ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Заруба (1968) /
Проза
Call of Duty*
Ви думаєте, що виграє той, хто біжить? Ховається навпригинці за підбитими «емками»? Стріляє того довбаного кулеметника? Він просто виходить на наступний рівень, де замість енкаведиста його будуть підганяти просто наказами командира, ба, інколи навіть грамотами. А ще буде тішити душу медаль на грудях з невідомого металу від чергового уряду.
А коли, вбивши всіх живих істот на всіх запропонованих полях бою, ти приліпиш червоного прапора на дашку розбитого Рейхстагу і захочеш спокою, тобі, не даючи оговтатись, запропонують пройти інший рівень. Ще й потішать новим іменем – Ветеран. Замість кулі в спину.
А той, тричі забитий кулеметник, знову сидить і чекає. На тому ж самому місці. Може, навіть задоволено потирає руки. Чекає своєї черги розпластатися на снігу з криваво-червоною плямою на грудях. Адже його смерть означає одне – ти знову біжиш зі зброєю в руках і знову в спину тобі лунає: «Вперед! Вперед, суки!»
От такий-то, хлопчики, Сталінград…
Життя, воно не хлюпоче ненавистю до тебе, як отой в кашкеті з зіркою і хромових блискучих чоботах. Абсолютно ні. Та й часи інші. Вже не кулеметною чергою, а, скажімо, добротним шкіряним нагаєм (деяким навіть подобається), з абсолютною любов’ю ляскає воно тебе по причинних місцях, ще й примовляє: «Вперед! Вперед, любий!»
Ще не встиг озирнутися й оцінити диспозицію. Тільки-но добіг до чергового каменю на роздоріжжі, тільки очі підвів від дорожнього пилу: «Праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – друга втратиш, а прямо підеш – сам загинеш». А там, далі, на горизонті – камінь, камінь, камінь… І на місці залишатися не можна – правилами не передбачено. Бо воно вже позаду осудливо хитає головою, стукає нігтем по скельцю годинника і ляскає для остраху своїм батогом, збиваючи пилюку в тебе під ногами. Свинцева кулька на кінчику, долаючи швидкість звуку, видає лунке ХЛЬОСЬ, від якого здригаєшся і намагаєшся імітувати форсовану швидкість думки.
Ге, хлопче… А пам’ятаєш, як сам корів пас? А батога того пам’ятаєш? А так хотілося ще посмикати тієї кучерявої кульбабки, та з якогось доброго дива саме ти вирішував, коли пити, забрідаючи з багнистого торф’яного берега до чистої води. А потім так само ляскав по спині не пускаючи додому, там де мугикали від села малі телята.
RELOAD, синку. Роля помінялася. Скажи спасибі, що не створений картоплиною. Треба ж з когось і бідним людям шкіру дерти. Думаєш той майор просто так взяв і народився підковами вперед, притримуючи «сталінку» на лисині? Мабуть, кайданами в римських каменоломнях ноги до кісток постирав, а бач, все йому подобається велика його посада – Раба. Скажи йому, Життя?!
А життя мовчить. І не допитаєшся в нього, чи отримаєш ти «Мерседеса» після втрати коня, чи може до самого кінця будеш топтати дороги його босоніж. І чи загинути самому це так страшно? Коли падають, як ті будинки в Сталінграді, отримавши бомбу з піке, з бомбардувальника з хрестом на крилі, всі твої твердині? Отой, здавалося б, такий міцний фундамент, на якому все і було побудоване? І їде твій дах кудись вбік, і складається, як гральні карти, все, що змурував до цього, у велику купу сміття. А хвостове оперення з тої бомби стирчить з самого серця. Такий собі невеличкий уламок на пам'ять. Ворухнешся – і вона теж у відповідь. Мовляв, це я ще не розірвалася. Це я так… Я ще знаєш, як можу рвонути…
Так от… Біжи, хлопче, коли нічого іншого не спаде на думку. Тоді треба бігти. Твій час ще не настав. Можливо, тебе навіть влаштує черговий розбомблений Рейхстаг і перспективи нових оверлордів попереду. А можливо, ти ще не наткнувся на того, «свого» кулеметника, ефект «дежа вю», від якого зверне набік твою таку розгалужену, таку багаторівневу, але таку передбачувану логіку.
Усвідомлення гри і свого місця в ній завжди приголомшує. Інколи навіть відмовляються сприймати це нове знання і нове своє ім’я – Гравець. Мовляв, що там думати, трясти треба. Вперед, суки! Це вже практично сам до себе.
І лише одиницям посеред кістяків розбитих будинків, чи просто посеред поля, чи навіть на фоні закіптюженого, але все одно голубого неба крізь сльози, соплі і кривавицю на бинтах спливає надпис: «Бажаєте припинити гру?» І знову, дотримуючись принципу свободи вибору, що є фундаментальним (хоча й абсолютно неусвідомленим) для цих дивних істот гомо сапієнсів, сором’язливо так на таці тобі підсовують: «Так? Ні?»
З певним подивом дивиться на саботажника Верховний Адміністратор, хоч у самого зіркоподібні шрами на грудях і ще не зійшли мозолі на вказівному пальці. Завжди, знаєте, процес цей несподіваний.
Не хочеш!? Ну то вибирай! Хочеш побудувати імперію? А, може, полюбляєш пошаткувати в капусту химерних монстрів з далеких закутків галактики? Чи, може, просто партію в шахи? (Кінь повертає до тебе дивно знайоме обличчя і підморгує. Кінь ходить тільки літерою «Г».)
Мій ППШ брязкає на купу битої цегли. Ґудзик з пропаленого ватника відлітає вбік. Крок, ще крок і я вдивляюся в його обличчя. Тому, хто його створював, не бракувало уяви, але все в цьому Всесвіті має схожі риси. ДНК, як і Галактики закручуються за годинниковою стрілкою. Ті ж голубі очі, ті самі вилиці, що і в уламку мого дзеркала після гоління. Пересмикує плечима в сірій шинелі з малиновими погонами та нервово стукає нагаєм по блискучих халявках.
Я подаю йому руку. Верховний придивляється уважніше і випускає нагая. За нашими спинами сходить сонце.
2008
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Call of Duty*
* Поклик обовязку (англ.) Назва комп’ютерної гри.
Життя схоже на комп’ютерну гру. «Вперед! Вперед, суки! – кричить майор з погонами енкаведиста, – Хватай зброю у вбитого і вперед!». Ти біжиш, хватаєш гвинтівку і тільки-но падаєш у воронку від снаряда, щоб трохи оговтатися під кулеметним вогнем фашиста, як отримуєш кулю в спину від свого ж сірошинельного і малиновопогонного за дезертирство. Не вгадав! Тобі ж сказали «русским языком» – Вперед!
Ви думаєте, що виграє той, хто біжить? Ховається навпригинці за підбитими «емками»? Стріляє того довбаного кулеметника? Він просто виходить на наступний рівень, де замість енкаведиста його будуть підганяти просто наказами командира, ба, інколи навіть грамотами. А ще буде тішити душу медаль на грудях з невідомого металу від чергового уряду.
А коли, вбивши всіх живих істот на всіх запропонованих полях бою, ти приліпиш червоного прапора на дашку розбитого Рейхстагу і захочеш спокою, тобі, не даючи оговтатись, запропонують пройти інший рівень. Ще й потішать новим іменем – Ветеран. Замість кулі в спину.
А той, тричі забитий кулеметник, знову сидить і чекає. На тому ж самому місці. Може, навіть задоволено потирає руки. Чекає своєї черги розпластатися на снігу з криваво-червоною плямою на грудях. Адже його смерть означає одне – ти знову біжиш зі зброєю в руках і знову в спину тобі лунає: «Вперед! Вперед, суки!»
От такий-то, хлопчики, Сталінград…
Життя, воно не хлюпоче ненавистю до тебе, як отой в кашкеті з зіркою і хромових блискучих чоботах. Абсолютно ні. Та й часи інші. Вже не кулеметною чергою, а, скажімо, добротним шкіряним нагаєм (деяким навіть подобається), з абсолютною любов’ю ляскає воно тебе по причинних місцях, ще й примовляє: «Вперед! Вперед, любий!»
Ще не встиг озирнутися й оцінити диспозицію. Тільки-но добіг до чергового каменю на роздоріжжі, тільки очі підвів від дорожнього пилу: «Праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – друга втратиш, а прямо підеш – сам загинеш». А там, далі, на горизонті – камінь, камінь, камінь… І на місці залишатися не можна – правилами не передбачено. Бо воно вже позаду осудливо хитає головою, стукає нігтем по скельцю годинника і ляскає для остраху своїм батогом, збиваючи пилюку в тебе під ногами. Свинцева кулька на кінчику, долаючи швидкість звуку, видає лунке ХЛЬОСЬ, від якого здригаєшся і намагаєшся імітувати форсовану швидкість думки.
Ге, хлопче… А пам’ятаєш, як сам корів пас? А батога того пам’ятаєш? А так хотілося ще посмикати тієї кучерявої кульбабки, та з якогось доброго дива саме ти вирішував, коли пити, забрідаючи з багнистого торф’яного берега до чистої води. А потім так само ляскав по спині не пускаючи додому, там де мугикали від села малі телята.
RELOAD, синку. Роля помінялася. Скажи спасибі, що не створений картоплиною. Треба ж з когось і бідним людям шкіру дерти. Думаєш той майор просто так взяв і народився підковами вперед, притримуючи «сталінку» на лисині? Мабуть, кайданами в римських каменоломнях ноги до кісток постирав, а бач, все йому подобається велика його посада – Раба. Скажи йому, Життя?!
А життя мовчить. І не допитаєшся в нього, чи отримаєш ти «Мерседеса» після втрати коня, чи може до самого кінця будеш топтати дороги його босоніж. І чи загинути самому це так страшно? Коли падають, як ті будинки в Сталінграді, отримавши бомбу з піке, з бомбардувальника з хрестом на крилі, всі твої твердині? Отой, здавалося б, такий міцний фундамент, на якому все і було побудоване? І їде твій дах кудись вбік, і складається, як гральні карти, все, що змурував до цього, у велику купу сміття. А хвостове оперення з тої бомби стирчить з самого серця. Такий собі невеличкий уламок на пам'ять. Ворухнешся – і вона теж у відповідь. Мовляв, це я ще не розірвалася. Це я так… Я ще знаєш, як можу рвонути…
Так от… Біжи, хлопче, коли нічого іншого не спаде на думку. Тоді треба бігти. Твій час ще не настав. Можливо, тебе навіть влаштує черговий розбомблений Рейхстаг і перспективи нових оверлордів попереду. А можливо, ти ще не наткнувся на того, «свого» кулеметника, ефект «дежа вю», від якого зверне набік твою таку розгалужену, таку багаторівневу, але таку передбачувану логіку.
Усвідомлення гри і свого місця в ній завжди приголомшує. Інколи навіть відмовляються сприймати це нове знання і нове своє ім’я – Гравець. Мовляв, що там думати, трясти треба. Вперед, суки! Це вже практично сам до себе.
І лише одиницям посеред кістяків розбитих будинків, чи просто посеред поля, чи навіть на фоні закіптюженого, але все одно голубого неба крізь сльози, соплі і кривавицю на бинтах спливає надпис: «Бажаєте припинити гру?» І знову, дотримуючись принципу свободи вибору, що є фундаментальним (хоча й абсолютно неусвідомленим) для цих дивних істот гомо сапієнсів, сором’язливо так на таці тобі підсовують: «Так? Ні?»
З певним подивом дивиться на саботажника Верховний Адміністратор, хоч у самого зіркоподібні шрами на грудях і ще не зійшли мозолі на вказівному пальці. Завжди, знаєте, процес цей несподіваний.
Не хочеш!? Ну то вибирай! Хочеш побудувати імперію? А, може, полюбляєш пошаткувати в капусту химерних монстрів з далеких закутків галактики? Чи, може, просто партію в шахи? (Кінь повертає до тебе дивно знайоме обличчя і підморгує. Кінь ходить тільки літерою «Г».)
Мій ППШ брязкає на купу битої цегли. Ґудзик з пропаленого ватника відлітає вбік. Крок, ще крок і я вдивляюся в його обличчя. Тому, хто його створював, не бракувало уяви, але все в цьому Всесвіті має схожі риси. ДНК, як і Галактики закручуються за годинниковою стрілкою. Ті ж голубі очі, ті самі вилиці, що і в уламку мого дзеркала після гоління. Пересмикує плечима в сірій шинелі з малиновими погонами та нервово стукає нагаєм по блискучих халявках.
Я подаю йому руку. Верховний придивляється уважніше і випускає нагая. За нашими спинами сходить сонце.
2008
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію