ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Зіньчук (2008) /
Рецензії
З чим входимо в МILENIUM?
Костенко Ліна., «Записки українського самашедшого» К.,– «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА , 2011 -416 с
З чим входимо в нове тисячоліття? Відповідь на це сакраментальне питання намагається відшукати у своєму першому прозовому романі «Записки українського самашедшого» видатна сучасна поетеса Ліна Костенко.
Вже в назві книги авторка окреслює форму роману. Він написаний від імені 35 – річного програміста, який прагне записати, зрозуміти та проаналізувати головні тенденції культурного та політичного життя сучасного йому українського суспільства та світового простору в умовах глобалізації крізь призму засобів масової інформації.
Головний герой, читаючи пресу, постійно натрапляє на негативні новини та повідомлення про авіакатастрофи, вибухи, катаклізми… Він перебуває ніби в атмосфері відчуження від власної родини: дружини, маленького сина та тещі, яка переїхала до нього із чорнобильської зони після катастрофи.
Новаторство роману полягає насамперед у тому, що авторка прагне показати не лише становище та реалії України як держави з усіма її «антилюдськими» процесами: цілковитим занепадом культури, деградацією моральних цінностей, корупцією, хабарництвом, знеціненням науки, а й людства в цілому, яке через перевагу меркантильних інтересів над духовними веде себе до «самознищення».
На прикладі головного героя роману Ліна Костенко майстерно описує «синдром непотрібності у власній державі людини інтелектуальної праці», якій ніде розвинути та удосконалити власний творчий потенціал, зреалізувати власні здібності, внаслідок чого настає криза стосунків у родині героя через його постійне невдоволення своїм становищем у суспільстві, фактичною його неспроможністю утримувати сім’ю і забезпечувати їй гідний рівень життя.
У своєму геніальному романі письменниця піднімає проблему тотальної русифікації України, «комплексу меншовартості», який постійно нав’язується пересічному громадянинові представниками політичної еліти, яка у владних кабінетах наче на іншій планеті і цілковито відірвана від народу і не чує або не бажає чути його проблем.
Ввівши у роман тинейджера, авторка змальовує узагальнений образ сучасної молоді, яка не цікавиться нічим, окрім віртуальної реальності комп’ютерного простору і реагує на оточуючих стороннім поглядом: «Тінейджер абсолютно некомунікабельний. Вчиться добре, не лінується, але він живе у якомусь віртуальному світі. Коли не прийдеш, він за комп’ютером. Або в навушниках. Я думав, що він слухає музику, скачану з інтернету, а виявляється — ні. Він слухає голоси природи — шум вітру, шум води, щебетання пташок. У нього вже є віртуальна наречена, чарівне мініатюрне дівчатко, — вони поберуться там, у віртуальній країні на острові Косумель, хай підросте. Усміхається йому у віртуальному просторі, говорить незнайомою мовою, в якій багато звуків «ау». І так з ним пересвистується, наче вона з того племені на Канарах».
Крізь сюжетну канву роману лейтмотивом проходять оцінки персонажем «ефективності» розслідування Справи Гонгадзе, що виступає своєрідним індикатором свободи слова в Україні, яка практично відсутня в епоху темників.
Важливо підкреслити, що в романі доволі часто трапляються алюзії з творами Миколи Гоголя та романом «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова.
На сторінках свого роману авторка торкається проблеми майбутнього нашої держави та її місця та ролі у сучасному геополітичному просторі. Вустами персонажа Ліна Костенко ставить питання, яке є особливо актуальним для України сьогодення: «Таке враження, що ми уже всім народом приміряємо черевик до мертвої стопи. Куди далі піде ця нація?». Герой переконаний, що для успішного розвитку України, нам необхідно подолати власну байдужість, повірити у власні сили та можливість змін на краще. Відчуття апатії у народу є вигідним для представників політичної еліти, бо збайдужілим народом простіше управляти. Персонаж постійно прагне бути активним членом громадянського суспільства, адже був активним учасником «революції на граніті», яка була виявом громадянської свідомості та об’єктивним етапом становлення української незалежності.
Феномен мирної революції як передвісника суспільних змін стає провідною темою завершальної частини роману. Головний герой захоплюється толерантною Помаранчевою революцією, стає активним учасником громадянського опору, захоплюється атмосферою Майдану, як вияву національної свідомості та становлення українського народу як нації.
Однак згодом він доходить невтішного висновку: «Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо — даємо перемогти нас».
Ліна Костенко спонукає читача до висновку та утверджує переконання, що люди стояли на Майданах країни за себе, а не за конкретних політиків незалежно від «політичних симпатій». І висловлює застереження на майбутнє, не плекаючи жодних ілюзій щодо політичних лідерів, які просто скористаються патріотичними прагненнями свого народу задля власних інтересів: «Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом….». Герой ніби попереджає читача: «Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний»
Видатна поетеса сучасності дуже влучно підводить підсумок роману: «Але сьогодні востаннє гримлять барабани. Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. І навіть видавали посвідчення Учасників Помаранчевої революції. Я не пішов. Мені не треба доказів моєї причетності. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша.
Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем. Сторінку можна видерти. Історію — ні.».
Таким чином Ліна Костенко утверджує думку про те, що для представників політичної еліти важливо не зрадити ідеалів майдану, а Помаранчева революція, яка відбулася насамперед завдяки зусиллям Народу, а не політиків назавжди стала золотою сторінкою історії становлення Незалежної Української держави.
«От і настав наш День Гніву.
Лінію оборони тримають живі».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З чим входимо в МILENIUM?
Костенко Ліна., «Записки українського самашедшого» К.,– «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА , 2011 -416 с
З чим входимо в нове тисячоліття? Відповідь на це сакраментальне питання намагається відшукати у своєму першому прозовому романі «Записки українського самашедшого» видатна сучасна поетеса Ліна Костенко.
Вже в назві книги авторка окреслює форму роману. Він написаний від імені 35 – річного програміста, який прагне записати, зрозуміти та проаналізувати головні тенденції культурного та політичного життя сучасного йому українського суспільства та світового простору в умовах глобалізації крізь призму засобів масової інформації.
Головний герой, читаючи пресу, постійно натрапляє на негативні новини та повідомлення про авіакатастрофи, вибухи, катаклізми… Він перебуває ніби в атмосфері відчуження від власної родини: дружини, маленького сина та тещі, яка переїхала до нього із чорнобильської зони після катастрофи.
Новаторство роману полягає насамперед у тому, що авторка прагне показати не лише становище та реалії України як держави з усіма її «антилюдськими» процесами: цілковитим занепадом культури, деградацією моральних цінностей, корупцією, хабарництвом, знеціненням науки, а й людства в цілому, яке через перевагу меркантильних інтересів над духовними веде себе до «самознищення».
На прикладі головного героя роману Ліна Костенко майстерно описує «синдром непотрібності у власній державі людини інтелектуальної праці», якій ніде розвинути та удосконалити власний творчий потенціал, зреалізувати власні здібності, внаслідок чого настає криза стосунків у родині героя через його постійне невдоволення своїм становищем у суспільстві, фактичною його неспроможністю утримувати сім’ю і забезпечувати їй гідний рівень життя.
У своєму геніальному романі письменниця піднімає проблему тотальної русифікації України, «комплексу меншовартості», який постійно нав’язується пересічному громадянинові представниками політичної еліти, яка у владних кабінетах наче на іншій планеті і цілковито відірвана від народу і не чує або не бажає чути його проблем.
Ввівши у роман тинейджера, авторка змальовує узагальнений образ сучасної молоді, яка не цікавиться нічим, окрім віртуальної реальності комп’ютерного простору і реагує на оточуючих стороннім поглядом: «Тінейджер абсолютно некомунікабельний. Вчиться добре, не лінується, але він живе у якомусь віртуальному світі. Коли не прийдеш, він за комп’ютером. Або в навушниках. Я думав, що він слухає музику, скачану з інтернету, а виявляється — ні. Він слухає голоси природи — шум вітру, шум води, щебетання пташок. У нього вже є віртуальна наречена, чарівне мініатюрне дівчатко, — вони поберуться там, у віртуальній країні на острові Косумель, хай підросте. Усміхається йому у віртуальному просторі, говорить незнайомою мовою, в якій багато звуків «ау». І так з ним пересвистується, наче вона з того племені на Канарах».
Крізь сюжетну канву роману лейтмотивом проходять оцінки персонажем «ефективності» розслідування Справи Гонгадзе, що виступає своєрідним індикатором свободи слова в Україні, яка практично відсутня в епоху темників.
Важливо підкреслити, що в романі доволі часто трапляються алюзії з творами Миколи Гоголя та романом «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова.
На сторінках свого роману авторка торкається проблеми майбутнього нашої держави та її місця та ролі у сучасному геополітичному просторі. Вустами персонажа Ліна Костенко ставить питання, яке є особливо актуальним для України сьогодення: «Таке враження, що ми уже всім народом приміряємо черевик до мертвої стопи. Куди далі піде ця нація?». Герой переконаний, що для успішного розвитку України, нам необхідно подолати власну байдужість, повірити у власні сили та можливість змін на краще. Відчуття апатії у народу є вигідним для представників політичної еліти, бо збайдужілим народом простіше управляти. Персонаж постійно прагне бути активним членом громадянського суспільства, адже був активним учасником «революції на граніті», яка була виявом громадянської свідомості та об’єктивним етапом становлення української незалежності.
Феномен мирної революції як передвісника суспільних змін стає провідною темою завершальної частини роману. Головний герой захоплюється толерантною Помаранчевою революцією, стає активним учасником громадянського опору, захоплюється атмосферою Майдану, як вияву національної свідомості та становлення українського народу як нації.
Однак згодом він доходить невтішного висновку: «Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо — даємо перемогти нас».
Ліна Костенко спонукає читача до висновку та утверджує переконання, що люди стояли на Майданах країни за себе, а не за конкретних політиків незалежно від «політичних симпатій». І висловлює застереження на майбутнє, не плекаючи жодних ілюзій щодо політичних лідерів, які просто скористаються патріотичними прагненнями свого народу задля власних інтересів: «Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом….». Герой ніби попереджає читача: «Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний»
Видатна поетеса сучасності дуже влучно підводить підсумок роману: «Але сьогодні востаннє гримлять барабани. Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. І навіть видавали посвідчення Учасників Помаранчевої революції. Я не пішов. Мені не треба доказів моєї причетності. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша.
Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем. Сторінку можна видерти. Історію — ні.».
Таким чином Ліна Костенко утверджує думку про те, що для представників політичної еліти важливо не зрадити ідеалів майдану, а Помаранчева революція, яка відбулася насамперед завдяки зусиллям Народу, а не політиків назавжди стала золотою сторінкою історії становлення Незалежної Української держави.
«От і настав наш День Гніву.
Лінію оборони тримають живі».
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію