ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.17
19:20
Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
2024.05.17
15:23
А ви б хотіли чути танго ночі,
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
2024.05.17
09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
2024.05.17
09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
2024.05.17
09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»…
Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
2024.05.16
20:19
Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
2024.05.16
05:48
Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
2024.05.16
05:15
Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
2024.05.16
00:59
Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
2024.05.16
00:45
Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
2024.05.15
22:12
Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
2024.05.15
18:50
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлия Фалеева (1984) /
Проза
Полиск блакитної зірки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Полиск блакитної зірки
Сіра, прямокутна коробка. Невеличке вікно. Єдине, самотнє. А кімната така велика. Тільки декілька сірих променів прозорим полотном спускаються до кімнати. Тиша і темрява зводять з розуму. Ти сидиш на ліжку, скрутившись зігнувшись, здається тебе тут і нема. Можливо, й нема, а це - тільки тінь, чиясь тінь. Ти відчув як тремтять руки. Це від втоми, чи болю? Втоми? Та ні, Ти ніколи в це не повіриш, Ти ніколи не знав втоми. Біль? Ти до нього вже звик.
Тобі здалося, наче ліжко хитнулося. Ти відкрив тяжко заплющенні очі, і побачив замість чорної підлоги безмежну прірву. Подивився на стелю – не було вже стелі, тільки мільйони окатих зірок споглядали з небес. Ти навіть не спитав себе, що трапилося, Ти знав, що світ – це також видіння, в яке ми свято віримо. Це лише одна ілюзія замінила іншу.
Замість спеки тісної кімнати – прохолода гірської ночі. Але легше не стало. В голові пульсують хаотичні думки. Не було слів, були лише видіння, і що ця ніч і прірва в порівнянні з ними.
Тепер ти певно знав – це втома... Свідомості не було вже сил зупинити потік тих далеких образів минулого. Вони завжди йшли слідом, але тепер вони захотіли йти поруч, а іноді й випереджати Тебе. Не було сил сказати: „Ні!” Не було сил терпіти далі.
Раптом, ти відчув легких доторк. Звідки? Навколо прірва. Обернувшись назад, ти побачив Її. Таку саму, якою Вона була колись дуже давно. Її чорне волосся; глибокі, темно-зелені очі, Її гострі риси обличчя, які ранили твоє серце зараз так само, як і багато років тому. Але Ти не хотів дивитися Її у лице, не було потреби, Ти беріг його образ у душі.
Холодна, як завжди, рука торкнулася його рамена.
- Як тобі моє диво? – лунало немов би нізвідки.
„Нічого особливого” – ти не сказав, подумав.
- Я хотіла зробити тобі приємність. Я пам’ятаю: ти любиш самотність під нічним небом. Вибач за те, що тут так прохолодно. В наш час важко знайти місце, де б не перебували люди.
- Вибачаю, в тому немає твоєї вини.
- Дозволиш? – вона сіла біля нього на стілець, нашвидкоруч зроблений з нічного туману і клаптя заблукалої хмари.
- Будь ласка, це ж твоя ілюзія – Він ховав своє обличчя в нічній імлі, не хотів, щоб вона бачила його таким...
- Навіщо ти прийшла? Тобі подобається отруювати моє серце гіркотою поодиноких зустрічей? Чи просто стало набридливо?
- Ти ніколи не вірив у мої щирі почуття. Я прийшла до тебе, тому що прийшла. Я відчула, що ти сам і... Можливо, тобі не подобаються гори? – вона плеснула в долоні, і все навколо зникло, натомість з’явився сад, запахло яблуками.
- Я хотіла тебе здивувати, а Тобі не подобаються мої дива.
- Навіщо вони мені зараз, коли я просив про них, Ти мене не чула. Навіщо мені тепер Твої яблука? – Він глибоко вдихнув солодке повітря, таке лагідне після колючого гірського. Він обожнював яблука. Вона це знала, а також знала, що Він радий її бачити, але не може дозволити собі цю слабкість. А вона не хотіла примушувати, бо усвідомлювала, що прийшла як завжди, лише на мить. Це була її слабкість, і Вона дозволила її собі. Завтра Він прокинеться, і вважатиме, що це лише сон, тому сьогодні Вона могла дозволити собі бути відвертою.
Дивна картина. Ніч і тільки двоє самотніх людей. Він – розтріпаний і незібраний, і Вона – як завжди, досконала, як завжди, блискуча, як завжди в чорному. Вони такі не схожі, але все одно разом.
- Ти знаєш, - пролунав її м’який з придихом голос – я досі бережу твій подарунок. – Вона відхилила комір – на чорній оксамитовій стрічці сяяла блакитна зірка. Я не вірила. Коли ти сказав, що достанеш зірку з небес, я думала це тільки чародіям під силу. Але ти довів, що сила твоя більша. Тепер я не знаю кому вірити: їм чи Тобі?
- Вір їм, бо їх ти ніколи не покинеш...
- Не треба так, ти добре розумієш, я не можу залишитися.
- Тоді лиши мене в моїй маленькій сірій кімнаті. Знаю, вона огидна і брудна, але вона моя. Я маю повні права нею володіти. Я весь час здоганяв примари, а тепер мені захотілося спокою... і реальності. Я хочу торкатися стільця і знати, що він справжній. А перед тим, як опинитися в саду, я хочу провештатися через усе місто, крізь ці сірі і довгі вулички. Я хочу звичайного життя.
Вона посміхнулася, усвідомлюючи, що це говорить не він, а ображена гордість.
- Кожна людина має право обирати.
Він здригнувся, щось чорне сунуло на нього. Але це була стіна, до болю знайома, стара, пошарпана стіна. Знову від кімнатної задухи розум скував головний біль. Вже не пахло зорями. А стеля була така сама брудна.
„Все як завжди” – подумав він.
Аж ні. Біля ніг м’яко мерехтіла маленька зірка, та сама, що нещодавно так любо милувалася на Її шиї.
- Навіщо так жорстоко! – тільки зараз він відчув потік тепла і ніжності, що виром увірвався в душу. Йому стало шкода зірки, що була для нього найвищим символом.
Маленька зірка мерехтіла в нього на долонях, вона ще берегла Її тепло. Він міцно стис її, щоб не проронити жодної краплини того тепла. І він збереже його і поверне зірку. Вони обов’язково ще зустрінуться, нехай тільки настане ранок...
Тобі здалося, наче ліжко хитнулося. Ти відкрив тяжко заплющенні очі, і побачив замість чорної підлоги безмежну прірву. Подивився на стелю – не було вже стелі, тільки мільйони окатих зірок споглядали з небес. Ти навіть не спитав себе, що трапилося, Ти знав, що світ – це також видіння, в яке ми свято віримо. Це лише одна ілюзія замінила іншу.
Замість спеки тісної кімнати – прохолода гірської ночі. Але легше не стало. В голові пульсують хаотичні думки. Не було слів, були лише видіння, і що ця ніч і прірва в порівнянні з ними.
Тепер ти певно знав – це втома... Свідомості не було вже сил зупинити потік тих далеких образів минулого. Вони завжди йшли слідом, але тепер вони захотіли йти поруч, а іноді й випереджати Тебе. Не було сил сказати: „Ні!” Не було сил терпіти далі.
Раптом, ти відчув легких доторк. Звідки? Навколо прірва. Обернувшись назад, ти побачив Її. Таку саму, якою Вона була колись дуже давно. Її чорне волосся; глибокі, темно-зелені очі, Її гострі риси обличчя, які ранили твоє серце зараз так само, як і багато років тому. Але Ти не хотів дивитися Її у лице, не було потреби, Ти беріг його образ у душі.
Холодна, як завжди, рука торкнулася його рамена.
- Як тобі моє диво? – лунало немов би нізвідки.
„Нічого особливого” – ти не сказав, подумав.
- Я хотіла зробити тобі приємність. Я пам’ятаю: ти любиш самотність під нічним небом. Вибач за те, що тут так прохолодно. В наш час важко знайти місце, де б не перебували люди.
- Вибачаю, в тому немає твоєї вини.
- Дозволиш? – вона сіла біля нього на стілець, нашвидкоруч зроблений з нічного туману і клаптя заблукалої хмари.
- Будь ласка, це ж твоя ілюзія – Він ховав своє обличчя в нічній імлі, не хотів, щоб вона бачила його таким...
- Навіщо ти прийшла? Тобі подобається отруювати моє серце гіркотою поодиноких зустрічей? Чи просто стало набридливо?
- Ти ніколи не вірив у мої щирі почуття. Я прийшла до тебе, тому що прийшла. Я відчула, що ти сам і... Можливо, тобі не подобаються гори? – вона плеснула в долоні, і все навколо зникло, натомість з’явився сад, запахло яблуками.
- Я хотіла тебе здивувати, а Тобі не подобаються мої дива.
- Навіщо вони мені зараз, коли я просив про них, Ти мене не чула. Навіщо мені тепер Твої яблука? – Він глибоко вдихнув солодке повітря, таке лагідне після колючого гірського. Він обожнював яблука. Вона це знала, а також знала, що Він радий її бачити, але не може дозволити собі цю слабкість. А вона не хотіла примушувати, бо усвідомлювала, що прийшла як завжди, лише на мить. Це була її слабкість, і Вона дозволила її собі. Завтра Він прокинеться, і вважатиме, що це лише сон, тому сьогодні Вона могла дозволити собі бути відвертою.
Дивна картина. Ніч і тільки двоє самотніх людей. Він – розтріпаний і незібраний, і Вона – як завжди, досконала, як завжди, блискуча, як завжди в чорному. Вони такі не схожі, але все одно разом.
- Ти знаєш, - пролунав її м’який з придихом голос – я досі бережу твій подарунок. – Вона відхилила комір – на чорній оксамитовій стрічці сяяла блакитна зірка. Я не вірила. Коли ти сказав, що достанеш зірку з небес, я думала це тільки чародіям під силу. Але ти довів, що сила твоя більша. Тепер я не знаю кому вірити: їм чи Тобі?
- Вір їм, бо їх ти ніколи не покинеш...
- Не треба так, ти добре розумієш, я не можу залишитися.
- Тоді лиши мене в моїй маленькій сірій кімнаті. Знаю, вона огидна і брудна, але вона моя. Я маю повні права нею володіти. Я весь час здоганяв примари, а тепер мені захотілося спокою... і реальності. Я хочу торкатися стільця і знати, що він справжній. А перед тим, як опинитися в саду, я хочу провештатися через усе місто, крізь ці сірі і довгі вулички. Я хочу звичайного життя.
Вона посміхнулася, усвідомлюючи, що це говорить не він, а ображена гордість.
- Кожна людина має право обирати.
Він здригнувся, щось чорне сунуло на нього. Але це була стіна, до болю знайома, стара, пошарпана стіна. Знову від кімнатної задухи розум скував головний біль. Вже не пахло зорями. А стеля була така сама брудна.
„Все як завжди” – подумав він.
Аж ні. Біля ніг м’яко мерехтіла маленька зірка, та сама, що нещодавно так любо милувалася на Її шиї.
- Навіщо так жорстоко! – тільки зараз він відчув потік тепла і ніжності, що виром увірвався в душу. Йому стало шкода зірки, що була для нього найвищим символом.
Маленька зірка мерехтіла в нього на долонях, вона ще берегла Її тепло. Він міцно стис її, щоб не проронити жодної краплини того тепла. І він збереже його і поверне зірку. Вони обов’язково ще зустрінуться, нехай тільки настане ранок...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію