Чути.
Відчувати.
Торкатись…
Пестити всю ніч, втамовуючи спрагу й бажання холодною водою.
Холодною ванною, яку боляче били роки.
Ступаючи крок за кроком білим мармуром підлоги,
обережніше, усвідомлюючи жах холоду на своєму обличчі.
Крутнутись різко і впасти, вдарившись спиною,
але відловлюючи кайф від того божевільного,
болючого відчуття, що тане в переповненій крижаною водою ванні.
Переливається через край синтетична рідина.
Життєдайна колись, мертва тепер.
Але світло в ній так само, з тією ж силою живо грає…
Зі стелі дивляться два великих синьо-зелених ока.
Пестять білу шкіру віями і тануть. Не було їх?
І знов зігріває м’яке ліжко, зім’яте ранком,
з ароматом кави між складочок,
з найсолодшими снами під подушкою,
з найнебезпечнішим палким коханням під ковдрою…
Хочеш? Коли зриває дах, то зовсім не боляче.

Чи колись відчували ви смерть?
Чи писали ви колись листа до людини, що вже померла?
Тобто, це вам лише так здається. А може й нє?
І от тут ви застрягаєте поміж цих роздумів. Нє туди й нє сюди:

"Я спілкуюся з тобою вже чотири роки. Чи то пак, спілкувалася.
За такий час я навіть не встигла тебе пізнати хоч трохи краще.
Але вже вважала своїм кращим другом. Бєєє! Банально звучить!
Скоріше тим, на кого я завжди змогла б зкинути цей тягар з паскудних думок.
Ти вислуховував як завжди, зітхав і, як завжди, казав, що все налагодиться.
Мене це бісило. Ми з тобою, певно, ненавиділи одне одного.
Так. Скоріше так і було. Ти із біса багато палив.
Я ніколи не бачила тебе без цигарки.
Мабуть, лише тоді, коли ти спав. Але ти часто скаржився на безсоння.
А я ще частіше повторювала, що паління й алкоголь тебе вб'ють.
Мені ставало геть погано, коли я думала про це. А як було тобі?
Чи, може, зовсім байдуже?
Може, тобі й зараз байдуже, бо ти ніколи вже не зможеш побачити цього листа...
Ти добре малював, фотографував і писав дуже трагічні вірші.
Показував мені свої креативи з якоюсь недовірою.
Чого взагалі показував? Пам'ятаю, як дивився на сонце ввечері і слухав хардкор.
Я теж його слухала, та лише тоді, коли перебувала в стані "всьонабридлойдістало".
Та чи побачу я тебе знову? Пробач мене за всю ту неприязнь.
Почуваю себе морем.
Бо ніяк не можу зібрати всі думки й емоції докупи.
Я ніколи не плакала при тобі. Та чи колись взагалі плакав ти?
В хворій голові, напевно, назавжди застрягли образи тебе.
Особливо настрій твого облиичя й очей.
Не зможу уявити тебе мертвим.
Пробач."

Так і живеш, поки життя саме не розв'яже все це...
А потім ти відловлюєш себе на тому, що весь зміст того листа - суцільна брехня.
Жахаєшся, що зміг отаке написати.
І одного дня відчуваєш, як вібрує в кишні твій мобільний.
- Привіт! Я так скучив!