвітчизниками не доживши до приходу своїх катів 1939 року.

Ще вражає глибока самотність поета. Поети-філософи завжди самотні. Це поети-трибуни в натовпі перетворюються в прапор. А філософія вимагає тиші. Вона не може стати прапором. Це марксизм вважав таке можливим (бо вважав себе філософією). Але насправді марксизм не філософія – це заклик набити шлунок відібравши кусень хліба у більш працьовитого і кмітливого сусіда. З чисто релігійними обіцянками матеріалістичного раю на Землі.
Світ в якому жив Антонич хворів марксизмом і тоталітаризмом – це була свого роду страшна мода. Тридцяті роки були роками божевілля людства. І серед цього божевілля знайшлась людина, яка спокійно думала про вічне. Таких поетів у нас мало – занадто болить нам усе, стан нашої Вітчизни вічно поневоленої і стан нашого народу вічно окраденого, щоб хоч хтось міг би заспокоїтись серед цього вічного болю і прислухатись до Нескінченності. Антонич зумів, хоч це йому давалось нелегко – відчувається, що він поривався до духу боротьби і хто знає – якби доля подарувала йому трохи більше літ і здоров'я, і якби пощастило йому пережити страшний 1939 рік з його Дем’яновим лазом писав би він серед лісу повстанські пісні на клаптику паперу, покладеного на приклад кріса.

Я не випадково згадав Сковороду. В українському православ’ї чітко простежувались дві тенденції – пошук самоідентифікації через православ’я та екуменізм, філософське осмислення світу через християнство, яке інколи не вписувалось суворі канони і догмати. Втіленням другої течії якраз і був Григорій Сковорода. Антонич жив на початку ХХ століття, а не в середині ХVIII – він міг мислити мислити (і мислив) тільки як теософ, а не будувати світ з символів, як останній адепт релігійного стоїцизму доби рококо.
Є в Антонича один дуже короткий вірш. Найкоротший. «Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.» У цьому весь Антонич…

(Світлина автора есею.)

Десятиліття бувають сірі, бувають задушливі, а бувають яскраві, перенасичені подіями в повітряному океані культури і мистецтва. У химерному і страшному ХХ столітті найяскравішими і найбурхливішими (з естетичної точки зору) роками були шістдесяті. По яскравості і різноманітності літературної палітри їх можна хіба що порівняти з двадцятими роками. Це було свого роду друге пришестя двадцятих. Тільки вже не як постскріптум до епохи модерн, а передмова до постмодернізму. І в ці колоритні роки (хто пам’ятає.... А хто памятає? Який старий дивак?) на книжковій поличці кожного поважаючого себе інтелігента по цей бік залізної завіси (не плутати з бамбуковою) стояв притулений до товстих підписних томів портрет Ернеста Гемінгвея. Це не був культ чи мода. І зовсім не поклоніння. Це будо щире захоплення, це був феномен часу. Феномен який досі не поснений до кінця. І відповідь на пиання: «Чому?» - важливіша ніж воднева бомба для розуміння епохи і нас серед отого (мало не сказав цього, хоча всі ми нинішні, хто хоч раз спробував щось написати, як літератори сповиті там і тоді – серед бубнявіючих паростків капусти шітдесятих. Навіть якщо народились у постмодернові дев’яності...) мережива ідей та думок – невисловлених, сказаних пошепки чи то криком на всю потужність легень.

Отже – чому Ернест Гемінгвей – і саме тоді. Інші бородаті – від Маркса до Леніна (з Толстим включно) були якось відсунуті набік. Якщо їх портрети ще стояли на поличках, то всі робили вигляд, що цих портретів не існує. (Леніна почали чомусь називати «Лукічом» і казати, що «Лукіч все опошлив».) Саме не існує. І то саме не Джек Лондон, який так був співзвучний романтикам свободи та мінімалізму, не парадоксальний Айнштайн (а як тоді любили мислити парадоксами!) і навть не Марк Твен (і то для покоління яке вміло цінувати жарт!). І зауважте не в середовищі гіпі чи носіїв молодіжної субкультури (хоча в ті роки всі відчували себе молодими), а саме в середовищі зрілих інтелігентів – і то різних – від фрондуючих «комсомольських вожаків» до дисидентів, що друкуватися в офіційних газетах вважали образою для своєї честі. У чому був феномен захоплення Гемінгвеєм тоді? Безумовно, не в його екзотчності (хоча всі читачі «Снігів Кілімаджаро» жили з впевненістю, що в Африці вони побували насправді, а не в своїх фантазіях), і не його «західності» - мода на Захід ще не прийшла, і не в його «дозволеності» - Ремарка і Тагора теж дозволяли – а вони ще більш екзотичні і ще більш «дозволені». Начебто справжня література потребує «дозволу»… Тут справа в іншому...

Гемінгвей відвертий. Навіть тіні лицемірства несумісні з його прямим і суворим світоглядом. З його міцними руками, що звикли тримати рушницю, а не авторучку. Якщо він ненавидить, то ненавидить щиро. Якщо чимось захоплюється, то теж щиро. І це в світі суцільного лицемірства і брехні, яким просто просякнуто було тодішнє суспільство. І це не могло не імпонувати. Всім. Його проза правдива – там немає отієї «внутрішньої цензури» якою просякнута була вся література – від офіційної «соцреалістичної» до андеграундної – написаної «в стіл» невідомо для яких прийдешніх читачів у майбутнє існування яких навіть автори не вірили. А тут – повна відвертість. Автор писав саме те, що думав, як відчував і як сприймав світ – це було нечувано, це було забуте. Тодішній «соцреалізм» насправді був далекий від реалізму – це була суцільна фантазія та вигадка: неіснуючі персонажі діяли в неіснуючому часопросторі (Толкін відпочиває). Тільки ця фантазія була нудна і наперед запрограмована. І ніякого реалізму – це теж було відомо наперед. Будь-який реалізм був небезпечний – виглядав як «наклеп на лад». А тут – на тобі – справжній реалізм – життя без прикрас – натуральне – таке як воно є. Життя в ХХ столітті стало жорстоким і страшним, людина як індивід стала нічим – «жменею таборового пилу», «гарматним м’ясом», життя людське перестало цінуватися взагалі – особливо в деяких суспільствах. Мільйони людей стали частиною якось величезного безглуздого жертвоприношення. І цей жорстокий світ постає у творах Гемінгвея без прикрас і масок. Жорстокість світу сього замальовується чесно, але без цинізму. Я тільки за це поставив би йому пам’ятник – це треба зуміти – в цинічному світі не тати циніком. І при цьому не розповідати людям утопічну казочку, а говорити сувору правду. «Переможець не отримує нічого» - це суворі реалії і треба лишатися людиною в цих реаліях. Це світ у якому «про мертвих можна сказати тільки те, що вони мертві». Мужньо сприймати ці реалії і боротися з ними, а не розкисати чи впадати у відчай. Його проза – це справжня чоловіча проза – без зайвих сентиментальностей. Проза сильних людей, які вміють і люблять дивитися в обличчя небезпеці, які зустрічають свою смерть як даність, як неминучу буденність, без страху і навіть без негативних емоцій: «Яке мені діло звідки ти прийшов? Ви всі приходите з якихось жахливих місць, і знову всі йдете туди.»

Його герої реальні живі люди. Справжні. Не вигадані «святі» матеріалізму без вад, сумнівів та недоліків (яких не буває). І ця «натуральність», справжність героїв не могла не захоплювати покоління шістдесятих. Це покоління хотіло, жадало сказати правду, для якої інколи бракувало слів. І ці слова раптом знаходились. Випливали з творів цього бородатого і справжнього чоловіка – мисливця і рибалки. «Нинішні політики нагадують мені ту каламуть, яка лишається на дні пивного горня, в яке повії накидали недопалків» - зауважте, сказано про політиків взагалі, без прив’язки до якось суспільного ладу чи країни. О, як це колоритно характеризує і деяких нинішніх політиків, вже початку ХХІ століття.

Гемінгвей, як митець, сформувався в двадцяті роки – колоритні і яскраві, – напевно, найбільш колоритні та яскраві в ХХ столітті. Ці роки були свого роду апогеєм модернізму. Епоха модерн знайшла в них своє довершення, свій останній злет. І вже не у формі декаденсу чи містики (хоча кожен декаденс це в першу чергу містика), а у формі «свята, яке завжди з тобою» - це Ернест сказав, звісно, про Париж, але це можна було сказати і про епоху. У двадцяті роки люди веселилися, як в останнє, насолоджувались життям, як в останнє, саме мистецтво було насичене ось цими переживаннями – радіємо, бо ця радість остання.

Матеріалізм Гемінгвея суворий. Він не залишає людині ніяких надій, ніяких ілюзій. Таким є не тільки матеріалізм і реалізм Гемінгвея – таким є матеріалізм і реалізм взагалі – безнадійним. Ми жменя праху, далі тільки велике Ніщо. Ми нікому не потрібні, і нам ніхто не потрібен. Єдина втіха – прожити це життя яскраво, відчути цю шалену гру зі смертю в покер в повній мірі, до кінця. І програти в решті решт, бо переможців в цій грі не буває. А якщо й бувають, то «переможець не отримує нічого», точніше отримує, але Ніщо. Життя (з точки зору Ернеста Гемінгвея) це трагедія, позбавлена сенсу. Але в цій трагедії людина має право на свободу. Якщо не на свободу в житті, то на свободу в смерті. Не знаю, як його переклади пропустила совітська цензура – він же навіть не «попутник» комунізму. Свобода для Гемінгвея абсолютний ідеал, те єдине, чим він жив. Його позитивні репліки в адресу лівих режимів в різних країнах – це лише спосіб демонструвати свою індивідуальну свободу – не більше. Йому ж була огидна будь-яка цензура: «Не дивлячись на будь-яку цензуру, народ все одно довідається правду…» Комунізм з його несвободою був йому такий же огидний як і фашизм. Просто Ернест міг писати лише про те, що бачив. Інакше його реалізм не був би щирим. Для того, щоб писати про комунізм, він мусив би жити в совітах – навіть не бувати з візитом, а жити. А цього він зробити не міг – він хоч і був потенційним самогубцем, але не божевільним. Культ свободи особистості – ось що захоплювало і зачаровувало інтелігентів шістдесятих років! Ось, що зводило їх з розуму. І саме тому цей бородатий дивак запалював душі своїм не модним уже на той час реалізмом.

Колись в молодості він дивувався: «Он він який, Париж!» І оце здивування лишилося у всіх його творах: «Так он воно яке, життя!» І це здивування щире, чесне. Чесність з самим собою – ось що було головним для Гемінгвея. «Людина повинна знайти те, що не можна втратити». Тільки де його шукати і хоч яке воно приблизно… Чи хоч сам він знайшов в своєму житті оте «те»…

Сучасна література нагадує вино. Інколи терпкий, міцний, запашний мускат. Інколи каламутну, прокислу, смердючу «бормотуху». Кому як пощастить. Що скоштувати. І що кому пасує. Твори Гемінгвея – це віскі. Прозоре, міцне, гірке ірландське віскі. Можна його пити розбавленим, можна обпікати уста і серце. Але стережіться, щоб воно не звалило вас з ніг. Світогляд Гемінгвея густо замішаний філософією Ніцше. А хто в епоху модерн чи одразу опісля не зачитувався висловами Заратустри і кого не ніс у нескінченність вихор цього божевільного філософа з його вірою в життя та людину, що стане колись надлюдиною? Тільки у Максима Горького в творах погано перетравлене ніцшеанство, а тут – добре перетравлене. Ще й поєднане з філософією свободи. Такий синтез просто приречений бути вибухонебезпечним. У совковому середовищі інтелігент уявлення не мав про Ніцше. А тут піднесли його філософію у такій гострій приправі і з таким соусом.

Лицарі в романську чи готичну епоху жили вірою. Хай навіть не у вищу доцільність світу і не абсолютний довершений дух, а в Прекрасну Даму. Але вірили. І віра була стержнем їх життя. Тут же – в епоху модерн і після (о, цей постмодерн! Ми досі живемо там. Чи тут…) віри і надії у людини не лишилося. Можна спробувати знайти (звісно), але для чого… І в лицаря епохи модерн не лишається жодного ґрунту для мужності – крім самої мужності. І він мусив прожити саме так - полюючи на слонів і левів, ловлячи великих хижих риб в океані. Бавлячись зі смертю в рулетку. Але завжди вигравав. Але так не повинно було бути. Він зіграв зі смертю в цю гру останній раз – і дав їй можливість виграти. Він справді був лицарем. І вбивав тварин і ворогів на війні не тому, що відчував потребу у цьому чи ненависть – він хотів відчути, що сам ще живий. Часто двобій був не засобом, а самоціллю. Способом бути. Це далеко від буддизму з яким в Ернеста спільне розуміння суті життя. Але він не міг в принципі іти до спокою і нірвани – спокій йому був не потрібен. Він закреслив своє життя тільки тому, що в кожній грій треба вчасно поставити крапку. І він цю крапку поставив вчасно – після модерну настали роки культурної деградації – всі жили минулим – спогадами про епоху модерн. Ця епоха «ніякості» - тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки – завершилась. Починалась нова епоха, в якій останнім лицарям модерну вже не було місця.

Не буду приховувати – я частенько перечитую його мужні твори, і не тільки тоді, коли їду в гори, чи в край богом забутої землі, куди крук ще не заносив кісток білої людини. І я поважаю його вибір поставити крапку в своєму житті літератора саме таким способом. Це, принаймні, чесно.

(Світлина з мережі. На світлині портрет.)

(Замість післямови до збірника віршів Інги Хухри «Дикий мед»)

Ми досі живемо в світі літератури. Нехай суспільство за вікном (за нашим вікном – в цьому чужому світі ще лишилося трохи нашого, або такого, про що ми можемо ще сказати – наше) чи то постіндустріальне суспільство, чи то інформаційне, чи то технотронне – байка – ми продовжуємо мислити як в часи Овідія – літературно. Просто література змінилася (хоча в цьому світі нічого не буває «просто» - я це усвідомлюю, але досі пишу – «просто»). Якщо донедавна це була література в стилі Сфіфта, Шекспіра, Анатоля Франса, то тепер це література в стилі ісландських саг та «Пісні про Роланда» - сучасна література (та якби тільки література!) повернулась то ментальності середньовіччя з його містицизмом, ірраціональністю та чисто жіночою інтуїтивністю. Релігія краси античності в яку так була закохана епоха ренесансу забута. Знову прийшла естетика готики. Це все я сприймав як аксіому, як постулат (якщо хочете). Але несподівано до моїх втомлених рук та очей (від чого втомлених? Від зневіри та песимізму нинішніх авторів? Я їх розумію, але…) потрапили вірші незвичайної сучасної поетеси – Інги Хухри. Прочитавши її дивні твори, наповнені явно не сучасною чуттєвістю, я подумав: «Це остання поетеса ренесансу!»

Справді, ренесанс помер, агонізував протягом страшного ХХ століття – цього предтечі нового середньовіччя. Але як не дивно (о, як приємно дивуватися! Як добре, що збереглась ще ця здатність – в наш то час – дивуватися!) збереглись ще люди (і поети!) які продовжують мислити і думати (і навіть писати) так, ніби ренесанс досі триває. Згадаємо хоча б Хуліо Кортасара – адже його оповідання це теж бароко, що пишається власною «красивістю» в чисто європейському місті Буенос-Айресі. Ай, скільки поетів і письменників відчували свою «невчасність»! А хоча Ви зустрічали поета, який би сказав чесно і відверто (і щиро): «Я прийшов у цей світ вчасно!» Про це, що правда, писав Маяковський – але чи щиро? Чого б тоді йому ставити крапку у своїй творчості кулею?

Читаючи збірник «Дикий мед» я думав: «Це теж бароко…» Справді, ренесанс – це в першу чергу чуттєвість і відвертість. Це прекрасно розуміли автори часів модерн – хоч і ховались в хащах символів, зрозумілих тільки втаємниченим (це було передчуття нового середньовіччя, але без пророцтв). Без відвертості неможливо уявити собі ні Шекспіра, ні Бокаччо, ні Сфіфта, ні поетів часів романтизму – вони ще жили ілюзіями ренесансу (точніше думкою, що ренесанс буде тривати вічно). Пуританство це не ренесанс. Це його побічне дитя, що народилося передчасно і тому страждало від задухи.

Анатоль Франс колись написав прекрасну річ, що стала свого роду декларацією – «Сади Епікура». Справді епікурейство стало рятівною соломинкою для багатьох авторів ХХ століття – вони рятувались у його садах радості та тихих простих насолод від божевілля страшного часу. У ХХІ столітті страшний час триває (а ми то думали, що приходить епоха гуманізму! Поваги до людини! Де там…). Особистість справді поважають – як в часи Річарда Левове Серце, індивідуалізм справді абсолютний – як часи Хрестових походів, але інтелігенту від того не легше. Тим паче поету! (Ах, як невчасно мені подумалось, що трубадури в часи середньовіччя були професією зневаженою – на них дивились як на паяців – в кращому випадку…)

Читаючи цю збірку я зрозумів, що це феномен – адже ренесансна поезія і проза була глибоко чоловічою. Автор у ту епоху виступав завжди свого роду деміургом, творцем. Поодинокі поетеси писали аналогічно – таке складалося враження, що вони бачать світ очима чоловіків. А тут – перед нами чисто ренесансна поезія, але жіноча. Так бачити і писати може тільки жінка. І це цікаво, це нове.

Звичайно, писати відверто намагались чимало поеток нашого часу. Але ця відвертість завжди чомусь виходила готичною або чисто романською – з присмаком штучної ідеалізованості. Тут же інтимна площина людського буття є природною як природним є еротизм в індійських легендах та храмах. Ах, як довго і скільки авторів і мислителів нехтували біологічним, природнім, глибинним єством в людині! Мислителі часів Томи Аквінського в природному бачили тільки гріховне – як довго ця ідея домінувала, як довго святість природного буття яку так розуміли і так змогли оспівати даоси не розуміли.

Ренесанс був епохою постійного пошуку оцієї природної святості, коли плоть розумілась як щось чисте по своїй суті, чистою початково і тільки людське затьмарення, оці темні хащі людської свідомості роблять її штучно брудно. Це чисто античне розуміння тіла людського рідко зустрічається в сучасній літературі. А якщо і зустрічається, то лише як самодостатній факт, а не як засіб до пізнання, просвітлення, як пошук шляху до Істини.

У цій книзі інтимні переживання, ерос, чуттєвість відкривають браму вічності, адже як пише авторка: «Орган без пам'яті лунав. Кровоточили ноти.» Ось цей космічний орган грає мелодію Всесвіту і наші переживання та почуття це звуки цього космічного оркестру. І ця комічність виривається з тісних рамок індивідуалізму. Тут є чисто ренесансний порив до вогню Всесвіту: «У жовтневих кольорах ліхтар небесний зблід…» - ліхтар може біти тільки небесним, він уже не може біти ліхтариком маленького замкненого світу кухні і сільської церкви. Тут людина мислиться як істота космічна. І ліжко стоїть не в комірчині на тихій вуличці Молен-Руж, а десь між Плеядами та Туманністю Андромеди.

Говорячи про відвертість в мистецтві не можемо не згадати про фільми Нагіса Осіми – я маю на увазі його дилогію «Імперія почуттів» та «Імперія пристрасті». Там відвертість є ключем до буддиських істин, які, звісно, лишаються за кадром, яле до яких глядач приходить, якщо в нього вистачить розуміння і здатності. Деякі вірші авторки мені нагадали цей спосіб пошуку істини. Тільки тут пошуки не буддиських істин як таких, а пошуки Абсолюту – того, до якого приходять всі шукачі, тільки різними шляхами… Авторка пише, що «…Інколи краще мовчати…» - вона ще не знає, що завжди краще мовчати. Мовчання – це пошук істини в собі, слова – спроба знайти істину для інших.

Взагалі, деякі вірші цього збірника нагадували мені по внутрішньому глибинному змісту вірші Оно-но Коматі – той же фаталізм та глибина проникнення таємні закутки людської душі:

«Якби не таємничий смуток слів,
Який мене тримає
На цім світі
Давно б уже
Покинула його…»
(Коматі)

Цікаво, що Коматі ніколи в мене не асоціювалась з епохою середньовіччя. Може тому, що Японія не мала своєї античності. Вона одразу стрибнула з часів варварства (в хорошому розумінні цього слова) в епоху ренесансу, що в далекосхідних цивілізаціях почався значно раніше. І епоха Хейян це по суті ренесанс неіснуючої античності. Точніше чужої античності – китайської. Тільки цей ренесанс готовий був тривати до нескінченності…

Перед нами зовсім інакше розуміння чуттєвості: «Але й у цьому є якийсь приємний смак, шляхетний смак. Кохання - вільний птах.» Оця от шляхетність переживань, самоцінність почуттів – є тут щось від чисто античного розуміння аристократичності. Але античним аристократам був притаманний песимізм. Нам годі навіть уявити патриція без цієї чсто скептичної зневіри в доцільності буття. Тут же життя є самодостатнім скарбом, самоцінністю. Ми відчуваємо, тому, що ми живемо. І це є вищою цінністю буття. Тут більше відчуваються мотиви Фр. Петрарки - згадаймо: «Пробігли дні мої - наче оленів коса хода…» (Петрарка), хоча Петрарка занадто ранній ренесанс, може навіть тільки передчуття ренесансу, а тут він нагадає стиглий плід, що готовий впасти додолу гойдаючись у поривах сильного вітру змін…

У кожному творі цього глечика «Дикого меду» прихований теїзм – світ прекрасний, а значить він доцільний. Це як світогляд Плотіна та Порфірія – переживання, це шлях до Вищого, Єдиного. Ми осягаємо це вищу приховану істину Всесвіту пройшовши через всі аспекти буття, через всі переживання і страждання, через пекло самотності та рай гармонії. Є хтось – не суддя наших вчинків, а спостерігач… Але це можливо. Це лишається гіпотезою, а не догмою.

На перший погляд книга наповнена стражданням – навіть весняний мед гіркий, навіть молодість сповнена самотності, марних пошуків себе, нескінченних запитань на які не існує відповідей… Але це ілюзорно. У цій гіркоті є солодощі буття. У цій самотності – пошуки істинного шляху. У цій невизначеності – дзеркало Всесвіту.

З точки зору авторки світ існує тому, що ми його відчуваємо. Саме наші почуття є єдиним критерієм оцінки буття світу. Світу в якому ми приречені бути. Страждати і гинути. І наші почуття і переживання є елементами єдиної Душі Всесвіту, цього Космічного Розуму. Все чим ми живемо настільки ж реально, наскільки воно відображає оцю Єдину Космічну душу – звідти ж приходить і краса і любов. У нашому феноменальному, людському світі ця Всесвітня душа розбивається на кавалки – душу неба, душі зірок, душі людей… І намарно намагаємось подолати цю ілюзорну роздробленість гублячись у світі самотности… Оце єднання з першоосновою світу сього авторка бачить у коханні – духовне платонічне кохання і тілесне кохання з точки зору аврки нероздільні і суть одне. При цьому авторка відкидає соліпсизм який багато кому в наш непевний час вже встиг набити оскомину.

Під час читання цієї книги не полишає відчуття, що етику тут відкривають і пишуть заново – Арістотеля, схоластів, патріархального світу нібито і не було. Етичний бік цих віршів підводить читача до домки, що зло (і самотність людини як варіант всесвітнього зла) дійсно реально існує, але воно існує не дарма. Зло світу сього потрібно для того, щоб долаючи його своїм терпінням і своєю стійкістю поет міг досягти добра і просвітлення, оселитися в цій обителі світла.

Наш читач не звик до філософствуючи жінок. Тим паче до поеток-філософів. Творів Сафо, насправді, ніхто з наших читачів в очі не бачив. Інакше б здивуванню середньо-статистичного читача не було б меж. Ця поетка була в першу чергу філософом. Тим паче не звик наш читач то філософствування на мові чуттєвості, навіть Еросу. Особливо якщо ця філософія альтернативна, нетипова, жіноча – наповнена інтуїцією, а не логікою. Тому беріть обережніше до рук цю книжечку – ця суміш може стати у вашій свідомості вибухонебезпечною.

Авторка пише: «Мені потрібен адресат... Хтось рідний, хтось з дірою в серці.» Справді, ми живемо в світі байдужих. У світі людей з кам’яними серцями. Але є недія достукатись у неіснуючі двері печер людських душ. Поруч з нами блукають лабіринтами свідомості читачі – наші читачі. У яких серце теж зранене цим черствим світом, які здатні відчувати і розуміти…

Про авторку

Авторка цієї книги – Інга Хухра народилась в далекому місті яке колись заснували вікінги на березі холодного моря, яке проте ніколи не замерзає, бо зігріте теплими течіями Океану. Саме від цього моря авторка успадкувала свій вітаїстичних і бурхливий темперамент і нездатність, несприйняття байдужості. Вона рано захопилась античною філософією, особливо творами Епікура, Хрісіппа, Епіктета та Клеанфа. На її світогляд суттєво вплинула поезія Оно-но Коматі та Германа Гессе. Освіту здобула в невелику чарівному місті, що загубилося в часі та просторі на березі кам’яного моря гір. За фахом Інга майстер слів. Логос для неї завжди був більше ніж просто символом – таким Логос міг сприймати хіба що Сенека. Зараз авторка живе в краю річок та зелених пагорбів і шукає Істину в візерунках звуків…

(Світлина автора есею)

Місто Станіслав є не тільки культурним феноменом творчим – містом де творили письменники і поети, художники і архітектори – Станіслав ще й об’єктом мистецтва. Його красу оспівували, ним милувались, його відчували як колиску, його вулиці і будівлі надихали. Станіслав в українській літературі займає особливе місце (недарма Іван Франко чимало своїх творів. У тому числі і знаменитого «Мойсея» вперше читав саме тут), але це тема окрема і достойна пера літератора. І це тема не статті – це тема цілої монографії. Я нині хочу повести мову про Станіслав у світовій літературі. Звичайно, це місто згадується в поезії і прозі іноземних авторів не так часто як, скажімо, Париж, Венеція чи Севілья. Але це місто з часів його заснування було на перехресті шляхів, його відвідували чимало неординарних особистостей, що володіли не тільки шпагою але і пером, про цю перлину архітектури, про цей вузол історії Європи чули, говорили, писали…

Якщо аналізувати не історичні хронічки краю, де починаючи з 1662 року назва міста просто рясніє, а чисто літературні твори, то перше згадку про Станіслав (Станіславів – Stanisławów) ми знаходимо у маловідомого польського поета Броніслава Комарецького (Bronisław Komareсki) (1695 – 1756). Його твори, що дійшли до нас були опубліковані у 1843 році в Кракові в збірнику поезії «Wiersze dziadków starożytności». Зокрема у його вірші «Wiosna i mnich», що датований 1742 роком читаємо:

«…Powyżej wznosi się wiatr rozdziera moją duszę.
Otwórz okno. Hałas Stanisławskiego rynku.
Samotny mnich chodzę po górach
Znaleźć drogę do Palestyny, Ziemi Świętej...»*

Проте, належність цих рядків перу Комарецького є сумнівною. Укладача збірника – Яна Крулека звинуватили у містифікації. Так, тогочасний літературний критик Зіновій Малецький у статті «Польський Оссіан» друкованій в часописі «Literatura i życie» (№ 5 за 1851 рік) прямо писав про підробку. Проте Ян Крулек у відповідь заявив, що рукописи які б могли підтвердити автентичність творів згоріли під час відомих подій 1848 року у Львові. Питання так і лишається відкритим, хоча відомо, що Броніслав Комарецький у 1743 – 1746 роках неодноразово бував у Коломиї і навіть мав дуель з каштеляном Тлумача Йозефом Которою, яка на щастя завершилась без жертв і малим кровопролиттям. Так, що Броніслав Комарецький у Станіславові цілком міг бути. Наскільки цей вірш відповідає стилю цього поета – питання так і лишається відкритим – до нас дійшло вкрай мало творів Б. Комарецького, і то лише окремих уривків.

Ще однин поетичний твір, де згадується місто Станіслав належить перу Вольфанга Шольца (1776 – 1839) знаного більше як пивовара та виноторговця. Але він також писав вірші, які навіть були опубліковані невеликим тиражем у Дрездені у 1819 році у збірці під назвою «Ruhm und Stolz». Там, зокрема, у вірші «Der Rest des alten Soldaten» знаходимо:

«…Mädchen von Stanislaus
Wie die glänzenden Uniformen
der österreichischen Soldaten
und bilden eine schwarze Beamte.
Gleichgültig, sie träumt davon,
Dichter und Glocke Geldbörsen.»

Вольфанг Шольц проживав у 1806 – 1815 роках у Станіславі і мав крамницю на площі Ринок біля ратуші. Його будинок був відомий у німецькій колонії Станіслава як такий собі літературний салон. Цей літературний салон відвідував (будучи проїздом у Станіславі) Людвіг Зойберер (1766 – 1840), що писав свої твори латинською мовою. На згадку про цей візит він лишив друзям ось такий експромт:

«Urbem somnia, vetus castellum Stanislav
Vere dignum memoria manent.»***

В угорській літературі ми знаходимо згадку про місто Станіслав у творах Лайоша Хонапа (1810 – 1869). У вірші «Napfény», що так і не був опублікований, але згадується в мемуарах Конрада Фольо (1817 – 1888), знаходимо такі рядки:

«A Hold fénye esik otthon.
Azt akartam, hogy itt éljünk - a Stanislav,
Város a béke és a nyugalom....»****

Цікаво, що про перебування Лайоша Хонапа у Станіславі мало що відомо. Хоча є інформація, що він був у місті у 1840 році будучи тоді офіцером австрійської армії і примудрився програти досить велику суму казенних грошей у місцевому казино для офіцерів. Йому навіть довелося після цього продати свій маєток у Трансильванії. Тому не зрозуміло, чому в нього Станіслав асоціюється з містом спокою і тиші… Хоча хотили чутки про якийсь його любовний роман з дочкою місцевого скоробагатька грецького походження…

Епоха модерн подарувала нам цілу низку авторів, що писали на різних мовах, але з якимись дивним захопленням згадували місто Станіслав чи навіть присвячували йому свої твори. Воно й не дивно – зависнувши на перетині шляхів, на перехрестях старої доброї Європи Станіслав був місцем, де зупинялось чимало поетів і письменників, кого доля чи випадок занесла до Австро-Угорщини. Зокрема, відомий австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (1836 – 1895) двічі відвідував Станіслав проїздом у 1854 році проїздом зі Львова до Праги і в 1870 році проїздом з Праги до Львова. Обидва рази він зупинявся у Станіславі в готелі «Брістоль» (нині не зберігся) у номері 13. Як стверджує Левко Сапогівський саме у Станіславі Захер-Мазох вперше сказав фразу: «Я відчуваю себе українцем» під час розмови з Вальдемаром фон Шварцем (1831 – 1900). Також є відомості, що саме в готелі «Брістоль» Захер-Мазох почав писати свою знамениту повість «Дон Жуан з Коломиї» (часопис «Червоная Русь» від 16.04.1888 року, замітка анонімного автора «Леопольд фон Захер-Мазох і Русь»). Захер-Мазох планував присвятити Станіславу одну з своїх «Галицьких оповідок» - «Праля та кухарка» яку навіть почав писати, але не завершив – чернетка не збереглася. Дія оповідки згідно задумки автора мала відбуватися зокрема в будинку розпусти, що розташований біля пассажу Гартенбергів (нині один з корпусів Прикарпатського університету). Крім того, відомо, що в першій редакції новели «Жіночі образки з Галичини» мова йшла про ринок у Станіславі, а не в Коломиї, і тільки пізніше автор переробив новелу для більшої колоритності – Станіслав виглядав менш екзотично та менш етнічно в порівнянні з Коломиєю.

Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke) (1875 – 1926) двічі відвідував місто Станіслав проїздом у 1899 та у 1900 роках зупиняючись у готелі «Уніон» - в якому саме номері встановити не вдалося. Подейкують, що він прогулювався по вулиці Lindengasse (Липова) та по парку цісарівни Єлизавети. Збереглась навіть сильно покреслена чернетка з наступними закресленими рядками:

Die Stadt sieht Gott als seinen Traum
Ich vergesse nicht, Ihre Straße, kein
Altstadt, wo Stanislau Blume blüht Abschied
Gib mir deine Trauer,
Um dauerte Tage. *****

Це, очевидно, був начерк вірша, задум якого поет потім або відкинув або забув…

Цікаво, що про Станіслав на початку ХХ століття писали і поети, які ніколи в цьому місті не бували, хіба, що чули від друзів або читали про цю кам’яну перлину біля Карпат. Так, відомий поет Осип Мандельштам (1891 – 1938) як відомо у Станіславі ніколи не був (хоча міг побувати у 1910 році), але присвятив Станіславу блискучий вірш (який, нажаль, потім переробив):

* * *
Ах, ничего я не вижу, и бедное ухо оглохло,
Всех-то цветов мне осталось лишь сурик та хриплая охра.
И почему-то мне начало утро карпатское снится;
Думал – возьму посмотрю, как живёт в Станиславе синица,
Как нагибается булочник, с хлебом играющий в жмурки,
Из очага вынимает лавашные шкурки…
Ах, Станислав, Станислав! Или птица тебя рисовала,
Или раскрашивал лев, как дитя, из цветного пенала?
Ах, Станислав, Станислав! Не город – орешек калёный,
Улиц твоих большеротых кривые люблю вавилоны.
Я бестолковую жизнь, как мулла свой Коран, замусолил,
Время своё заморозил и крови горячей не пролил.
Ах, Станислав, Станислав, ничего мне больше не надо,
Я не хочу твоего замороженного винограда!

Важко сказати, що спонукало Мандельштама написати цей вірш, а потім докорінно мінити – можливо, спілкування у 1929 році з Григорієм Хачкаряном, що був родом зі Станіслава (з вірменської громади цього міста).

Цікаво, що і у творах Зінаїди Гіппіус (1869 – 1945) ми теж знаходимо згадки про місто Станіслав, хоча поетеса теж ніколи в цьому місті не бувала. Більше того, місту Станіславу у неї присвячений один з найбільш її парадоксальних та сюрреалістичних віршів:

* * *
Я шёл по стылому, седому льду.
Мой каждый шаг – ожоги и порезы.
Искал я город Станислав – и знал, что не найду,
Как синтез не найду без антитезы.

Смотрело маленькое солнце зло
(Для солнца нет ни бывших, ни грядущих) –
На хрупкое и скользкое стекло,
На лица синие мимоидущих.

Когда-нибудь и ты меня искать
Пойдёшь по той же режущей дороге.
И то же солнце будет озарять
Твою тщету и раненые ноги.

Загалом, розвідку можна було б продовжити – місто Станіслав згадує ще Володимир Маяковський (хоча різко негативно – для нього це місто глибоко буржуазне, а значить чуже і вороже – я маю на увазі вірш «И пускай буржуазная сволочь..»), але не хотілось би цей есей закінчувати на таких сумних нотах...

Я впевнений, що ця тема далеко не вичерпана – серед забутих літературних творів європейських та російських митців (а можливо і єврейських та вірменських) є ще чимало поетичних та прозових рядків присвячених цьому давньому і казковому місту – Станіславу…

Примітки:

* - …Над вежами вітер душу мою шматує.
Відкрите вікно. Шум станіславського ринку.
Самотнім монахом піду через гори
Шукати шляху в Палестину, у Землю Святу… (пол.)

** - …Дівчата міста Станіслава
Люблять блискучі мундири
австрійських солдат
і форму чиновників чорну.
Байдужі їм мрії поетів
І дзвін гаманців…» (нім.)

*** - Місто моєї мрії, стара фортеця Станіслав
Залишиться в пам'яті моїй казкою весни. (лат.)

**** - Світло місяця падає на будинки.
Я мріяв жити тут - у місті Станіславі,
Місті спокою і тиші.... (угор.)

***** - Це місто бачить Бог як свій сон,
Мені не забути твої вулиці, ні,
Старий Станіславе, де цвіте квітка прощання
Віддай мені свою журбу,
Щоб тривали дні. (нім.)

(Світлина автора віршів. На одній з вулиць Станіслава.)

В ірландській культурі (так само як і в китайській) основна домінанта – традиційність. Саме не консерватизм і не стагнація – а трепетне ставлення до традиційної культури. Саме цього і бракує сучасній цивілізації. Вся сучасна «культура» це спроба будувати заново, з нуля. Спроба забути весь багато тисячолітній поступ людського духу і вибудувати якусь нову етику і естетику на порожньому місці. Це вічне винаходження велосипеда (навіть не ровера – колеса до воза!) перетворилось у сучасної людини в якусь хворобливу звичку. Так і хочеться крикнути: «Панове і таваріщі! Америка давно відкрита, абетка давно придумана!»

І тут можна довго сперечатися – чи то це результат впливу Великої і Невблаганної Машини на людське єство чи то забави богеми, що уявила себе деміургом і повірила в цю дурну вигадку. Перечитуючи гори сучасної (ой, даруйте, модернової) літератури, блукаючи в хащах дивацтв і оригінальностей (часто написаних лише з метою бути оригінальним. Оригінальність як самоціль) дивуєшся – кого тільки немає в «сучасній літературі» - особливо в російський - цьому смітнику бажань і кладовищі пристрастей – фашистів, анархістів, комуністів, мілітаристів, шовіністів, антисемітів, атеїстів, монархістів… Немає тільки здорового консерватизму, немає традиційної культури. Та й де їй взятися – для того щоб писати потрібна освіта, потрібна внутрішня культура, а не лише переконання, що «я самий розумний, а ви всі лайно». А де їй взятись цій освіченості? Де взятись цій внутрішній культурі у морі «совка»? Агресивного совка, між іншим. Для якого культура – це слово лайливе, а інтелігент – образа. Дивуватись тут немає чому. Дивно ось що – чому люди інтелектуальні (яких обмаль) падають до рівня ось цього самого тупого «совка» і пишуть на його рівні? Чому нецензурщина (і то навіть не наша нецензуршина, два покоління тому найбрудніше слово в лексиконі наших дідів було слово «публіка», а «шляк трафив» було найгіршою лайкою) витісняє нормальну людську мову – красиву і затишну?

У Джека Лондона в творах чітко простежуються два світи – несумісні світи – світ «сучасної», себто механістичної цивілізації (оповідання «Відступник») і світ предковічний, де звучить «поклик предків», «поклик крові». І якщо один світ робить людину підступною, брехливою, жорстокою, то інший світ оберігає в людині чистоту («Дочка снігів» «Син сонця» і багато іншого). Механістична цивілізація вбиває в людині людину, перетворює її в рабу машини. Це чітко помітив М. Волошин в своїх знаменитих «Демонах глухонімих». Не людина творить винаходи і їх світ – винаходи змінюють людину, перетворюють її в щось інакше.

В умовах перенаселення і системної кризи суспільства людина деградує як одухотворена істота, гуманізм відкидається. Порятунком від цієї чорної діри регресу може бути традиційна культура і традиційні релігії (якщо, звісно, вони теж не зазнають трансформації у цьому світі вічних змін).

Світу сірості і тупого «совка» всі хто здатний мислити, писати, малювати – творити у широкому розумінні – повинні протиставити інтелект. Вже не тільки «Вітчизна загрожена» (у нас Вітчизна загрожена була завжди – з часів Трипілля. Я мало не написав «і буде загрожена завжди» - звучить фатально. Ні, щось мусить змінитись – або «згинуть наші воріженьки як роса на сонці» або щось зміниться у світі.) – загрожена сама людська культура. Цивілізація у класичному розумінні цього слова. Цивілізація може бути замінена світом диких машин і духовно здичавілих людей.

«Совок» та марксизм взагалі страшний не тільки своїм людожерством (люди для комуністів лише засіб, «гарматне м’ясо»), а нехтуванням культури, антиестетизмом, шлунковістю. Прекрасне те, що вдовольняє тілесні потреби – ось їхнє гасло. Тут знаковим є образ Кутузова у романі М. Горького «Життя Кліма Самгіна» - на запитання, а що робити з тими людьми, які будуть просто байдужі до ваших ідей, він відповів, що вони будуть знищені. Ось квінтесенція ХХ століття – світ можна переробляти як заманеться, бо є машина, машина всесильна, а людина це теж машина, тільки деталей в ній забагато.

Це гостро відчув Гійом Аполлірнер в своїх «Алкоголях». У нього в творах не просто «на горло скаране сонце», людина відірвана від свого єства, підвішена між минулим і майбутнім, тому вічно розхристана зі зраненою душею. Лишається тільки сподіватись, що вода вічно буде текти «під мостом Мірабо», бо ж вічність. Але хто зараз читає Аполлінера? Низка знавців? Жманька фахівців по модернізму?

У Давида Гофштейна є чудові рядки:
« …я відчуваю біль згасання і зникання –
Й людини радощі в якої все в руках.
…………………………………………
І усвідомивши достотно
Ходу великої доби.»
Доба велика – це безперечно. Але людина може бути перемелена на порох нещадними колесами цієї доби. Всі ніби й відчували цю небезпеку, як тільки це божевільне ХХ століття почалося – але ніхто так і зміг нічому зарадити. Всі тільки й повторювали: «…Помри вчасно! Так казав Заратустра.» Епоха життя перетворилася на епоху помирання. Фредеріко Гарсія Лорка це особливо гостро відчув. Це у нього в Іспанії «..сто щирих закоханців навік-віків заснули». І це в життєлібній іспанській літературі! Це сказано мовою, що самим своїм єством співає про життя!

Нове ХХІ століття загрожує повторити помилки минулого. Низка країн вже дозріли до фашизму. Особливо Росія. Низка диктаторів остаточно збожеволіли. І їх ніщо не може навчити хоч трохи думати. Муссоліні колись самі ж італійці повісили догори ногами на ліхтарі. Але привид ліхтаря (а де їх немає? Яка столиця без ліхтарів?) викликає в сучасних диктаторів лише чергові людожерські бажання постріляти в людей. Невже людство не стало розумнішим і добрішим за останні чотири тисячі років? Як і раніше – меч вагомий аргумент, а жадання влади – основний рушій суспільного бутя. Краще б уже Зігмунд Фройд виявився правий. Але він не все врахував…

І невже заклики Їржі Волькера «Поете, відійди! Візьми лиш рискаля…» будуть актуальними і сьогодні? Як хочеться припасти до коренів, знайти «криницю для спраглих», шукати суть людського єства, суть бутя Всесвіту, а доводиться думати, що «люди досі від голоду мруть», що історію вирішує людина з автоматом, а не мудрець під деревом Бодхі.

(Світлина з мережі.)

Письменника Носова Миколу Миколайовича (1908 – 1976) сприймають виключно як письменника дитячого. Причому розглядають його прозу в площині тільки російської літератури. Хоча народився він в Києві і виріс в Ірпені. І свою знамениту епопею про Незнайку почав писати для журналу «Барвінок» українською. І його твори сприймають виключно як казочки для дітей – не більше. Певно, деяким майстрам слова не щастить – їх так і не встигають зрозуміти сучасники – нажаль, чи то на щастя для них. Було б, наприклад, дивно, якби Джонатана Свіфта сприймали як автора казочок для дітей. Сучасники прекрасно розуміли, що його «Гуллівер» написаний для дорослих, як їдка сатира на тогочасне суспільство – глибока і нещадна. Сатиру Носова у його «дитячих» творах вперто не побачили. Я маю на увазі неперевершену, безсмертну трилогію про Незнайка. Для багатьох дітей – і для мене в дитинстві в тому числі, це улюблена книжка. Захоплюючий світ створений фантазією майстра в якому цікаво і кумедно жити. Але не тільки. Варто подивитися на ці твори уважніше і починаєш дивуватися. Як? Невже цензура в ті роки могла це пропустити? Звісно, хрущовська «відлига», придирались до кожної фрази не так нищівно і людожерськи, але все таки…
Ну де, в якому творі совітської літератури – цього цементного моноліту «соцреалізму», ви ще можете знайти таку сатиру, сарказм і навіть знущання над типажем епохи – радянським міліціонером? Персонаж Свистулькін викликає просто таки гомеричний сміх. Це просто ідіот у формі. Арештовує підозрілих тільки для того, щоб прочитати їм мораль, випадково повертаючись додому потрапляє в чужу квартиру і сприймає її як свою. Його, будять, пояснюють, він, звичайно, йде одягаючи чужу куртку з чужими документами водія Бублика. І тут перестає розуміти хто він – міліціонер Свистулькін чи водій Бублик, як написано в документі. Починається в нього роздвоєння особистості – адже в радянському суспільстві все вирішує папірець: написано Бублик – значить ти Бублик! І потрапляє він до психлікарні будучи переконаним, що він це не він… Ну, хто б ще насмілився в кінці 50-тих так над системою посміятися, навіть у стилі дитячої казочки!
Перша частина трилогії – «Пригоди Незнайки та його друзів» - це пародія на тогочасне «радянське» суспільство. Не просто пародія – зла сатира. Кожен персонаж – карикатура на певний типаж сучасника. Безтолковий лікар, який лікую всі хвороби виключно касторкою і зеленкою – бо інших методів не знає. Але вважає себе правомочним диктувати кожному його спосіб життя. Бездарний поет, який пише графоманську нісенітницю і всі оточуючі вважають його генієм пера і затамувавши подих слухають заримовану тарабарщину. Бездарний художник який малює за його ж словами «халтуру» по трафаретам, але вважає себе «богемою» і веде відповідний спосіб життя. Ненажери, які бачать сенс життя у поглинанні «делікатесів» - пончиків і сиропу (про інші вони просто не чули). Механіки, які винаходять нікому не потрібні безглузді пристрої (комбінацію магнітофона і пилососа). Інтелігент, який живе в своєму замкненому світі, який нікому не зрозумілий і викликає тільки сміх оточуючих. Письменник, що вишукує теми для романів підслуховуючи чужі розмови. І всі про це знають, що він підсовує в квартири «жучки», але продовжують вважати його шанованим письменником, хоча жодної книги він так і не написав…
Як це все схоже на атмосферу певного часу! Того самого часу, коли повітря таке важке і задушливе, що хоч ножем ріж… І всі ці персонажі замикає наш головний герой – абсолютний невіглас і нездара, який, проте, впевнений, що сучасники його просто не розуміють і який жадає одного – бути головним, всім керувати, бути самим-самим… І волею випадку йому це вдається – шантажуючи товаришів по нещастю, яких – абсолютно здорових насильно утримують в лікарні з незрозумілих причин (точніше для наукової роботи місцевого «доктора» - чергового нездари), він переконує їх заявити, що він їх керівник і великий авторитет в усьому. Ставши каліфом на годину (чи то секретарем парткому на годину) він дає абсолютно безглузді вказівки (які, на щастя, ніхто не виконує), всюди демонструє свою необхідність, важливість і незамінність, не розуміючи наскільки він смішний на цій «посаді». І коли настає розвінчання псевдовченого і лжелідера, настає трагедія – трагедія «людини без кабінету», начальника, який перестав ним бути, вічно колишнього.
Безтолкове суспільство живе тільки за рахунок мініатюрних розмірів його членів – природа дарує гігантські в порівнянні з розмірами мешканців плоди. Інакше все точно пішло б в тар-тарари…
Наш герой потрапляє в країну, де проблеми взаємовідносин статей і непорозуміння між особинами різних статей зайшли настільки далеко, що вони живуть окремо – в різних містах окремими «гомосексуальними» громадами. Зображення цих громад – це ще й їдка сатира на жіночу та чоловічу психології. Поведінка мешканців цих «жіночих» та «чоловічих» міст гротескна, абсурдна, позбавлена сенсу і змісту. Люди самі вигадують собі проблеми і створюють химерні фантоми яких самі ж бояться. Хтось вигадує, що в сусідньому місті завівся дракон – і всі цьому одразу вірять. Ну, як же не повірити, якщо всі так кажуть!
Це не персонажі – це карикатури на людей. Написані з натури…
Я досі не розумію, як це не помітила цензура!
Але після виходу книги автору було замало посміятися над тогочасним суспільством. Автору захотілось посміятись не більше не менше як над майбутнім – над комунізмом. У той час всі вірили, що комунізм не за горами, навколо висіли гасла «Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!», Хрущов обіцяв, що у 1980 році настане перша фаза комунізму. І ось автор зобразив пародію на цей очікуваний досконалий суспільний устрій. Ще й назвав: «Незнайка в Сонячному місті». Явно натякаючи на комуністичну утопію Томази Кампанелли «Місто Сонця». Прямі паралелі! Читаєш і дивуєшся – комунізм якийсь тут дивний. Люди живуть і не знають для чого. Мета втрачена. Техніку вигадують все більш і більш химерну – невідомо для чого. Будинки, які крутяться, машини, що замість коліс мають спіралі та інша нісенітниця. І тут раптом просто недопустима крамола! Виявляється при комунізмі теж будуть злочинці! Вони будуть чинити злочини просто так – бо їм це подобається. Схильність до злочинів виявляється вроджена, і ніяк її не виправиш. Та в ті часи про це і говорити ніхто б не посмів. В ті часи і генетика то була заборонена, бо суперечила марксистсько-ленінській ідеї перевиховання. Як Носов насмілився це написати – не знаю. І хоча закінчується все повним хепі-ендом: міліціонера Свистулькіна виписують із психлікарні, бо він нарешті самоідентифікується, злочинців садять за грати, у бовдура Незнайка відбирають чарівну паличку, але лишається слід в душі читача – це комуністичне суспільство смішне і безглузде.
Та автору і цього видалось замало! Посміявшись над своїм суспільством Носов вирішив посміятися і над західним суспільством. Геній сатири пише завершення трилогії – «Незнайка на Місяці». Тут уже автору можна було не критися і не боятися цензури, і він нищівно сміється над індустрією розваг, бізнесом, біржею, поліцією, безробіттям, монополіями, західним правосуддям, парламентом, психологією буржуа, фільмами жахів. Але раптом – автор починає сміятися над профспілками та революцією! Революція в цьому світі «коротульок» смішна. Хоча зачаровує своєю гуманістичністю – таких гуманних і добрих революцій просто не буває. І все якось казково і смішно – революцію провозять інопланетяни. І результати революції на тогочасні совіти ну зовсім не схожі – ніякої тобі держави в результаті. Анархія та й годі. Така собі ідеалістична анархія – все організовується само собою.
Завершує трилогію майстер ностальгічно – всі ці химері часу і простору ніщо. Важливий для людини лише шмат рідної землі де є сонце і небо, трава і квіти. Все інше – пусте. І комунізм теж.

(Світлина з мережі)

2011

Візантію як історичний феномен прийнято лаяти. Так склалося. Якщо мова заходить про Візантію – байдуже в історичному чи світоглядному контексті будь-який наш автор вважає за потрібне зауважити, що це погано. Воно й не дивно – збройне протистояння слов’ян та «Імперії Ромеїв» тривало віками – щось та мусило в’їcтися в нашу кров як зразок світу-антипатії. І, безперечно, заперечувати огидність цього типу держави – візантійської деспотії безглуздо – державний устрій справді був збочений. Але в той же час забуваємо, що вплив візантійської культури – і то позитивний вплив – на Україну був колосальний. Йде мова про культурну та релігійну інвазію. Візантія довгий час була сховищем науки і культури в тогочасного світі – і не тільки в Європі. Вплив Візантії як естетично-культурного і світоглядного феномену простежується у найрізноманітніших країнах світу (в різній степені, звісно – вплив Візантії на розвиток культури, наприклад, Грузії і Норвегії різний, але він простежується). Причому на Московію цей вплив був значно менший ніж на Україну. Москва запозичала у Візантії переважно ідеологічні концепції. Навіть релігія була і запозичена не безпосередньо і підпала під дуже значну трансформацію в неозорих північних лісах і болотах. Навіть болісні церковні реформи XVII століття в Московії цю трансформацію не виправили. Доводилось в свій час подорожувати по Греції, Італії, Балканах в пошуках візантійських старожитностей – в першу чергу культових споруд та предметів. І вразило ось що: перша ж думка яка з’явилась від споглядання фресок Равенни і храмів Тессалонік – православ’я – це зовсім не те, що ми думаємо. Точніше не те, що нам підсовували роками в якості сурогату. Грецька церква, а тим паче церква Візантії була носієм абсолютно іншої духовності і релігійних ідей ніж церква в Росії. Я вже мовчу про часи Іоанна Грозного чи старовірів, навіть церковний архітектурний естетизм і містицизм (якщо хочете) останніх століть в Росії є носієм абсолютно інших релігійних переживань. Згадаймо хоча б фрески в візантійському соборі в Монреале – такий образ Христа Пантократора абсолютно чужий російському православ’ю. Більше того – був би неможливий в тій північній стороні. Візантійських постатей які безпосередньо впливали на культуру Росії мізерно мало. Самотнім відлюдником стоїть тут постать Феофана Грека. Але він був не зрозумілий ні його сучасникам в Московії, ні пізнішим поколінням. Його естетичні і релігійні ідеї лежать абсолютно в іншій площині ніж весь подальший розвиток іконопису в Московії. Зовсім інша ситуація в Україні – тут розвиток архітектури, літератури, естетики, релігійних і світоглядно філософських ідей у Х-ХІІ та навіть у ХІІІ століттях відбувався під дуже сильним Візантійським впливом. Найсильніший вплив безумовно мав місце в епохи Македонської династії та Комнинів. Можна тільки уявити собі якби ця культурна інвазія почалось раніше – в епоху Ісаврської династії та іконоборства. Ми б тепер мали зовсім іншу Україну, зовсім інший феномен українства. Звісно, ці впливи були взаємні. Згадаймо хоча б Фому Слов’янина чи «слов’янізацію» Візантії VII століття. Без такого впливу навряд чи сформувався сам феномен Візантії – утворилась би така собі законсервована пізньоантична римська імперія. Але це інше питання. Україна приймала від Візантії виключно культуро творчі інвазії. Щодо політичних ідей Візантії українське тогочасне суспільство проявило імунітет. Ні деспотична форма правління ні ідеї єдиної в світі християнської імперії тут не приживались – не той народ. Візантія тисячоліття (тисячоліття, панове, тисячоліття!) була для Европи генератором ідей – наукових, культурних, релігійних, була тим сховищем, де збереглась (нехай частково) античність. Без Візантії ренесанс був би неможливий. І зараз (та чи зараз?) ми дивились би на руїни античності як на мегаліти Стоунхенджа – як на загадкову незрозумілу цивілізацію. Можливо, без Візантії середньовіччя б і досі тривало. Без Візантії неможливий був би такий феномен як Іслам, що виник як певне відгалуження однієї з ортодоксальних візантійських сект (тільки метаморфізоване серед пустель і піску Часу, естетизований до крайньої межі….) Чомусь вкорінилася думка, що Візантія була закостенілим зашкарублим постулатом, що не здатний був змінюватись і тому загинув. Це насправді не так. Можливо світогляд і теософія візантійців (пардон, ромеїв) у ХІІ столітті і були такими, але протягом століть у Візантії спостерігалась потужна боротьба філософських ідей, докорінні зміни світоглядів і суспільного устрою. Згадаймо хоча б павліканство чи богумилів. Такого динамізму на заході Европи ми просто не бачимо. Консерватизм скоріше властивий католицизму – ортодоксія в тому вигляді яку ми знаємо, по-суті сформувалася тільки Х столітті після віків іконоборства, павліканства і великої кількості «єресей» та напрямків східної теософії, що виборювали собі «місце під сонцем», а точніше змагались за місце «єдино вірної» теософської доктрини. Без Візантії був би неможливий не тільки ренесанс, але і західне середноьовіччя як ми його зараз розуміємо (з його приматом ліберальних цінностей). Без Максима Сповідника не було Іоана Скотта Еурігени – фундатора західної теософії, а значить не було б і такого своєрідного західного середньовічного світогляду. Романська епоха цілком формувалась під візантійськими впливами, готична – під посередніми як вияв глибокої кризи орієнтальної ортодоксальної теософії. Ми не знаємо Візантії – маємо лише загальні уявлення про історію та устрій. Література Візантії, філософія лишаються для нас якоюсь terra incognita, хоча її здобутками ми користуємося і досі самі того не помічаючи.