Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув,що Храм мають зробить таким,
Який той був за Соломона,
Спродав усе своє добро
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходився робить ворота з міді.
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де мали пристати мали, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

Я мислю метафорично,
Ти мислиш метафорично,
Ми мислимо метафорично,
Він мислить метафорично,
Вони мислять метафорично.

А тим часом приїхав
Пан Гапличковський
На солом’яній бричці
У залізному капелюсі,
Що нагадував бляховану стріху,
І сховав обгризений сир Місяця
До своєї кишені пітьми,
І сказав – так ненароком,
Бавлячись тьмяними ґудзиками,
Кліпаючи очима-тарілками,
Годуючи з руки прозорого коника
Гарбузовим насінням планет:

Я мислю метафорично,
Ти мислиш метафорично,
Ми мислимо метафорично,
Він мислить метафорично,
Вони мислять метафорично.

А потім пішов по болоту потойбічного
Шукати Фому-потопленика,
Вигукуючи пісеньку сови океанської:
Там, в глибинах літератури глиняної,
Тут, у пивниці чорних покручених літер.
Прикручу до його брички солом’яної
Колеса кам’яні та олив’яні -
Най возить лохину на ярмарок
Та вино чорне, як дно колодязя.
Нехай.

Старий кабан ікла гострив
Об стовбур товстелезний дуба.
Лис молоденький раптом нагодивсь
Й бере на глузи діда:
«Нема мисливців, гончаків не чуть,
А ви марнуєте таку чудову днину...»
«Як станеш старшим,- кабан на те,-
Та, може, й дещо розумнішим,
То від мудріших будеш знать,
Що небезпеку подолає той лиш,
Хто повсякчас до неї був напоготові».

P.S.
Споконвіків відомо всім
(За винятком лиш дурнів) –
Запізно меч гострить тоді,
Як вже заграли сурми.

Великий брат робить газетну вирізку для сестри
Піклується, щоб маленька могла в безпеці підрости
Розказує про географію, вчить крав мага майордомів
Цілує малу у щічку, прокине її завтра до школи

У сестриці великі котячі очиці
Вона на відмінно постійно вчиться
Стидається часто руку на уроках піднять
Брат учить виступати, страх слова перед вчителькою розганять

Контролює кавалєрів, будує стрижень поваги
Слухає її вухасті репортажі, звіти щодо шкільниць помади
Купує заклепку до волосся, модні світшоти-бравади
Читає сестрі на ніч Борхеса, укриває пледом
і йде брат собі колискову співати...

2020

Боляче й вивихнуто дивитися на негідників спільні діяння
Хочеться спровокувати на сльози, на покаяння
Молодий із нав'язливостями заговорює тихо
"Де ти живеш, чи провести додому?"

Не довіряй злостивцям, моя сестричко, їм місце в дурдомі
Не довіряй нікому, бо це найдорожчий кредит
Вкотре сплатиш його іпохондрією, втомою
Життя піде коту під хвіст, вибере дебет євангеліст

Юний Хамлет встає, одягається, витягує Їжака з-за кишені плаща
Несміло в душі сподівається, що зло те лапідарна здогадка
На ранок новини показують

1) Померли три нездари
2) Три майже знайомі нещасні
3) Три валізи в могилу забрали

2020

Героїнова наркоманка, шулер і повія, «ПУХ!»
За вами плаче гострий льодоруб
Перетин відрізків у зимовому експресі
Вагонне кафе, здіймається ефемерний бруд

Ви кричите, ганите бабусю, мов ворожка кінчена пішла, «УРА!»
Прожорливо їсте, п'єте алкоголь, кавові напої
За об'єкт легко душу віддасте
По житті від гріха в запої

В очах мигає тяга до певної насолоди, «ИГИ!»
Поведінка тваринної зграї
Сокира льодоруба все більше тепла
Час розплати дражливо чекає

Мисливець за щастям, таким був колись шулер, «ГРР!»
Учитель історії, цей добродій поставив у рідний клас кулер
Життя кинуло його на сподні
І виріс нещасний злодій, зледенілий бандюга

Героїнова наркоманка воліє вставитися до сніданку, «ВАУ!»
Розпластатися на подертому дивані
З нірвани в астрал, з астралу до картин Далі, а потім ще далі
Героїн, описаний Берроузом, є цукерковою іграшкою прозорої печалі

Шістнадцятилітня повія, у неї день народження, «ВАХА!»
Стрілки як у панди, прокурений вокал, примха до Відродження
Проста, загублена, мила дівчина
Зранена долею, в нетрях погнила

Відчувають страх, стид, ненависть, відразу, «ТУТУ»!
Відразу до в'язниці чи відразу до образи
Зачинають трав'яну розмову
Радять малій знайти єдиного Івана

Тупі вставки жартівливої драмедії, «ВІ-Ї!»
Театр на півставки, грецька феєрія
Поруч сидить вгодований аристократ
Він такий же очима сумний, і смерть його брат

2020

Стрибок панчішками
Скок — посковзнулася
Синонім прикрий

Труси конкістадора
Тополі капризні
Тріп крицевий

Робота шокує
Рій цукерок
Репозитарій химерний

Антракт хворого
Англія фахова
Акваріум чудний

Кінець глуХий

2020

Втома, ступор, безсоння
Дивишся з підвіконня,
Надворі крива зима,
А в душі змії нема

Трохи встав, і похнюпав,
Покрутився, серце порухав,
Тихо там, а в тілі знемога,
У голові чортова тривога

Киш туди, киш сюди,
Всі навколо розбіглися,
Знову сам, сам один,
І нарвався, прибісився

Вибір десь, глухо з ним,
За варіантом, за нотою,
Відрізав би вухо,
Та боюся мікробів

"Кров тече.. бити ще!?",
Знадвору гукають,
У печеру, де все
Темрявою поглинає

Ті слова, ті рядки,
Ті задумливі погляди,
То не те,
Не туди

Тоді йди до свободи вже,
Сям звернув, там упав,
Десь підбив, десь підбитий сам,
Знову встав

І пішов,
За балкони, за обрії,
Повернув, закрутив,
Усім тілом замкнувся

От бреде,
Он де він!
Блудний син повернувся..

2020

Вчительці ніжності
Любові, кохання,
Першій, близькій,
І вічним сподіванням

Пам'ятаю той раз,
Як у вічі ворожби,
Заглянув, і відтак,
Став твоїм, подорожнім

Ти ішла, мов співала,
Ноги все танцювали,
Граційна стать,
Портретна натура

Поруч стою я,
Нетривкий книжний хлопчик,
Усе прагнув, шукав,
Пристрасть ударила в копчик

Ми лежали в траві,
Рік тому, була осінь,
Закарбовую дні,
У шухляду, і досі

То був дикий танок,
Всіх емоцій, першої близькості,
Пропущений сніданок,
Ну й блиск нервів з-поміж

Були тими дітьми,
Що життя їх виховує,
Нам було куди йти,
До сливи-квітки без болю

І настав той кінець,
Він жорстокий, абсурдний,
Хтось Богу під пазуху,
А хтось Дияволу під вінець, осоружний, марудний

2020

Злочин
Ти мені совість лоскочеш,
Уночі прокидаюся,
Стражданнями маюся

Злочин,
Я дивлюся тобі прямо в очі,
Нікуди не тікаю,
Провину свою знаю

Злочин,
Ти так мене хочеш?
Я тобі не відмовляю,
Але й свободу лишаю

Злочин,
Ти мене морочиш,
Я вину свою маю,
Але нічим не заливаю

Злочин,
Ти мене перескочиш?
Біжи стрімко у гірку,
Ген поза очі

Злочин,
З тобою спрагу відчуваю,
Кару Федіра читаю,
До релігії спонукаєш?

Злочин,
Я не біжу у світ Адама,
А просто тут лежить мертва дама,
І ми удвох тебе проклинаєм..

2020

Я її все таки шукаю,
Чи існує вона, не знаю,
Десятки перелопачую, у фантазіях сновигаю,
Де ти, оленю, де твоя зграя?

Перший погляд, перший блиск очей,
Я люблю дівчат, я люблю людей,
Другий зирк, сота долі зневаги,
Ненавиджу всіх, нема вам всім ради!

Вишукую тихо,
Крокую повільно,
По сторонам дивлюся,
Як звір, та й дебільно..

Вона хмуриться, вона мружиться,
Із жахом кричить, у паніці мається,
Чи ти це, одна та вже?
Без змісту питаю я.

З любов'ю пишу,
Хоч її і немає,
Колиску колишу,
Втікаю до гаю.

Справді то давно вже сцена,
Блюзніра ми граємо,
Милістю скорбить нас,
Бо жертву шукаємо.

По очах я бачу,
Емоції читаю,
Ти нічого не здогадуєшся,
І ми один одного зневажаємо.

Це дуель статей, поєдинок неврозів,
Подарувати букет рож вам?
Чи по обличчю в тривозі?
Відповідь блукає.

Вона сама не знає,
Наївністю краситься,
Ідіотизмом поглинає,
А я дурну люблю-то..

Хоч сам забуваю.

2019

Я запитую Дух, а що у світі важливе окрім тебе? Дух мовчить, але мовчання його сповнене усіх відтінків різкої відповіді. Палить громом "безліч"! Я згадую, чомусь, людей. Тих, кого прийнято називати близькими. Дивлюся на об'єкти-суб'єкти в пам'яті, і заливаюся сміхом. Болючим, панічним, істеричним. Духа і слід простив, я знову стаю людиною. Як справжній слабак, сентиментальна кляча і просто звичайний людолюбець я сміюся, сміюся із себе, сміюся з інших, сміюся повз Дух. Сміх то така ж людська мова, як і гінді. Порятунок та поразка, претензійність та емоційність, секс та любов. Усе через сміх, у сміху та посміхом поганяємо. Але найголовніше: Страх. Жах. Тремтіння тваринне. Я знаю, Дух від Страху рятує. Але я йду назустріч Страху, я дивлюся йому в очі й натужно усміхаюся. Граю театр, ховаюся, тікаю, плачу вночі й по куткам, розливаюся на маленькі злості, повільно помираю та з'їдаю себе. Я боюся, упиваюся переступом Страху й повертаюся до пост-страху. Вихід? Книга "Вихід"? У вікно? Ха, я боюся смерті. Ненавиджу себе за те. То?..

Реквієм світу
Іду по горах, по уявних,
Я дихаю, тут вільний світ,
Я сам, самотня гнила піявка,
Усіх бездушшям погубив?

Сповідаюся за гріхи,
Перед природою, перед помилками,
Гірке шкребіння, у венах ртуть,
Ні пори року, ні щастя годинки

Я підлітаю на хребта вершини,
І падаю на їх гостренький штиб,
Болить душа, вмирає тіло,
А я-то ржу, а я сміюсь!

У болоті я родився, у болоті утопився,
І болотом душу ближніх погубив,
Я всіх морально їх убив, тоді запив,
Мене Диявол копнув, а Дух ляща вмастив

Я не перечу, сам нарвався,
У людство чортове, бач, закохався,
А в людях лиш себе любив,
Увесь той біль в цікавість помістив

Я вже не Бог, а так, душі гомосексуал,
Там мене вигнали, там знатно їм я зіпсував,
Серед людей закинутий, богам не догодив,
За розум я зайшов, у річку як дитина впав

Я б зі Смертю просто подружився,
На коліна впав, у ноги цілував,
Але чи треба, поки жінка,
Дарує відчуттів аврал, амбал!

Де насолода, то забуття живе,
Але до біса, біс нас не спасе,
Чи втома, чи хвороба, чи страждання?
За істиною полетіли людини намагання

Я став таким, сяким, онтим,
Зате лиш би не був нудним!
Смішу, принижуюся, заливаюсь,
Розводжу цирк, підтюпцем хвилями до раю

Я не вживаю "не", я не вживаю "ні",
Але от вже вони, у текст пішли!
Я сміття протиріч і прикметників,
Чекаю від знедолених букету я

Один, то пшик,
Життя життю кирдик,
І бачу надлюдей товарних,
Фетишів реклами

Який вже час, куди пора?
До спокою вологого нутра?
Сова летить, комар пищить,
А я, людина, я?!

Тут штори закриваємо,
Виходимо,
Кінець і рими, і ганьби, і драми!

2019

Флануючи в гетто,
Де гицлі звично справляють роботу
В присутності мешканців,
А мешканці, вже безробітні,
Рятуються від пандемії
Настійкою глоду й пивом,
Яка вже різниця їм, справді.
Зустрів перехожого,
У фетровім капелюсі,
І не повірив очам своїм.
У фетровім капелюсі, Лукасе!
Котрий хотів набраться з поетом
Аби-чого, й мегера в генделику,
Побурчавши собі з-під маски,
Продала нам бозна-чого.
А той, з капелюхом,
Чи може він думав,
Що я декламуватиму
Свої, або ще чиїсь вірші,
Чи, може, які імпрóвізи.
Або, можливо, задумував
Ще якийсь експеримент,
Та дідька йому лисого.
До того ж, пійло було
Синтетичним надміру.
Я навіть не намагався його добивати,
Те пійло.
Тоді візаві в капелюсі,
Котрий хотів набраться з поетом,
Пирхнув і виснував:
Таж який ти поет, до сраки!
І я був примушений врізати йому в пику.
Інакше він міг би відчути себе
Відповідно примушеним
До офензиви. Хоча
У тих місцях, де точився наш диспут,
На подібні сцени ніхто не звертає уваги.
Не без утрат, але зрештою,
Його капелюха я збив.
Ще й доправив носком черевика
В калабаню найближчу.
Оце вам, шановне паньство,
Наратив у метафорах
Із алітераціями.
А Лукасу вашому –
Час поспати.

Вийшла моя нова книжка "Олика і Радзивілли". (Київ, видавництво «Український пріоритет», 168 стор.; тверда обкладинка, маловідомі та невідомі світлини, якісне поліграфічне виконання).
Науково-популярне видання. Друкуються мої вже опубліковані матеріали, а також нові дослідження, навіть сенсаційного характеру. Без цензури. В авторській редакції.
До книжки увійшли історичні нариси про минуле відомого містечка Олика, його власників — князів Радзивіллів. Підґрунтям для висновків та узагальнень автору слугували насамперед архівні документи. Заслужено вписані в олицький контекст також літератори Ксаверій Прушинський і Степан Радіон, мимоволі дотичний — Андрій Кокотюха.
Для широкого кола читачів, шанувальників історії волинського краю.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом й Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що Я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

Сонце важким яблуком
Падає в зелену траву виднокраю,
Де німий синьочубий друїд Море
Ділить наш світ навпіл.
І викочується всевидячим оком
Між пагорбами пізнання спокійного.
А я думав, що Сонце –
Це мідний ґудзик чи то блискуча фібула
Загублені сумним дідом,
Біловбраним і білобородим –
Старішим за оці пагорби:
Золота кругла фібула –
Застібка на картатому кілті
Старого сумного ірландця
На ім’я Часопростір –
Він забув з якого він клану,
Хоча візерунок в клітинку
Мав би йому підказати,
Мав би йому нагадати,
Що всі дороги ведуть до Тари –
До пагорбу королів.
Але він забудько,
Бо народжений раніше Диявола,
Все йому пам’ятати несила –
Особливо у нас, в Ірландії.
Я прошу загублене Сонце зіграти мені на арфі
З бронзовими струнами-променями,
Я прошу Смерть розказати мені казку
Про тих, хто ховав століття у торбу латану,
Я прошу Хвилю сховати мої думки
Від людей чужих, від мечів іржавих,
Я прошу Сову зазирнути в мої сни
Своїми очима-тарелями,
А Крука прокричати мені услід
Закляття своє чорнокриле.
Я прошу….

Допоможіть мені відшукати
Загублене Сонце!

Амос

«Ось і скінчився ще один день.
Вівці в кошарі. Можна б і спочить самому,
Та щось не хочеться йти в хижу.
Якось тривожно зорі миготять...
Місяць мало не черкає гори...
Незвична тиша над Текоа ...
Щось має статись...»- пастух подумав,
А з піднебесся донеслося:
«Що бачиш, Амосе, у високості?»
«Тебе я бачу, Боже!»
«А ще?»
«А ще - висок…»
«Так ось, опущу його я на Ізраїль.
На Яровама з мечем повстану.
Отож, полиш свою отару і йди в Бейт-Ель .
За рукотворними божками забули Мене там…»
Хотів Всевишній саранчу наслати,
Вогнем пройтись по грішній цій землі.
«Змилуйся над дітьми Яакова,-
Благав Амос.- Як після отакої кари
Вони піднятися зуміють?»
І Господь розкаявся у намірі Своїм.
З пустелі прийшов пастух в Бейт-Ель.
Високий, засмаглий стоїть пророк
Посеред таких, як і сам він, бідаків
І правдою, почутою від Бога, розпіка серця їх:
«Горе тим, що лежать на пишних ложах
І, ситі баранами з ваших отар,
Намащені найкращими маслами,
П’ють ваші вина і бренькають на гуслах,
Удаючи, що грають, немов цар Давид.
«Своєю силою ми добули багатство,
Навіщо нам застарілі Мойсеєві закони!
Всевишній обрав нас слугами Своїми!»-
Хизуються вони, вклоняються Баалам і Астартам.
Обраний народ...Не нагорода це, а труд -
Буть світочем для всього світу світу...
Та, збиті спантелику лжепророками,
Як і верховоди ваші, вклоняєтесь божкам поганів...
Отож, і підете із ними у вигнання.
«Іди, провидце, відси!- просичало поруч.-
В свою Юдею йди. Там їж свій хліб і пророкуй.
Бейт-Ель –святилище і царський дім...»
«Хто ти, недолугий блазню, що вказуєш мені?»
«Амац’я. Священник царський».
«Не пророк я і не син пророка, Амац’я.
Пасу овець і обробляю сікомори.
Всевишній послав сюди мене.
А ти, хто став перечити Йому,
По саму зав’язку дістанеш Божу кару:
Діти твої поляжуть од меча,
Дружина блудницею стане,
А ти згниєш в землі нечистій».
...І повернувсь Амос в Текоа.
Як і доти пас овець,.
А вночі, попри втому
Діставав пергамент і довіряв йому
Все те, що чув колись од Бога.
Першим серед усіх пророків.

У моєму серці
Театр акторів-безхатьок
Балаган вистав моторошних,
Де Гамлету прострілили серце
Зі снайперської гвинтівки.
У балагані отому Гвідо
Пише слова сажею
На сторінках світанку осені:
І то все сценарії
Вистави про безнадію,
Де Арлекін-самогубець
Вкорочує сумну п’єсу пташину
Безглуздим своїм вчинком
Плямистого шпака-пересмішника.
У серці моєму паяци
Жарти свої невеселі
Вигукують в порожнечу,
А світляки ліхтарики
Запалюють за кулісами
Бо в темряві нашого часу
Оту виставу страшну,
Оцю комедію моторошну
Ніхто би не міг побачити,
Якби ніч отак совою глипала
В душу кожного перехожого.
Отого і запалюють:
Засвічують – ніби плачуть:
Не сльозами, а жмутком променів.
У виставах мого балагану
На порозі Бетельгейзе глядачкою,
А скрипаль виграє мелодію
Без струн у тиші такій – небувалій…

Я купляю в крамницях Леванту
У чорновбраного Яго –
Меланхлена венеціанського –
Старого слуги Республіки
Фарби для білого Місяця –
Посліплого свідка містерій,
Німого аптекаря і алхіміка,
Що дарував трунок
Кожному коханцю Музи –
Хворої діви Евтерпи.
Куплю трохи фарби
(Нехай навіть він не бачить)
Розмалюю його кольорами:
Кольорами циклону Атлантики:
Ненароком всі зрозуміють
Під Небом таким невдячним,
Байдужим п’янкої офіри,
Що ночі у нас сині – у нас –
Пілігримів Півдня –
Коли в зеніті Вега –
Зірка надії останньої
Божевільної жінки Пандори –
Першої серед рівних.
Позичу в водяника Дожа –
Отого, володаря моря,
Меланхоліка Бартоломео*
Три дукати для чорної фарби –
Фарби нестримної бурі,
Фарби весняного відчаю,
Фарби таємної мудрості –
Намалюю на Місяці плями –
На чолі сліпого Пророка.

Примітки:
* - Бартоломео Граденіго (1259 – 1342) – хто ж іще… Якщо вже кидати обручку в лагуну – то тільки йому.

Ще примітки: читайте на дозвіллі «Історію Венеції» - це повчально і так по весняному модерново. Це краще, аніж ловити в Адріатиці пічкурів. А ви ще питаєте, чому над храмом Темпіо Малатестіано так безнадійно світить місяць… Та оте солоне містечко то не маленький Рим – то загублена полотняна торба святого Маріно.