ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.02
05:59
У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
2024.05.02
04:40
На все твоя, мій Боже, милість
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
І ласка істинна твоя, -
Тож не журюся, що змінилась
Життя земного течія.
Уже відлунює гучніше
Мені минуле шумом днів
І в серцем вистражданих віршах,
І в чистих трелях ніжних слів.
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Проза
Жовтий халатик у білі ромашки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Жовтий халатик у білі ромашки
Темні вікна великого будинку відбивали світло вуличного ліхтаря. Таїса продовжувала сидіти в машині, поки Олександр відчиняв ворота і двері. У будинку одночасно засвітилося кілька вікон. Чоловік повернувся знову за кермо, здивовано озирнувся на Таїсу, запитавши очима — «Чому не йдеш до будинку?», закотив машину углиб двору.
Двигун затих.
Чоловік відчинив дверцята Таїсі. Вона неохоче вийшла. Взяв обидві її долоні і злегка стиснув.
— Ходімо.
— Ходімо, — мовила Таїса , але все ще стояла.
З неба лилося соковите тепло зірок. Кожен звук якось глухо проривав тишу і зникав по той бік її. Лише кроки Таїси лунали уривчасто і на високій ноті. Їй самій власні кроки теж здавалися незнайомими і хижими.
Ніяк не могла себе переконати, що тепер починається нове життя — життя, якого вона хотіла для себе.
Ні, її не клястиме колишня дружина Олександра, бо давно його покинула.
Ні, Таїса не посиротила чужих дітей, бо дітей у Олександра з колишньою дружиною не було.
Не було травмуючої ситуації, коли оточення когось жалітиме і когось засуджуватиме у цьому трикутнику.
То що ж її не пускало у це нове життя?
Олександр був цілком спокійним і стриманим. Як завжди. Спокійними і заспокійливими — для неї, були його рухи. Іноді Таїсі здавалося, що вона ось-ось почує музику, яка походить від цих рухів чи, навпаки, рухами керує. Однак музиці щось заважало проникнути у простір її спостережень. Отож спостереження не допомагали наблизитися до розгадки Олександрової душі.
Та це не заважало кохати цього чоловіка: то пристрасно, то тихо.
А щодо частини його душі, котра багато років належала іншій, — чи належатиме тепер Таїсі?
Заради Олександра Таїса приховала хвилювання і вдавано байдуже почала оглядати нове житло. Але чи потребує цієї гри, вдаваного спокою, він?.. І як би сприйняв її справжню щиру реакцію тривоги і розгубленості?
Попросила відчинити вікно. Тілу зробилося гаряче і наче тісно. Хотілося трошки волі… хоча ж ніхто й не неволив. І від чого волі? Не від Олександра ж! Волі від свого неспокою.
Хотілося утриматися у просторі, який покидала, бо новий, ще чужий простір, боялася, почне відштовхувати і лякати.
Її душа, як шовкові штори вздовж відчиненого вікна, що гойдалися від протягу і то випиналися у ніч, то поверталися у тишу чужої кімнати, не могла втримати рівновагу. Рівновага залежала не від неї, хоча щойно збита була не із зовні, а з осередку жіночої душі.
У кутку на підвіконні блимнув старий будильник, поширюючи нікельованими боками струмені неживого сяйва. Годинник не йшов. Таїса несподівано для себе взяла блискучий предмет і навела стрілки на правильний час. Поставила на старе місце. Холодне і водночас бадьоре цокання затулилося шторою і стало ледь чутним.
Олександр нечутно увійшов і просто з ніжною посмішкою слідкував за новим заняттям Таїси. Вона раптом відчула присутність чоловіка і ніби виринула із одного існування в інше, захопивши, однак, з собою знову відчуття, яке цього разу назвала страхом.
Нічого не вкрала, не розлучала Олександра з колишньою дружиною — чого ж такий неспокій?
Олександр приніс чаю. У дещо прохолодній кімнаті пара виразно заклубочилася над чашками. Білі химери виникали швидко і так само швидко розчинялися в інших химерах. Таїса навіть не встигала вгадувати обриси власних фантазій.
Жінка завмерла на видихові і відчула нові ознаки всього, що її оточувало. Кожен предмет, явище і рух сприймалися незалежно одне від одного. Так, ніби існували у власній системі вимірів і відліку. А от людина існувала другорядно, як частина створюваного предметом чи явищем фону.
Знакова система тиші, яка виникла із Таїсиної розгубленості, утворила полон речей, про призначення яких відав хіба сам Бог.
— Це вже дурниці якісь! — раптом вимовила Таїса, розриваючи полон того виміру, де ледь не став звуком пар на чаєм.
Олександр відреагував мовчки на незрозумілу репліку. Таїса часто здавалася йому незнайомкою, котра, не усвідомлюючи того, вкотре вимагала ритуалу знайомства. Він боявся її втратити і ніколи не був впевнений, що здатен утримати назавжди.
Перша дружина вмістилася між миттю знайомства з нею і офіційним розлученням. Там стосунки були чітко визначені часом і наче відрізані ножицями, як квитанція про сплату…
Про сплату якихось там зобов’язань чи боргів. З Таїсою все інакше.
Олександр уникав спокуси аналізувати логіку долі. Присутність Таїси у його житті сприймалася як свято, але він приховував свої емоції і радість від самої винуватиці.
Він встав і пройшов кудись у темряву. Зашуміла вода. Покликав Таїсу. Він Таїсі, як малій дитині, допомагав знімати одяг і сам охайно розвісив неподалік.
Таїса заплющила очі. Слухаючи, як він розчісує її волосся. Олександр любив її мовчки. Любив поглядом — прямим і позбавленим надмірного захоплення чи стримуваного збудження.
Легко, як дитину, переніс її під душ. Монотонний шепіт думок, які перебивали одна одну, злилися з шумом води. Найвиразнішим лишилося їх взаємне мовчання.
Таїса знала, що розплющивши очі, вона не стріне жадібного погляду, яким часто позначають її вроду інші чоловіки. Вони ж бо обоє, усвідомлюючи силу своєї пристрасті, вміли уникати суто зовнішніх атрибутів її прояву.
Але завжди Таїса боялася, що якась стороння деталь може зруйнувати досконалість цієї чи подібної миті.
Так і сталося. Так мало статися — рано чи пізно. (А зараз рано чи пізно?) Олександр подав їй рушник разом із жіночим халатиком. Халатиком своєї колишньої дружини. Жовтим халатиком у білі ромашки.
Таїса лише посміхнулася на це, проминувши поглядом погляд Олександра, який так і лишився тримати аксесуар свого минулого життя.
Нехай! Іноді потрібні моменти виринання із душевного комфорту — і Таїса постаралася зітхнути так, щоб не почув він. Ні, вона не почувала себе ображеною. І що міг взагалі зробити Олександр, аби вона образилася?..
Вона б мала почувати себе приниженою, адже легенький напівпрозорий халатик все ж мав силу противаги існуванню і почуттям Таїси.
Це тепер не вона, а чужий одяг, чуже життя вторглися в її нове життя.
Щільно загорнувшись у рушника, сіла у крісло з високою спинкою.
Олександр дивився на Таїсу, як на статуетку — така собі чужоземка у туніці. Його сірі очі посміхалися і вибачалися. Він нагадав:
— Чай захолов.
— І нехай.
— У тебе губи обвітрилися… Ти не замерзнеш отак? Відчуваєш, моя рука тепліша?
— Так, твоя рука тепліша.
— Ну… Я все зрозумів…
— Не треба вибачатися…
— Я ще багато про тебе не знаю.
— Це, мабуть, на краще. І це, мабуть, ілюзія — знати…
— Чому?
Запитання Олександра було вже зайвим і не вимагало відповіді. Лише тиша підсилила звучання цього «чому?». Незначне хотіло бути значним. Незначне створювало ілюзію присутності когось третього у тиші для двох. Тиша ставала нестерпною.
Олександр раптом затулив обличчя долонями. Йому стало шкода Таїси. А потім і себе. І сам не знав — чому? Він відчув себе не вартим Таїси. Не за правилами, продиктованими суспільством, а за внутрішньою потребою правди.
Він підійшов, рвучко (не по-своєму!) обійняв Таїсу.
Ось він її тримає, але вона належить чомусь більшому, ніж він чи його почуття. Таїса була вільною в неосяжному. А він її за це любив, за це хотів і боявся у неосяжному не знайти її якоїсь миті. Його не могло зараз заспокоїти переконання, що минула мить була позбавлена ризику втрати коханої Таїси. Але…
Слова і «але» не встигали зійти з вуст, бо настав час поцілунків. Бажання один одного поглинули їх внутрішній стан, вимили дощенту думки, полишивши натомість у свідомості тонкий промінь-звук, вібруючий і збуджуючий. Страх і пристрасть балансували на ньому з останніх сил. Цей промінь був межею між поверненням і неповерненням, між предметним і непредметним, між «так» і «ні».І ніхто не знав, по котрий бік Невідоме може розкидати їх у різні долі.
1999
Двигун затих.
Чоловік відчинив дверцята Таїсі. Вона неохоче вийшла. Взяв обидві її долоні і злегка стиснув.
— Ходімо.
— Ходімо, — мовила Таїса , але все ще стояла.
З неба лилося соковите тепло зірок. Кожен звук якось глухо проривав тишу і зникав по той бік її. Лише кроки Таїси лунали уривчасто і на високій ноті. Їй самій власні кроки теж здавалися незнайомими і хижими.
Ніяк не могла себе переконати, що тепер починається нове життя — життя, якого вона хотіла для себе.
Ні, її не клястиме колишня дружина Олександра, бо давно його покинула.
Ні, Таїса не посиротила чужих дітей, бо дітей у Олександра з колишньою дружиною не було.
Не було травмуючої ситуації, коли оточення когось жалітиме і когось засуджуватиме у цьому трикутнику.
То що ж її не пускало у це нове життя?
Олександр був цілком спокійним і стриманим. Як завжди. Спокійними і заспокійливими — для неї, були його рухи. Іноді Таїсі здавалося, що вона ось-ось почує музику, яка походить від цих рухів чи, навпаки, рухами керує. Однак музиці щось заважало проникнути у простір її спостережень. Отож спостереження не допомагали наблизитися до розгадки Олександрової душі.
Та це не заважало кохати цього чоловіка: то пристрасно, то тихо.
А щодо частини його душі, котра багато років належала іншій, — чи належатиме тепер Таїсі?
Заради Олександра Таїса приховала хвилювання і вдавано байдуже почала оглядати нове житло. Але чи потребує цієї гри, вдаваного спокою, він?.. І як би сприйняв її справжню щиру реакцію тривоги і розгубленості?
Попросила відчинити вікно. Тілу зробилося гаряче і наче тісно. Хотілося трошки волі… хоча ж ніхто й не неволив. І від чого волі? Не від Олександра ж! Волі від свого неспокою.
Хотілося утриматися у просторі, який покидала, бо новий, ще чужий простір, боялася, почне відштовхувати і лякати.
Її душа, як шовкові штори вздовж відчиненого вікна, що гойдалися від протягу і то випиналися у ніч, то поверталися у тишу чужої кімнати, не могла втримати рівновагу. Рівновага залежала не від неї, хоча щойно збита була не із зовні, а з осередку жіночої душі.
У кутку на підвіконні блимнув старий будильник, поширюючи нікельованими боками струмені неживого сяйва. Годинник не йшов. Таїса несподівано для себе взяла блискучий предмет і навела стрілки на правильний час. Поставила на старе місце. Холодне і водночас бадьоре цокання затулилося шторою і стало ледь чутним.
Олександр нечутно увійшов і просто з ніжною посмішкою слідкував за новим заняттям Таїси. Вона раптом відчула присутність чоловіка і ніби виринула із одного існування в інше, захопивши, однак, з собою знову відчуття, яке цього разу назвала страхом.
Нічого не вкрала, не розлучала Олександра з колишньою дружиною — чого ж такий неспокій?
Олександр приніс чаю. У дещо прохолодній кімнаті пара виразно заклубочилася над чашками. Білі химери виникали швидко і так само швидко розчинялися в інших химерах. Таїса навіть не встигала вгадувати обриси власних фантазій.
Жінка завмерла на видихові і відчула нові ознаки всього, що її оточувало. Кожен предмет, явище і рух сприймалися незалежно одне від одного. Так, ніби існували у власній системі вимірів і відліку. А от людина існувала другорядно, як частина створюваного предметом чи явищем фону.
Знакова система тиші, яка виникла із Таїсиної розгубленості, утворила полон речей, про призначення яких відав хіба сам Бог.
— Це вже дурниці якісь! — раптом вимовила Таїса, розриваючи полон того виміру, де ледь не став звуком пар на чаєм.
Олександр відреагував мовчки на незрозумілу репліку. Таїса часто здавалася йому незнайомкою, котра, не усвідомлюючи того, вкотре вимагала ритуалу знайомства. Він боявся її втратити і ніколи не був впевнений, що здатен утримати назавжди.
Перша дружина вмістилася між миттю знайомства з нею і офіційним розлученням. Там стосунки були чітко визначені часом і наче відрізані ножицями, як квитанція про сплату…
Про сплату якихось там зобов’язань чи боргів. З Таїсою все інакше.
Олександр уникав спокуси аналізувати логіку долі. Присутність Таїси у його житті сприймалася як свято, але він приховував свої емоції і радість від самої винуватиці.
Він встав і пройшов кудись у темряву. Зашуміла вода. Покликав Таїсу. Він Таїсі, як малій дитині, допомагав знімати одяг і сам охайно розвісив неподалік.
Таїса заплющила очі. Слухаючи, як він розчісує її волосся. Олександр любив її мовчки. Любив поглядом — прямим і позбавленим надмірного захоплення чи стримуваного збудження.
Легко, як дитину, переніс її під душ. Монотонний шепіт думок, які перебивали одна одну, злилися з шумом води. Найвиразнішим лишилося їх взаємне мовчання.
Таїса знала, що розплющивши очі, вона не стріне жадібного погляду, яким часто позначають її вроду інші чоловіки. Вони ж бо обоє, усвідомлюючи силу своєї пристрасті, вміли уникати суто зовнішніх атрибутів її прояву.
Але завжди Таїса боялася, що якась стороння деталь може зруйнувати досконалість цієї чи подібної миті.
Так і сталося. Так мало статися — рано чи пізно. (А зараз рано чи пізно?) Олександр подав їй рушник разом із жіночим халатиком. Халатиком своєї колишньої дружини. Жовтим халатиком у білі ромашки.
Таїса лише посміхнулася на це, проминувши поглядом погляд Олександра, який так і лишився тримати аксесуар свого минулого життя.
Нехай! Іноді потрібні моменти виринання із душевного комфорту — і Таїса постаралася зітхнути так, щоб не почув він. Ні, вона не почувала себе ображеною. І що міг взагалі зробити Олександр, аби вона образилася?..
Вона б мала почувати себе приниженою, адже легенький напівпрозорий халатик все ж мав силу противаги існуванню і почуттям Таїси.
Це тепер не вона, а чужий одяг, чуже життя вторглися в її нове життя.
Щільно загорнувшись у рушника, сіла у крісло з високою спинкою.
Олександр дивився на Таїсу, як на статуетку — така собі чужоземка у туніці. Його сірі очі посміхалися і вибачалися. Він нагадав:
— Чай захолов.
— І нехай.
— У тебе губи обвітрилися… Ти не замерзнеш отак? Відчуваєш, моя рука тепліша?
— Так, твоя рука тепліша.
— Ну… Я все зрозумів…
— Не треба вибачатися…
— Я ще багато про тебе не знаю.
— Це, мабуть, на краще. І це, мабуть, ілюзія — знати…
— Чому?
Запитання Олександра було вже зайвим і не вимагало відповіді. Лише тиша підсилила звучання цього «чому?». Незначне хотіло бути значним. Незначне створювало ілюзію присутності когось третього у тиші для двох. Тиша ставала нестерпною.
Олександр раптом затулив обличчя долонями. Йому стало шкода Таїси. А потім і себе. І сам не знав — чому? Він відчув себе не вартим Таїси. Не за правилами, продиктованими суспільством, а за внутрішньою потребою правди.
Він підійшов, рвучко (не по-своєму!) обійняв Таїсу.
Ось він її тримає, але вона належить чомусь більшому, ніж він чи його почуття. Таїса була вільною в неосяжному. А він її за це любив, за це хотів і боявся у неосяжному не знайти її якоїсь миті. Його не могло зараз заспокоїти переконання, що минула мить була позбавлена ризику втрати коханої Таїси. Але…
Слова і «але» не встигали зійти з вуст, бо настав час поцілунків. Бажання один одного поглинули їх внутрішній стан, вимили дощенту думки, полишивши натомість у свідомості тонкий промінь-звук, вібруючий і збуджуючий. Страх і пристрасть балансували на ньому з останніх сил. Цей промінь був межею між поверненням і неповерненням, між предметним і непредметним, між «так» і «ні».І ніхто не знав, по котрий бік Невідоме може розкидати їх у різні долі.
1999
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію