Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Мар'яна Савка (1972)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   * * *
    Тільки й світла, що промінь крізь шпарку бійниці.
    Тільки й світу, що рівні до відчаю стіни.
  •   * * *
    Вечір – як кровотеча.
    Вечір – підбитий птах.
  •   * * *
    Брови готично зведені д’горі.
    Кава застигла вигірклим докором.
  •   * * *
    Той мавр, наче прянощ південний,
    Жаский і німотно ніжний.
  •   КОРИДА
    Жінка чорнява ридає ридма.
    Юрби яскраві труться боками
  •   * * *
    Гондольєри! Не впускайте весла!
    Йде весна Венецією п’яна.
  •   ВЕСНА
    Так, наче все, що спалено на дим,
    Вертається з вітрами. Сиве око
  •   * * *
    А ідіть-но, панове, під всі сто чортів.
    Ах, як палко скрипаль у провулку химерить.
  •   ЗИМОВІ ТІНІ
    Сніги, як законники білі,
    Ідуть по нічній стежі.
  •   * * *
    І крила спалімо. І станьмо людьми.
    І сталось. Ідемо шляхами земними
  •   * * *
    А тепер щодо фрески. Ці непрозорі мазки –
    Як долоні послушниці, теплі і голубині –
  •   * * *
    Жінка. Сукня сріблясто-сіра.
    Осінь дихає у плече.
  •   * * *
    Чи знаєш, чого в мене коси на чорно, на чорно?
    Парують фіали, зміїно звиваються вина.
  •   * * *
    Жінко, гойна моя княгине,
    Кров холоне, і тіло стигне.
  •   * * *
    Підійшов до дерева першим,
    Відпустивши повід коня.
  •   ТРИПТИХ I.
    Поза тим, що його не зумієш назвати,
    Вміють трави рости по коліна, по серце.
  •   * * *
    І світ, наче келія, тиха, глуха, холодна.
    Щілина-віконце. Вузенька смужечка світла.
  •   КУРОРТНЕ
    Ти увійшла, захопивши з собою в кімнату
    Запах зомлілих акацій. Почався сезон.

  • Огляди

    1. * * *
      Тільки й світла, що промінь крізь шпарку бійниці.
      Тільки й світу, що рівні до відчаю стіни.
      Ось і все, що лишилось від мудрої жриці –
      Висхла мумія, мертве восковане тіло.

      Западає в румовище храм. І нервово
      Палить згірклі цигарки старий єгиптолог.
      Віднайшлися ключі, і відкрила свій сховок
      Мертва квітка, чи жінка, прозора і гола.

      І немає месії: і – жодного змісту
      Повернути тепло у холодні долоні.
      Піднімається в небо тяжким аметистом
      Це світило нічне. І на білому фоні

      Мовчазної стіни розгортаються крила.
      І куйовдяться легко прозорі пір’їнки.
      Над чітким барельєфом застиглого тіла –
      Зачудований ангел прекрасної жінки.


      "“МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ” (Київ, "Смолоскип", 1998)"

      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.3 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *
      Вечір – як кровотеча.
      Вечір – підбитий птах.
      Хто там, далеко в снігах?
      То Іоан Предтеча.

      Пасма його по плечах
      Чорними б’ють крильми.
      Хто там серед зими?
      То Іоан Предтеча.

      Боже, зішли йому втечу.
      Стань із ним на межі.
      Чути – точать ножі
      На Іоана Предтечу.

      Поруч незримо стану.
      Вечір – підбитий птах.
      По багряних його слідах
      Ідемо до Йордану.


      "“МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ” (Київ, "Смолоскип", 1998)"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Брови готично зведені д’горі.
      Кава застигла вигірклим докором.
      Тінь Мефістофеля в лабораторії.
      Ніч западає. Здрастуйте, докторе.

      Кроків не чути. Сліду не знати.
      Шиба вітражна – барвою крови.
      Місяць врозповні сходить гранатом
      Понад нічним перкалевим покровом.

      Дайте долоню. Тепла до біса.
      Лінії теплими дереворитами.
      Ось вам до пальців краєчок завіси,
      А поза нею – ніч з Маргаритою.

      Усміх утерши, німо і чинно,
      Міряйте пустку рівними кроками.
      А в комірчині плаче дитина.
      Тяжко вам, Фаусте. Зимно вам, докторе.

      "“МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ” (Київ, "Смолоскип", 1998)"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    4. * * *
      Той мавр, наче прянощ південний,
      Жаский і німотно ніжний.
      В нього тіло пругке і темне,
      І звірино якось безгрішне.

      В нього дико посвічує око,
      Коли з легким в суглобах хрустом
      Він ховає в кишеню глибоку
      З сотню білих мережаних хусток.

      Його кредо таке, вочевидь, не схоже
      На всі решта (бо в решти його немає).
      Він винюхує чорними ніздрями ложе.
      Він зачіпку на пімсту шукає.

      А тоді у системі стерео й моно
      Розірветься заласним і первісним риком.
      Як тобі не кохати його, Дездемоно?!
      Помолись, помолись божим ликам.

      "“МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ” (Київ, "Смолоскип", 1998)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. КОРИДА
      Жінка чорнява ридає ридма.
      Юрби яскраві труться боками
      Перед ареною, там, де корида,
      Де починається бій із биками.

      Ритми напружені. Зір – тятивою.
      Сотні очей запалились хворож.
      Хвиля судомна йде за ходою
      Чорноволосого тореодора.

      Ударом мідним прорвано тишу.
      Тупіт з арени в скроні загнало.
      Бик розтривожений коротко дише,
      Втупившись тупо у запинало.

      Червоно-чорне, чорно-червлене
      Тьмариться небо, загнане в коло.
      Тореодор посеред арени.
      Він молодий. Він всміхається кволо.

      Випад уліво. Випад управо.
      Рики юрби, наче хвилі потопу.
      Як він звивається, гарно і вправно,
      Грає мечами, бавиться кроком.

      Падає тяжко бик на коліна.
      Кривиться сонце – чаша розбита.
      Кров витікає з рани кармінна.
      Рветься корида. Стогне корида.

      Він усміхається, сильний і юний.
      Очі зухвалі виклично сяють.
      Тільки чомусь шаленіють трибуни,
      Тупіт і свист над чолом зависають.

      Сонячна чаша щербленим рогом
      Вгрузла між ребра. Стихла корида.
      Чорно-червона впала коргва.
      Жінка чорнява ридає ридма.

      Він молодий. Він всміхається кволо.
      Змовкла корида. Реви і ритми.
      Жінка чорнява вийде на поле
      Тореодору очі закрити.


      "“МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ” (Київ, "Смолоскип", 1998)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.75

    6. * * *
      Гондольєри! Не впускайте весла!
      Йде весна Венецією п’яна.
      На каналів різнобарвні плеса
      Викотилось яблуко рум’яне.

      І вино густе, як кров венозна.
      Весняна Венеція довкола.
      Бозна-звідки ллється голос. Бозна…
      Баркарола. Чуєш? Баркарола…

      "“МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ” (Київ, "Смолоскип", 1998)"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    7. ВЕСНА
      Так, наче все, що спалено на дим,
      Вертається з вітрами. Сиве око
      Ще блимає над обрієм блідим.
      І марить місто спокоєм. І соком,
      Терпким і сильним, повниться трава
      З асфальтових вибоїн. І над нами –
      Чиясь долоня, тепла і жива,
      З блакитними – крізь пальці – небесами.

      "“МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ” (Київ, "Смолоскип", 1998)"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": 0

    8. * * *
      А ідіть-но, панове, під всі сто чортів.
      Ах, як палко скрипаль у провулку химерить.
      Я йому не змогла, ну а вам – й поготів,
      Відчинити тяжкі зачакловані двері.

      Ех, розбити б об діл своє серце сумне.
      Ех, розлити б по келихах жалі і млості.
      Зачакловані двері тримають мене,
      Тож не грюкайте милі, непрошені гості.

      Ох, яка мене туга за душу бере.
      Ох, яким же вином затопити горлянку?
      Сторчголов утікає похмілля старе.
      А нове не візьме аж до ранку, до ранку.


      "“МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ” (Київ, "Смолоскип", 1998)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.35 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    9. ЗИМОВІ ТІНІ
      1.
      Сніги, як законники білі,
      Ідуть по нічній стежі.
      І профілі їх чужі.
      І губи їх сполотнілі.

      І слід їм нечутно стелять
      Примарища хуртовин.
      Ідуть усі як один
      До білих незримих келій.

      Від чорної брами ночі
      На таці несуть ключі.
      Під білі тяжкі плащі
      Ховають серця і очі.

      2.
      Коли зима затяжна
      Зализує рани, наче
      Псисько старий, собачим
      Життя виглядає. Й одна

      З мертвої ночі рядна
      Світить у серця ранку,
      Гріє мене до ранку –
      Лямпа з твого вікна.

      3.
      Вони зчудовані і сірі,
      Як давні мури Бернардин.
      Бо їм призначено по вірі
      Іти за нами. Та один
      Спинився просто коло мене
      Й поклав долоню на плече.
      Я в очі глянула. Пече
      Моє поранене рамено.
      Чого тобі? Я від ходи
      Швидкої трачу кров і силу.
      І сірі губи попросили:
      Я тінь твоя. Ходи. Ходи.

      4.
      Зима. Офелія в саду.
      Служниця чорна. Діва біла.
      І доторкається до тіла
      Розквітла лілія в льоду.

      Як інкрустація скляна –
      Фата зі снігу. Очі сині.
      Різьбить прозорі вії іній.
      Зима. Офелія сумна.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.36 | Рейтинг "Майстерень": 5.75

    10. * * *
      І крила спалімо. І станьмо людьми.
      І сталось. Ідемо шляхами земними
      У холод і біль неземної зими.
      Йдемо поміж них. І стаємося ними.

      Цей сніг не минає вже тисячу літ.
      Цей холод кривавить рубці на раменах.
      Закуто міста, як у лати, у лід.
      На брамах розвішано білі знамена.

      Шукаєм притулку. Вокзали. Двори.
      Кав’ярні. Будинки з очима скляними.
      І люди з безликим тавром машкари.
      І ми поміж них. І стаємося ними.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.7 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    1. * * *
      А тепер щодо фрески. Ці непрозорі мазки –
      Як долоні послушниці, теплі і голубині –
      Заголублені спогади, дотик тремкої руки,
      Що поволі нанизує вервицю по намистині.

      Ця ощадливість барви – ця недокровність легка,
      Блідість повік Богородиці, прожилка синя –
      Має запах розлитого в глечики молока,
      Що сестриця приносить з села для сирітського сина.

      Ця довершеність смутку, рисочка зболених уст –
      Наче десь поза простором ножиці точать на постриг.
      І ніхто не співає – голос у горлі загус,
      Наче фреска мальована в часі Великого Посту.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    2. * * *
      Жінка. Сукня сріблясто-сіра.
      Осінь дихає у плече.
      По розмитих її клавірах
      Дощова соната тече.

      Увібгала худеньке тіло
      У м’який глибокий фотель.
      Недопалки. Лампа настільна.
      Незнайомий нудний готель.

      Дві квитанції до оплати.
      Чорний осад у кавнику.
      І мале кошеня кудлате
      Гострить кігті на килимку.

      Довгі тіні торкають стелі.
      Залягає тяжка пітьма.
      Жінка постіль повільно стелить,
      Під подушку кладе Дюма.
      Зафіранивши блиск реклами
      І байдуже місто чуже,
      Жінка тихо веде руками
      По плечах, прозорих уже

      Від криштально-дзвінкої втоми –
      Тамувати в собі жагу,
      Зберігати в очах невтомну
      Іронічну печаль-нудьгу.

      Може, просто піти назовсім?..
      А по вікнах течуть струмки.
      І втікає бульварна осінь
      На зачитані сторінки.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 6

    3. * * *
      Чи знаєш, чого в мене коси на чорно, на чорно?
      Парують фіали, зміїно звиваються вина.
      То кров закипає у жилах, то чорна ожина
      Вчинила нам згубу, зчорнила нам губи потворно.

      Чи знаєш, чого в мене очі на срібно, на срібно?
      То кригу баскими копитами збито на скалки.
      Регочеться місяць. Зубами видзвонює дрібно.
      І світиться тіло замерзлої в ночі русалки.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    4. * * *
      Жінко, гойна моя княгине,
      Кров холоне, і тіло стигне.
      Ізрони сльозу, берегине,
      На мої трояндові стигми.

      Жінко, відаєш, що розтану,
      Переквітнувши в сутінь синю.
      Перелившись в тебе востаннє,
      У тобі зачинаю сина.

      І, роздерши заслону ночі,
      Ти стогнатимеш від любові.
      Понад груди твої дівочі
      Ллються коси твої шовкові.

      А відтак на широкім ложі
      Вже навіки тебе не стане.
      Тільки чорно-криваві рожі
      Вколо білого твого стану.

      І прийдуть до тебе бояре.
      Кожен скаже: моєю буде.
      Для одного зготуєш чари –
      Бурштинове вино-отруту.

      А для другого – ніж у серце,
      Щоб над ранок зійшов росою.
      А від третього – не спасешся,
      Бо полонить тебе красою.

      Затріпочеш, застогнеш стиха,
      Як уп’ється у груди білі, –
      Та згадаєш про віщі стигми
      На моєму старому тілі,

      І про сина, що голос крові
      Вже почув у твоєму лоні.
      І проллються коси шовкові
      На троянди чорно-червоні.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    5. * * *
      Підійшов до дерева першим,
      Відпустивши повід коня.
      Безпритульний убогий вершник,
      Що нема йому ночі і дня,

      Бо виходить у світ – як в море.
      І мандрують всюди за ним
      Тільки небо яснопрозоре,
      Тільки вогнища дим,

      Тільки вітер, що кличе зливу
      У бездонні лона хмарин,
      Тільки очі сумної діви,
      Що як теплий бурштин.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.13 | Рейтинг "Майстерень": 5

    6. ТРИПТИХ I.
      1
      Поза тим, що його не зумієш назвати,
      Вміють трави рости по коліна, по серце.
      На листках перезрілої сивої м’яти –
      Вечорового коника скерцо.

      Заплітаєш себе в прохолодні косиці,
      Де стебло до стебла – як душа за душею.
      І встають дві зорі – дві сестри – дві черниці
      Понад вежею. Понад твоєю межею.

      2
      Ця вежа має літ зо триста
      Під сяйвом білого світила –
      Все, що лишилося від міста,
      В якому б я не заблудила,

      Не загубила того дому
      І стін просторої каплиці.
      Там дві сестри. І дві зірниці.
      Черниці. Три століття тому.

      3
      Люба сестро, стільки живеш,
      А чи бачила ти, чи знала
      Ту найвищу з-посеред веж,
      У яку ти себе сховала?

      І не має вона ні стін,
      Ні межі у лункім безмежжі.
      Лиш трава росте до колін.
      І до серця твоєї вежі.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.42 | Рейтинг "Майстерень": 5.33

    7. * * *
      І світ, наче келія, тиха, глуха, холодна.
      Щілина-віконце. Вузенька смужечка світла.
      І час витікає. І роки один за одним
      Слизькими вужами втікають із цього світу.

      Монети повільно летять і вдаряють об камінь,
      Наповнивши серце розбитим органним дзвоном.
      Тримаєш відлуння важкими, як ртуть, руками.
      І тиша крізь пальці стікає на діл червоно



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.36 | Рейтинг "Майстерень": 5.33

    8. КУРОРТНЕ
      Ти увійшла, захопивши з собою в кімнату
      Запах зомлілих акацій. Почався сезон.
      У лабіринті алей на прогулянці натовп
      Тих, у кого відпустка, у кого резон
      Так безтурботно і мляво, вдягнувши панами,
      Пражити тіло і пити напої легкі.
      Байдуже зовсім мені до курортної дами,
      Що увійшла до кімнати. Тільки п’янкі
      Пахощі білих акацій. Тонка соломинка
      В склянці абсенту. Вечірня готельна нудьга.
      І понад голови наші летить павутинка.
      І ця повітряна жінка з картини Дега.

      Це вулиця Ліста. Це місяць, либонь, листопад.
      Навала прозорості неба у чорній оправі.
      І цей перехожий – смаглявий і юний Синдбад.
      І ми – не чужі. І зустрінемось, може, на каві.

      А снилося: море, холодне й тривожне вночі.
      Чорніє причал у старому порту. І небавом,
      Узявши на плечі сувій дорогої парчі,
      Ти сходиш на берег багатим купцем-мореплавом.

      І щойно в кварталах погасять останню свічу,
      І море затихне, і зорі ряхтітимуть тьмяно,
      Ти діву русяву ховаєш у срібну парчу –
      І мить не минає, і пахне русинка медвяно.

      Це вулиця Ліста. Танцюють сльозинки в очах
      Від шалу осіннього сонця. Кінець листопада.
      У сивих заметах, либонь, дотліває парча.
      Калюжі і брук – іграшкові порти для Синдбада.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5