В низькому поклоні
Схилилася я…
Подякувать Долі
За мій шлях життя,
За маму –
Єдиний мій в світі оплот…
За батька – годиться так…
За кожен крок,
Який я робила,
Й не раз ще зроблю.
За щастя, здоров'я, за те,
Що люблю!
За дар написання –
Мов сповіді дар,
За ночі, за ранки,
За пристрасті жар,
За щастя, яке не лише у грошах…
За розум й свідомість,
За мрії у снах.
Я дякую сестрам,
За те, що вони
Мене захищають
Від дум засумних,
За силу натхнення,
Господню опіку.
Я дякую Долі
Довіку! Довіку!

08.01.2010

Постій на чатах.
Тримай в лещатах
Своє надміру
Виразне „Его”.
Мені не варто
Тебе прощати –
Скажу я прямо,
Тобто відверто.
Колись молилась
На твоє фото –
От мала клопіт
Років із –надцять,
Тепер – звільнилась,
Свічуся вкотре,
І вибухаю
Протуберанцем.

Не тримай, прошу, мою голову!..
Забери свої руки від скронь!..
Так, тяжка голова, мов з олова...
Тож не треба...Залиш.Схолонь.
Рій думок там вита вихором,
Трохи ще - й потече сік...
Не тримай! Завива віхола.
Але ти не пішов. Не зник.
Тінню в снах крадькома стрінувся.
Ну й нахаба! Удар тримай!
У душі завива віхола,
І емоції б*ють за край.
Що, сердЕнько? Усе стелишся?
Аби з ким та аби кого?
Розчинись у тумані, тернами
Не вернеш...до...моїх...думок.

Під торішнє листя
Покладу печаль -
Стану на заваді
Пліснявому щему,
Із уяви вислизну
І зніму вуаль,
Вирину зі спогадів,
Й разом утечемо...
Граючись, полюбимось
Під рясним дощем.
Вистражданням зцілимось,
Ліки - жар цілунків.
Розгуляймось босими -
Сонце запече -
І безсило вернемо
До підступних буднів.

у тебе – дві руки, ноги, і голова,
на роль почесну шиї, облиш, не претендую...
ти надто говіркий, коли Вона встрява,
я – надто мовчазна, і ти мене не чуєш...
на всі смаки рядки крутила в голові,
збивалась в римах я, в думках блукала, збилась,
а потім, ожила, і, наче уві сні
я піднялась,пішла, і подумки молилась,
щоб Бог послав, почув,кохання... Гострий біль
проймав мене щораз,і я стискала зуби...
а потім, навпаки, злітала сотні миль
над Егом твого „я” – уникнула отрути...
гарячка...самота...дзвінкий кришталь чуттів...
змішалось світле й зле...а я плекала віру
що незабаром день...воскресне...забере
мене кохання вир – й в емоціях – згоріла.

Загубитись в юрбі,
Щоби ти не знайшов,
Заблукати в мереживі
Плутаних вулиць,
Будувати мости
З обіцянок-умов,
Прямувати вперед –
Щоб дістатись в нікуди...
Замовляти вино
У високих склянках,
Дарувати тепло,
І загублену ніжність...
Розчинятись безшумно
У сутінках, снах,
І шукати любов,
Її Всесвіт-Величність.

Ходімо гуляти до плеса?
Пізнаємо світу генезу,
А потім, коханий, я щезну,
Аби не ходити по лезах...
Зірви мені квітоньку ружі,
З занадто п*янким ароматом,
Як важко, зізнаюсь, мій брате,
Кохати персону "нон грата"...
До чого політика тиші?
Підспівує вітру смерека,
Гуляти нам разом не вийшло,
Я поруч, а ти - десь далеко...

Похапцем, навпомацки,
Дещо по-дитячому,
Доки спить свідомість ще,
Обійми гарячими
І палкими…Пристрасно…
Досить по-дорослому
Я від тебе вислизну,
Прогуляюсь босоніж
Росами цілющими,
Попрошу пробачення
В Господа за розум мій,
Він ще має значення,
Протім схаменуся, і,
Поки стане смілості,
Вкотре передумаю,
І з тобою стрінуся.

Стелиться мереживом
Моя путь на захід...

Заблукала стежкою,
Збилась з курсу, птаха.

Можеш навіть стежити,
Як шукаю правди -

Повна протилижність є
Я твоя, невдахо.

Знаєш, з обрежністю
Ми спішили, часом.

Терпким смаком «зелені»
Не здолати кризи!

Ми таки оселимось,
І під спільним гаслом

Змучені, розтерзані
Розігнемо крила!

Я тобою вивчена
В профіль і анфаси.

Вигини і впадини
Знаю досконало...

Вистражно-вихудла
Від думок екстазу.

Затанцюю вихором,
Бо нехо лежати!

Пилом на полицях сих
Не бажаю снити!

Манівцями привидом
Не пускаю фрази.

Квітнути – не вигнити,
Вибір є – різниця(!)

Ось довиє віхола,
І завершить фазу.

12.10.09

Тримай мене, не відпускай,
Не підпускай, але й не кидай,
Слідкуй, щоб не пропала з виду,
Бо я, коханий, надто хитра.
Я твоя муза невгамовна,
Твоє життя і твоя проза,
Нам байдуже, які морози,
Безпосередня і серйозна.
І коли стихне шепіт вітру,
Насоложу тебе цілунком,
Ліпи із мене візерунки,
В твоїй фантазії розквітну.
Ти витешеш мене з граніту,
І додаси з кришталю крила,
Єднають нас, немов магнітом,
Час, простір, і…душі вітрила.

Приймаєш рішення за мене,
А я – погоджуюсь, чи – проти,
Дозрілий, та в душі – „зелений”,
І п*єш кохання, мов наркотик.
П*янієш від моїх цілунків,
Із смаком вишеньок-черешень,
Не маєш і вночі рятунку,
Собі самому суперечиш.
Я прагну розгадати ребус,
Хто я тобі – коханка? любка?
Оголюю зумисно плечі,
Щоб пригорнув, мене, голубку.

А ти? Вирішуй, що там далі,
Я допишу подій сценарій.

Скінчились гроші на рахунку,
Мобільний став шматком пластмаси,
А на вустах – туман цілунків,
Рум’янець на щоках – прикраса...
Думки рояться, наче бджоли,
Вдихаю вітер з смаком зливи,
Симпатизую чи кохаю?
Стурбована, чи то щаслива?
Крокую, кроки все жвавіші,
Переступаю неба обрій
В калюжі, що розлилась морем,
В душі – вулкан, в душі – неспокій...

Навіщо ти?..
Навіщо вкотре
Твої обійми,
Дотик, подих…
Недобре се –
Подій болото!
Але ти зважився
На подвиг…
Прошу, прости,
Не буду проти,
Коли звернеш
Зі шляху свого…
Та ти ідеш,
Допоки, доти
Не обіймеш
Мене!
(Й нікого!)

Много в жизни непонятного. Кто-то считает себя умнее, хотя на самом деле, понятие ума исключает качество самомнения и зазнайства. Кто-то наоборот постоянно сомневается в себе, хотя есть немало людей, которые верят, что все у него получится. Я никогда не думала, что фраза «вот скоро я вырасту» обретет со временем безнадежный оттенок. Нет, мы не растем, но меняемся. Странно, мы меняемся, но то «растем», которое мы предполагали в детстве, так и не постигаем до конца. Чувства неудовлетворенности, незнания, неуверенности, страха сопровождают до гробовой доски…
Со временем созревает в сознании новый вопрос: «Мама, зачем ты меня родила?»
Мама молчит, она и сама не знает. Возможно, возлагала надежду воплотить в ребенке свои нереализованные желания, а, может, для того, чтобы в старости было кому «подать стакан воды». Чем больше испытаний преподносит жизнь, тем чаще в сознании звучит данный вопрос…Болезни, разочарования, измены, предательство, соблазны, ошибки… - далеко не полный список испытаний, которые проходишь, когда пытаешься найти ответ, копаясь в мозгу… Но маме вопрос задавать не хочется…Надо знать, для чего родишь свое чадо. На радость и утешение или ?..
Так проходят дни, года. В поиске ответов уже не важен результат, значение обретает процесс, так как он забирает много усилий.

В опровержение своих же слов, сказанных выше:

Слишком молода, чтобы знать все на свете. Не достаточно высокомерна и цинична, чтоб продать за рубль сделанное на копейку. Не лишенная сомнений в себе, однако, не эти ли сомнения помогали избежать неблагоприятного развития событий в некоторых случаях? Если бы не «внутреннее торможение», то вообще бы с тормозов сорвалась. «Я скоро выросту» - в надежде говорю себе, когда хочу, но не могу достичь чего-то сразу, но это «вырасту» стимулирует, побуждает к действиям. Каждый день приносит что-то свое, потому «безнадежность взросления» довольно-таки относительна. Мы меняемся, и сегодня уже не такие, как вчера, а завтра будем новыми. Не самые светлые чувства и события даны для того, чтобы мы ощутили разницу, что такое счастье, здоровье, доброта, защищенность и обеспеченность. И мама здесь не при чем, она такая же, как и мы, в поиске ответов на вопросы, ибо у каждого своя миссия, свой путь, отведенный, который пройти суждено. Испытания, посланные жизнью, дают нам внутреннюю силу, это задачи – процесс решения которых и есть частью жизни.
Да, проходят дни, года, но не безрезультатно, не всегда можно пощупать то, что приобрел.
И когда мы пройдем определенный уровень, то поймем, что усилия принесли…плоды.

Стих посвящаю все тем, о ком мечтала, но впоследствии – разочаровалась.


05.09.09


Ты – считаешь,
А я – считаюсь,
Дело в том,
Что есть ведь
Разница.
Кто из нас
Не любя
Дразнится?
Понимаю,
И ты –
Понимаешь.
Я спрошу
Ты в ответ
Даже
Промолчишь,
Повторю снова,
Мой вопрос
Для тебя
Не новость,
Но кричишь
Мне в ответ
Строго.
Горячись,
Поддержу пламя,
Пережду,
Как в аду,
Бурю,
А потом –
Бал мечты
Возглавлю,
Ты уйдешь
В серый тлен
Будней.

Ты online, и я тоже
(Тайну сайт этот знает),
Да, давай подытожим,
Так во что мы играем?
Хоть никнейм засекречен,
Я – Ashida, отвечу,
Если ты жаждя встречи
Подконнектишься...Речи
Будут наши безумны,
Без уловок, стеснений,
Поведу себя бурно
В полустрастном похмелье –
Дам тебе выпить яду
С чаши зла и добра,
Пробегу листопадом,
Покажу корень зла
И любви мечты смело,
Стоит лишь захотеть,
Нам с тобой, то ли дело,
Можно страстью гореть
И сменить ход вселенной –
Остальное – мечты...
Как прекрасно, мой Гений,
Быть с тобою на „ты”.

Сначала стычки, стрелы, иглы,
Потом – скандалы и интриги,
И ты подобно Громовержцу
Метаешь молнии, (невежда)!

Дискуссия, сверкают искры,
Ты недалек от...слишком близко
Чтобы сорвать твою мне маску,
Терпи и принимай фиаско.

Мне не знаком дележ на роли
Ты – смесь "понтов", с тобою спорить
Немного странно, как по мне,
Глаголишь: „Истина в вине”

Чтоб в продолжение историй
Дать предложение :”Поспорим?”
Но убегаю, поздний час,
И ты взмолился, так игрою

Увлекся, что вскипая кровью
Взмолился „О, вернись, Виктори,

Давай по новой, чтоб опять
Успел не раз я проиграть...”

Немного странно...
Не меньше – больно.
Засыпал раны
На сердце солью,
Казнил, стирая
Надежду в чувства –
Я умирала от...
Мир иллюзий
И поцелуи,
Тогда казалось,
Без вкуса были...
Я отрекалась
От мира светлых
И чувств ответных...
И убегала,
Искала света...
Потом три точки...
И сон (в кровати
С тобою, помнишь?)
Намек не к стати...
И голос сверху
Больных фантазий...
И кровь...И пепел...
И...Однофразье.

Без коментарів.
Обійдуся.
Настрій "не в дугу".
Ти не в дусі?
І не треба слів –
Досить легко
Визначити всі
Крапки-рейки...
Самота німа.
Вир емоцій.
Серце завмира
Крок на кроці,
Відключила день,
Мейл, мобільний,
Стала на диби –
Досить стильно,
Глянула в вікно –
Все, як було...
Більш мовчу, мовчу,
Ти не чуєш?
Стиль і штиль,
Сім миль,
Кроків-кроків...
Я хотіла...
Лиш... знати
Поки...

Очікую зустріч. Легке запаморочення в голові. Приємно лоскотно внизу животика. Хвилювання переростає у радість від того, що вже скоро омріяна мить.
Так, я прагну тебе відчути. Ще не стерлися з пам’яті спогади тої шаленої ночі, і відчуття... О, мені було неймовірно приємно, і боляче водночас. Я дихала твоїм ароматом , і відчувала розгубленість перед світанковим промінням, бо зранку ти мав піти. Мені ще ніколи не було так хороше. А після тебе лишився мені на згадку гарний настрій, мрії, музика душі...
І ось, знову має відбутися таємниче дійство. Так, я тебе кохаю, проте ти ніколи про це не дізнаєшся. Я не хочу тебе відлякати глибиною своїх почуттів.
Слухай, моя шкіра пам’ятає твої цілунки і гаряче дихання. Збожеволіти можна від насолоди! І я божеволію. Опісля. Насамоті...Глибоко зітхаю...але ти ще глибше запав мені в душу, і видихнути тебе я не в змозі.
Усміхаюся, в передчутті солодких поцілунків. Очі трохи сумні. Але коли ти прийдеш, я зроблю безтурботний вигляд. У мене все „ОК”. І ти прийдеш ще...і ще...і я буду насолоджуватись життям і тобою, чиїмсь, але все-таки моїм.

Стих посвящаю С.А. - человеку позитивному, умному и обаятельному


Мы знакомы недавно,
И не лично, в он-лайне,
Но признаюсь, внезапно
Ты стал дорог мне крайне,
Можешь выслушать, терпишь
Перепад настроенья,
Рассмешишь – и согреешь,
Между нас нет стеснений,
Ты умен, не заносчив,
Чем мне близок, не скрою,
Я б с тобою до ночи...!
Промолчу. Успокойся.
Пошучу – ты смеешься,
И поможешь советом,
За твои строчки, точки
Благодарна. Привета!

Вот вчера, не задача,

Приключилась история,

Стало сердце горячим,

Не спросилось, ускорилось,

И вошло в ритм с затмением

Солнца и ума-разума,

Да, бывают мгновения,

Что приводят к маразму.

Я рулила на встречу,

Вечер был запланирован,

Потеряла дар речи,

Когда ты прилавировал,

И спросил, так, случайно,

Что в краях твоих делаю,

Предложил выпить чаю –

Оказалась я смелою,

И ответила:”Слушай,

Чай не дело, лишь кофе,

А давай-ка сначала

Поболтаем, не против?”

Ты смутился, нежданно

Повела себя круто –

(Одолима желанием

Поменяла б маршруты)

„Не сегодня” - ответил,

Я потом удивлялась,

Своей наглости, веришь,

До утра аж смеялась

Над своим поведением,

И над ходом событий,

Предложила, хотелось,

И тянуло магнитом.

Не виню, кстати, солнца,

Не дошла до предела,

Вечер тот не вернется,

Пообщаться хотелось...

Знаєш, то досить дивно,
Змінюю думку про тебе,
Ніби барометра стрілка,
Вниз, потім просто – у небо,
Знаю, із часом, я зможу
Визначить міру – плюс-мінус,
Але допоки – тривожно –
Висновки стримують зміни.
Видався день емоційний,
Злилась на тебе й на себе,
Потім все зважила, вільно
Ставитись стала, потреби
Стала твої розглядати
З точки – „я хочу і можу”,
Але, чомусь, милий брате
Сумно, на серці тривожно...
Змінюю думку про тебе,
Поки що кращого – більше,
Скоро тебе розгадаю,
Поки що...вірші...лиш вірші...

Торопливо щелкаю по клавишам – пытаюсь ухватить за хвост мысль, пока та не убежала. Сегодня тебя видела – и отлегло от сердца. Да, порой мне достаточно знать, что ты есть, рядом или на расстоянии, но лучше, рядом, дабы еще раз прикоснуться глазом к тебе.
Выходные пролетели быстро, я ждала понедельника, как праздника. Интересно, а ты вспоминал ли хоть секунду обо мне на выходных?
Перешагивая порог офиса, каждый раз я вижу, как ты внимательно провожаешь меня взглядом, либо скользишь глазами, чтоб я не заметила, а я делаю вид, что увлечена рабочими заданиями.
На самом деле, я мечтаю о том, чтобы твою светлую голову посетила мысль пригласить меня на чашечку кофе. Мы вели бы с тобой беседы на метафизические темы, вместе искали бы истину, я спорить с тобой готова, учти, так как имею определенный багаж знаний и ...интуитивно чувствую, что судьба нас свела не зря.
Временами мне хочется ворваться к тебе в кабинет, и совершить дерзкий поступок.
Я представить не могу твоей реакции, но так хочется тебя притянуть к себе, и...поцеловать. Глупенькая, успокаиваю себя, не надо, он видал виды, и его не удивить експресией. А потом вдруг начинаю комплексовать по поводу пропасти материального состояния. Да, ты мне платишь зарплату, немного, еле хватает на жизнь, но я сделала свой выбор, мне не захотелось искать кого-то другого, хотя ранее я зарабатывала в три раза больше.
Да, можно сказать, что это была маленькая уступка, которую я себе позволила, чтобы быть поближе к тебе.
Сегодня не было рабочих установок, работу планировала сама, в зависимости от срочности обстоятельств. Ты не сказал в мой адрес ни слова, ни лично, ни по работе...Не грущу, ни капельки. Жду.
Завтра наступит новый день, он принесет свежие впечатления и переживания, и не исключено, что ты почувствуешь ту силу флюидов, пущенных в твой адрес мной, и пригласишь меня на..кофе, ужин, обед, прогулку. Мне все равно, просто сделай это, я сделаю вид, что мне надо подумать, потом – соглашусь, так как желания должны исполняться.

Я чайкою кричу до твого серця,
Заглушують мене будення хвилі,
Що котяться,і вітром донесеться
Мій голос, що застряв десь на півмилі
Від тебе, від рутини, і роботи,
Яку я маю все таки робити,
Я відпочину трохи, ти не проти?
У мріях буду думкою радіти.
І під палючим сонцем пообіді
Знайду за втіху думати про тебе,
От, моя радість, де її подіти,
Солодка і пянка, а присмак терпкий?
Напевно не дізнаюся й не треба,
Чи доля ти моя, а чи чиєїсь...
Здаля на мене Бог дивився з неба,
А я хміліла мрією своєю.

Пойти „ва-банк” –
Не вопрос,
Вопрос лишь в том,
Что потом...
И дым густой
Папирос
Смешался
С шлейфом
Духов
Застыло время
На миг,
Потом
Пошло
Нагло вспять,
И я смотрела
На мир,
Сквозь
Влажных строчек
Тетрадь,
В которой,
Помнися, дождь
Мне нашептал
О любви,
Смешался запах
Духов
С моей обидой
На мир.
Да, я узнала,
Что ты
Не светлый ангел, увы...
Свои мечтания я
Одела в платье вдовы...
Сжигаю, плача,
Мосты,
Ты заменял
Целый мир,
Теперь, любимый,
Остыв,
Молчу,
А ты
Говори...

А ти не думай, що буде завтра,
Сьогодні я є в твоїх обіймах,
Налий вина, скуштуй, о ладо,
Смак моїх вуст, пахуче зілля
Мого волосся, духмяне тіло,
Розтань від мене, я помилуюсь,
Прошу, не думай, що буде з нами,
Ми зараз двоє. Тебе цілую.

Я боюсь про тебе думати...
Але займаюся цим небезпечним заняттям. Це як старі труби, по яким тече вода, але варто змінити тиск , і десь прорве.
Сьогодні знов про тебе згадувала –надцять разів, тобто не згадувала, бо й не забувала, просто видалась вільна хвилина, і я вирішила трохи помріяти. Це «трохи» зайняло майже весь день мого свідомого і несвідомого існування.
Виїхала зі знайомими на море, з думкою про тебе ступила на пісок босоніж. От, уяви, як гарно було б нам разом йти цим пляжем вдосвіта, взявшись за руки, що не крок, то пестощі, поцілунки, обійми...
Знімаю з себе сукню, коротку, з тонкого індійського батисту...вона тобі б сподобалась...точніше, я б тебе звела з розуму глибоким декольте. Переодягаю на себе купальник. Знаєш, я б з радістю з тобою опинилась на безлюдному пляжі й купалась би в тому, в чому народила мама))
Я вже відчуваю твій захоплений погляд, не втрачай голову!
Жену думки про тебе. Йду в напрямку моря, кожен крок відчуваю по-новому, вітер тріпає моє волосся, грається, ніжно цілує тіло. Цікаво, а твої цілунки такі ж ніжні, ніби помахи крилець метеликів? Чи пристрасні, гарячі, як поцілунки опівденного сонця?
Стараюсь про це не думати. Заходжу у море. Чиста, прохолодна свіжість кольору індійської бірюзи огортає мене.
Тіло приймає це як дарунок, а я – аж до «мурашок» шкірою, як тоді, коли вперше ми лишились наодинці.
Намагаюсь пропливти якомога далі, ніби шукаю в глибині порятунок від...здогадуєшся. Але море у змові з тобою, не хоче глибшати так швидко, як я того бажаю, тому я кидаю ту марну справу, і йду пішки на глибину.
Та хіба може глибина моря зрівнятися з глиною мої переживань щодо тебе?
Пірнаю на дно, втамовую емоції шляхом загострення інстинктів самозбереження. Вириваюсь з води, на повні груди хапаю повітря. А ти...ти лишився, як і був. Не примара, не вигаданий образ, а цілком реальний, той, хто цікавий мені.
Роблю ще кілька занурень, прямую до берега.
Прозорі медузи кружляють у воді, візерунки на шапочках виглядають ніби весільні пишні сукні.
Досить мріяти, - говорю собі, але не припиняю.
Лягаю на розпечений пісок, але твоя пристрасть є ще більш гарячою, тому намагаюся звикати. Заплющую очі, і помічаю, що навіть у сні думки мої з тобою поруч. Я не хочу прокидатися! Адже тут, в реальному світі, нас роз’єднали сотні кілометрів, але якщо б ми і заходились на відстані звуку дихання, то я усвідомлюю, наскільки ми далекі! І цю відстань в змозі скоротити лише ти, тому...Я чекатиму, мабуть, поки станеться зближення двох планет.

Ты никогда не будешь одиноким,
Ведь у тебя всегда широкий выбор,
Дабы унять реальности жестокость –
Полно подруг, кокетливых улыбок...

Я никогда не буду только чьей-то,
Чтоб до конца, и до последней капли…
И остаюсь по прежнему ничейной.
Смываю тушь с лица слезами. Хватит!

Мне без тебя - никак, с тобой – тем боле,
И постоянно мучают вопросы…
И я найду ответы,только после…
Живу любя мгновения и…осень.

Много не сказано,
Не написано – больше.
Помню, рассказами
Меня тешил нарочно…
Длинных фраз твоих
Я запомнила строчки,
Недосказанность
Мы продлим…многоточием.

Много сделано,
Только надо ли думать?
Словно тень твоя
Ходит следом за мною
Будто ангел ты,
За моею спиною,
Взял за руку и…
И увлек за собою.