ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярина Брилинська (1968) /
Проза
Андрухова
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Андрухова
Андрухова сиділа на лавці біля гойдалки і поглядала на вулицю, що стрімким потоком мчала згори просто на їхнє подвір”я. Дорога ніби впиралася у їхній сад, а він мужньо стояв зеленою стіною, захищаючи від її вторгнення все те, що належало лише йому.
Любила отак сидіти у неділю і дивитися, чи хтось часом не йде до неї -ну, бо ж неділя! Всі хатні справи відкладені, все необхідне зроблено ще вчора: вилискує чистотою підлога, на ній мирно відпочивають витріпані хідники, на плиті мліє під покришками обід, а на столі прикритий чистою скатертиною, пахне пляцок з ябками і цинамоном. “Може забагато того цинамону нині дала. Та нічого – і так з”їдять,” - роздумує Андрухова.
Можна було б і щось зробити, але ж яка у святий день робота? Батьки її навчали, що у давнину люди навіть ножа до рук не брали, хліб просто руками лупали. А для неї – то так відламаний від буханця кусок хліба, був завжди смачнішим, ніж філігранно врізана скибка.
Десь на городі з гуком упала на землю грушка-бера. Думка перескочила на господарство. Грушки вже дозріли і час їх обривати, але хто ж її послухає? Є закон: до Спаса ніякого обривання, все має іти за Божим, людським і природнім законом: город садити після Юрія, а плоди збирати після Спаса. “Нехай падають, завтра позбираю, на сушню буде”, - заспокоїла сама себе.
Млосно-солодко запахла рожа.... Кинула оком на грядки – нічого на них не хотіло рости. Тінь від високих дерев важкою пеленою вкривала землю. Кожна квітка з натугою пробивала собі через неї дорогу до світла, та пробившись – уже жила повноцінним життям. Любила свої квіти. Ніколи спеціально коло них не працювала, просто намагалася довести до ладу землю, а квітка, вона ж як людина, відчуває, що її плекають. Першими ранньою весною на її городі були нарциси – їх зривалося на день народження онука - дев’ятого квітня. Не було такої весни, щоб до цієї дати вони не повиставляли до слабкого весняного сонечка своїх голівок. Пізніше приходила пора бузку і тюльпанів. Бузок, насаджений біля хвіртки, заквітчував браму різними барвами, ніби чекав на приїзд нареченого і гостей. Тюльпани відкривали свої келихи якраз на останній дзвоник у школі – онуки тішилися, бо завжди мали гарні квіти. Тюльпани Андрухової були чудернацькими – смугастими, лапатими, якими хочеш, тільки не такими звичайними, як на базарі – червоними. А потім пішло-поїхало: півонії, рожі, китайська гвоздика, жоржина і хризантеми.
Це були ті ж квіти, що їх вирощувала її мама у рідному покинутому краю, який залишився у її спогадах гірким смутком і тугою. Цей смуток час від часу навідувався до неї непроханим гостем, сідав поруч і запускав своє жало їй у голову. Тоді все, мов у кіно поставало перед її очима, пробігало швидкими кадрами: могили батьків, рідна хата, джерельце з якого пила воду, церква у якій співала у хорі, земля, яку так важко обробляла, врешті повітря, яким дихала – все залишилося там, у спогадах гірких, але безнадійно потрібних спогадах.
Як давно це було... Почала видобувати з пам’яті свій перший спогад про саму себе. Десь було їй чотири роки, коли везли їх поїздом до Австрії, саме почалася перша світова війна. На одній станції її увагу привернули кругленькі камінчики. Малій дитині вони здалися коштовним камінням, що виблискувало на сонці, пускаючи павутинки промінчиків їй у очі. Здалося їй, що кличуть до себе: “Ходи, побався з нами”. Непомітно зійшла по східцях і взяла до руки один камінець, потім другий. Камінець до камінця, камінець до камінця.... Захопилася грою і забула про все на світі. А поїзд тим часом тихенько рушив і помчав, залишаючи по собі сизий дим страху та дитячого розпачу. Батьки спохватилися, та було пізно: станція далеко, а дитини не видко. На наступній зупинці тато наробив рейваху, бігав, просив... Почали телефонувати з однієї станції на іншу – і знайшли дитину. Так її і передавали майже з рук у руки, доки не впала у батькові обійми. Назавжди їх запам’ятала ті міцні спрацьовані татові руки.
А потім прийшла пора дівування. Мала гарний голос, рідкісну вроду і норовливу натуру. Подобалася хлопцям. Залицялися до неї односельці і заїжджі морські офіцери, та нікому не вдалося зронити крихту любові до її серця. Батьки журилися – двадцять шість років, стара дівка, в селі вже всі дівчата діти бавлять і не одне. А вона... Танцювала вальси на весіллях товаришок і не хотіла думати про своє. Ще не час, ще не прийшло те, що її. Ще не забриніла душа, як скрипочка у руках вправного музики, ще не защеміло серце від солодкої бентеги, ще ні...
Прислав до неї старостів, коли вона того найменше хотіла. Не любила його, злякалася і втекла через вікно. Та куди ж утечеш? Здалася без бою. І так без бою прожила майже 45 років, прикриваючи свій розпач, образу, втому маскою “шлюбної жінки”. Бо ж присягала...
- Пані Андрухова, - чийсь голос витягнув її зі спогадів, - можна до вас на гойдалку?
Підвела голову і побачила сусідську квартирантку з дитиною. Часто зустрічала її, іноді перекидалися кількома словами, та вона ніколи не відважувалася попроситися зайти на подвір”я. Андрухова знала, що всі бояться її чоловіка, але сьогодні його не було вдома – пішов “до Львова”. Дивно звучало те “до Львова”, бо де ж жили, як не у ньому? Але так собі придумав, так казав, одягав найкраще убрання, капелюх – і йшов...
- Та заходьте, внуки повиростали, правнуків ще нема, хай та гойдалка трохи дитинкою подихає, - тільки й сказала.
Слово за словом поточилася розмова. Андрухова любила людей, любила слухати їхні голоси, вести довгі бесіди, бо тільки так могла позбутися прикрих думок. Молода жінка почала розповідати свою історію, бо відчула, що Андрухова захоче її послухати. Мама її давно померла, вже й не пам”ятала її, залишився тільки батько, та й той десь далеко в селі, а вона, наймолодша його радість, поїхала так далеко від рідної хати... Якась сила тягнула її до Андрухової, та тільки сьогодні вона наважилася попроситися до неї на подвір”я, добре, що там та гойдалка була – знайшлася причина....
- А звідки ви походите? - зацікавилася Андрухова. Жінка жваво заторохтіла, називаючи села, райони, де їй довелося жити.
- А взагалі ми переселенці, - закінчила свою тираду.
Андрухова оживилася, бо ця тема будила її до життя:
- Звідки? - тільки запитала. Відповідь прозвучала їй, найкращою у світі музикою, бо почула наймелодійніше у світі слово. Рідний дім... Тепло розлилося по тілу, сльози виступили на очі: у такому великому місті, у такій великій країні зустріти рідну душу, яка зрозуміє її з півслова – велике свято.
- Дитинко, та і я звідти. Боже мій, яка радість...
- А яке ваше дівоче прізвище? - Андрухова назвала... Щось у виразі обличчя молодої жінки насторожило Андрухову і змусило випростувати згорблені плечі.-
Пані Андрухова, та ви ... мали бути моєю... мамою....- лиш промовила жінка,- мій тато...., - і назвала його ім”я.
Раптом все у голові перекрутилося, перевернулося, полетіло. У груди бухнув жаль, гіркий спогад хробаком заворушився біля серця. Не могла повірити, не хотіла вірити в те, що пам’ятав її стільки років, що розповідав своїм дітям про неї. Сором не давав дихнути, бо ж пригадала той день, коли сказала йому дурницю і, розвернувшись, пішла геть.
- Пані Андрухова, ми вже підемо. Я татові розкажу, він втішиться.
Попрощалася і вийшла, тихо зачинивши хвіртку. А Андрухова сиділа незворушно на лавці з випростаними плечима. Вже й забула, що ті плечі можуть бути такими рівними. Повільно, наче на ній висів важкий мішок, піднялася з лавки і пішла зачинити хвіртку на ключ – прийде чоловік “зі Львова”, а вона відчинена, знову буде крик. Зачинила, перевірила, чи все добре і попрямувала до хати.
- Бабцю, Ба, ну де ви йдете, відчиніть мені, - стрепенулася на рідний голос. Онука, онучка... Ой як вона її любила, так щонеділі сиділа біля гойдалки, і дивилася чи бува не йде. Бачила у ній себе, хотіла бути молодою як вона, хотіла все знати про неї, хотіла бути з нею, хотіла бути нею. Слухала розповіді онуки і думала: змінилися часи, пройшли війни, технічний прогрес оповив своєю павутиною цілий світ, а почуття, радощі, смутки людей залишилися тими самими. Сьогодні Андрухова теж мала що розповісти своїй онуці.
Вона відчинила хвіртку, дівчина кинулася їй в обійми:
- Ба, поцьомайте мене, а чого ви такі смутні, що сталося? - заглядала у очі Андруховій співчутливим поглядом. Та врешті заспокоїлася, притулилася до неї, вдихнула бабусин запах. Відчула її руку на своїй голові:
- Ба, я вас так люблю.
Вітер дмухнув в зоране зморшками обличчя розпеченим літнім повітрям, у саду знову бухнула об землю грушка, в ніздрі вдарив солодкий аромат рожі. Підняла погляд – вулицею у капелюсі статечно повертався додому чоловік. Обійняла онуку за плечі і повела до хати. Гостро і солодко запахло цинамоном...
Любила отак сидіти у неділю і дивитися, чи хтось часом не йде до неї -ну, бо ж неділя! Всі хатні справи відкладені, все необхідне зроблено ще вчора: вилискує чистотою підлога, на ній мирно відпочивають витріпані хідники, на плиті мліє під покришками обід, а на столі прикритий чистою скатертиною, пахне пляцок з ябками і цинамоном. “Може забагато того цинамону нині дала. Та нічого – і так з”їдять,” - роздумує Андрухова.
Можна було б і щось зробити, але ж яка у святий день робота? Батьки її навчали, що у давнину люди навіть ножа до рук не брали, хліб просто руками лупали. А для неї – то так відламаний від буханця кусок хліба, був завжди смачнішим, ніж філігранно врізана скибка.
Десь на городі з гуком упала на землю грушка-бера. Думка перескочила на господарство. Грушки вже дозріли і час їх обривати, але хто ж її послухає? Є закон: до Спаса ніякого обривання, все має іти за Божим, людським і природнім законом: город садити після Юрія, а плоди збирати після Спаса. “Нехай падають, завтра позбираю, на сушню буде”, - заспокоїла сама себе.
Млосно-солодко запахла рожа.... Кинула оком на грядки – нічого на них не хотіло рости. Тінь від високих дерев важкою пеленою вкривала землю. Кожна квітка з натугою пробивала собі через неї дорогу до світла, та пробившись – уже жила повноцінним життям. Любила свої квіти. Ніколи спеціально коло них не працювала, просто намагалася довести до ладу землю, а квітка, вона ж як людина, відчуває, що її плекають. Першими ранньою весною на її городі були нарциси – їх зривалося на день народження онука - дев’ятого квітня. Не було такої весни, щоб до цієї дати вони не повиставляли до слабкого весняного сонечка своїх голівок. Пізніше приходила пора бузку і тюльпанів. Бузок, насаджений біля хвіртки, заквітчував браму різними барвами, ніби чекав на приїзд нареченого і гостей. Тюльпани відкривали свої келихи якраз на останній дзвоник у школі – онуки тішилися, бо завжди мали гарні квіти. Тюльпани Андрухової були чудернацькими – смугастими, лапатими, якими хочеш, тільки не такими звичайними, як на базарі – червоними. А потім пішло-поїхало: півонії, рожі, китайська гвоздика, жоржина і хризантеми.
Це були ті ж квіти, що їх вирощувала її мама у рідному покинутому краю, який залишився у її спогадах гірким смутком і тугою. Цей смуток час від часу навідувався до неї непроханим гостем, сідав поруч і запускав своє жало їй у голову. Тоді все, мов у кіно поставало перед її очима, пробігало швидкими кадрами: могили батьків, рідна хата, джерельце з якого пила воду, церква у якій співала у хорі, земля, яку так важко обробляла, врешті повітря, яким дихала – все залишилося там, у спогадах гірких, але безнадійно потрібних спогадах.
Як давно це було... Почала видобувати з пам’яті свій перший спогад про саму себе. Десь було їй чотири роки, коли везли їх поїздом до Австрії, саме почалася перша світова війна. На одній станції її увагу привернули кругленькі камінчики. Малій дитині вони здалися коштовним камінням, що виблискувало на сонці, пускаючи павутинки промінчиків їй у очі. Здалося їй, що кличуть до себе: “Ходи, побався з нами”. Непомітно зійшла по східцях і взяла до руки один камінець, потім другий. Камінець до камінця, камінець до камінця.... Захопилася грою і забула про все на світі. А поїзд тим часом тихенько рушив і помчав, залишаючи по собі сизий дим страху та дитячого розпачу. Батьки спохватилися, та було пізно: станція далеко, а дитини не видко. На наступній зупинці тато наробив рейваху, бігав, просив... Почали телефонувати з однієї станції на іншу – і знайшли дитину. Так її і передавали майже з рук у руки, доки не впала у батькові обійми. Назавжди їх запам’ятала ті міцні спрацьовані татові руки.
А потім прийшла пора дівування. Мала гарний голос, рідкісну вроду і норовливу натуру. Подобалася хлопцям. Залицялися до неї односельці і заїжджі морські офіцери, та нікому не вдалося зронити крихту любові до її серця. Батьки журилися – двадцять шість років, стара дівка, в селі вже всі дівчата діти бавлять і не одне. А вона... Танцювала вальси на весіллях товаришок і не хотіла думати про своє. Ще не час, ще не прийшло те, що її. Ще не забриніла душа, як скрипочка у руках вправного музики, ще не защеміло серце від солодкої бентеги, ще ні...
Прислав до неї старостів, коли вона того найменше хотіла. Не любила його, злякалася і втекла через вікно. Та куди ж утечеш? Здалася без бою. І так без бою прожила майже 45 років, прикриваючи свій розпач, образу, втому маскою “шлюбної жінки”. Бо ж присягала...
- Пані Андрухова, - чийсь голос витягнув її зі спогадів, - можна до вас на гойдалку?
Підвела голову і побачила сусідську квартирантку з дитиною. Часто зустрічала її, іноді перекидалися кількома словами, та вона ніколи не відважувалася попроситися зайти на подвір”я. Андрухова знала, що всі бояться її чоловіка, але сьогодні його не було вдома – пішов “до Львова”. Дивно звучало те “до Львова”, бо де ж жили, як не у ньому? Але так собі придумав, так казав, одягав найкраще убрання, капелюх – і йшов...
- Та заходьте, внуки повиростали, правнуків ще нема, хай та гойдалка трохи дитинкою подихає, - тільки й сказала.
Слово за словом поточилася розмова. Андрухова любила людей, любила слухати їхні голоси, вести довгі бесіди, бо тільки так могла позбутися прикрих думок. Молода жінка почала розповідати свою історію, бо відчула, що Андрухова захоче її послухати. Мама її давно померла, вже й не пам”ятала її, залишився тільки батько, та й той десь далеко в селі, а вона, наймолодша його радість, поїхала так далеко від рідної хати... Якась сила тягнула її до Андрухової, та тільки сьогодні вона наважилася попроситися до неї на подвір”я, добре, що там та гойдалка була – знайшлася причина....
- А звідки ви походите? - зацікавилася Андрухова. Жінка жваво заторохтіла, називаючи села, райони, де їй довелося жити.
- А взагалі ми переселенці, - закінчила свою тираду.
Андрухова оживилася, бо ця тема будила її до життя:
- Звідки? - тільки запитала. Відповідь прозвучала їй, найкращою у світі музикою, бо почула наймелодійніше у світі слово. Рідний дім... Тепло розлилося по тілу, сльози виступили на очі: у такому великому місті, у такій великій країні зустріти рідну душу, яка зрозуміє її з півслова – велике свято.
- Дитинко, та і я звідти. Боже мій, яка радість...
- А яке ваше дівоче прізвище? - Андрухова назвала... Щось у виразі обличчя молодої жінки насторожило Андрухову і змусило випростувати згорблені плечі.-
Пані Андрухова, та ви ... мали бути моєю... мамою....- лиш промовила жінка,- мій тато...., - і назвала його ім”я.
Раптом все у голові перекрутилося, перевернулося, полетіло. У груди бухнув жаль, гіркий спогад хробаком заворушився біля серця. Не могла повірити, не хотіла вірити в те, що пам’ятав її стільки років, що розповідав своїм дітям про неї. Сором не давав дихнути, бо ж пригадала той день, коли сказала йому дурницю і, розвернувшись, пішла геть.
- Пані Андрухова, ми вже підемо. Я татові розкажу, він втішиться.
Попрощалася і вийшла, тихо зачинивши хвіртку. А Андрухова сиділа незворушно на лавці з випростаними плечима. Вже й забула, що ті плечі можуть бути такими рівними. Повільно, наче на ній висів важкий мішок, піднялася з лавки і пішла зачинити хвіртку на ключ – прийде чоловік “зі Львова”, а вона відчинена, знову буде крик. Зачинила, перевірила, чи все добре і попрямувала до хати.
- Бабцю, Ба, ну де ви йдете, відчиніть мені, - стрепенулася на рідний голос. Онука, онучка... Ой як вона її любила, так щонеділі сиділа біля гойдалки, і дивилася чи бува не йде. Бачила у ній себе, хотіла бути молодою як вона, хотіла все знати про неї, хотіла бути з нею, хотіла бути нею. Слухала розповіді онуки і думала: змінилися часи, пройшли війни, технічний прогрес оповив своєю павутиною цілий світ, а почуття, радощі, смутки людей залишилися тими самими. Сьогодні Андрухова теж мала що розповісти своїй онуці.
Вона відчинила хвіртку, дівчина кинулася їй в обійми:
- Ба, поцьомайте мене, а чого ви такі смутні, що сталося? - заглядала у очі Андруховій співчутливим поглядом. Та врешті заспокоїлася, притулилася до неї, вдихнула бабусин запах. Відчула її руку на своїй голові:
- Ба, я вас так люблю.
Вітер дмухнув в зоране зморшками обличчя розпеченим літнім повітрям, у саду знову бухнула об землю грушка, в ніздрі вдарив солодкий аромат рожі. Підняла погляд – вулицею у капелюсі статечно повертався додому чоловік. Обійняла онуку за плечі і повела до хати. Гостро і солодко запахло цинамоном...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію