
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2022.06.30
21:32
А світ мовчить, заляканий від зла,
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.
Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.
Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
2022.06.30
21:30
Замість остуди сонячне тепло
Зайшло до серця і зігріло душу.
Ураз все усміхнулось, ожило,
І я невільно порадіти мушу.
У синяву вдяглися небеса,
Вітри заснули на гілках і травах.
Панує щовесни така краса,
Зайшло до серця і зігріло душу.
Ураз все усміхнулось, ожило,
І я невільно порадіти мушу.
У синяву вдяглися небеса,
Вітри заснули на гілках і травах.
Панує щовесни така краса,
2022.06.30
21:28
Червневий день, ранкова прохолода,
Черешень грона між густим гіллям.
У ланцюгах між вибухів свобода
Згорьована, як наша вся земля.
Троянди усміхаються до світу,
Немовби кличуть серце до краси.
А я не відчуваю того цвіту,
Черешень грона між густим гіллям.
У ланцюгах між вибухів свобода
Згорьована, як наша вся земля.
Троянди усміхаються до світу,
Немовби кличуть серце до краси.
А я не відчуваю того цвіту,
2022.06.30
21:16
Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.
ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.
ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
2022.06.30
20:40
В задумі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У гостях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
На березі над Гіпанісом.
У гостях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
2022.06.30
13:31
Гриміло у небесній високості,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.
Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.
Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
2022.06.30
13:09
І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
2022.06.30
04:58
Треба вірші складати
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
2022.06.30
04:43
Ти вимолив свою любов,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.
Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.
Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,
2022.06.29
23:21
Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
2022.06.29
15:25
Хто гроші заробляє, хто карбує,
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!
2022.06.29
11:49
Ізраїле, чому тебе, кому самим Всевишнім дано Скрижалі,
Щоб якомога далі відійти од печерного минулого,
Зневажають ті, кому несеш даровану Ним мудрість?
Невже тільки за те, що сам ти сходиш з Господньої путі?
Чи, може, настанови Божі просто н
2022.06.29
10:06
Тиша у місті гнітюча,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.
Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.
Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
2022.06.29
07:30
Твоє зруйноване дитинство
не зацікавить сюзеренів.
Війна життю научить стисло.
Лунають обстріли щоденні.
І з кожним часом ближче, ближче…
Уже під вікнами розриви.
Здається скоро смерть покличе.
Бинти, як білих коней гриви.
не зацікавить сюзеренів.
Війна життю научить стисло.
Лунають обстріли щоденні.
І з кожним часом ближче, ближче…
Уже під вікнами розриви.
Здається скоро смерть покличе.
Бинти, як білих коней гриви.
2022.06.29
05:30
В’ється стежка польова
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.
2022.06.29
00:18
Знесилені. Чого вже там… ціна.
Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…
Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…
Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Рідні душі у часі і просторі
Ihor Pavlyuk & Iouri Lazirko. Catching Gossamers, New York, 2011
Українська поетична муза ходить багатьма стежками, борсається у муках невтоленності, кидається з одної крайності в іншу. Вітри історії підхоплюють її на свої крила і носять по морях-океанах, перегукуючись із континентами нашої планети. Шлях порозуміння й об’єднання є одним з найнадійніших і найоптимальніших. Політична незалежність українського народу невідділима від його гуманістичного відродження, і боротьба за це, на мою думку, тотожна з духовною революцією, щоправда, найлюдянішим способом: без зайвого мітингування, без плебейського крику, без марної крові. Поезія бере це до уваги...
Початок ХХІ століття визначився локальними з’явищами, що визначають новий зворот ув українській поетичній історії.
Зацитую абзац із передмови Ігоря Павлюка: «Поезія не знає кордонів. Тому ми – волею долі і долею волі зведені діти Евтерпи і пастухи Пегаса: поет з Америки (родом львів’янин) Юрій Лазірко та аз грішний (родом з історичної Волині, живу у Львові та в Києві) Ігор Павлюк пропонуємо світові свою тримовну книжку лірики «Ловлячи осінні павутинки». Ігор Павлюк та Юрій Лазірко подають у збірці кожен по 20 поезій англійською, російською та українською мовами. Для розгляду найцікавішим видається україномовний розділ, де тексти є оригінальними.
До віршів Юрія Лазірка треба призвичаюватись, у них треба вживатись, вслухатись. Вони мають особливий стрій художніх засобів, що справляють враження занадто суб’єктивних, навіть випадкових. Але це не так. Нічим не обмежене, розкуте метафоричне мислення поета порушує, перериває логічні звязки. Прагнення спіймати живу мить і зафіксувати її у слові дає читачеві можливість співтворчості, роботи уяви: «Думки з обав, / розлив і вар, / де іній впав / і дзвону згар ... Ось гострий меч / в руці брудній – / їдь словотеч / з’їдає дні...». Цій же меті підпорядковані й часті звукові алітерації: «Слово прикушу / на твоїх устах, / ніби з мушлі шум. / Розцілую та / аж до перестань. / Ти – моя, ти – та. / Знову з мушлі шум, / знову шум гашу».
Проникливий погляд поета уловлює схожість крові з чорнилом, місяця з мискою; помічає, як злива припадає «до вікон, мов до ікон», як «із сузір’я Риби вариться уха», і «в’ється душа виноградно на храм». Цікаві роздуми поета про кохання ( «Я дякую тобі за птаху синю, / котра у серці нарізає кола»); про час, про себе у часі й просторі, про життя і смерть:
Час небо розібрав
на пошуки,
карбуючи думки
фрагментами подій.
Ховався голос Твій
у пошепки,
у Божім Храмі, мов
молитви упокій.
Класичність поезії, на мою думку, далеко не визначається римуванням чи строфічністю, її критерії набагато складніші. Поезія Юрія Лазірка модерна, і разом із тим, класична, бо його творча інтуїція є повновартісним проявом національної духовності й втіленням сутності самого поета, котра сформувалася у специфічних умовах його життя.
Ігор Павлюк – знане ім’я в українській поезії: «Я зрадив життя, здається, – / Продався осіннім віршам. / А Фауст старий сміється: / «Могло навіть бути гірше». Поет у цій добірці – досконало лаконічний. Але це не тільки зовнішня прикмета образного мислення, а його внутрішня потреба. З точністю психолога-науковця поет діагностує напругу почувань та силу натхнення: «Минало все. Ржавів у небі серп. / А ми з конем вже поглядами стрілись... / Минало все. А грішний сон озер / Ламав об лід свої рожеві крила».
Всупереч сподіванням, зусиллям, жертвам, проголошення Незалежності не привело до справжньої незалежності. Власний поетичний голос Ігоря Павлюка виключає заримовані банальності, хоча не цурається поривань, висновків, закликів: «І свічі співатимуть хором, / Про волю, про долю, / Любов нетутешню свою. / Придумаєш квіти, / Заласкаєш клени безкорі... / І знову загинеш за те, / за що інші п’ють (виділення моє – Т.Д.)
Павлюк мислить поняттям дійсності не в соціальному, а в ширшому, філософському плані. Муза давно володіє його серцем: «Світ простий-простий такий, мов сніг, / І складний, ну як сніжинка кожна ... Сніг чадить. / І чується мені / Наперед написана історія».
Дія мистецтва на свідомість людини далеко ще не визначена. Філософи сперечаються, що вище – реальна чи мистецька дійсність. До них долучаються поети, котрі випромінюють оп’яніння красою сучасності, приземлене деталями життя, що стають символами, поетичними зрозумілими узагальненнями:
Душевне серце
Зробилось дзвоном.
Є сто інерцій.
Одна корона,
Одне кохання,
Одне безгрішшя.
І мить остання
За міт миліша.
За мед світліша,
За біль чесніша –
Найбільша тиша,
Остання тиша.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рідні душі у часі і просторі

Українська поетична муза ходить багатьма стежками, борсається у муках невтоленності, кидається з одної крайності в іншу. Вітри історії підхоплюють її на свої крила і носять по морях-океанах, перегукуючись із континентами нашої планети. Шлях порозуміння й об’єднання є одним з найнадійніших і найоптимальніших. Політична незалежність українського народу невідділима від його гуманістичного відродження, і боротьба за це, на мою думку, тотожна з духовною революцією, щоправда, найлюдянішим способом: без зайвого мітингування, без плебейського крику, без марної крові. Поезія бере це до уваги...
Початок ХХІ століття визначився локальними з’явищами, що визначають новий зворот ув українській поетичній історії.
Зацитую абзац із передмови Ігоря Павлюка: «Поезія не знає кордонів. Тому ми – волею долі і долею волі зведені діти Евтерпи і пастухи Пегаса: поет з Америки (родом львів’янин) Юрій Лазірко та аз грішний (родом з історичної Волині, живу у Львові та в Києві) Ігор Павлюк пропонуємо світові свою тримовну книжку лірики «Ловлячи осінні павутинки». Ігор Павлюк та Юрій Лазірко подають у збірці кожен по 20 поезій англійською, російською та українською мовами. Для розгляду найцікавішим видається україномовний розділ, де тексти є оригінальними.
До віршів Юрія Лазірка треба призвичаюватись, у них треба вживатись, вслухатись. Вони мають особливий стрій художніх засобів, що справляють враження занадто суб’єктивних, навіть випадкових. Але це не так. Нічим не обмежене, розкуте метафоричне мислення поета порушує, перериває логічні звязки. Прагнення спіймати живу мить і зафіксувати її у слові дає читачеві можливість співтворчості, роботи уяви: «Думки з обав, / розлив і вар, / де іній впав / і дзвону згар ... Ось гострий меч / в руці брудній – / їдь словотеч / з’їдає дні...». Цій же меті підпорядковані й часті звукові алітерації: «Слово прикушу / на твоїх устах, / ніби з мушлі шум. / Розцілую та / аж до перестань. / Ти – моя, ти – та. / Знову з мушлі шум, / знову шум гашу».
Проникливий погляд поета уловлює схожість крові з чорнилом, місяця з мискою; помічає, як злива припадає «до вікон, мов до ікон», як «із сузір’я Риби вариться уха», і «в’ється душа виноградно на храм». Цікаві роздуми поета про кохання ( «Я дякую тобі за птаху синю, / котра у серці нарізає кола»); про час, про себе у часі й просторі, про життя і смерть:
Час небо розібрав
на пошуки,
карбуючи думки
фрагментами подій.
Ховався голос Твій
у пошепки,
у Божім Храмі, мов
молитви упокій.
Класичність поезії, на мою думку, далеко не визначається римуванням чи строфічністю, її критерії набагато складніші. Поезія Юрія Лазірка модерна, і разом із тим, класична, бо його творча інтуїція є повновартісним проявом національної духовності й втіленням сутності самого поета, котра сформувалася у специфічних умовах його життя.
Ігор Павлюк – знане ім’я в українській поезії: «Я зрадив життя, здається, – / Продався осіннім віршам. / А Фауст старий сміється: / «Могло навіть бути гірше». Поет у цій добірці – досконало лаконічний. Але це не тільки зовнішня прикмета образного мислення, а його внутрішня потреба. З точністю психолога-науковця поет діагностує напругу почувань та силу натхнення: «Минало все. Ржавів у небі серп. / А ми з конем вже поглядами стрілись... / Минало все. А грішний сон озер / Ламав об лід свої рожеві крила».
Всупереч сподіванням, зусиллям, жертвам, проголошення Незалежності не привело до справжньої незалежності. Власний поетичний голос Ігоря Павлюка виключає заримовані банальності, хоча не цурається поривань, висновків, закликів: «І свічі співатимуть хором, / Про волю, про долю, / Любов нетутешню свою. / Придумаєш квіти, / Заласкаєш клени безкорі... / І знову загинеш за те, / за що інші п’ють (виділення моє – Т.Д.)
Павлюк мислить поняттям дійсності не в соціальному, а в ширшому, філософському плані. Муза давно володіє його серцем: «Світ простий-простий такий, мов сніг, / І складний, ну як сніжинка кожна ... Сніг чадить. / І чується мені / Наперед написана історія».
Дія мистецтва на свідомість людини далеко ще не визначена. Філософи сперечаються, що вище – реальна чи мистецька дійсність. До них долучаються поети, котрі випромінюють оп’яніння красою сучасності, приземлене деталями життя, що стають символами, поетичними зрозумілими узагальненнями:
Душевне серце
Зробилось дзвоном.
Є сто інерцій.
Одна корона,
Одне кохання,
Одне безгрішшя.
І мить остання
За міт миліша.
За мед світліша,
За біль чесніша –
Найбільша тиша,
Остання тиша.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію