Пограємо в асоціації? Чи в осінні варіації? Чи може сховаємося від світу за позначку «онлайн»?
Для початку тільки запитання, щоб у процесі читання зайнятися пошуком відповідей на них.
«Київ крапка юа» , мов на мапі міста – життя, вздовж усіх розділів – поворотів, поміж речень-вулиць позначений сотнями знаків питання. Чи не забагато для роману як тексту? Чи не замало для роману як стосунків? Ні, бо ці знаки визначають вибір, в даному випадку йдеться про вибір головної героїні Альони. І, навіть, не знайомий «бути чи не бути», а вирішальний: «залишитись не можна піти».
А до чого тут асоціації? Осінь - час роздумів та очікувань, період, коли слід щось вирішувати, робити висновки з прожитих весни і літа, з трепетом чекати завтрашньої прохолоди і невідомого з приходом нового року.
Тому так важливо не прогавити мить, котра навіть в переповненому вагоні метро здатна змінити ставлення до самої себе: « Вже років сто ніхто не називав ї ї «чарівним створінням». Та яких там сто! Вона взагалі не рпигадує, щоб хтось її так називав.»; не злякатись людського осуду і ризикнути: «Так, уся відповідальність за цей розрив, який вистиг-дозрів у кліматі їхньої родини, лежить на ній. Бо саме вона зробила цей останній невідворотний крок. І він тепер як жертва її підступності й лицемірства( стільки років прикидалася доброю і хорошою), буде за життя канонізований, долучений до святих, ідеалізований, а вона – дизертирка й порушниця суспільних приписів – приречена на остракізм. Хоча, якщо чесно, про це одвічне людське «хто і що, і кому скаже» вона думала найменше» ; не терпіти біль заради дітей, а бути щасливою задля себе: «…вона нарешті зрозуміла, що хоче цього виру, забуття, омани, ніжності, проникнення до чужої, ще вчора незнаної суті. Бо вона заслужила на це! Заслужила на те, щоб її кохали – не з обов'язку перед проштампованою сторінкою, не вимагаючи натомість щоденного приниження й катування,- щоб кохали такою, яка вона є, хоча б один день, одну годину!»
В романі немає однозначних тверджень що є добре, а що зле. Немає єдиного правила як змінити долю за кілька хвилин. Але за кілька годин можна перегорнути сотні сторінок з роману життя ще однієї сильної і вже напевно щасливої жінки.
Її можна звинувачувати, жаліти, заздрити їй, підтримати або ж навіть не зрозуміти. Але вділити їй свого часу таки варто.
Авторці вдається тримати інтригу до кінця, не втомлювати читача беззмістовними діалогами та відступами. Відчувається, що автор мимоволі змушує думати, шукати виходи та відповіді разом з героями, відчувати їхні емоції і найважливіше, як на мене – у запрограмованому жанром хеппі-енді побачити продовження життєвих шляхів героїв через призму власних висновків читача та відповідей на стільки запитань. І все для того, щоб не поставити крапки. Хіба тільки , аби в добрий час у добрім місці зупинитись, і врешті вийти за межі власних обмежень. Як це зробила героїня Альона зі своїми почуттями. Як це зробила авторка Тетяна Белімова зі своїм дебютним і вартим уваги творчим дитям.

Час нестерпно біжить. Життя змінюється. Чи на краще, чи на гірше – не знає ніхто. Не кожен думає що на нього чекає у невідомому майбутньому. Рідко хто замислюється над життям власним і своїх предків. Можливо, такою є людська природа, що мимоволі змушує нас жити одним днем, конкурувати з собі подібними, нарікати на все, що нам не до вподоби і бачити проблеми там, де їх немає. Наше покоління не влаштовує низька зарплата, паршиві політики чи погана погода, а справжніми цінностями вважаються масова культура країн - побратимів, західна мораль і, звичайно ж – гроші. Про таку річ як книга згадують зрідка. Ні, популярними зараз дешевими романами, детективами та чиєюсь хворобливою фантазією захоплюється багато хто, а взяти в руки історію чи класику не хочуть. Може, вважають це пережитком минулого, чи занадто складним для сприйняття або просто бояться. Такою і є наша історія насправді – складним і страшним для сприйняття минулим. Але це єдине минуле, про яке забувати не можна, яку слід переглядати знову і знову, вчитися, порівнювати і просто пам’ятати.
Ми завели мову про життя і книгу тому, що ще не перевелися справжні патріоти України і поціновувачі книги, які прагнуть нагадати сучасності про їхнє історичне минуле, не дати забути тяжку долю їхніх предків і на такому прикладі показати, що не так вже й погано сьогодні живеться. Варто лише взяти до рук унікальну працю п. Кардаша «Злочин». Вже сам обсяг говорить про її важність, ряди фактів історичних документів доказують її функціональність та вагому цінність, а фото кадри досі витають страхом і болем перед очима.
Ми читали її довго, дещо оминали, до чогось повертались, інколи не вірили прочитаному і завжди докоряли собі та іншим в тому, що ми так багато не знаємо і не хотіли знати.
Досі не можемо усвідомити, що все нами прочитане відбувалось насправді, рік за роком, подія за подією, і все те в результаті виявилось страшним злочином сусідньої держави проти українського народу.
Ми намагались ставити себе на місце очевидців і жертв, переживали в уяві те, що насправді пережили вони, але…страшно, боляче, принизливо.
Українці –сильна нація і добра. Настільки сильна, що вистояла перед війнами, окупацією, голодом і вигнаннями. Настільки добра, що прощає кривду злочинцям і катам, що знову і знову прагне дружби з вічним ворогом. А можливо ті, хто ведуть народ за собою, не знають за що вмирали їхні батьки і діди, проти кого боролись і кого ненавиділи?
Якби там не було, книга «Злочин» багатогранно унікальна і цінна. Нам пощастило тримати її в руках і прочитати. Хотілося б , щоб таку змогу мали й сотні інших небайдужих людей. Прочитавши «Злочин» , ніхто б більше не зміг забути ні саму книгу, ні справжні злочини; ніхто без сліз і болю не зміг би переповісти прочитане та не захотів би щодня молити Бога про щасливе майбутнє для України.
Щиро дякуємо автору та всім, хто має відношення до видання та розповсюдження цієї неоціненної пам’ятки нашої історії.