ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Кузан (1963) /
Критика | Аналітика
Стус. Інший.
Вчора я вітав по телефону своїх друзів з Різдвом Христовим. Одна знайома похвалилася, що Різдво вони празнують у її батька, бо у нього шостого січня день народження.
Чомусь мені подумалося, що люди, народжені в святкові дні, як от у новорічні, різдвяні чи великодні, в чомусь виграють. Але не завжди, бо, до прикладу, готуючись до Різдва, ми частенько забуваємо про свята меншого масштабу. Так, ми, майже всі забули про день народження нашого великого поета, Героя України Василя Семеновича Стуса. А він народився саме шостого січня 1938 року.
Василь Семенович відомий більшості читаючої публіки саме як герой. Його патріотична лірика, громадянська позиція, життєвий шлях, жертовність, готовність віддати життя за Україну, яка стала реальністю, малюють у нашій уяві сильну людину, не здатну на сумніви та інші людські слабості. Саме таким і має бути герой. Але герой не має перетворюватися на ідола. Ідолопоклонство принесло багато шкоди нашому суспільству, нашій нації, нашій національній свідомості. Тому, приносячи квіти на могилу Василя Стуса – героя, я хотів би, щоб ми не забували і про Василя Стуса – людину. Людину, яка любила, страждала, боялася, сумнівалася, але переборювала в собі ці страхи і сумніви і піднімалася над ними.
Тому сьогодні хочу запропонувати читачам кілька віршів великого Василя Стуса, які характеризують його з іншого, не канонізованого боку. Це теж Василь Стус. Ніжний лірик, тонкий і стильний майстер еротики, чуттєвий мужчина, готовий стати на коліна перед красою жіночого тіла, перед неповторністю її чистої і грішної одночасно душі.
* * *
Заколиш мене,лукава,
Може, грішна, може, чиста,
Змовкне слава без угаву,
Ніч приспить обох, імлиста.
Срібний місяць напівповні
Визирає з-поза хмар.
Принеси дари жертовні
На нічний олтар.
Відлюбилося
Відлюбилося.
Відвірилося.
Відпраглося.
День врівноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюешся
на власний архів,
дорогий,
мов померлий родич.
Нічний ставок попід соснами,
книги, самота -
більше не зворохоблюють.
Світ - міріадом досяжних мет.
Забаганки - здійсненні.
Простягни руку попереду -
схололими пальцями
відчуєш самого себе.
Спокій
вичинений.
Над осіннім озером
Цей став повісплений, осінній чорний став,
як антрацит видінь і кремінь крику,
виблискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на віття виголіле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.
Охриплі очі збіглися в одне -
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душі !
Мов лебединя, розкрилила
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.
На Лисiй горi догоряє багаття нiчне
На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр'їв твоїх,
твоїх недовiр i невiр i осiннього вiтру.
I вже половина життя забуваеться. Грiх
уже забувається. Горе i радiсть нехитра.
Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,
I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло навкруг.
Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,
I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,
I Лиса гора пролiта — схарапудженим птахом,
I глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.
Мені здається, що живу не я
Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.
Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. і, кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.
Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межі ними - лялечка німа :
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.
В трансі
Ти ніби хвиля.
Хвиля піді мною
На мить застигла,
На єдину мить,
Гойднула раптом
Злегка головою
І виросла
І вигнулась дугою,
А лук не лопне,
Лук любов’ю снить.
Шалено вітер
Обрії гойда.
Вже мариться –
Вітрило світанкове
На обрії заграло загадково
І йде назустріч.
Прагни. Не біда.
Ні, не біда,
Що хтось на абордаж
Спішив зійтись
У боротьбі гарячій,
Неголена кололась борода,
І руки прагли,
І уста юначі.
Так довго прагнув
Я тоді борні,
Забракло слів,
І руки мов набрякли,
Ніч відступала
Крізь кривавий сон.
Я йшов по втомі.
Ти ж, потиху, плакала.
2012
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Стус. Інший.
Вчора я вітав по телефону своїх друзів з Різдвом Христовим. Одна знайома похвалилася, що Різдво вони празнують у її батька, бо у нього шостого січня день народження.
Чомусь мені подумалося, що люди, народжені в святкові дні, як от у новорічні, різдвяні чи великодні, в чомусь виграють. Але не завжди, бо, до прикладу, готуючись до Різдва, ми частенько забуваємо про свята меншого масштабу. Так, ми, майже всі забули про день народження нашого великого поета, Героя України Василя Семеновича Стуса. А він народився саме шостого січня 1938 року.
Василь Семенович відомий більшості читаючої публіки саме як герой. Його патріотична лірика, громадянська позиція, життєвий шлях, жертовність, готовність віддати життя за Україну, яка стала реальністю, малюють у нашій уяві сильну людину, не здатну на сумніви та інші людські слабості. Саме таким і має бути герой. Але герой не має перетворюватися на ідола. Ідолопоклонство принесло багато шкоди нашому суспільству, нашій нації, нашій національній свідомості. Тому, приносячи квіти на могилу Василя Стуса – героя, я хотів би, щоб ми не забували і про Василя Стуса – людину. Людину, яка любила, страждала, боялася, сумнівалася, але переборювала в собі ці страхи і сумніви і піднімалася над ними.
Тому сьогодні хочу запропонувати читачам кілька віршів великого Василя Стуса, які характеризують його з іншого, не канонізованого боку. Це теж Василь Стус. Ніжний лірик, тонкий і стильний майстер еротики, чуттєвий мужчина, готовий стати на коліна перед красою жіночого тіла, перед неповторністю її чистої і грішної одночасно душі.
* * *
Заколиш мене,лукава,
Може, грішна, може, чиста,
Змовкне слава без угаву,
Ніч приспить обох, імлиста.
Срібний місяць напівповні
Визирає з-поза хмар.
Принеси дари жертовні
На нічний олтар.
Відлюбилося
Відлюбилося.
Відвірилося.
Відпраглося.
День врівноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюешся
на власний архів,
дорогий,
мов померлий родич.
Нічний ставок попід соснами,
книги, самота -
більше не зворохоблюють.
Світ - міріадом досяжних мет.
Забаганки - здійсненні.
Простягни руку попереду -
схололими пальцями
відчуєш самого себе.
Спокій
вичинений.
Над осіннім озером
Цей став повісплений, осінній чорний став,
як антрацит видінь і кремінь крику,
виблискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на віття виголіле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.
Охриплі очі збіглися в одне -
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душі !
Мов лебединя, розкрилила
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.
На Лисiй горi догоряє багаття нiчне
На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр'їв твоїх,
твоїх недовiр i невiр i осiннього вiтру.
I вже половина життя забуваеться. Грiх
уже забувається. Горе i радiсть нехитра.
Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,
I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло навкруг.
Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,
I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,
I Лиса гора пролiта — схарапудженим птахом,
I глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.
Мені здається, що живу не я
Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.
Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. і, кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.
Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межі ними - лялечка німа :
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.
В трансі
Ти ніби хвиля.
Хвиля піді мною
На мить застигла,
На єдину мить,
Гойднула раптом
Злегка головою
І виросла
І вигнулась дугою,
А лук не лопне,
Лук любов’ю снить.
Шалено вітер
Обрії гойда.
Вже мариться –
Вітрило світанкове
На обрії заграло загадково
І йде назустріч.
Прагни. Не біда.
Ні, не біда,
Що хтось на абордаж
Спішив зійтись
У боротьбі гарячій,
Неголена кололась борода,
І руки прагли,
І уста юначі.
Так довго прагнув
Я тоді борні,
Забракло слів,
І руки мов набрякли,
Ніч відступала
Крізь кривавий сон.
Я йшов по втомі.
Ти ж, потиху, плакала.
2012
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію