ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Валентина Попелюшка (1967) /
Проза
Остання людина
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Остання людина
(фантастичний нарис у стилі Бредбері. Герої та сюжет вигадані. Будь-яка подібність до реальних – абсолютно випадкова)
Свіжень вісімнадцятого року після звільнення планети Зомбабвії від людства видався надзвичайно теплим. Володар Зомбабвії Гореслав сидів в оксамитовому кріслі свого улюбленого кабінета і спостерігав, як просто на очах обвислі фіолетові китиці-бруньки на померанчевих шершавих гілках поволі розправлялись і ставали подібними до ще не запалених свічок. І все б нічого, та вже котрий день поспіль у грудях Гореслава знову, наче хвиля перед штормом, наростала тривога. Напівзабуте відчуття… Уперше незрозумілий страх володар відчув іще за кілька років до звільнення планети від людства. Спочатку – ось така ж легенька тривога. Далі – все більше й більше. Аж до того моменту, коли у кожній людині він почав бачити ворога, смертельну небезпеку…
Відчинилися двері-купе, і до кабінету беззвучно, як завжди, зайшов офіціант-андроїд:
- Ранкова кава, володарю!
У відповідь він тільки кивнув, що для досвідченого андроїда означало: «Дякую. Постав на стіл і можеш бути вільним».
Коли за офіціантом зачинилися двері, Гореслав натиснув зелену кнопку на пульті керування андроїдами. Через хвилину розсунулися таємні двері у ніші стіни, протилежної до виходу, і звідти виїхав на маленьких коліщатах андроїд загону забезпечення охорони володаря.
- Перевір усі датчики, прослідкуй електронну мапу Зомбабвії. Маю сигнал, що десь неподалік є людина.
- Але звідки? Остання людина знищена вісімнадцять років тому.
- Не знаю! – гаркнув Гореслав. – Виконуй наказ.
Процес чіпізації у Зомбабвії проходив тяжко й довго. Він ускладнювався тим, що цьому необхідному заходу безпеки володаря піддавалися не всі люди. Жодних проблем не було з тими, у кого пригнічена свідомість, кого все влаштовувало у тому стані, як було. Щодня сотні, тисячі колишніх людей поповнювали ряди законослухняних андроїдів. Для тих, хто чіпізації не піддавався, довгий час було відкрито вікно в паралельний світопростір – односторонній потік без можливості коли-небудь повернутися. Після закриття порталу кожного знайденого і не чіпізованого просто знищували…
А тривога наростала, це вже була не хвиля, а справжній вал, що заважав дихати, не давав змоги сидіти на місці і насолоджуватися не по-свіжневому весняним пейзажем за метало-кришталевими шибками маєтку… Гореслав зірвався з місця і з оскаженілим криком: «Поснули вони там, чи що!», від якого зі столу впав платиновий свічник, вийшов на терасу. У повітрі й справді пахло весною. Може, саме цей запах так тривожив його, як у часи існування людства… Але цього не могло бути. Його особисті датчики були ідеально налаштовані тільки на ідентифікацію людей. І зараз вони зашкалювали, завдаючи нестерпного відчуття дискомфорту.
Раптом із-за колони альтанкової алеї вискочило малесеньке пухнасте сіре кошеня і завмерло посеред викладеної мармуром доріжки… А слідом за кошеням, і де воно взялося, прожогом вибігло дівчатко. Гореслав заціпенів. Дитині було на вигляд років п’ять-шість. Але звідки??? Хто міг народити цю людину на планеті, де вже майже два десятиліття не було людства?
А дівчинка швидко схопила котика на руки, притулила до грудей і постала перед володарем. Вони дивилися одне на одного, і Гореслав з прикрістю відмітив, що у пильному погляді великих синіх очей не було навіть натяку на страх. Цікавість, щось подібне на докір. А у його кібернетизованих грудях коїлося щось неймовірне! Здавалося, що плавляться мікросхеми, і рідкий гарячий метал розтікається по всьому єству. Це було водночас нестерпно і… приємно. Оте, друге відчуття нагадувало йому про власних дітей, яких він мав за часів людства і в яких згодом теж почав вбачати смертельну небезпеку. Про таку ж маленьку синьооку кучеряву онучку… Цікаво, де вона тепер? Останнє, що він пам’ятав про неї – це загін андроїдів-прибиральників планети. А далі – хіба це справа володаря – слідкувати, куди й з якою місією відправляють його механізованих рабів?
А дитина у білосніжній довгій суконці з кошеням на руках так само стояла й дивилася, здавалося, прямісінько в серцевину напіврозплавленої мікросхеми, і від неї розходився ореол ніжного сяйва.
Чортівня! З цим треба щось робити! Хто вона така і що собі дозволяє? Чому вона не боїться? І чому Гореславові її шкода? Таку не чіпізуєш. Єдиний вихід – знищити! «Втікай! Сховайся!»- хотілося крикнути володареві, котрий вже чув тупіт андроїдів-охоронців, що наростав за його спиною. Але він мовчав, розуміючи, що від його охорони не зможе заховатися жодна жива істота. Не було в Зомбабвії такого місця, де це було б можливим. Тоді як вони її прогавили? Сумбур, змішаний з відчаєм, нищив клітини життєво важливих внутрішніх органів Гореслава. З-за спини вискочили троє охоронців і ...завмерли поруч з володарем. Вона була надзвичайно гарненька. Світлі русяві кучерики вінчали миловидне личко, але очі! Таких глибоких і світлих очей він не бачив навіть за часів людства!
… Андроїди прийшли до тями раніше. Усі троє кинулися до дівчинки з кошеням, але вона й не думала втікати. А сірий пухнастий клубочок тільки міцніше притиснувся до грудей маленької господині. Вони вже простягнули до неї великі незграбні пазурі, та раптом, осліплені сяйвом над її головою, попадали ниць… А дівчинка-видиво повільно піднімалася вгору і ніби розчинялася в повітрі, розповсюджуючи навколо себе яскраві золотаві промені. Гореслав зігнувся, мов смертельно поранений звір, і дико завив від болю.
… Він не міг пригадати, скільки отак, скоцюблений, пролежав посеред мармурової колонної алеї. Коли прийшов до тями, світла навколо вже не було. Вогонь всередині також поволі стихав, заспокоювався, з вже невдовзі зовсім схолов. Небо над Зомбабвією повертало свій звичайний темно-фіолетовий колір. На пульті керування власною мікросхемою Гореслав побачив зелений спалах. Небезпека зникла. Більше на його планеті не було жодної людини…
P.S. Закінчення цього фентезі може бути іншим, як, власне, й сам сюжет…
Свіжень вісімнадцятого року після звільнення планети Зомбабвії від людства видався надзвичайно теплим. Володар Зомбабвії Гореслав сидів в оксамитовому кріслі свого улюбленого кабінета і спостерігав, як просто на очах обвислі фіолетові китиці-бруньки на померанчевих шершавих гілках поволі розправлялись і ставали подібними до ще не запалених свічок. І все б нічого, та вже котрий день поспіль у грудях Гореслава знову, наче хвиля перед штормом, наростала тривога. Напівзабуте відчуття… Уперше незрозумілий страх володар відчув іще за кілька років до звільнення планети від людства. Спочатку – ось така ж легенька тривога. Далі – все більше й більше. Аж до того моменту, коли у кожній людині він почав бачити ворога, смертельну небезпеку…
Відчинилися двері-купе, і до кабінету беззвучно, як завжди, зайшов офіціант-андроїд:
- Ранкова кава, володарю!
У відповідь він тільки кивнув, що для досвідченого андроїда означало: «Дякую. Постав на стіл і можеш бути вільним».
Коли за офіціантом зачинилися двері, Гореслав натиснув зелену кнопку на пульті керування андроїдами. Через хвилину розсунулися таємні двері у ніші стіни, протилежної до виходу, і звідти виїхав на маленьких коліщатах андроїд загону забезпечення охорони володаря.
- Перевір усі датчики, прослідкуй електронну мапу Зомбабвії. Маю сигнал, що десь неподалік є людина.
- Але звідки? Остання людина знищена вісімнадцять років тому.
- Не знаю! – гаркнув Гореслав. – Виконуй наказ.
Процес чіпізації у Зомбабвії проходив тяжко й довго. Він ускладнювався тим, що цьому необхідному заходу безпеки володаря піддавалися не всі люди. Жодних проблем не було з тими, у кого пригнічена свідомість, кого все влаштовувало у тому стані, як було. Щодня сотні, тисячі колишніх людей поповнювали ряди законослухняних андроїдів. Для тих, хто чіпізації не піддавався, довгий час було відкрито вікно в паралельний світопростір – односторонній потік без можливості коли-небудь повернутися. Після закриття порталу кожного знайденого і не чіпізованого просто знищували…
А тривога наростала, це вже була не хвиля, а справжній вал, що заважав дихати, не давав змоги сидіти на місці і насолоджуватися не по-свіжневому весняним пейзажем за метало-кришталевими шибками маєтку… Гореслав зірвався з місця і з оскаженілим криком: «Поснули вони там, чи що!», від якого зі столу впав платиновий свічник, вийшов на терасу. У повітрі й справді пахло весною. Може, саме цей запах так тривожив його, як у часи існування людства… Але цього не могло бути. Його особисті датчики були ідеально налаштовані тільки на ідентифікацію людей. І зараз вони зашкалювали, завдаючи нестерпного відчуття дискомфорту.
Раптом із-за колони альтанкової алеї вискочило малесеньке пухнасте сіре кошеня і завмерло посеред викладеної мармуром доріжки… А слідом за кошеням, і де воно взялося, прожогом вибігло дівчатко. Гореслав заціпенів. Дитині було на вигляд років п’ять-шість. Але звідки??? Хто міг народити цю людину на планеті, де вже майже два десятиліття не було людства?
А дівчинка швидко схопила котика на руки, притулила до грудей і постала перед володарем. Вони дивилися одне на одного, і Гореслав з прикрістю відмітив, що у пильному погляді великих синіх очей не було навіть натяку на страх. Цікавість, щось подібне на докір. А у його кібернетизованих грудях коїлося щось неймовірне! Здавалося, що плавляться мікросхеми, і рідкий гарячий метал розтікається по всьому єству. Це було водночас нестерпно і… приємно. Оте, друге відчуття нагадувало йому про власних дітей, яких він мав за часів людства і в яких згодом теж почав вбачати смертельну небезпеку. Про таку ж маленьку синьооку кучеряву онучку… Цікаво, де вона тепер? Останнє, що він пам’ятав про неї – це загін андроїдів-прибиральників планети. А далі – хіба це справа володаря – слідкувати, куди й з якою місією відправляють його механізованих рабів?
А дитина у білосніжній довгій суконці з кошеням на руках так само стояла й дивилася, здавалося, прямісінько в серцевину напіврозплавленої мікросхеми, і від неї розходився ореол ніжного сяйва.
Чортівня! З цим треба щось робити! Хто вона така і що собі дозволяє? Чому вона не боїться? І чому Гореславові її шкода? Таку не чіпізуєш. Єдиний вихід – знищити! «Втікай! Сховайся!»- хотілося крикнути володареві, котрий вже чув тупіт андроїдів-охоронців, що наростав за його спиною. Але він мовчав, розуміючи, що від його охорони не зможе заховатися жодна жива істота. Не було в Зомбабвії такого місця, де це було б можливим. Тоді як вони її прогавили? Сумбур, змішаний з відчаєм, нищив клітини життєво важливих внутрішніх органів Гореслава. З-за спини вискочили троє охоронців і ...завмерли поруч з володарем. Вона була надзвичайно гарненька. Світлі русяві кучерики вінчали миловидне личко, але очі! Таких глибоких і світлих очей він не бачив навіть за часів людства!
… Андроїди прийшли до тями раніше. Усі троє кинулися до дівчинки з кошеням, але вона й не думала втікати. А сірий пухнастий клубочок тільки міцніше притиснувся до грудей маленької господині. Вони вже простягнули до неї великі незграбні пазурі, та раптом, осліплені сяйвом над її головою, попадали ниць… А дівчинка-видиво повільно піднімалася вгору і ніби розчинялася в повітрі, розповсюджуючи навколо себе яскраві золотаві промені. Гореслав зігнувся, мов смертельно поранений звір, і дико завив від болю.
… Він не міг пригадати, скільки отак, скоцюблений, пролежав посеред мармурової колонної алеї. Коли прийшов до тями, світла навколо вже не було. Вогонь всередині також поволі стихав, заспокоювався, з вже невдовзі зовсім схолов. Небо над Зомбабвією повертало свій звичайний темно-фіолетовий колір. На пульті керування власною мікросхемою Гореслав побачив зелений спалах. Небезпека зникла. Більше на його планеті не було жодної людини…
P.S. Закінчення цього фентезі може бути іншим, як, власне, й сам сюжет…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію