ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василина Іванина /
Проза
...так і не встигла...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
...так і не встигла...
Наша вуличка хоча офіційно називається Оросутцо (тобто Руська), але в народі відома як Удовина. Бо тут майже в кожній другій хаті живуть удовиці… І якось так стається, що з плином літ цей статус чи цю назву вона не спростовує, а тільки, на жаль, підтверджує.
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.
Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.
Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію