На сонному пагорбі блідого сновиди –
Камінного ліхтаря чорнокнижників,
Що червоніє раз на століття –
Від передчуття жахливого –
Як провісник,
Серед вересового квіту ранньої осені
Я снив оксамитову казку – медову й бджолину:
Я – лицар королівства забутого,
Королівства сонячного, хоч і холодного,
Лицар меча іржавого та коня білого:
Королівства вітрів і хрестів кам’яних Тір Коналл.
Я снив під музику флейти зробленої з очерету
Музику Тір на н-Ог – країни вічної молодості,
Яку наспівав мені вітер – осінній філософ Неба.
Я снив і вростав думками-коріннями
В рихле торфовище пустища Часу:
Снив темним минулим чи то млистим майбутнім,
Блукаючи між кромлехами та дольменами,
Плутаючи старі пагорби з хвилями:
Сперечаючись з тінями, обпікаючи рот
Словами забутими, іменами терпкими.
Будую кам’яний дім – притулок свій вічний
З холодними стінами відчуженості.
Я мандрую у сні: тільки стукіт копит
Чутний тільки мені – у сні.
Я сплю на Сонному Пагорбі –
На його вершині, під небом чорним,
Під Місяцем таврованим.
Я – нетутешній.
Завжди нетутешній, невчасний.

По-літньому ще припікає сонце.
По селах християни картоплі копають,
Докупи зносять гарбузи, лущать квасолю,
Сухе бадилля палять...
...Не злічить роботи в полі й на городі,
Щоб не віддать морозам на поталу
Те, що на радість рясно так вродило.
Чом же юдеї, святочно вбрані,
Всі до Бердичева сьогодні поспішають?
Рош гашана, себто Новий рік, в юдеїв.
Звістить про це весь світ
Господь заповідав шофаром –
Довжелезним рогом з барана,
Покрученим, як і сама доля Мойсеєвого роду.
Та що за диво: готові луснуть од напруги,
Хасиди дмуть-роздувають щоки,
А з рогу – ні гу-гу...
Такого ще в Бердичеві не знали.
Кагал благально поглядає на рабина –
Стільки ж див йому Господь довірив,
Тож, певно, що й шофар розговорить зуміє.
Мало не самого себе вкладає й Леві Їцхак
В шофар, а відти – тільки старечий хрип.
«Не обійшлося, мабуть, тут без Сатани», –
Відклав набік шофар і прокричав у небо:
«Владико світу, Ти ж не кому-небудь,
А нам заповідав шофаром нагадувати людству
Про день, коли Ти світ цей сотворив.
Поглянь – скільки ж юдеїв прийшло в Бердичів.
І що ж?.. Ти не дозволяєш висловить на повен голос
Любов і страх наш перед величчю Твоєю?
А, може, як кажуть християни,
Ти й справді нас прокляв, відріксь на віки вічні?
Тоді...тоді поклич Івана з поля...»
І заридав кагал, і руки простягнув до неба.
Леві Іцхак ще раз припав вустами до шофару
І начебто сама собою така мелодія
В усі усюди полилася, що й у найдальших селах
Християни поволі розгинали спини
І з-під долонь у небеса вдивлялись.
«Моя взяла сьогодні,– проказав рабин. –
А Його – завтра. Життя моє Він одбере...
Гріхи Ізраїлю звалив я сам на себе...»

P.S.
У Бога вимолив Леві Їцхак відпустку –
Полежать на Сукот у курені,
Потанцювать з кагалом на Сімхат Тора .

Філософи-жебраки епохи зневіри
Одягають подерте на шмаття Небо
На свої втомлені плечі-рамена
(Наче збираються вони не мислити,
А тягнути плуга залізного
На полі неозорому ковиловому).
Замість черевиків взувають вулиці –
Діряві й цвяховані руїнами
Будинків, в яких живуть привиди –
Тіні людей минулого і сучасного:
З пошкрябаними пластинками грамофонів
Замість слів,
З трухлявими цитатами мертвих невігласів
Замість думок.
Вдягають подерту сорочку міста
Люди, що дивлять на зорі
Без рожевих окулярів неправди:
Сорочку зашиту кам’яними нитками ратуш,
Залатану клаптиками сірих газет.
Світ нинішній – старе лахміття вигадок
Хворих на голову апостолів темряви,
Поточений міллю утопій злих.
Коли ж омиє тіла бронзові поколінь нових
Життєдайна злива просвітлення,
Весняний дощ Свободи і Радості?

Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,
Не відаючи, що це, може, навіки.
Знайшлися добрі люди:
Винесли в ночвах.
Не бажана вона мені
І в перелітнім віці.
Не прошу, як дехто
Прийти щонайшвидше.
З року в рік повільніш
По землі ступаю.
А вона за мною
Невідступною тінню
Чалапає позаду.

Малахітова людина
Кришить своє серце в сільницю,
Хоче посолити світ
Своєю кров’ю зеленою:
Нерозчинною, мідною,
Восьминоговою.
Людина вирізьблена з малахіту
Тупцює шляхом чумацьким
За сіллю гіркою сивашською,
Полічивши кістяки рогатих волів
Та каурих мулів готських –
Серед тирси минулого,
Серед ковилу снів жахних.
Малахітовий жевжик
Співає не рапсодію – реквієм
Кожному, хто вміє літати
Разом з журавлем-монахом:
Цибатим філософом сфагнуму.
Малахітовий чоловічок
Вважає себе коштовністю,
Не знає як перейти брід
Ріки Молочної білої:
На дні соми поснулі
Ковтають все кам’яне:
Серед отої глини жовтої
З якої колись глеки зліплять
Для вина яблуневого…

Я сидів на сходовій клітці,⁣
зверху гримів ліфт,⁣
і до мене піднявся чоловік,⁣
заступивши віконний краєвид із дев'ятого поверху.⁣
⁣
Він думав,⁣
що я злодій,⁣
бо не виходить по-людськи виглядати,⁣
коли усамітнююсь.⁣
⁣
Штучне око старого⁣
пасувало до живого,⁣
яке виражало лише сміх і злість.⁣
⁣
Йому було сімдесят,⁣
а я був чудовим сповідником.⁣
⁣
Історії вибухали одна за одною:⁣
про мордобої,⁣
поганих поліцаїв⁣
і хороших мужиків.⁣
⁣
Сором'язливий коло під'їзду,⁣
і жорстокий сам на сам,⁣
дід мав неабиякий талант актора.⁣
⁣
Рухався рвучко,⁣
наче ми однолітки,⁣
і жестикулював,⁣
ніби й зі мною хотів зрозуміти,⁣
хто чого вартий.⁣
⁣
Себе називав «сімейним»,⁣
і про жодну дівчину й жінку слова не мовив.⁣
⁣
Потоки матюків,⁣
разом із манерою⁣
стрибати пантерою,⁣
залатали цю прогалину.⁣
⁣
«Я з тобою не хвилююся»⁣
—⁣
повторював Петро,⁣
але здавалося протилежне.⁣
⁣
Він боявся пауз у розмові,⁣
а я все чекав,⁣
коли спаде кам'яна маска брутальності.⁣
⁣
Тільки-но мова здобрювалася словами⁣
«чавун»,⁣
«курило»⁣
і⁣
«завод»,⁣
я йому вірив більше.⁣
⁣
Як і в залишки його дитинної душі,⁣
що пробиралася на озеро взимку,⁣
і каталася по льоду до ополонки спогадів.⁣
⁣
Час від часу я вчував⁣
платівкове нарікання⁣
від гурту «Колись було краще»,⁣
але 1951 року народження⁣
вартував чиїхось вух.⁣
⁣
У нього виробився⁣
слоган,⁣
який мав ударити підсумком в обличчя.⁣
⁣
Який робив його хорошою людиною.⁣
⁣
Словесний логотип:⁣
«Я нічого не чув⁣
і я ніц не знаю»⁣
—⁣
поділився дідо мудрістю,⁣
якою ти не будеш вражена.⁣
⁣
Але я не чекав⁣
чогось більшого.⁣
⁣
Я просто⁣
слухав.⁣
⁣
Бо хто ж іще розповість про вантажника?⁣
⁣
(вірш у прозі)

2020

нумо поговорімо про типаж великого міста:⁣
⁣
про трамвайних дівчат, до яких завше хочеться сісти⁣
про львівських пані з нахабним, і мудрим обличчям⁣
про хіпстерів з «Вишні», яким борідка так личить⁣
про горбача біля Ратуші, і конструктор-обманку⁣
про тих, що п'ють віскі, а не каву, до сніданку⁣
про міську божевільну, цю найбільшу всезнайку⁣
про рейви підвальні, й нічні тусовки з Бабайком⁣
про сто доларів ззаду Опери, прикритих камінням⁣
⁣
і везіння, везіння, знову везіння:⁣
⁣
почути, побачити, змолоти й з'їсти місто⁣
ліплячи з нього кораблики, як рогалики з тіста⁣
і, ступаючи хижо, павучком, по сріблі й намисту⁣
⁣
обдивитися решту цікавих людей:⁣
⁣
от побіг романтик, а збоку — юнак без ідей⁣
ще нам трапиться няшка, котрій присниться Бродвей,⁣
а вуличний шаман розіграє — на букет орхідей⁣
⁣
і злізе ангелик підручний, і впаде чортяка з плечей⁣
львівської химери, що не має очей⁣
⁣
що чує запах ванілі, й солоного шоколаду⁣
що пасує Діві Марії, в якої шукаєм розраду⁣
⁣
від якої течуть солодкі потоки⁣
магії молитви⁣
на Львів⁣
⁣
на Львів-повітря у спеку, на Львів Блошиних тиражів,⁣
Львів-дурман, -інсталяцію, на Місто тисяч... ⁣
типажів⁣

2020

Вірш у прозі⁣
(Частина I)⁣
⁣
У чоловіка⁣
За плечима — те, що для мене ще обрій⁣
Але історію древніх начал я знаю.⁣
⁣
Чоловіку⁣
Пощастило народитися на сільському повітрі,⁣
⁣
Радянська школа навчила чуйці природній —⁣
Союз — то дивацтва й дива,⁣
Але приємні, із чимось від біло-пахучих сорочок,⁣
⁣
Ще син скаже, що пам’ятає газетну вирізку⁣
Де батько-підліток займався садом⁣
Ще син скаже, що кучерявий тато на портреті⁣
Був схожий на Цоя не тільки ім’ям⁣
Ще син скаже, що конспекти старого збережені⁣
Та живуть собі з грамотами в тумбі.⁣
⁣
А батько навчання у Франику згадає⁣
Пацаном, коли на стрілках бував⁣
Будував підвальні спортзали Перебудови⁣
I дівчат на вулицях із поцілунками знайомив,⁣
⁣
Хлопці бізнес варили⁣
Перетікали в 90-і — злі⁣
Частка друзів тікала в країну Америку — Мрій⁣
(І закінчилася пісня молодечого буяння).⁣
⁣
Прийшла банківська муштра⁣
—⁣
Напружена й виснажлива каторга⁣
До батька, з-поміж роду інженерського,⁣
⁣
І справи полетіли бистро⁣
І гроші збиралися⁣
І жінка з’явилася,⁣
⁣
Моря із морів Моря⁣
Галина галицьких кроїв,⁣
⁣
Народила червону курточку⁣
Що дрібно скрипіла в сніг⁣
Заливши бензин до душі⁣
Мовби в нове авто⁣
Чоловіче.⁣
⁣
Ще на подвір’ї дерево стояло в центрі⁣
І лежав, повзав, сидів, стояв…⁣
Другий, третій, згодом — четвертий⁣
Кусаючи кору зубами — так, син⁣
Кусаючи й жуючи — стояв син.⁣
⁣
Сили ішли⁣
Та кожна субота оновлювала —⁣
Сакральне сіно чекало вил⁣
Плодоносили горіхи й сливи,⁣
⁣
Посеред степу велосипед виринав —⁣
Маленьке поні поруч татових машин⁣
Для ріки, що продовжувала холодити груди⁣
Й будити пам’ять про купання Барсіка,⁣
Вірного пса і мисливця Барсіка,⁣
(Що був собако-гігантом):⁣
⁣
«Спершу окунути його,⁣
Й окунутися з Барсіком самому» —⁣
Повідав мені заповідь тато⁣
На концерті комарів коло кропиви та «Жу-Жу!»⁣
Попиваючи холодний компот без цукру⁣
Чоловічий.⁣
⁣
Діти його росли на очах, а друзі лишалися⁣
Навшпиньках рятувала (направду — від чого?)⁣
Весела задирака за обідом — жінка⁣
А буденність розбавляло кіно Іньярріту⁣
Інтриги та півні з кіно Іньярріту,⁣
⁣
Та життя й далі ходило й крутилося⁣
І продовжує вертітися по колу⁣
Поки старший син вірш завершає⁣
Наче свою першу промову:

(Завершальна Частина)⁣
⁣
«Тобі лишається вдавати сьогодні⁣
Що ти старий⁣
Тобі лишається взяти на міць руки⁣
Маля-сина⁣
Й лишилося…⁣
Жити п’ятдесят літ (плюс прожиті стільки ж)⁣
Жити п’ятдесят літ до прожитих стільки ж»⁣
⁣
І старший син написав поему⁣
Життю, яке жевріє, та буде жевріти,⁣
⁣
Довгий лист, і біографію серця⁣
Чоловіка на ім’я Батько⁣
Який зміг полюбити людей і село⁣
Із ким був ближче, ніж поруч.

2020

обходисвіте, що димиш колами іще у гірське повітря⁣
на путі тобі стрінеться улюбленець греків грайливий⁣
злови сю мить невблаганного хвилювання перед богом насолоди⁣
маленький, ж-бо гордий, візьме Олімпієць пензля,⁣
а після вина, сміховинний, намалює на слоновій кості блудницю⁣
і сховає золотоволосу зі сороміцьким тремтінням до клунка твого⁣
благодатний за трубкою, набитою шматочками листочків зі груші, потрошки що курить⁣
Діоніс⁣
⁣
∞

2020

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате.
А поки настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє,
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.