ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.07
18:44
«Чи ти знаєш, чому я без остраху бавлюся з тобою?»- спитав якось хлопчик змійку.
«Ані разу не спадало на думку».
«А тому, що, як запевнив тато, із зубів твоїх висотали яд. Це, мабуть, після того, як чоловік із милосердя підібрав і поклав за пазуху напі
2024.05.07
12:18
Микола Біленький. 53 роки. Львів‘янин. Професійний клоун.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
2024.05.07
09:38
Зорані очі
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
2024.05.07
07:20
Впаде до ніг листок останній,
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
2024.05.07
06:51
Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Чернишенко (1986) /
Проза
Усмішка (новела на дві дії). Дія перша
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Усмішка (новела на дві дії). Дія перша
Школа гула. Звичайно, вона мусила б принишкнути, але вона таки гула, ходором ходила і перешіптувалась. І від того невпинного шепотіння було моторошно – здавалося, що то невидимі привиди літають коридорами і шелестять довгими полами своїх латаних простирадел. А яких ви привидів хотіли у такій зачуханій школі, як наша? Які вже є...
„Це правда?”
„Так, я сама чула.”
„А мені сказали, що іще нічого не відомо напевне...”
„Відомо. Я точно знаю”
Вчителі вперто мовчали і не відповідали на запитання учнів. Директор цілий день не виходив зі свого кабінету. Ніби нічого і не відбулося, ніби вчора не померла вчителька.
Власне, новина не була несподіваною – вчителька вже рік хворіла. У неї знайшли рак. Учні добре пам’ятають, як на початку чверті вона приходила читати уроки у велетенському неприродному парику і з синцями під очима – їй робили хіміотерапію. Цю новину учні чекали вже давно, хто байдуже, хто з жалем, вона не могла нікого здивувати. Шелест і незрозумілий рух спричинила сама особистість померлої вчительки, такі люди так просто не відходять.
Ця людина дійсно хотіла ділитися знаннями, не навчати, ні! Саме ділитися. І ділилася з учнями, як з рівними собі. У неї єдиної класи не тікали із сьомих уроків, вона єдина могла зібрати їх на вихідних. Українська мова і література – просто фах, але для тих, хто відкривав їй душу вона ставала другом. Вона писала вірші, але не надавала своїй поезії жодного значення. Її покликанням було писати в учнівських душах. Неймовірно, але ніхто так і не встиг вигадати їй жодного образливого прізвиська, коли на неї злились, то називали Надійкою.
Що до інших вчителів, то вони тримались від неї настільки осторонь, як тільки дозволяла їм їхня вихованість. Вважали, либонь, що вона зависоко ставить планку і тим самим додає їм роботи. Їй було ледь за сорок. Якби вона жила, стала б директором школи, тому їй заздрили.
Але Боже ж ти мій, як вони усі понадувалися, коли йшлося про організацію концерту-реквієму на її честь! Як павичі! Граються у відповідальність, а кожному лише сверблять задниці на старих стільцях, а у голові окрім шести соток – нічого...
Новина швидко облетіла усю школу, дівчата зграйками збираються у коридорах, роблять сумні обличчя і чешуть язиками, аж курить.
„Володя!”
„Га” – це мене гукає організаторка позашкільної роботи Ірина Вікторівна. Зараз буде просити, щоб я взяв участь у її довбаному концерті.
„Ти – улюблений учень Надії Іванівни, тому мусиш сказати жалобне слово на реквіємі. Ти ж вірші пишеш? Чудово! Обов’язково прочитаєш вірш з присвятою.”
„Я не маю вірша з присвятою до Надії Іванівни.” – кажу я.
„Та це дрібниці! Напишеш до завтра, якщо не вийде – зайдеш до мене, допоможу. Після уроків сьогодні репетиція, тримай, ось тобі текст промови.” – і вона тицьнула мені в рук написаний без помарок одразу на чистовик текстик, а потім знову кудись заклопотано побігла. Вірша написати, за ніч, про Надію Іванівну! Який цинізм, Боже мій! Улюблений учень, як же. А чи знають вони, що означає, бути її улюбленим учнем?
Останні тижні вона повільно помирала. Нікого до себе не пускала, навіть учнів. Хотіла, щоб ми її пам’ятали здоровою і життєрадісною, як завжди. Їй би не сподобався реквієм в її пам’ять, їй було б приємніше, якби на її честь організували літературні читання.
День минув, як сон. Я прийшов у актову залу на репетицію. Над сценою саме повісили портрет Надії Іванівни. Вона на ньому у вінку і вишиванці, здається, обличчя лише на мить спинилось, а тіло й досі танцює. Я вперше звернув увагу, що вона була красунею.
Текст, звичайно, досі не читав. Дівчата вже щось зубрили по куткам, а я вийшов на сцену із пожмаканим листком у руках і, затинаючись, прочитав:
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – я читав без виразу, мене нудило від цієї промови – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю... Оце обличчя???” – я подивився на вчителів, які всі посходились, щоб особисто прослідкувати за репетицією.
„Так, дійсно. Фотокартку треба змінити, вона тут занадто весела. Просто у неї не було карток із серйозним виразом обличчя” – зневажливо сказала Ірина Вікторівна.
„Вона не любила людей із серйозним виразом обличчя. Послухайте, я ніколи не бачив на її обличчі навіть слідів „невимовної туги і болю”. Вона ніколи не виставляла їх на показ, бо була сильною. Я таких нісенітниць не читатиму!”
„Чернишенко! Вгамуй свої амбіції, вони зараз недоречні. У такий то день...” – докинула Галина Семенівна і скрушно похитала головою – „а фотокартку замінимо, роздрукуємо із паспорта – там з усмішками не можна.”
„Та невже ви не розумієте!..”
„Досить!” – це директор зайшов у актову залу: „Чернишенко, злазь зі сцени!”
Я спустився зі сцени під осудливими поглядами вчителів та учнів і попрямував до виходу. „Не забудь про вірш!” – почув я голос Ірини Вікторівні. Раптом захотілося смачно вилаятись.
(побачила світ у журналі Склянка Часу. Н40)
„Це правда?”
„Так, я сама чула.”
„А мені сказали, що іще нічого не відомо напевне...”
„Відомо. Я точно знаю”
Вчителі вперто мовчали і не відповідали на запитання учнів. Директор цілий день не виходив зі свого кабінету. Ніби нічого і не відбулося, ніби вчора не померла вчителька.
Власне, новина не була несподіваною – вчителька вже рік хворіла. У неї знайшли рак. Учні добре пам’ятають, як на початку чверті вона приходила читати уроки у велетенському неприродному парику і з синцями під очима – їй робили хіміотерапію. Цю новину учні чекали вже давно, хто байдуже, хто з жалем, вона не могла нікого здивувати. Шелест і незрозумілий рух спричинила сама особистість померлої вчительки, такі люди так просто не відходять.
Ця людина дійсно хотіла ділитися знаннями, не навчати, ні! Саме ділитися. І ділилася з учнями, як з рівними собі. У неї єдиної класи не тікали із сьомих уроків, вона єдина могла зібрати їх на вихідних. Українська мова і література – просто фах, але для тих, хто відкривав їй душу вона ставала другом. Вона писала вірші, але не надавала своїй поезії жодного значення. Її покликанням було писати в учнівських душах. Неймовірно, але ніхто так і не встиг вигадати їй жодного образливого прізвиська, коли на неї злились, то називали Надійкою.
Що до інших вчителів, то вони тримались від неї настільки осторонь, як тільки дозволяла їм їхня вихованість. Вважали, либонь, що вона зависоко ставить планку і тим самим додає їм роботи. Їй було ледь за сорок. Якби вона жила, стала б директором школи, тому їй заздрили.
Але Боже ж ти мій, як вони усі понадувалися, коли йшлося про організацію концерту-реквієму на її честь! Як павичі! Граються у відповідальність, а кожному лише сверблять задниці на старих стільцях, а у голові окрім шести соток – нічого...
Новина швидко облетіла усю школу, дівчата зграйками збираються у коридорах, роблять сумні обличчя і чешуть язиками, аж курить.
„Володя!”
„Га” – це мене гукає організаторка позашкільної роботи Ірина Вікторівна. Зараз буде просити, щоб я взяв участь у її довбаному концерті.
„Ти – улюблений учень Надії Іванівни, тому мусиш сказати жалобне слово на реквіємі. Ти ж вірші пишеш? Чудово! Обов’язково прочитаєш вірш з присвятою.”
„Я не маю вірша з присвятою до Надії Іванівни.” – кажу я.
„Та це дрібниці! Напишеш до завтра, якщо не вийде – зайдеш до мене, допоможу. Після уроків сьогодні репетиція, тримай, ось тобі текст промови.” – і вона тицьнула мені в рук написаний без помарок одразу на чистовик текстик, а потім знову кудись заклопотано побігла. Вірша написати, за ніч, про Надію Іванівну! Який цинізм, Боже мій! Улюблений учень, як же. А чи знають вони, що означає, бути її улюбленим учнем?
Останні тижні вона повільно помирала. Нікого до себе не пускала, навіть учнів. Хотіла, щоб ми її пам’ятали здоровою і життєрадісною, як завжди. Їй би не сподобався реквієм в її пам’ять, їй було б приємніше, якби на її честь організували літературні читання.
День минув, як сон. Я прийшов у актову залу на репетицію. Над сценою саме повісили портрет Надії Іванівни. Вона на ньому у вінку і вишиванці, здається, обличчя лише на мить спинилось, а тіло й досі танцює. Я вперше звернув увагу, що вона була красунею.
Текст, звичайно, досі не читав. Дівчата вже щось зубрили по куткам, а я вийшов на сцену із пожмаканим листком у руках і, затинаючись, прочитав:
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – я читав без виразу, мене нудило від цієї промови – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю... Оце обличчя???” – я подивився на вчителів, які всі посходились, щоб особисто прослідкувати за репетицією.
„Так, дійсно. Фотокартку треба змінити, вона тут занадто весела. Просто у неї не було карток із серйозним виразом обличчя” – зневажливо сказала Ірина Вікторівна.
„Вона не любила людей із серйозним виразом обличчя. Послухайте, я ніколи не бачив на її обличчі навіть слідів „невимовної туги і болю”. Вона ніколи не виставляла їх на показ, бо була сильною. Я таких нісенітниць не читатиму!”
„Чернишенко! Вгамуй свої амбіції, вони зараз недоречні. У такий то день...” – докинула Галина Семенівна і скрушно похитала головою – „а фотокартку замінимо, роздрукуємо із паспорта – там з усмішками не можна.”
„Та невже ви не розумієте!..”
„Досить!” – це директор зайшов у актову залу: „Чернишенко, злазь зі сцени!”
Я спустився зі сцени під осудливими поглядами вчителів та учнів і попрямував до виходу. „Не забудь про вірш!” – почув я голос Ірини Вікторівні. Раптом захотілося смачно вилаятись.
(побачила світ у журналі Склянка Часу. Н40)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію