ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
14:38
З давніх часів наші предки
використовували різноманітні носії,
на яких можна було б
залишити видбиток,
бо мова носить видбиток усього життя нації.
Та у кожного племя існує свій
- живий носій праслов'янської мови,
які мігрували.
використовували різноманітні носії,
на яких можна було б
залишити видбиток,
бо мова носить видбиток усього життя нації.
Та у кожного племя існує свій
- живий носій праслов'янської мови,
які мігрували.
2024.03.29
14:35
Рівнодення день,
Рівнодення ніч
в рівноважному положенні знаходяться
до годин, до хвилин,
до секунд, точнісінько
завмирають у сезонному зближенні
забезпечено рівність
ночі та дня
Рівнодення ніч
в рівноважному положенні знаходяться
до годин, до хвилин,
до секунд, точнісінько
завмирають у сезонному зближенні
забезпечено рівність
ночі та дня
2024.03.29
14:34
А небо знає
Вся земля горить у війні
Рідну землю Російські вороги знищуюють
Руйнують міста
Світлих дітей вбивають
і ґвалтують та мирних людей вбивають,
калічать і катують
Наче нема Бога на землі
Вся земля горить у війні
Рідну землю Російські вороги знищуюють
Руйнують міста
Світлих дітей вбивають
і ґвалтують та мирних людей вбивають,
калічать і катують
Наче нема Бога на землі
2024.03.29
14:33
Пізної ночі ми з’єдналися знов
І парили ми у бездонному Всесвіті у двох…
Я шаленію, божеволію від тебе…
Розум втрачаю від космічних почуттів,
Які ти даруєш мені у ночі…
Дивлюсь на тебе
І не можу надивитись
Насолоджуюсь твоїми теплими поцілунками
І парили ми у бездонному Всесвіті у двох…
Я шаленію, божеволію від тебе…
Розум втрачаю від космічних почуттів,
Які ти даруєш мені у ночі…
Дивлюсь на тебе
І не можу надивитись
Насолоджуюсь твоїми теплими поцілунками
2024.03.29
14:31
У двох світів Інь та Янь,
Одночасно - два неподільні божества,
Рухлива примарна грань,
Великої межі Інь та Янь.
В цих Інь та Янь є рівновага,
Гармонія світів присутня.
Прагнення брати і віддавати,
І доповнюючи - продовжувати,
Одночасно - два неподільні божества,
Рухлива примарна грань,
Великої межі Інь та Янь.
В цих Інь та Янь є рівновага,
Гармонія світів присутня.
Прагнення брати і віддавати,
І доповнюючи - продовжувати,
2024.03.29
14:30
Високо на горі наш гетьман вельможний
І кошовий отаман стояли.
Їх обирали козаки…
Вони дивилися на краєвид своєї землі
Та на козаків…
Могутні козаки жили там.
Бо козаки воїни величні,
прославлені у віках.
І кошовий отаман стояли.
Їх обирали козаки…
Вони дивилися на краєвид своєї землі
Та на козаків…
Могутні козаки жили там.
Бо козаки воїни величні,
прославлені у віках.
2024.03.29
14:28
Заселені місця племенами
Стали місцем проживання,
І кожне плем’я очолювали різні князі,
Кожний князь судив, водив на бій очолених людей,
Перший був князь у відвазі
І у мудрості своїй,
А коли ставав не здатним до ладу
І боротьби,
Стали місцем проживання,
І кожне плем’я очолювали різні князі,
Кожний князь судив, водив на бій очолених людей,
Перший був князь у відвазі
І у мудрості своїй,
А коли ставав не здатним до ладу
І боротьби,
2024.03.29
14:27
Жили на світі різні племена,
Розкидаючи свої оселі
на різних куточках землі.
Племена оселялися цілим родом
І мали різні імена ці племена:
Різні племена складали свій рід
Наймудріший,
найстаріший вождь цілим родом керував
Розкидаючи свої оселі
на різних куточках землі.
Племена оселялися цілим родом
І мали різні імена ці племена:
Різні племена складали свій рід
Наймудріший,
найстаріший вождь цілим родом керував
2024.03.29
14:25
Сьогодні день святої Трійці
Зібралися три духа:
Бог триєдиний господь, Бог - син і Бог - дух святий вітають
Над Україною в небі,
Допомогти хочуть.
Так святиться вся природа.
Бог - батько творить мир чудовий,
Бог - син спокутує гріхи,
Зібралися три духа:
Бог триєдиний господь, Бог - син і Бог - дух святий вітають
Над Україною в небі,
Допомогти хочуть.
Так святиться вся природа.
Бог - батько творить мир чудовий,
Бог - син спокутує гріхи,
2024.03.29
14:24
Stop telling people
more than need to know
Stop telling people your business.
Some people talk to you
so they can talk about you
Stop explaining yourself
more than need to know
Stop telling people your business.
Some people talk to you
so they can talk about you
Stop explaining yourself
2024.03.29
14:22
Диво - видіння було уві сні, як віщі ночі:
Мені прийшло видіння,
Щось у темряві світилось.
Я спочатку не повірила своїм очам,
Але уві сні з’явилася Свята Марія,
Яка сяяла мов сонце
І очима розмовляє,
Яке диво на Україну чекає
Мені прийшло видіння,
Щось у темряві світилось.
Я спочатку не повірила своїм очам,
Але уві сні з’явилася Свята Марія,
Яка сяяла мов сонце
І очима розмовляє,
Яке диво на Україну чекає
2024.03.29
14:22
One day, someone will
Love you the way you
deserve to be loved
And you won't have to
fight for it.
Your smile, your eyes,
the way you laugh,
Love you the way you
deserve to be loved
And you won't have to
fight for it.
Your smile, your eyes,
the way you laugh,
2024.03.29
14:20
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід уперед
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід назад.
Так я веду гру світів...
Гра і знову крок та мат!
летять на підлогу шахові фігури.
роблю фігурами хід на угад
якщо я зроблю хід уперед
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід назад.
Так я веду гру світів...
Гра і знову крок та мат!
летять на підлогу шахові фігури.
роблю фігурами хід на угад
2024.03.29
14:19
У кожної відьми десь заховано серце.
А хто знайде його — підкорить відьму собі.
Якщо ти і відьма, то я стану володарем зла.
Відьмине щастя – з вітрами злитися,
Свободу – птаха, в себе впустити.
Відьмине щастя – до смерті битися
А хто знайде його — підкорить відьму собі.
Якщо ти і відьма, то я стану володарем зла.
Відьмине щастя – з вітрами злитися,
Свободу – птаха, в себе впустити.
Відьмине щастя – до смерті битися
2024.03.29
14:18
Душа вічна, можливо,
вона приходила на землю один раз.
Душа не вмирає. Залишаючи колишнє місцеперебування,
вони живуть в інших місцях, які знову приймають їх
Без випробувань і бід не минає життя людське
і не буває спасіння душі.
вона приходила на землю один раз.
Душа не вмирає. Залишаючи колишнє місцеперебування,
вони живуть в інших місцях, які знову приймають їх
Без випробувань і бід не минає життя людське
і не буває спасіння душі.
2024.03.29
14:16
Я слухаю та дивлюся на тебе щодня
Я слухаю та дивлюся на тебе щоночі
Ти випромінюєш життя в своїх очах,
В твої очі світяться від щастя.
На тебе бути схожою хочу.
Навчи мене воювати,
Щоб могла захищати я
Та бути героєм своєї країни.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я слухаю та дивлюся на тебе щоночі
Ти випромінюєш життя в своїх очах,
В твої очі світяться від щастя.
На тебе бути схожою хочу.
Навчи мене воювати,
Щоб могла захищати я
Та бути героєм своєї країни.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Надія Степула /
Рецензії
Навпрошки до вирію і назад
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Навпрошки до вирію і назад
(Рецензія на книгу: Леся Гончар. Вовчиці вирію. – К.: Нова Січ, 2009)
Нова книга Лесі Гончар адресована «широкому колу читачів», як засвідчено у вихідних даних, а не лише дітям, як попередні її «Казки портового міста» (2007) та «Симаргл і Великий перехід» (2009). Хоч внутрішня націленість письменниці на дитячу авдиторію проглядає і в цій книзі, виданій у серії «Пам’ятниці предків». Означена видавцями як «літературно-художнє видання», книга «Вовчиці вирію» насправді містить у собі декілька жанрових ознак. Це своєрідний сплав казки, історичної повісті, фантастики, містичної оповідки, літературної обробки міфу…
«Вовчиці Вирію» - книга складна, попри її «казкоподібність», складна і для сприйняття дітьми, і – дорослими. Насамперед тому, що наповнена безліччю понять, котрих давно не існує в нинішньому українському світі – світі людей, історично і цивілізаційно віддалених від часів Вовкирій, Вол- хвалії, або землі Тирна, фамореїв тощо. (У дужках відразу слід зауважити, що в цій ситуації читачеві суттєво допоможе «Словник малозрозумілих понять та слів», уміщений наприкінці книги).
Проте явна складність сприйняття усієї словесної «атрибутики», задіяної Лесею Гончар для вивершення сюжетів книги, навдивовижу простих і цікавих, що переплітаються, захоплюють, дивують або й змушують пошукати щось в енциклопедіях, тане після кожної нової сторінки, аж поки не зникає на останній з них. Полишаючи присмак легкого невдоволення і смутку, бо казка закінчилася, а нема нічого сумнішого ні для дитини, ні для дорослого, ніж завершення казки. «Залишились пташині злети рук, іржання схарапуджених коней, блиск очей і запах вінків прив’ялих зел, диму, перемішаних зі свіжістю Купайлової живої води. Закрився отвір в іншу, щасливішу реальність… Залишилась віра, що у таку ніч щастя людське ходить поміж людей і воно можливе».
Книга Лесі Гончар «Вовчиці Вирію» - хотіла того письменниця свідомо, чи сталося це з причин неусвідомлених, навіть якихось містичних, - бо ж містикою дихають герої, містикою овіяні їхні вчинки і всі перипетії у цій книзі, - видається красивим містком, а навіть і ні - вузенькою кладкою, що покликана поєднати два береги однієї ріки. Це – ріка часу, а кожний берег – то різні епохи, отже, різні світи, роз’єднані могутнім плином часу навіки. Десь там, у глибині віків, мало досліджених істориками і далеко не всебічно висвітлених письменниками, міг бути «древній орден жінок-войовниць, які в безкраїх степах першими приручили коня. Покровителем їхнім був вогняний вовк Хорс із самої небесної країни Вирію. Цих войовниць покликала на допомогу Велика Богиня – Мати Літа, коли настав час найзапеклішої битви усіх часів і народів – Битви Богів». Туди, до цих міфічних войовниць, перекидає Леся Гончар тонку кладочку своєї захопленої й захоплюючої оповіді з нашого нинішнього берега – берега епохи звершень і спустошень, пунктирних занепадів і перемін на краще, життя, перетлумленого війнами - за життя ж, звісно, бо за що іще в світі точаться війни – за воду, за землю, за волю, а загалом – за життя…
Навіщо ця кладочка, що веде в минуле? – Поглянути, що ж там відбувалося насправді? Порівняти, що змінилося відтоді? Зрозуміти, що втратилося назавжди, а що згубилося і ще може бути знайденим? Збагнути щось невловно незбагненне досі, але надто важливе й тепер? Пригадати те, що втрачене за відсутності пам’яті? – Усі ці питання і безліч інших обступають після прочитання книжки «Вовчиці вирію». Із відповідей, котрих небагато, можна вибрати бодай одну: пам’ять, у тому числі пам’ять художня, потрібна і в такому вияві - у вияві інтерпретованої сучасним творцем легенди, задля порозуміння минулого й теперішнього часів.
Експеримент Лесі Гончар з оживленням легенди у творі, з усіх оглядів сучасному, - експеримент вдалий, бо змушує цілком поринути у вир міфічних чи історичних (хай про це сперечаються все ж історики) подій, котрі відбувалися чи могли відбуватися. Книга ця - ключ до згубленої у віках пам’яті. Бо добра пам’ять – найкраща риса пророка, як казав Джордж Галі- факс ще у 17 столітті. Пророка – та не людини. Насправді ми віддалені від прадавніх епох. Віддалені на відстань насамперед згубленої пам’яті, а вже потім – усіх технічних набутків і досягнень, що змінили світи. І занотоване на обкладинці «Вовчиць Вирію» твердження, що «войовниці назавжди залишились у пам’яті поколінь, як ті, хто слідує за голосом своєї душі, має здатність змінюватись і змінювати дійсність, знаходити дорогу додому, залишатися живими наперекір Вікові Заліза», - то напевно більше мрія, ніж дійсність, більше бажане, ніж явне. Як і все людство, українська спільнота теж «розгублена серед достатку», користуючись термінологією Хосе Ортеги-і-Гассета: «…наш вік глибоко переконаний у своїх творчих задатках, але при цьому не знає, що ж йому творити. Господар усього світу, він не господар сам собі. Він розгублений серед достатку. Володіючи більшими засобами, більшими знаннями, більшою технікою, ніж усі попередні епохи, наш вік веде себе, як найубогіший з-поміж усіх: пливе за течією. Звідси ця дивна двоїстість: всемогутність і невпевненість, що вживаються в душі покоління…».
Іспанський філософ у цитованім есеї «Бунт мас», написанім ще у 1930 році, передбачив: історична криза настає тоді, коли «Світ», або ж система переконань минулих поколінь втрачає свою значимість для нових поколінь.
Оцінюючи підсумки століття, тобто, століття Х1Х-го (Хосе Ортега-і-Гассет народився у 1883 і помер у 1955 рр.), автор вважає, що якраз те століття принесло людству багато плідних завоювань. Головними з яких були перемога демократії та парламентаризму, а також – небачений досі розвиток техніки. Але на початку ХХ ст. з’ясувалося, що нове століття створює не подібну до минулого ситуацію, котра різко відрізняє його від усіх минулих віків у світовій історії. Найбільш явний показник історичних зрушень стосувався величезного збільшення маси людей. Населення планети зростало, особливо у великих містах.
Водночас, створивши нові джерела багатства та комфорту, розвиток техніки і науки дав дуже великій масі людей відчуття легкості життя, позбавивши їх моральної вимогливості до себе, почуття відповідальності за теперішнє і майбутнє, поваги до праці та до традиційних норм суспільної моралі.
- Яку епоху слід вважати «епохою занепаду», користаючись термінологією іспанського філософа, нинішнім українцям? Може, ту, в якій ми саме живемо? Чиї обриси почали окреслюватися Першою світовою війною, а потім уже не окреслювалися, а – викреслювалися: приходом Совітів, Голодоморами, Другою світовою, сталінізмом, недорозвиненим соціалізмом і недобудованим комунізмом – аж до нових окреслювань: незалежності, демократичних перетворень, аж до Помаранчевої революції та нинішнього найважливішого вибору - нових виборів?
Українцям сьогодні вкрай необхідно мати побільше «золотих ключиків» до згубленої у віках пам’яті, бо з цим у нас, як відомо, істотні проблеми, для «відмикання» цілих пластів моральних набутків, спресованих у пам’ять, – тому дуже згодиться і ось така – «для широкого кола читачів» книга, книга-ключик.
«Вовчиці Вирію» - книга цінна не тільки як ключ до пам’яті, вона цікава й тим, що пропонує зазирнути за тонку, незриму грань таємниці часу. Тієї таємниці, яку Господь подарував людям, і до котрої вони підступаються віками, - безуспішно, так і не з’ясувавши для себе, де закінчується час минулий, а де починається майбутній, і що таке - час теперішній. Таємниця не розгадана і Лесею Гончар, але письменниця нагадала про те, що цю таємницю можна намагатися розгадувати. Що минуле може бути впізнаваним, а майбутнє – передбаченим, і в ньому можливе торжество Добра, Любові, Свободи, - письменниця називає ці непроминальні цінності «дарунками», додаючи до них ще такі, як «Мати, Батько і Дитина».
Правда, стверджувати, що такі цінності сьогодні сповідує «пересічний українець», мало хто зважиться. Це тільки «пересічний індус» переймається святістю та з трепетом душі припадає до стін храму любові Кхаджурахо, бо то – його святиня, духовний спадок. А «пересічний українець» зі зварювальним апаратом нищить у 2009 році меморіальний Хрест, встановлений 1991 на честь полеглих вояків Української народної Республіки у Лозовій на Харківщині…
Давні духовні цінності, «дарунки» долі у «Вовчицях Вирію» - цінності неперехідні. Те, що вони губляться десь у часах – ознака цивілізаційних провалів, у які раз-по-раз падає Україна. А відшукування їх і втілення цих давніх надбань у нове життя – вкрай необхідне, бо від такого відшукування і втілення (або – не відшукування і не втілення) залежить доля не лише етнічної культури, а й майбутнє і нинішнього українського суспільства, і навіть держави. З цього огляду книга Лесі Гончар – цінний «посібник». Інша річ – скільки буде уважних «учнів» перечитувати його. До слова, наклад книги видавцями не вказаний.
Ілюстрації до «Вовчиць Вирію», зроблені Русланом Найдою, не просто вдало доповнюють текст, а зримо посилюють його розуміння. Зрештою, ще два роки тому, в одному з нечисленних інтерв’ю, які рідко дає Леся Гончар, вона сама сказала про особливість своїх книг, ілюстрованих її чоловіком, художником - графіком і скульптором Русланом Найдою: «Особливість наших книжок в тому, що літературне та ілюстративне бачення матеріалу часто співпадає».
Такий збіг можна тільки вітати.
І письменниця, і художник доклали спільних зусиль до того, щоб мандрівка читача разом із Вовкиріями, або ж Вовчицями Вирію, стала захоплюючою мандрівкою. – До забутого українського Раю, країни небожителів, де росте Дерево Життя, у кроні якого живуть душі померлих і ненароджених, куди «восени відлітають перелітні птахи». І – сумним вертанням навпрошки з того Ирію-Вирію назад, у своє життя, бо повернення з казки завжди сумне – чи з перелітними птахами, чи окремо…
Нова книга Лесі Гончар адресована «широкому колу читачів», як засвідчено у вихідних даних, а не лише дітям, як попередні її «Казки портового міста» (2007) та «Симаргл і Великий перехід» (2009). Хоч внутрішня націленість письменниці на дитячу авдиторію проглядає і в цій книзі, виданій у серії «Пам’ятниці предків». Означена видавцями як «літературно-художнє видання», книга «Вовчиці вирію» насправді містить у собі декілька жанрових ознак. Це своєрідний сплав казки, історичної повісті, фантастики, містичної оповідки, літературної обробки міфу…
«Вовчиці Вирію» - книга складна, попри її «казкоподібність», складна і для сприйняття дітьми, і – дорослими. Насамперед тому, що наповнена безліччю понять, котрих давно не існує в нинішньому українському світі – світі людей, історично і цивілізаційно віддалених від часів Вовкирій, Вол- хвалії, або землі Тирна, фамореїв тощо. (У дужках відразу слід зауважити, що в цій ситуації читачеві суттєво допоможе «Словник малозрозумілих понять та слів», уміщений наприкінці книги).
Проте явна складність сприйняття усієї словесної «атрибутики», задіяної Лесею Гончар для вивершення сюжетів книги, навдивовижу простих і цікавих, що переплітаються, захоплюють, дивують або й змушують пошукати щось в енциклопедіях, тане після кожної нової сторінки, аж поки не зникає на останній з них. Полишаючи присмак легкого невдоволення і смутку, бо казка закінчилася, а нема нічого сумнішого ні для дитини, ні для дорослого, ніж завершення казки. «Залишились пташині злети рук, іржання схарапуджених коней, блиск очей і запах вінків прив’ялих зел, диму, перемішаних зі свіжістю Купайлової живої води. Закрився отвір в іншу, щасливішу реальність… Залишилась віра, що у таку ніч щастя людське ходить поміж людей і воно можливе».
Книга Лесі Гончар «Вовчиці Вирію» - хотіла того письменниця свідомо, чи сталося це з причин неусвідомлених, навіть якихось містичних, - бо ж містикою дихають герої, містикою овіяні їхні вчинки і всі перипетії у цій книзі, - видається красивим містком, а навіть і ні - вузенькою кладкою, що покликана поєднати два береги однієї ріки. Це – ріка часу, а кожний берег – то різні епохи, отже, різні світи, роз’єднані могутнім плином часу навіки. Десь там, у глибині віків, мало досліджених істориками і далеко не всебічно висвітлених письменниками, міг бути «древній орден жінок-войовниць, які в безкраїх степах першими приручили коня. Покровителем їхнім був вогняний вовк Хорс із самої небесної країни Вирію. Цих войовниць покликала на допомогу Велика Богиня – Мати Літа, коли настав час найзапеклішої битви усіх часів і народів – Битви Богів». Туди, до цих міфічних войовниць, перекидає Леся Гончар тонку кладочку своєї захопленої й захоплюючої оповіді з нашого нинішнього берега – берега епохи звершень і спустошень, пунктирних занепадів і перемін на краще, життя, перетлумленого війнами - за життя ж, звісно, бо за що іще в світі точаться війни – за воду, за землю, за волю, а загалом – за життя…
Навіщо ця кладочка, що веде в минуле? – Поглянути, що ж там відбувалося насправді? Порівняти, що змінилося відтоді? Зрозуміти, що втратилося назавжди, а що згубилося і ще може бути знайденим? Збагнути щось невловно незбагненне досі, але надто важливе й тепер? Пригадати те, що втрачене за відсутності пам’яті? – Усі ці питання і безліч інших обступають після прочитання книжки «Вовчиці вирію». Із відповідей, котрих небагато, можна вибрати бодай одну: пам’ять, у тому числі пам’ять художня, потрібна і в такому вияві - у вияві інтерпретованої сучасним творцем легенди, задля порозуміння минулого й теперішнього часів.
Експеримент Лесі Гончар з оживленням легенди у творі, з усіх оглядів сучасному, - експеримент вдалий, бо змушує цілком поринути у вир міфічних чи історичних (хай про це сперечаються все ж історики) подій, котрі відбувалися чи могли відбуватися. Книга ця - ключ до згубленої у віках пам’яті. Бо добра пам’ять – найкраща риса пророка, як казав Джордж Галі- факс ще у 17 столітті. Пророка – та не людини. Насправді ми віддалені від прадавніх епох. Віддалені на відстань насамперед згубленої пам’яті, а вже потім – усіх технічних набутків і досягнень, що змінили світи. І занотоване на обкладинці «Вовчиць Вирію» твердження, що «войовниці назавжди залишились у пам’яті поколінь, як ті, хто слідує за голосом своєї душі, має здатність змінюватись і змінювати дійсність, знаходити дорогу додому, залишатися живими наперекір Вікові Заліза», - то напевно більше мрія, ніж дійсність, більше бажане, ніж явне. Як і все людство, українська спільнота теж «розгублена серед достатку», користуючись термінологією Хосе Ортеги-і-Гассета: «…наш вік глибоко переконаний у своїх творчих задатках, але при цьому не знає, що ж йому творити. Господар усього світу, він не господар сам собі. Він розгублений серед достатку. Володіючи більшими засобами, більшими знаннями, більшою технікою, ніж усі попередні епохи, наш вік веде себе, як найубогіший з-поміж усіх: пливе за течією. Звідси ця дивна двоїстість: всемогутність і невпевненість, що вживаються в душі покоління…».
Іспанський філософ у цитованім есеї «Бунт мас», написанім ще у 1930 році, передбачив: історична криза настає тоді, коли «Світ», або ж система переконань минулих поколінь втрачає свою значимість для нових поколінь.
Оцінюючи підсумки століття, тобто, століття Х1Х-го (Хосе Ортега-і-Гассет народився у 1883 і помер у 1955 рр.), автор вважає, що якраз те століття принесло людству багато плідних завоювань. Головними з яких були перемога демократії та парламентаризму, а також – небачений досі розвиток техніки. Але на початку ХХ ст. з’ясувалося, що нове століття створює не подібну до минулого ситуацію, котра різко відрізняє його від усіх минулих віків у світовій історії. Найбільш явний показник історичних зрушень стосувався величезного збільшення маси людей. Населення планети зростало, особливо у великих містах.
Водночас, створивши нові джерела багатства та комфорту, розвиток техніки і науки дав дуже великій масі людей відчуття легкості життя, позбавивши їх моральної вимогливості до себе, почуття відповідальності за теперішнє і майбутнє, поваги до праці та до традиційних норм суспільної моралі.
- Яку епоху слід вважати «епохою занепаду», користаючись термінологією іспанського філософа, нинішнім українцям? Може, ту, в якій ми саме живемо? Чиї обриси почали окреслюватися Першою світовою війною, а потім уже не окреслювалися, а – викреслювалися: приходом Совітів, Голодоморами, Другою світовою, сталінізмом, недорозвиненим соціалізмом і недобудованим комунізмом – аж до нових окреслювань: незалежності, демократичних перетворень, аж до Помаранчевої революції та нинішнього найважливішого вибору - нових виборів?
Українцям сьогодні вкрай необхідно мати побільше «золотих ключиків» до згубленої у віках пам’яті, бо з цим у нас, як відомо, істотні проблеми, для «відмикання» цілих пластів моральних набутків, спресованих у пам’ять, – тому дуже згодиться і ось така – «для широкого кола читачів» книга, книга-ключик.
«Вовчиці Вирію» - книга цінна не тільки як ключ до пам’яті, вона цікава й тим, що пропонує зазирнути за тонку, незриму грань таємниці часу. Тієї таємниці, яку Господь подарував людям, і до котрої вони підступаються віками, - безуспішно, так і не з’ясувавши для себе, де закінчується час минулий, а де починається майбутній, і що таке - час теперішній. Таємниця не розгадана і Лесею Гончар, але письменниця нагадала про те, що цю таємницю можна намагатися розгадувати. Що минуле може бути впізнаваним, а майбутнє – передбаченим, і в ньому можливе торжество Добра, Любові, Свободи, - письменниця називає ці непроминальні цінності «дарунками», додаючи до них ще такі, як «Мати, Батько і Дитина».
Правда, стверджувати, що такі цінності сьогодні сповідує «пересічний українець», мало хто зважиться. Це тільки «пересічний індус» переймається святістю та з трепетом душі припадає до стін храму любові Кхаджурахо, бо то – його святиня, духовний спадок. А «пересічний українець» зі зварювальним апаратом нищить у 2009 році меморіальний Хрест, встановлений 1991 на честь полеглих вояків Української народної Республіки у Лозовій на Харківщині…
Давні духовні цінності, «дарунки» долі у «Вовчицях Вирію» - цінності неперехідні. Те, що вони губляться десь у часах – ознака цивілізаційних провалів, у які раз-по-раз падає Україна. А відшукування їх і втілення цих давніх надбань у нове життя – вкрай необхідне, бо від такого відшукування і втілення (або – не відшукування і не втілення) залежить доля не лише етнічної культури, а й майбутнє і нинішнього українського суспільства, і навіть держави. З цього огляду книга Лесі Гончар – цінний «посібник». Інша річ – скільки буде уважних «учнів» перечитувати його. До слова, наклад книги видавцями не вказаний.
Ілюстрації до «Вовчиць Вирію», зроблені Русланом Найдою, не просто вдало доповнюють текст, а зримо посилюють його розуміння. Зрештою, ще два роки тому, в одному з нечисленних інтерв’ю, які рідко дає Леся Гончар, вона сама сказала про особливість своїх книг, ілюстрованих її чоловіком, художником - графіком і скульптором Русланом Найдою: «Особливість наших книжок в тому, що літературне та ілюстративне бачення матеріалу часто співпадає».
Такий збіг можна тільки вітати.
І письменниця, і художник доклали спільних зусиль до того, щоб мандрівка читача разом із Вовкиріями, або ж Вовчицями Вирію, стала захоплюючою мандрівкою. – До забутого українського Раю, країни небожителів, де росте Дерево Життя, у кроні якого живуть душі померлих і ненароджених, куди «восени відлітають перелітні птахи». І – сумним вертанням навпрошки з того Ирію-Вирію назад, у своє життя, бо повернення з казки завжди сумне – чи з перелітними птахами, чи окремо…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію