До закриття Макдональдсу лишалось рівно двадцять хвилин, як це показав електронний годинник біля головпоштамту. Часу вдосталь, проте невідомо котра з прибиральниць на зміні, Люба чи Вєрка. Якщо друга, то її швабра уже, мабуть, суне до входу, аби сказати йому: «Геть, бовдуре! Завтра, повиносиш помиї, накормлю». А жерти хотілося, ґвалт. Встигнути хоча б добратися до крайніх столиків… Пакет напоготові. Миха й прибрався як для Макдональдсу. Куртка і черевики, що дістались йому від Дена, виглядали досить пристойно, навіть для Різдвяного Вечора. Щоправда, взуття Ден носив, чи не на два розміри менше, і кожен крок віддавався тупим болем у скорчені великі пальці ніг Михи. Зате самі черевики, теплі і незаношені – радували. Довготелесий, із карломарксовою бородою Миха, півкорпусом уперед гріб до мети, маневруючи поміж дорогих авто на тротуарі, впритул запаркованих до вітрин магазинів. Дехто з від’їжджаючих клаксонив йому, це змушувало спинятись, обходити з іншого боку, викликало неабияке роздратування. «Сволота!» – огризався тоді Миха, єдиним на всі випадки життя лайливим словом. Вулиця так і не схилила його до матюччя. Святково налаштований люд докуповував недокуплене, весело метушився. Бігборди, афіші, реклами ряхтіли попсою, новорічними та різдвяними привітаннями, різного штибу повідомленнями. Найбільше лізло в очі: «Ватер-клозет-1. Нове Reality-шоу на «Тет-а-тет». Ця інформація, дрібно і крупно, здавалось окупувала все місто. Вона була по той бік вулиці і по цей, виринала із-за рогу, нависала над головою, їхала міським транспортом ззовні і всередині. Миха за будь-якої погоди беззавітно любив це місто, свою малу Батьківщину, і нині радів з усіма Святвечору.

Треба сказати, яким би не був вовчим голод, сильнішою за голод була одна дрібничка, дурість, про нікчемство якої в собі Миха добре знав, та зарадити нічим не міг. Годину тому двірничка Клава, добра душа, натякнула, що принесе до підвального віконця йому святкову вечерю щойно її гості роздобріють і втратять пильність. Миха уперся рогом. Сказав, що в нього – буде. Збрехав, що його запрошено святкувати на одне із «горищ». Клава відповіла коротко: «Не буде, тицьнеш кнопку і втечеш. Я знатиму, що ти». Ні, підвечеряти – було не проблема. Не конче для цього пертися аж у сусідній квартал – варенична і два гастрономи були, що називається, під руками… Та з Макдональдсом пов’язана особлива, майже дворічної давнини пригода, і з тих пір його, час від часу, тягне туди як магнітом: а раптом? А сьогодні ж Різдво…

А пригода була такою. Тієї зими, надвечір, вони з Деном справили якось пляшечку, і проходячи повз скляне американське диво, яке встигло вже і прижитись, і приїстись, владою інстинкту, притаманному виключно людям їхнього соціального прошарку, синхронно зиркнули крізь скло. Там була закуска: і фрі, і до фрі. Багато закуски, подекуди ледь початої, «від зайця», тобто від дітей… Скільки займає часу у їдока в кінці жирного фаст-фуду дійство із серветкою, стільки ж, мабуть, знадобилося хлопцям аби підмести наїдки і рушити до виходу. І тут, Миха спіткнувся. Не ногами, поглядом, аж об сотку баксів. І ніде – нікого. Майже не згинаючись, загріб її лапою орангутанга довготелесий Миха, і шмигонув услід за Деном на вулицю. Поки йшли, тоді ще на «горище» до гурту собі подібних, який тулився взимку у порожній хрущобі під знос, думав – чи заникати знахідку від усіх, чи Денові, все ж, відкритись.

Дена він знав уже років з п’ять. Познайомились на залізничному вокзалі. Того дня Миха працював зі склотарою, за рознарядкою Принца. Була спека. Підійшов поїзд із Росії, яким той і приїхав. Зустріч була по-чоловічому скупа, без квітів… Спочатку зустрілись їхні руки на порожній пляшці з під пива, виставленій під колону одним із пасажирів, а вже потім – очі. Тип не сподобався Михі. І не тому, що пляшка дісталась типові. А тому, що він був одягнений майже з голочки. Виголений і красиво усміхнений. Не денді, звичайно, лондонський, не Делон, але щось і від того…

Скільки не вивчай життя і людей, усе вивчене мало коли служить життю. Життя неодмінно переступить наші логічні мірила, зігнорує наші практичні лекала. Часом здається – воно чудово вкладається, вдало вписується у продумані до дрібниць схеми, а потім, одного разу, розумієш, що це ти вписаний, власноруч, у вигадану тобою схему, а увесь безмір життя сміється поза нею, в тому числі і над тобою. У таких от схемках ми і борсаємось на шляху із пункту «А» у пункт «Б», до фіналу всуціль придуманої на ходу історійки…Та й ВСІ (велика світова історія) – мега-ріка історійок – лише приватна загальнолюдська точка зору на Життя…

Так і тоді, на вокзалі, зачовганий загальник – зовнішнє має відповідати внутрішньому – вкотре довів свою неспроможність. За кілька хвилин благополучний пан, точніше, ґаспадін із Росії, обернувся на такого ж безхатнього російського брата. Приїхав він, як виявилось, у старовинне Михине місто, бо боготворив його історичну минувшину, і все життя мріяв тут осісти. Нарешті така нагода з’явилась. Домівка прив’язує, розсудив Ден, щойно відкинувшись із зони, а без неї – відкривається безмежна перспектива на місце проживання. І, не вагаючись, втілив свою заповітну мрію. Про себе він розповідав скупо. Штрихи. Офіцера СА, а пізніше підполковника РФ, Дениса Ружевського, безпідставно звинуватили в пособництві поставки на Кавказ крупної нелегальної партії зброї. Конфіскували майно. Він заявив на суді: «Якби ви так ненавиділи Русь, як я її зрадив». І мовчки сів на вісім років. Цапом відбувайлом. Його колишня сім’я і побут лишилися для українського брата назавжди поза обговоренням. Миха привів його до Принца.

Залишалось перетнути скверик, крізь який уже просвічував Макдональдс. Чуда не буде знав Миха. Та й хіба це чудо – стодоларовий папірець? Дурість, примха, гра. Але це його гра, бо він із тих рідкісних ідіотів, хто ще й знає про те… Тому грає професійно. І чудо – буде. Ставка виявилась програшною, бо вже крізь вікно чисто прибрані столики, без жодного відвідувача, сліпили очі, і швабра Люби чи Вєрки, видно було, погуляла підлогою. Так що сотка баксів, сто пудів, лежала в халаті котроїсь…«Сволота!» – виматюкався гравець Миха, побачивши свою кульку на «зеро», на яке він, до того ж, не ставив... Утім двері були відчинені і він прослизнув усередину. Ще раз «сфотографувавши» невдачу подався на вихід, машинально прихопивши з під одного столика забуту кимось невеличку книженцію.

Тоді, два роки назад, соткою баксів Миха із другом таки поділився, через кілька днів, коли Ден притягнув йому з «полювання» на книжковому ринку «Мартіна Ідена». О, то був неабиякий подарунок. Майже ровесники, хоча й різні за характерами, Миха і Ден, непогано доповнювали один одного. Та була й спільна для обох слабкість. Книги. І та любов у кожного була з дитинства. Тато Михи, простий радянський інженер, коли в Країні Рад вирував макулатурний Дюма-бум, повівся не по-совковому раціонально. Замість того, щоб роками ганятися з пачками картону за «Графом Монте-Крісто» чи «Лунним каменем» Уілки Коллінз, підписався, що теж було нелегко, на БВЛ (бібліотеку всесвітньої літератури). Тому Миха із сестрою з дитячих років жили в аурі кращих виразників людства. А у Дениса Ружевського мама працювала експедитором в одній із бібліотек Воронежа, де вони тоді мешкали. Там хлопець просиджував годинами під зеленим абажуром настільної лампи читальної зали, поглинаючи загадкові історії, таємниці світу і всесвіту. Якщо Миху в книгах більше вабили реалістичні цілісні вольові натури, яскраві постаті, характери, Дена – більше захоплювали мандри, пригоди героїв, небезпека, містика і все покрите таїною віків…

«Мартін Іден» був поцуплений Ружевським на книжковому ринку в подарунок Михі до Дня народження. Миха пишався своїм «25 січня», адже й кумир дворової шпани Висоцький вперше подав голос у цей день, щоправда майже на ціле покоління раніше. Попри те його пісні природно лягли на босяцький романтизм Михиного становлення, і витравити їх зі свідомості вже не могло ніщо. Якраз «Михине покоління» і виявилось у подальшому найвдячнішим цінителем великого магнітофонного барда, а по смерті незатухаючої в ефірі легенди. Хитрий Ден заздалегідь акуратно вивідав у друга про його сокровенне бажання. Воно звелось до двох книжок: томика Висоцького і «Мартіна Ідена». На книжковому базарі Ден надибав обидві, а от стягнути без проблем удалось лише цю. Роман «Мартін Іден» був настільною книгою Михи – в тому, іншому житті… Читаний з добрий десяток разів роман Лондона з його героєм Іденом оселився в психіці Михася – як звала його мама – з усім своїм надлюдським подвигом і фаталізмом долі. Михась теж мріяв бути письменником, але далі мрій і кількох недописаних опусів справа не рушила. Зате читач із нього вийшов вдячний і вдумливий, що теж не мало… Отримавши подарунок, Миха поклав віддячити другові Деном Брауном, котрого сам сприймав прохолодно, та яким зачитувався російський офіцер в українському екзилі Ружевський, за що і отримав від Михи – Ден. А на додачу, розчулений іменинник рішуче витяг із кишені банкноту і запропонував трансформувати її у добру вечерю. «З дівчатами!» – докинув «своїх п’ять центів» Ден, і вони, відвідавши конспіративний кран з гарячою водою під назвою «банька», причепурившись – двинули у гості до дам дорожнього сервісу. Доріжку туди утоптав Ружевський, маючи чималу потребу у спілкуванні з прекрасною половиною людства. Дівчата знімали кімнату неподалік від місця роботи, і радо зустріли гостей, хоча в суспільній ієрархії займали вищу ступінь від своїх кавалерів. Та треба мати на увазі – Ружевського… Аж до своєї чахотки той вів енергійний спосіб життя як воно є.

Зазвичай, Миха не переймався, у чергове не знаходячи сотки баксів на своєму місці. Поганий той гравець, хто не горить новими спробами. Та сьогодні щось зіпсувалось у механізмі гри щойно він пересвідчився – не обломиться йому ані купюри, ані фаст-фуду. Щось зламалось назавжди, бо все колись ламається… Вийшов завод... За інерцією, тепер уже в зворотному напрямку, гріб довготелесий Миха півкорпусом уперед, оминаючи ті ж самі авто, але не відаючи тепер – куди і навіщо. Він з тривогою відмітив у собі наростаюче відчуття якоїсь пустки. Разом з тим росло зовнішнє роздратування всім і вся, починаючи з Денових черевиків. Ті вже не радували, а тільки нестерпно муляли. Голод, правда, відступив, його перебило чуття безвиході і абсурдності всього довколишнього. Меланхолія йому була своєю, але такою фатальною – ще ніколи. Біля овочевого Миха налетів на гарненьку, середніх літ білявку, мало не збивши її з ніг. Та задріботіла, заковзала на ожеледиці, і ледь утрималась, жбурнувши вбік авоською з помаранчами. Різнокаліберна жовтогаряча братія весело розкотилась під ноги перехожих. «Бовдуре, немитий!» – гепнуло межі плечі кривднику, аж той зіщулився. Але й здивувався, водночас, почувши очікуване ним сьогодні слово з інших вуст. Закралась підозра, що це не суто Вєркин лексикон, тут щось інше… Він кинув поглядом вправо, вліво, озирнувся назад. Он ті дівчатка пирснули сміхом, чи не з нього? А цей сивочолий франт – не від нього сахнувся? Від нього, бо він – бовдур! Миха раптом відкрив, що від нього сахаються, не тому, що він є підніжком піраміди суспільства, до цього Миха давно звик і прилаштувався, а тому, що він – бовдур. За вдачею. А з цим нічого вже не поробиш. Святковий настрій людей на вулиці кудись щез, посмішки оточуючих здавались тепер притороченими, липовими, очі – нещирими, пустими. Швидше звідси, до дідька, у лігвище!

Внутрішня пустка, між тим, простяглася у безкрай поглинувши і місто з людьми, і його, Михине «далі». Зліва, під самісіньке вухо гнівно теленькнув трамвай і несамовито прогуркотів колесами за спиною. «Жаль, Аннушка масло не пролила» – майнула дика думка, і він на якийсь мент зрадів своїй зухвалій самоіронії. І знову холодна порожнява. І ота порожнява – Миха. Чи навпаки… Десь на периферії цієї безмежної пустки нестерпно муляли Денові черевики, та нікому було висловитись на їх адресу «сволота!» В реальний вимір його повернула, точніше, воскресила далека точка. Тепла пульсуюча точка з’явилась в глибинах того забуття, збудивши цікавість до себе. Точка поволі ставала цяткою, далі плямою, обернулась фігурою. Все ближче загадкова фігура, і вже не тепло, а радісний щем біжить їй назустріч. Мама! Мама сидить за ножною швейною машинкою. З-під голки на підлогу тече матерія. Мама співає. Миха напружує слух і вже чує окремі слова пісні: «…солнечным днем…им земля казалась ласковой…вырвался крик…» Миха знає цю пісню, ще б пак! Пісня переносить його у вітальню, де за святковим першотравневим столом уся сім’я. Сестра прибирає тарілки і вносить «Наполеон». Мама, пліч-о-пліч з вічно всміхненим татом, керує: «Доню, Васильку – каву. Михасику, став нашу!» Михась іде до програвача «Електроніка», ставить «Лебединую верность». І мама зі своїм Васильком, укупі з автором Євгеном Мартиновим співають, і вкінці розчулившись плачуть. Вони й пішли один за одним. Спочатку Мартинов, потім тато, за ним мама. Так як у пісні, хоча й не в тій послідовності. Тато трагічно загинув, запускаючи лінію нового устаткування на одному з хлібозаводів. За півтора роки згасла мама, спочатку замкнувшись у собі, а потім розхворівшись. Що було далі Миха згадувати не любив. Надійшла Незалежність. Сестра з чоловіком і малечею подалися у Чорногорію, на його батьківщину, перед тим розділивши з братом порівну гроші за продану батьківську квартиру в історичному кварталі міста. І хоча виручка була достатньою для облаштування подальшого Михиного побуту, цей телепень, не оминув, ускочив у 60 відсотків обдурених квартирними шахраями безхатченків. По НДІ, в одному з яких служив Миха, пішли повальні скорочення. Покоморивши трохи по друзям і знайомим, наслухавшись прозорих натяків, він, одного літнього дня гордо розрубав вузол залежності і став незалежним як Україна.

Денові черевики самі собою зупинились біля затуленого фанерою підвального віконця. З розчинених кватирок багатоповерхівок, утворюючих двір, текли запахи пирогів, смаженини, цитрусових. Перечекав поки двором, справа на ліво у бік арки відписав п’яний Дід Мороз без шапки, а зліва на право пробігла гомінка зграйка ряджених колядників. Відвернув по бокам два цвяхи, вкинув дикту всередину, і на диво спритно пірнув за нею у пітьму незграбний на позір Миха. Опинившись вдома, забився у спальний закуток на дощатий настил, в місці, де загальна труба парового опалення утворювала коліно, зарився в купу лахів і вже там відпустив на волю почуття. Космічна пустка тепер сколихнулась тотальним жалем, ієреміадою на всесвіт. Невтішним, чистим плачем малої дитини плакав довготелесий зрілих літ чоловік, а одна із зірок різдвяного неба дивилась на те крізь незачинене підвальне віконце. Умивши сльозами кошлату бороду і душу, ніби помолившись, скинув, нарешті, кляті черевики і повернувся убік теплої труби з наміром дременути в сни з цієї недоброї до нього реальності. Втім не поталанило і тут. Десь під серце уперся невідомий предмет. Ось тобі, бовдуре, маєш сон – скреготнув зубами бідолаха. Предметом виявилась тверда книженція в кишені куртки прихоплена ним в Макдональдсі. Що ж ти таке? Чи не Володимир Семенович, часом, під ялинку?.. Шарпонув за трубою ліхтарика, примостив над головою. Не він… Розкрив навмання, прочитав:

Як добре – є куди проснутись...
…Уже на тебе йдуть з ножем,
ні вивернутись, ні спорснути –
під серцем вістря. Жах. Невже
кінець…За що? Не треба! Боже!

Далі у вірші розказувалось, як до смерті наляканий обиватель прокидається у власній затишній квартирі і радіє, що ніж йому лише наснився. «Сволота!» – ревонув Миха і жбурнув книженцією в пітьму, в уявного автора. Нічним птахом фур-р-р-кнула підвалом книга і притихла десь під стіною. Миха згадав «горище».

Вечір. Принц, хвацький організатор і, як виявилось, в минулому злодій-рецидивіст, збирає денну виручку. Не збирає, витрушує трудові гривні «комуни» на «благо» ж останньої. Жебраки, склотарники, помийники – покірно кладуть гроші, хаванину і хапанину. Принц ненавидить Миху за симпатії «комуни» до Карла, як іноді кличуть того за опасисту бороду. «Хіба ти хочеш боязні до себе замість любові?» – вичитав колись Миха в одній мудрій книзі і, збагнув, що завжди плював на сервілізм і самолюбство. Найвищий дар – безпричинна любов до життя, до людей поверталась до нього приязню більш обділених… Цього було вдосталь. Аби всі так мислили – на землі був би рай, а не навпаки – філософствував він. Того разу Принц, прискіпався до вільнолюбного склотарника за малі заробітки останнім часом. На що той саркастично відрізав: «Місто кинуло пити, Принце!» Вкрай роз'ярілий пахан запустив у Миху ножиськом, що ним краяв яблуко. Невідомо чим би кінчився інцидент для Михи, якби Ружевський не перехопив того ножа нальоту. Віджбурнувши його вбік, Ден пішов на Принца зі стиснутими кулаками. З правого текла кров. І вони зійшлися, два колишніх «зека». Честь і безчестя. «Комуна» мовчки спостерігала за двобоєм, і ніхто не прийняв сторону Принца. Перевага виявилась на боці Ружевського. Підполковник холоднокровно, майже без емоцій, відходив Принца, і приниженого перед громадою виставив геть за двері. «Феніта ля…» – мишкою пропищала беззуба Матильда, що страшенно боялась Принца. Люди оживились, загомоніли, почали пропонувати Денові вакантне місце. Той красиво всміхнувся під прицілом прохальних поглядів, зробив головою щось на кшталт «честь маю», і покинув «горище». На вулиці його наздогнав Миха.

«Як же тебе не хватає, Дене, бойовий мій побратиме, у завідомо програшній війні з дійсністю. Ти б знайшов для нас кілька слів підтримки на день грядущий. Та тобі він вже не пече…А я, а мені…мені він для чого? Куди я завтра? А сьогодні куди? В голові завирували, захвилювались, наскакуючи одна на одну думки. Де вихід? Щось треба діяти, кудись іти, подалі від…» За трубою ніби озвалась, нагадала про себе мотузка поцуплена позаторік у Клави, доброї душі, в підсобці. Ден тоді заговорював двірничці зуби, а Миха тягнув моток, вкрай необхідний хлопцям для облаштування підвального життя. Мотузки на ту справу пішло небагацько, і ось, тепер, остаток прийшовся до діла… А що, це вихід! Миха рішуче виловив рукою орангутанга бухту, зіскочив з тапчану у свої, а не Денові черевики і ступив у пітьму.

Сегодня вы меня не пачкайте,
сегодня Верка мне до лампочки.
Сегодня Клавка* соглашается,
сегодня жизнь моя решается…

*У Висоцького – Нинка.