Розділ 3.
***
Того дня перший сніг , як небажана вагітність, перелякав і засмутив мешканців міста. Надворі жовтень ще відраховував листками погожих днів куценьку зарплату пенсіонерці-осені, а зима несподівано зґвалтувала незайманий ранок і, хоча й, судячи з усього, не мала наміру і хотіння одружуватися зі скривдженим, але й у ніякому разі не дозволяла робити аборту. Кволий плід першого снігу помаленьку ріс, кожного дня отримуючи свою порцію поживних речовин, якими збагачували його морози. (Лагідний холодний дідусь, швидше за все, цього року раніше повернувся з відпустки. І коли б ти прокинувся серед ночі, то міг би помітити, як він тремтячими старечими руками малює по вікнах перші ескізи своїх майбутніх шедеврів.)
Отож, прокинувшись того ранку, місто здивовано ахнуло. І кожен почав пошуки минулорічних чобіт, шуб, шапок і рукавиць. Всі ходили в піднесеному настрої, хоча ностальгія за сонечком яскраво миготіла в людських очах. Ну не можна так чинити з нашими людьми, не можна! Вони ж звикли бачити у всьому плавний перехід, а не … До наступного ранку вітер, втікши із в'язниці, пообкрадав усі дерева, не залишивши на них жодного листочка. Він був настільки радий волі, що з підлітковим захопленням всю ніч мітлив на своєму велосипеді, не даючи людям спати. А все тому, що в нього просто не було свого дому, матері, яка хоча б на мить приголубила його своїм подихом… Підморгуючи сліпооким ліхтарям, вуличками невеликого, але затишного південного містечка йшов юнак. Він вдивлявся у витрішкуваті краплини зір на зів'ялому небі, кидав у них подумки снігом, щоб збити котрусь, як достиглу грушу, і загадати бажання про…Але зорі не падали. Вони вправно ухилялися від його кидків, гріючись, і дзвеніли холодними усмішками, створюючи атмосферу казки. Хлопець йшов уперед, немов якась невидима нитка аріадни світила йому під ногами і, забувши про все (але не всіх!) на світі, він в'язав теплий светр своїх думок. Раптом випадково посковзнувся і мало не впав у обійми мокрого, спітнілого снігу. Стрепенувшись, наш герой побачив під ногами якийсь папір, що розкис від сліз сьогоднішнього дня. Олег нахилився і підняв…конверт. "Мабуть, його загубив листоноша, - подумав хлопець. - Треба буде знайти адресата. Можливо, це щось важливе." Чорнильні рядки стадом овець по плаях розповзалися на папері, але він прочитав назву своєї вулиці і навіть будинку. "От і добре, - зрадів Аль, - завтра ж і передам." Але коли дійшов до імені – нічого там не було, розкислі букви журились безпорадно. Після другого повороту ключа двері відчинилися і Олег попрямував до своєї кімнати.
-Що мені робити з листом? - вголос подумав. -Мабуть, завтра розпитаю сусідів, чи ніхто не чекав цього…-Хлопець витягнув конверт і почав детально роздивляти його. Гарненькі незабудки немов росли на папері, а розталий сніг надавав їм свіжості і реальності. Зверху гарний почерк старанно, навіть з любов'ю вишикував у рядки букви чиєїсь адреси, імені та прізвища. "Оріона Роси ,"- вголос прочитав юнак, і добра усмішка з'явилась на його дуже серйозних, завжди міцно стиснутих устах. (Олег навіть не здогадувався, що за цю усмішку кожна дівчина його факультету відмовилася б від найдорожчої косметики і… Та для нього це не мало значення. Він був романтиком. І наковтавшись ще у школі гарних казок про справжню, вічну любов, мріяв і собі знайти таку. Та, хоч добре розумів, що такої в реальному житті не існує, вже нічого не міг зробити з собою. Він був ладен до останніх днів жити у світі власних фантазій, аніж одружитися з котроюсь із сучасних дівчат, мораль яких була для Олика чужою.)
"Оріона, - продовжував нитку своїх думок, вже лежачи в ліжку. -А скорочено, мабуть, Ріна, Ріночка, Рінуся. Цікаво, яка вона? Що пише? Чи сподобався б я їй?" Олег чомусь був упевнений, що вона-його одноліток. Він і припустити не міг, що то якась школярка чи навіть літня жінка. Юнак відчув нестримне бажання відкрити конверт, прочитати листа, познайомитись, хоча б і заочно, з авторкою. Його рука рефлексивно потягнулась до лампи на столі, з якого сумно дивився на героя зіпсований макіяж листа, дивився у самісінькі сірі очі Олега, і цей багатообіцяючий погляд зачарував хлопця. "Ні, я не можу! -Олик відвернувся у другий бік. -Я ж не маю права читати чужі таємниці." Юнак сам любив писати листи. Він зовсім не був проти телефонів та Інтернету , але вважав, що вони занадто сухі , що техніка ніхілює(з лат. nihil) людські почуття, настрої, наміри…Листування через Інтернет, переконаний Олік, може бути лише діловим, бо таке послання не можна поцілувати, притулити до серця, дихати ним чи, коли хочете, розірвати на шматки, спалити…
-Добраніч, синку, - лагідно прошептала мати, поцілувавши його в чоло, і погасила світло.
"Як же я не помітив, коли вони ввійшли до кімнати,"- вже крізь сон Олег намагався розкласти книжки думок на переповнені полички. (Він любив свою матір і тому говорив про неї завжди у третій особі множини. Це ще хлопчиком перейняв від бабусі…)
***
Олег завжди був домашньою дитиною. Любив їхню затишну, хоч і бідно обставлену квартиру, з якою його поєднувало все найдорожче для нього, що означає "сім'я". Одинак у батьків, Олик, проте, не був розпещеною, невихованою дитиною, а ріс добрим, ніжним і чуйним хлопчиком. Коли минуло два роки після смерті батька, мати з тіткою Наталкою поїхала за кордон, щоб заробити трохи грошей: і меблі нові здалося б купити, і синові на інститут потрібно заробити, бо хоч і вчився Олег добре, та без грошей у сучасному світі-нікуди. Ох, як він просив-благав матір не їхати, не залишати його.
-Мамочко, та навіщо нам гроші? ? було, переконує матір. ? Ось заждіть лише. Почнуться канікули ? і я буду підробляти. На прожиття вистачить. А там ? піду на роботу, зароблю грошей і накуплю вам усього-усього.
Ніна Володимирівна і сама не хотіла розлучатись з єдиною своєю втіхою. Та й як він неї житиме(все-таки хлопець)?! Але реальність була зубастішою за почуття…
Чотирнадцятирічний Олег дуже подорослішав після маминого від'їзду. Влітку і справді пішов підробляти(вільних місць у морському містечку було вдосталь). Гроші, передані матір'ю на прожиття не витрачав: "Так вони швидше приїдуть." У кожному листі просив близького повернення. І врешті відчув себе нікому непотрібним, зайвим у цьому житті ?Вирішив залишити школу і втекти (хоча від кого?) з дому. Для Олега це було важко, адже хлопчик змалку був привчений до тепла, чистоти, краси, ніжності…
Цього листопадового дня наш герой тепло одягнувся, поклав до рюкзака все необхідне: одяг, мило, рушник, зубну щітку та пасту, взяв гроші, які ще залишилися із літніх заробіток. Сьогодні мала приїхати бабуся Люда з далекої Львівщини(матусина мати). Ще вчора хлопець купив необхідні продукти, попросив сусідів при необхідності допомагати бабці. На столі , під вазою, лежав конверт. Це був лист для матері, в якому він повідомляв причину, через яку йде з дому. Він вже хотів був іти, аж раптом згадав щось, витягнув із
шухляди фотокартку, на якій він з батьками на фоні моря, і взяв з собою.
Почувся дзвінок. Здригнувшись, Олег на мить заціпенів і зразу ж побіг відчиняти двері. На порозі стояла по-сільському просто, але чисто, охайно одягнена баба Люда. Дві важкі сумки тягнули її й так згорблене постійною працею тіло донизу. Товсті чорні жили на руках загрозливо понадувалися і, здавалося, от-от лопнуть.
-Доброго дня, бабцю, - через силу відповів Олик, і з його тоді ще зеленавих оченят бризнули сльози- він не зміг стриматись при згадці про те, що покидає бабусю саму в чужому місті.
- Ой, Олюню, любий, як же ти змарнів. Певно, і їсти не маєш чого. Але тепер я буду жити з тобою. Ох, золотко ти моє, бідна моя сиротинка.
Він запросив бабу до кухні, нагодував.
- Бабцю, - почав Олег ніяково, - тут ось лист для матері. Передасте тіткою Наталкою , коли прийде. Я їду на тиждень у похід,- він вперше в житті брехав.
- От і добре. А то в селі тепер багато роботи. Я завтра ж поїду.
- То ви зачините квартиру і візьмете ключа з собою, добре - В мене ж інший є.
Пізно ввечері він сідав на поїзд, що повинен був кудись завезти його…
***
Холодно. Паралельні стрічки залізничної колії, рівні, як у зошиті відмінника, несподівано обриваються у підніжжі цього чистого і тихого вокзалу. Чистого, коли порівняти з іншими - великими і малими, недобудованими і старими, на яких за ці коротенькі два тижні вже встиг "погостювати" школяр. Цей перон на деякий час повинен був стати його домівкою.
Олежик обдивлявся навкруги, намагався знайти для себе щось позитивне у сірих, хоча й побілених недавно стінах маленького приміщення. Поїзди зупинялися, гальмуючи великими темно-зеленими головами вагонів, ніби спотикалися об невидиму перешкоду необхідності, під просторим накриттям на величезних залізних стовпах, яке захищало пасажирів від сонця і дощу поганеньким, позеленілим з роками шифером, але аж ніяк не від вітру, особливо зимою. Старенький поїзд ще довго відхекувався, сопів і важко дихав,
як недосвідчений спортсмен, пробігши без тренування кілометри два, або пенсіонер, піднявшись сходами на восьмий поверх з ва-ажкими сумками (жарт!). Здавалося, от-от гаряча голова. Коли хвиля людей загуслою рідиною нарешті пропхалася у тоненькі, ніби вушко голки, ворітця і витягнула за собою і з собою кожного, на пероні, немов нікому непотрібний, викинутий папірець від шоколадної цукерки, приліпився Олежик. Він стояв біля однієї з колон, що підпирали дірчасту стелю, і тримався руками за холодне залізо перил, щоб і його не вимела сердита мітла старого двірника людського руху. Хлопець майже не змінився відтоді, коли покидав рідні стіни, що тепер осінніми холодними ночами були для нього найбільшою мрією, та ще й мати…Коли б наш герой був яскравою барвистою картинкою, то кожен зміг би помітити, що під очима у Олика появилися глибокі тіні синців, які наче підкреслювали зболений погляд його самотніх зіниць…Колись виразні кольори одягу помутнішали, але це не був признак брудноти, а лише час тональним кремом свого егосу згладив їх чіткі риси. І взагалі , малий нічим не відрізнявся від інших приїжджих: був чистий, охайний; ніхто не зміг би сказати, що місцем проживання цієї дитини зараз є вся Україна.
Сказати, що в залі для чекання було тепло, означало б перекреслити все написане досі і з реальної розповіді різко переключитись на фантастику. Але до цього ще не доросли крила мого Пегаса, що тримає у сідлі нашого оповідача. Та й, взагалі, зараз навкруги стільки видумки, що реальне, буденне вже вважається фантастичним…На перший погляд, просторе приміщення дивилось на гостя великими витрішкуватими очима брудно-жирних плям і облупленої штукатурки. Усюди було мокро. На нерівній підлозі тисячею вбитих комарів і мушок тулилось лушпиння соняшникового насіння; немов коло стола письменника, розкидано сотні папірців від цукерок, коробки з-під дешевих сигарет, клаптики пожовклих газет; біля однієї лави маленькими цяточками прищів тріщила свої банькаті очі слина( так, що Олег не витерпів цього огидного погляду і відвів убік незвиклі( поки) до такого очі), мабуть, хтось боявся, дуже боявся комусь( або чомусь) наврочити…Напевно, цьому затишному (!) прихистку для від'їжджаючих і безпритульних. Три ряди лав
звивалися зміями…
- Ще добре, що шибки цілі. Не так холодно буде спати, - і серед цього хаосу малий мандрівник зумів знайти щось позитивне. Чесно кажучи, він і сам дивувався, як це йому вдається. Ольго вирішив, що спатиме в кутку під стіною, де тепліше, ніж коло дверей. І ніхто там його не помітить…
Було пізно. Лише одна лампочка блимала своїм закатаракченим оком ? - і нічого не бачила. Хлопець примостився, де було чистіше і тепліше. Недалеко, під віконцем з протилежного боку він, коли очі звикли до напівтемряви, побачив купу лахміття, що важко дихала своєю чорнотою. Олежик непомітніше тіні підійшов туди і лише за розмірами "того всього" здогадався, що це була дитина.
Лише зіркий погляд під'їжджаючого швидкісного поїзда , що з рішучістю господаря вокзалу заглянув у вікно, на мить, ніби вмираючий подих весняного вітру, підняв сутінкову вуаль і викрив для школяра правильні лінії незнайомого обличчя. Зірке око малого героя зауважило й згустинки бруду на дитячій шкірі, для якої вода, здається, була розкішшю, та й використовувалась тільки для пиття. Вже в темряві він хотів краще роздивитися риси обличчя свого маленького сусіда. Хлопчик й не помітив, що збито дихав просто йому в
очі. Немов маленький дотик долоні, розбудив дитину важкий подих? і вона зірвалася на ноги, перелякана, але відважна.
-Хто тут? - ніжно полилися краплі ранкової роси, тонкою лінією прорізаючи густий мармелад темряви. Перед Оликом стояла трішки нижча за нього дівчинка. Довге русяве волоссячко звільнилося з-під тісної шапки і спадало аж до пояса. Голубі очі ніби осявали ніч і блукали, хотячи всюди залишити свій теплий дотик.
Олик мовчав, бо був вражений такою зустріччю - йому шкода стало дівчинки. "Чому вона тут? - подумав. - Така гарна…"
- Хто ж тут? - жалібніше запитала мала, і він почув, як сильно б'ється її серце.
- Не бійся, я не ображу тебе нічим. Як твоє ім'я ?
- Аліна.
- А я - Олег.
Потім хлопець дізнався про неї все: і те, що дівчинці тринадцять років (майже ровесниця!), і те, що вона вже три роки бурлакує (якось на літніх канікулах, коли вона з подружками гуляла містом, то заблукала і заснула в парку. Наступного ранку прокинулась від шуму коліс в оточенні циганів, які згодом заставляли дівчинку просити гроші. Вона довго плакала, але врешті-решт змирилась із таким існуванням(цьому сприяли численні побої та зневага "господарів"). Під час розповіді Алінка не зронила жодної сльозинки чи
зітхання ? життя навчило її бути сильною. Після почутого Олегові було соромно розповідати про причини, завдяки яким він зараз тут; а вона й не розпитувала. Хлопчик зауважив, як змістовній розповіді Аліни підтакувало буркотіння живота, що доносилось глухим ехом з-під панциря брудних ганчірок.
На попередній зупинці Ольчик купив півбуханки чорного хліба, а добра тітка в поїзді дала йому троє яблук і жменьку домашнього сиру. Від ранку він нічого не їв. Олег приніс власні речі поближче до дівчинки, витягнув їжу із ранця. Почувши запах хліб, Аліна відвернулася до вікна. Маленьким складаним ножем хлопчик відрізав два шматки хліба: більший дав Алінці, поклавши зверху щедрою рукою тітчин сир:
- Їж, Алінко. Ти, мабуть, голодна, - він впевненим рухом підніс до тремтячих рук дівчинки вбогий пожиток. Її руки невміло взяли дорогі для неї ласощі і, почервонілі від холоду, поквапливо піднесли до гарно вирізьблених уст - Аліна відкусила маленький шматочок і стримано, повільно пережовувала, немов бажаючи продовжити задоволення, присмаковуючись до кожної крихточки. Дожувавши і ніби не наважуючись відкусити вдруге, вона запитала:
- Що це таке?
- Сир. Ти ніколи не їла сиру?
- Ні, їла, коли їздила з батьками до бабусі. Просто забула його смак.
Вранці хлопчика розбудило піняве муркотіння кішки. Було холодно. Олежику не допомогли й теплі рукавиці. Повернувши голову праворуч, він побачив, як над закутаним обличчям Аліни піднімались поодинокі жмутки пари. Дівчинка протерла брудними посинілими пальчиками очі, подивилася кудись у нікуди і запитала дитинно-струмковим голоском, від якого її сусідові стало по-домашньому затишно:
- Скажи мені, будь ласка: вже ранок?
- Так, - відповів Олег. Його, чомусь, не здивувало це питання.
Дівчинка встала зі своєї твердої постелі. Вона тряслась від холоду. Олик згадав, що у ранці в нього є безрукавка - ще батьків подарунок, який, єдиний, мов спогад, грів хлопця завжди. Олег витягнув дорогу малому напівсирітському серденьку річ - і простягнув дитині:
- Ти змерзла… Ось - одягни. Все ж таки тепліше буде.
Дівчинка взяла і не знала, що з цим робити.
- Це що?
- Кофтинка. Хіба ти не бачиш?
- Ні, я сліпа!..
Олег завмер від несподіванки - так реагують матері, що несподівано втрачають єдину дитину, але хлопчик не знав цього. Щось схоже він пережив, коли помер батько(але до цього життя готувало малого місяцями, а тепер?!) "Сліпа? Сліпа…- полум'ям лизала думка його дитячий розум. - Як же вона, бідна, жила у цьому світі". Малий зрозумів, що відтепер він відповідає за Аліну.
Під час сніданку ( яблуками і окрайцем хліба) Аля розказала Олежику, що сліпота у неї не з дитинства: вона втратила зір, впавши і вдарившись головою об камінь (під час одного з побиттів).
Потім діти пішли на ринок, щоб заробити грошей. Правда , у Олега були заощаджені з дому гроші, та він не хотів їх витрачати. Підмітаючи і носячи різні коробки, хлопчик заробив не тільки на їжу, а й, додавши все-таки часточку із заощаджень, купив Аліні чистий одяг на ринку так званої "гуманітарної допомоги". Чисто одягнений, ввічливо ставився до людей, і тому старенький сторож якогось складу запропонував дітям переночувати у нього на роботі. ("Хоч і без всіляких зручностей, зате затишно і тепло. Є вода, тож і помитися можна. І чаєм гарячим пригощу…") Олег погодився не так заради себе, як через Аліну: їй потрібні були і тепло, і вода, щоб помитися і переодягнутися в чисте.
- Дякуємо, дядечку, - сказав Олег. - Ми натомість вам допоможемо…
- Ну-ну, робітники,- пожартував той, усміхаючись, вам би вдома сиді-… - та й замовк, побачивши сумні хмарки в дитячих очах. "Даремно я це сказав,- картався старий. - Хто зна, що примусило їх покинути батьків? Та й чи є ті батьки у них?"
***
У суміші густих кроків, що вкотре вимірювали Хрещатик, загубились і їхні. Чисто, хоч вбого, одягнені діти мандрували столицею. Ніхто не звертав на них уваги. Київ- місто різних кольорів, у ньому змішані фарби різноманітних прошарків суспільства. Олег і Аліна не були ні правилом, ні винятком. Завтра Новий рік, і казка безмежного міста чарувала дітей: Олега - мільйонами ліхтариків, сяйвом вітрин, Аліну ? його розповідями про все це. Свято проникло навіть у ці бездомні, опустошені, майже дорослі серця, і вони на мить знову стали дітьми(тобто собою). На майдані Незалежності Олег побачив багатометрову ялинку , намилувавшись якою і описавши Аліні зелене диво, Олик вже вирішив був іти далі, але несподівано перед дітьми з'явився Дід Мороз із Снігуронькою. Олег зніяковів через велику кількість очей відеокамер, що оточили їх з усіх боків, але нічого не сказав про це Алінці. То проходили зйомки всеукраїнської акції "Здійсни мрію дитини у новорічну ніч", що проводилась у прямому ефірі…
- Я хочу, щоб усі-усі діти були щасливими. І ще…знайти своїх батьків. - Аліна розповіла дорослим ( і всьому світу!) історію свого життя.
- А ти, хлопчику, чого хочеш ти? - запитав опісля Дід Мороз.
- Хочу…щоб Алінка знову могла бачити.
Подумки Олег вже пообіцяв собі після здійснення цих бажань повернутись у рідне місто. Адже за ним, напевно, шукають, мати ж давно повернулась… Дід Мороз і Снігуронька подарували дітям солодощі, а після закінчення ефіру тьотя Ліна взяла дітей до себе( Снігурочка передчувала, що їхні бажання здійсняться). Сідаючи в машину, вони почули крик ? висока, гарна жінка в розстібнутій шубі прямувала до них, гукаючи:
- Аліно! Аліно! - Це, як виявилось, була тітка дівчинки. Вона забрала Алінку до себе. Олег дуже зрадів цьому - подарував їй своє фото і на зворотному боці написав домашню адресу.
- Пиши мені, Аліночко, - він гаряче обняв дівчинку, поцілував у мокру од сліз щоку: за цей місяць вони здружилися і, здавалося б, не могли одне без одного. Сумно було, бо Аля не могла пригадати тітку, а Олик їй був як рідний.
- Добре, я напишу тобі, Олежику. Тільки ти швидше повертайся додому.
Олег пообіцяв. Добрий Дід Мороз на прохання хлопчика відвіз його на вокзал, купивши квиток на поїзд додому, Аліна ж пішла гостювати до своєї київської тітки. Саме з того дня Олег почав вірити у дива.
В ту ніч багато жителів нашої Батьківщини, забувши про власні проблеми, нестатки, піднімали келихи не лише за своє щастя, а й за долю двох чужих і водночас таких рідних дітей.
…Бачила тієї ночі свого сина і Ніна Володимирівна, від безсоння б'ючи комарів - перемикаючи з каналу на канал.
Вона тільки зранку приїхала і, відкривши двері, здивувалась, що сина нема вдома. "Канікули зараз, - подумала. - Але де ж він вештається?". В кухні на столі помітила листа(бабуся ж забула відіслати!). Прочитала - і задерев'яніла, а в наступну мить, втративши свідомість, впала. Отак на підлозі і застала дочку бабуся Люда, що приїхала до внука на свята.
- Ой, це ще мені лишенько! Що ж з тобою, Нінусю?
Сльози заважали відповісти? і Олегові мати показала листа:
"Мамочко, ви знаєте, як я вас люблю, та мені не вистачає вашого тепла. Я іду з дому. Це мій протест(бо не бачу, що ще могло б вплинути на вас). Я люблю вас і ніколи не покину, але ми маємо бути разом. Якщо я дорогий вам, то приїжджайте. Я дуже люблю вас. Ваш син Олег."
Бабуся читала уривками - цей короткий лист на фрази ділили старечі сльози, в яких відчувалась сіль провини. Але жінка зібралась із силами, щоби підтримати Ніну:
- Не хвилюйся, нічого з ним не трапиться. Можливо, він у друзів або знайомих.
- Мамо, я знаю Олежика: все значно серйозніше, - сказала Ніна Володимирівна.
Потім вона оббігала всіх сусідів, обдзвонила знайомих, та відповідь була одна: останній раз його бачили місяці два тому. Із міліції Ніна отримала вказівку і, не знаючи, що робити далі, молилась. Баба Люда , проковтнувши краплі від болю в серці, заснула в кріслі перед телевізором, з якого долинали веселі привітання "З Новим роком!", що сердили Ніну, дратуючи своєю стандартністю. Нарешті вона хотіла вимкнути телевізор, та…
- Олежик! - крикнула у ніч, розбудивши матір. Далі обоє вже не відривали очей від мерехтливого екрану. Сльози щастя-болю котилися по щоках тієї, яка за один день втратила мету свого життя і знайшла її знову. Вона хотіла одразу ж їхати до Києва, та, на щастя, почула, що її син вже прямує до N.
- Мамо, ми повинні його зустріти.
І вони вдвох у напівп'яному нічному таксі поїхали на вокзал.
…Сидячи в теплому вагоні, мовчазний, замкнутий хлопчик дивився у тріснуті очі вікон, за якими нічною темрявою пробігали містечка, села, поля. Вразлива пам'ять, як відкрита рана, дозволяла йому вкладати у вишнево- кров'янисті уста шорсткі пальці болючих думок, копирсатися ними у незагоєному смітнику хворих спогадів. Нараз у дитячій голівці віднайшлися наспіх написані неакуратні чернетки минулих місяців. Олег згадував, як жертвував навіть скромним сніданком і убогою вечерею, щоб залишились гроші на дзвінок
Додому (він телефонував туди кожного тижня з будь-якого міста). Як хлопчик чекав увесь тиждень тієї миті, коли рука набере такий знайомий номер! Як він надіявся, що у слухавці прозвучить стривожене, але таке лагідне мамине "Ало!". Але телефон по-партизанськи мовчав, віддаючи автоматні черги різкого "Пі!"
"Чи вдома мамуся? - думав Олег. І в дитяче серце закрадалась сумна, жорстока думка, боляче б'ючи в обличчя: - А може, з ними щось трапилось!?!" - і маленькі уста шептали святі слова молитов за найріднішу людину на Землі…
***
Густий йорданський сніг опускався блискотливими прикрасами на радісних перехожих. У квартирі було холодно, та ніхто цього не відчував, адже свято. У вітальні сидять бабуся Люда та Ніна Володимирівна, слідкують теплими поглядами за хлопчиком, який зосереджено виводить літери... Минув майже місяць, а мати й досі не може забути ранкової зустрічі на вокзалі, коли, чекаючи на свою беззахисну кровиночку, зустріла натомість серйозного, подорослілого сина. Міцно стиснуті уста, замерзлі десь на самому дні очей
сльози показували, що під тоненьким панциром перших приморозків його дорослості все ще ховається метелик дитячої душі, який обов'язково вилетить із кокона необхідної мужності. І вилетів! На гарячий вогник маминих очей. Олег плакав, обнімаючи матір, але не скаржився і не просив пробачення. "Краще б він виговорився, - думає журливо Ніна Володимирівна, - а то тримає все у собі. І йому важко, і мені..." - важке зітхання вирвалось з глибокого кратера маминої душі. Невже вона не щастя хотіла сину?! Заради цього тільки Олежик писав листа. Він хотів розповісти Аліні про те, що у нього все гаразд, розпитати про її життя, запросити до себе в гості. Лист вийшов довгий, змістовний. Малий, заклеївши конверт, відчув якесь полегшення, ніби тільки-но розмовляв з дівчинкою.
...Минув місяць. Відповіді не було. "Невже забула мене? А може, хоче раз і назавжди попрощатися зі своїм минулим?? І тут нова думка громом розбила кришталеву вазу його думок: А можливо, лист не дійшов? Адже таке часто буває." І Олежик писав, знову і знову. Листів ніхто не повертав. Відповідей теж не було.
Одного вечора, зробивши домашнє завдання, Олег сидів перед телевізором. Мати поралась на кухні, готуючи вечерю.
- Мамо, швидше сюди! - гукнув Ніну Володимирівну.
- Що трапилось? - витирає та мокрі руки, вже стоячи біля сина.
- Дивіться: тітку Аліни показують. Шкода, що звуку нема, - пожалкував хлопчик.
І справді, на екрані деякий час миготіло фото гарної жінки, потім показали уривки новорічної передачі.
- А ось Алінка! І я, - якось боляче усміхнувся Олег.
Сльози вже зашторювали і гарні очі Ніни: вона досі не забула, що пережила того дня, і з жахом уявляла, як жив тоді її єдиний син ( Олик про це нічого не розказував).
Після цього показували якусь операцію, людські органи. Ведучий вечірніх новин гаряче коментував картинки...
Мати покликала Ольчика вечеряти і він пішов, вимкнувши телевізор. В душі пробудилась маленька радість, що все вже позаду, і невеличкий смуток за Алінкою.
Олег ніколи не оцінить, наскільки це прекрасно, що в них попсувся телевізор, що не було часу на придбання нового. Адже те, про що говорили в новинах, наступного ж дня змінить його світ. "Тітка" Аліни виявилась відомою аферисткою. Не пройшло й чотирьох днів, як всі документи на дівчинку було оформлено, і Алінка поїхала в далеку Америку.
Приватне дослідження журналістів показало, що подружка Олика мертва... Її маленьке серденько підробляє, переганяючи кров по тілу якоїсь маленької американки-однолітка.
Торгівля дитячими органами стала для вітчизняних "бізнесменів" легким шляхом заробити великі гроші. Більше того, до відповідальності "тітку" притягувати не будуть, бо вона громадянка не лише України, отож , судитимуть за їхніми законами.
Олег зрозумів ціну листів, на які не відповідають. Його більше ніколи не вразить далеке мовчання, але завжди, завжди з невідомості за ним стежитимуть очі дитячої смерті.
Надалі, запам'ятавши цю несправедливу "двійку" долі, він чекав листів із неспокійною байдужістю, готуючись завжди до найгіршого. І це було його силинкою і, одночасно, - ахіллесовою покаліченою п'ятою, за яку його тримало дитинство, купаючи у ріці мужності.