Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Софія Анжелюк (1992)



Художня проза ⁄ Переглянути все



Художня проза
  1. -----------
    Життя... Занадто захоплююча, чи то пак - непередбачувана річ, щоб її просто так витрачати...ні на що...просто так...
    Я ненавиділа світ в якому жила і ти це бачив, але нічого не скозав, не підтримав, не підійшов, не кивнув, не вимовив... ні слова. Ти навіть не "угукнув" дивлячись, як згасають мої останні сили... тобі було байдуже...
    Ночами я бродила містом в роздумах, на самоті, сподіваючись зустріти тебе... Хіба це було таким нереальним? Тільки тепер я дотепрала усю недоречність своїх вчинків... Ти їх не цінував... Я все далі кохала... Та коли дізналась, що марно... було вже пізно -доходило до 12-ї; потім я вмирала від думок,почуттів, емоцій..,які нікому не були потрібні, а шукати сенс життя... Тобула марна трата часу. Це зараз, все бачачи десь звідтіля, мені здається, що варто було спробувати пожити ще. Я не хотіла. Мені було ліньки, а без охоти... Хто, що і коли зробив щось вдало без охоти?.. Воно таке рідкісне явище, що іноді здається увесь світ...який,до біса світ? То рідкісний дар:бажання...


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. .., бо ...
    Як би ми не намагались покинути щось лихе, на жаль, знову і знову до цього повертаємося. Так і я.
    Я знову була між багатьох собі подібних, вони всі спали блаженним сном, немов солдати між битвами, і в них всіх, аналогічно до тих же солдатів зірвало дах до міри, яку описати неможливо, бо нема гіршого, аніж коли ти забуваєш все: де ти, чому ти тут; хто ти, чи існують інші, які вони?.. НІ, пам'ять є; там багато комірок переповнених інформацією, спогадами, знаннями, почуттями, але доступ туди закрито, двері замкнені, а ключ вкрадено...
    Я лежала, підпираючи стіну головою, яку ледь відчувала на плечах. Невже я про це мріяла, невже мріяла про цю "диру", в якій стирчатиму з купою шприців поряд?.. Ні! Ні! НІ! Я не вірила, що це твориться зі мною: я ж мріяла закінчити історичний факультет в Києво-Могилянській Академії; захистити дисертацію; стати етнографом чи фольклористом, а тут... Все дістало - і я вколола ще одну дозу.
    Я знала - це не вихід, я знала життя повинно бути життям, а не виживанням від дози до дози, а життям, яким було колись...
    Та я не пам'ятала, яким воно було тоді, в те чарівне "колись". Час від часу я зазирала крізь щілини для ключів до кімнати під назвою "Пам'ять", але те, що я там побачила мене не особливо тішило: я була щасливою, життєрадісною, веселоя, безтурботною...
    ТАКИМ ЖИТТЯ НЕ БУВАЄ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
    І я знову взяла шприц, на який довго дивилася, бо не розуміла, чого в ньому шукаю. Суті життя, яку ніхто не може пояснити, бо не може і все тут, а ця голка і розмовляти не вміє?.. Чи вміє?.. Я на силу віддала наповнений шприц якомусь хлопцеві...
    Той день був схожий на війну, яка тривала довго, невчерпно страждаючи; я заснула в конвульсіях, а коли прокинулась від "прибуття нового матеріалу", на який кинулися всі,.. Всі, окрім мене і нього, того хлопця: його очі закотилися ще декілька годин того. а кілька годин потому його викинули, як непотрібне шмаття, як річ, як подерті меблі, що заважають пересуватися квартирою...
    Я розуміла - на його місці могла бути я; дози могла не витримати я, вмерти мала я...
    То що, суть життя в смерті?..

    Я підвелась: заледве, перехиляючись і підтримуючи стіну. Перший крок здавався зовсім нереальним, другий легше, а третій забрав останні сили - я впала прямо в коридорі, тож скрутилася якомога компактніше і спостерігала, спостерігала за тим, що творилося, а творилося ніщо... в прямому розумінні цього слова: "ніщо!"
    Всі ці люди колись мріяли, бачили майбутнє підкореним, але зламалися, бо...бо в кожного є свої "бо", а своїх особистих "бо" я вже й не пам'ятала... я знов зазирнула до щілини пам'яті, де розспівувався церковний хор, де я співала підлітком...
    Десь був світ, світ безлічі кольорів і відтінків, які не закінчуються; я там була, була і буду ще колись...напевне...

    Що й не спаде на думку, коли дивишся на панків, які курять якусь гребучу траву? Хочеться їх пожаліти, але розуміється - пізно. Вони знайшли причину, щоб обрати своє життя таким... Сідаючи до трамваю, я все ж не відривала погляду з тих кущів та споглядала страхітливий сміх, що відображав усю нереальність долі тих дітей...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -