ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олег Завадський (1968) /
Проза
Репортаж із місця спогадів
І чого нам, хлопчакам, так свербіли оті ранні гіркі черешні на тому боці провалля, а терпкі грушки спокушали нас своєю загадковістю, заводячи в жалку кропиву і терни? Зате як приємно після двох років чужини завітать у той провінційний куточок літа, що став колись цариною між твоїми дитинством і юністю! Пройтися місцями невмисних бешкетів, згадати з усмішкою всі малечі поривання та мрії і навіть із надією на успіх пошукати зариту в землю цидулку свого першого освідчення в коханні любій дівчинці, котра вже давно заміжня.
Іду ще дорогою, а серце вже там – сидить за столом на покуті й чекає.
Нехай. У мене-бо вистачить подиху спинитися тут, коло провалля, з його корчами та глинищами, в яких ми первісними засобами видовбували тісні вертепи, шукаючи вимишлені скарби. У цих заростях бузку та непролазних нетрях густої черемхи, у вимитому з-під землі покрученому корінні крислатих велетів-ясенів ми почувались як у справжніх тропічних джунглях, знаходячи на свої голови усіляких пригод.
А з настанням вечора (а то, як відомо, година всякого марева та привидів) ми заходжувались виколупувати нутрощі з гарбуза, заздалегідь нами викраденого й захованого тут-таки, у проваллі. А він же, той гарбуз, важезний – дзуськи піднімеш! І нам сумісно доводилось його котити до ось цього самого місця, де й розгорталося наше дійство.
Видовбуєш у пустій головешці якнайбільші дірки-очі та вишкірений ряд зубів, ставиш у пилюку напівсонної вулиці, прилаштовуєш у середині поцуплену з комори свічку і чекаєш, коли хто-небудь шкандибатиме у твій бік. Як ошпарений, вискакуєш із провалля, підпалюєш свічку – і знов у схованку спостерігати, що воно буде. Причаївся й не дихаєш. І аж до спазмів у животі розбирає сміх, коли якась налякана тітка, остовпівши на мить, чимчикує назад, звідкіля прийшла. Але якщо суне дядько, та ще й напідпитку, то краще забрати своє страхіття подалі з дороги, бо з нами раз таке було.
Горить наш гарбуз-лякун, блимає страшнючими вогняними очима, а ми сидимо за кущами, принишкли і чекаємо комедії. Якби ж знаття, що то якраз виміряв дорогу від одного тину до іншого дядько Петро! Отак ішов собі йшов, та й зупинився біля нашого страховиська; глипнув на нього посоловілими очима, гикнув – та як зафутболить здоровенним чоботищем, що воно розлетілося на друзки, як та порхавка. Ото жах!
Рушаю далі.
Якесь дитинне передчуття блаженства захоплює дух, коли пальці торкаються хвіртки, а її тихий гаркавий голос паморочить свідомість. Залишаю на порозі сумку стерегти мою присутність, а сам, оминаючи двері, іду стежкою на город.
О, цей незмінний атрибут сільської бутності зі строкатістю його флори та фауни! Подумати тільки, яке невимовне почуття геройства виповнювало дитячі душі, коли ми скручували на чужих городах соняшникам в’язи чи наповнювали пазухи торохкітливими маківками. Баби тільки й встигали пересвідчуватись, як стояли рядком обезголовлені стовбурці жорстоко понівечених культур. Щоправда, за це й перепадало березової каші. А то і в кутку товчеш голими колінами торішній горох та ще й тримаєш у руках над головою важкий дубовий стільчик. А сльози на очі так і навертаються, – не стільки від болю, як від знущання над твоєю дитячою гідністю.
Та все ж таки правду кажуть: чуже смачніше. І після недовгої перерви, коли забудеш про нанесену тобі гірку образу, що сидить у пам’яті не довше, ніж тривкий обід у животі, однак тягне в чужі городи та садки. А там ти у своїй стихії, володар!.. Поки не загледить всевидюще око господині.
Проте хибною була б думка, що ми лише вдовольняли меркантильні примхи своїх шлунків. Було в нас заняття й для душі: наприклад, ловити на квітах ґедзів. Затиснеш його в кулаці, приставиш до вуха, а він пищить, переляканий, благає пощади. Уважно стежиш, як це створіння у жовтому пилку гарбузового цвіту мурчить задоволено, ніби наші котенята від волохатої кицьки; а потім уловиш момент, коли воно зануриться з головою десь туди, в солодку серцевину, дістаючи хоботком тягучий нектар, – і хап його разом із квіткою. Ой лишенько! А то, насправді, зовсім і не ґедзь був, а бджола дядька Володьки. А це вже непереливки: з нею треба по-доброму, лагідно, бо ж вона пощади не просить. І ходиш тоді з опухлою рукою, проклинаючи всіх ґедзів на світі і той пилок, що замурзав бджолу до невпізнання.
– Си-нку!.. – повертає мене в дійсність знайомий до оніміння голос. – Чого ж ти там стоїш...
Блаженний дрож пронизує тіло, до горла підступає тугий згусток, і я у змозі лиш вимовити:
– Ба-бцю...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Репортаж із місця спогадів
І чого нам, хлопчакам, так свербіли оті ранні гіркі черешні на тому боці провалля, а терпкі грушки спокушали нас своєю загадковістю, заводячи в жалку кропиву і терни? Зате як приємно після двох років чужини завітать у той провінційний куточок літа, що став колись цариною між твоїми дитинством і юністю! Пройтися місцями невмисних бешкетів, згадати з усмішкою всі малечі поривання та мрії і навіть із надією на успіх пошукати зариту в землю цидулку свого першого освідчення в коханні любій дівчинці, котра вже давно заміжня.
Іду ще дорогою, а серце вже там – сидить за столом на покуті й чекає.
Нехай. У мене-бо вистачить подиху спинитися тут, коло провалля, з його корчами та глинищами, в яких ми первісними засобами видовбували тісні вертепи, шукаючи вимишлені скарби. У цих заростях бузку та непролазних нетрях густої черемхи, у вимитому з-під землі покрученому корінні крислатих велетів-ясенів ми почувались як у справжніх тропічних джунглях, знаходячи на свої голови усіляких пригод.
А з настанням вечора (а то, як відомо, година всякого марева та привидів) ми заходжувались виколупувати нутрощі з гарбуза, заздалегідь нами викраденого й захованого тут-таки, у проваллі. А він же, той гарбуз, важезний – дзуськи піднімеш! І нам сумісно доводилось його котити до ось цього самого місця, де й розгорталося наше дійство.
Видовбуєш у пустій головешці якнайбільші дірки-очі та вишкірений ряд зубів, ставиш у пилюку напівсонної вулиці, прилаштовуєш у середині поцуплену з комори свічку і чекаєш, коли хто-небудь шкандибатиме у твій бік. Як ошпарений, вискакуєш із провалля, підпалюєш свічку – і знов у схованку спостерігати, що воно буде. Причаївся й не дихаєш. І аж до спазмів у животі розбирає сміх, коли якась налякана тітка, остовпівши на мить, чимчикує назад, звідкіля прийшла. Але якщо суне дядько, та ще й напідпитку, то краще забрати своє страхіття подалі з дороги, бо з нами раз таке було.
Горить наш гарбуз-лякун, блимає страшнючими вогняними очима, а ми сидимо за кущами, принишкли і чекаємо комедії. Якби ж знаття, що то якраз виміряв дорогу від одного тину до іншого дядько Петро! Отак ішов собі йшов, та й зупинився біля нашого страховиська; глипнув на нього посоловілими очима, гикнув – та як зафутболить здоровенним чоботищем, що воно розлетілося на друзки, як та порхавка. Ото жах!
Рушаю далі.
Якесь дитинне передчуття блаженства захоплює дух, коли пальці торкаються хвіртки, а її тихий гаркавий голос паморочить свідомість. Залишаю на порозі сумку стерегти мою присутність, а сам, оминаючи двері, іду стежкою на город.
О, цей незмінний атрибут сільської бутності зі строкатістю його флори та фауни! Подумати тільки, яке невимовне почуття геройства виповнювало дитячі душі, коли ми скручували на чужих городах соняшникам в’язи чи наповнювали пазухи торохкітливими маківками. Баби тільки й встигали пересвідчуватись, як стояли рядком обезголовлені стовбурці жорстоко понівечених культур. Щоправда, за це й перепадало березової каші. А то і в кутку товчеш голими колінами торішній горох та ще й тримаєш у руках над головою важкий дубовий стільчик. А сльози на очі так і навертаються, – не стільки від болю, як від знущання над твоєю дитячою гідністю.
Та все ж таки правду кажуть: чуже смачніше. І після недовгої перерви, коли забудеш про нанесену тобі гірку образу, що сидить у пам’яті не довше, ніж тривкий обід у животі, однак тягне в чужі городи та садки. А там ти у своїй стихії, володар!.. Поки не загледить всевидюще око господині.
Проте хибною була б думка, що ми лише вдовольняли меркантильні примхи своїх шлунків. Було в нас заняття й для душі: наприклад, ловити на квітах ґедзів. Затиснеш його в кулаці, приставиш до вуха, а він пищить, переляканий, благає пощади. Уважно стежиш, як це створіння у жовтому пилку гарбузового цвіту мурчить задоволено, ніби наші котенята від волохатої кицьки; а потім уловиш момент, коли воно зануриться з головою десь туди, в солодку серцевину, дістаючи хоботком тягучий нектар, – і хап його разом із квіткою. Ой лишенько! А то, насправді, зовсім і не ґедзь був, а бджола дядька Володьки. А це вже непереливки: з нею треба по-доброму, лагідно, бо ж вона пощади не просить. І ходиш тоді з опухлою рукою, проклинаючи всіх ґедзів на світі і той пилок, що замурзав бджолу до невпізнання.
– Си-нку!.. – повертає мене в дійсність знайомий до оніміння голос. – Чого ж ти там стоїш...
Блаженний дрож пронизує тіло, до горла підступає тугий згусток, і я у змозі лиш вимовити:
– Ба-бцю...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію