ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Критика | Аналітика
ДИСКУРС ПОЕЗІЇ У ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
Духовний горизонт творчих особистостей масштабу Павла Загребельного якщо й замикається на одному жанрі, як-от на прозі – Лев Толстой, Джек Лондон, Ернест Хемінгвей... то хіба в координатах їх власне художніх текстів. Коло ж їхнього спілкування, як правило, виходить далеко за межі жанру, виду, класу, гендеру тощо.
Зважаючи на відсутність у вітчизняному літературознавстві серйозних компаративістских міжжанрових досліджень, цікаво і повчально вивчати творчо-особистісні стосунки репрезентантів різних родів літератури (та й різних видів мистецтва), які так чи інакше впливають на саму літературу з її соціально-політичними, міфотворчими, суто художніми («чисте мистецтво») функціями.
Так, приміром, відверто негативне ставлення того ж Льва Толстого до поезії як жанру («писать стихи – все равно что идти за плугом приплясывая») не завадило йому «по-житейськи» дружньо спілкуватися із такими власне поетами як Ніколай Некрасов.
Пари-антиподи в координатах жанру: Байрон та Руссо, Тарас Шевченко та Марко Вовчок, Леся Українка та Ольга Кобилянська, Борис Олійник та Григір Тютюнник...
Нарешті такий письменник («принциповий» прозаїк-енциклопедист) як Павло Загребельний, який був головою Спілки письменників України, навіть через службові обов’язки спілкувався із представниками інших літературних жанрів: Борисом Олійником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Іваном Драчем... Тому мова лише про умовну щирість, глибину, репрезентативність цього співтворчого співтовариства, а також про присутність власне поезії у художньому тексті прозаїка як цитати, як елементу стилю, скажімо, у новелі, оповіданні, повісті, романі... чи як звертання, апелювання, наприклад, в координатах епістолярних чи мемуарних текстів.
Так одна з дійових осіб роману письменника «Диво», події у якому починаються в «надмор’ї» ранньої весни 1965 року, – поет («Один був iнженер, один (що вже й зовсiм незвично) – поет, один – лiкар, четвертий – Отава»).
Між цими репрезентантами різних професій, стилів зовнішнього та внутрішнього буття відбувається розмова, у якій, звичайно, свідомо чи підсвідомо, мисленно чи чуттєво задіяний і головний ліричний герой – тобто сам Павло Загребельний: «Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин.
– Я писатиму про це дерево, – сказав вiн, освистуючи вiд вдоволення. Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався своїм оригiнальним свистiнням, а ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi свої почуття таким дивним робом. – Коли мене люди не бачать, я вiддаю їм свої вiршi, – казав вiн,- коли ж присутнiй я сам, тодi – сi-сi!
– Сонет чи вiдразу поему? – прискалив насмiшкувате око Отава, який чiплявся з своїм кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмiшкуватiсть, призвичаїлися до неї i навiть нудьгували без свого лукавого товариша.
– Старий, – не ображаючись, мовив поет, – ти нiчого не розумiєш. Така гiлочка не вмiститься й у поемі. Сi-сi!
– Людина повинна бути оригiнальною,- сказав iнженер. – Якщо в тебе немає оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вiкно. Що далi?
– А далi ми питимемо чорну каву, – сказав лiкар.
–- З медицинським спиртом, – додав Отава.
– По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, – незлобиво сказав лiкар.Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
– А буває гумор бiлий? – поцiкавився Отава.
– Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш, – втрутився поет. – Це вiрш про аристократизм. Сi-сi!
Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не-мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi, якi всi троє за кiлька днiв знали напам'ять. Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли.
Якщо ти прокинешся рано-вранцi
Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,
I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi,
I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi,
I помандруєш поглядом до вiкна,
Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна –-
До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi –
I станеш шукати там неба великих надiй,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандр...
У цьому уривку, особливо в останньому (перед віршем) абзаці, – ймовірно, бачення письменником-прозаїком самої ірраціонально-метафізичної природи поета – медіума історії (за Ліною Костенко), який «не-мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi».
Врешті, до 18 століття, усе, що прийнято називати літературою, було поезією. Проза як жанр закріпилася лише у віці 19-му.
Тому чи не усі талановиті прозаїки десь у третьому поколінні – латентні поети. Тобто не кожен органічний поет – прозаїк, але кожен натуральний прозаїк – потомствений поет.
Такий делікатний, метафізично-здогадувальний дискурс (по-нашому – розмірковування) про стосунки прозаїка, який фізично відійшов у вічність, із поезією та поетами апріорі вимагає розлогішого посилання на його ж тексти і авторитетні, бажано письмові, свідчення тих літераторів, хто знав його творчість і його особисто.
«Не знаю чи писав він замолоду вірші. Його судження про поетів і поезію були такі ж суперечливі, як і його характер. Одних він безоглядно хвалив, інших безоглядно заперечував. Пригадую захоплене читання ним пушкінського шедевра «Приметы»:
Я ехал к вам: живые сны
За мной вились толпой игривой,
И месяц с правой стороны
Сопровождал мой бег ретивый.
Я ехал прочь: иные сны…
Душе влюбленной грустно было;
И месяц с левой стороны
Сопровождал меня уныло…
Є закономірність у тому, що саме Загребельний і ніхто інший (той інший навіть не уявляється)/ як редактор «ЛУ», надав її сторінки літературним новобранцям, імена яких стали потім знаковими, – пише про письменника один із близьких до нього побратимів по перу відомий літературознавець, поет Володимир Базилевський, резюмуючи: – Попри жорсткість чи й жовчність, у ньому незрідка озивався поет. Кваплюся уточнити – у сенсі світоглядному. На користь цієї думки свідчить і його імпульсивність. Зрештою, проза теж, — уважне прочитання її під кутом авторського фенотипу могло б дати додаткові докази для мотивації цього твердження» [1].
Мотивацією твердження про небайдужість Павла Архиповича Загребельного до поезії як літжанру і самих поетів якнайпереконливіше слугує його відома стаття «Три долі. Шевченко», надрукована 19-25 лютого цього року у газеті «Слово Просвіти» [3], де прозаїк Павло Загребельний, осягаючи життєву і творчу долю генія, у контексті нашої теми зокрема зазначає: «Коли історичні умови склалися так, що ми не мали професійних поетів, народ створив сотні тисяч пісень, неповторні думи, билини. Усі великі українці були поетами: полководець Хмельницький, філософ Сковорода, письменник Шевченко. Хмельницький був не тільки великий гетьман, а й великий поет. Може, добра половина дум про його часи — це його власні. Не записували — все потонуло в безіменності й смутку часів. Шаблею здобули державну волю, але особистої волі ні шабля Хмеля, ні гайдамацькі вила не дали. Шевченко, мовби відчуваючи це (бачить на власному гіркому досвіді), обирає слово. Тоді — Франко, Леся, Коцюбинський, Тичина ». Нижче (у цьому ж, багатому енергією духу письмі) говорить про своїх сучасників-поетів: «Поет повинен промовляти до світу мовою і голосом свого народу — тільки тоді він стане великим. Нині вік зоднаковіння. Драч пише, як Вознесенський, Вознесенський — як Ален Гінзберг. А от Вінграновський не зважає ні на які літературні моди і вперто пише по-своєму. “Лягла зима, і білі солов’ї затьохкали холодними вустами…”. Пізніше (тут же) знову реверсує аж до античності: «Гесіод розповідав, як музи вчили його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. А Шевченко? Які музи вчили його, коли він пас ягнята за селом? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бур’янів і козацького реготу. Шевченко був упертий, як мала дитина, як пророк, як геній».
І – знову у контекст Шевченкового часу: «Про поетів найкраще сказав Гоголь: “Поэты берутся не откуда же нибудь из-за моря, но исходят из своего народа. Это — огни, из него излетевшие, передовые вестники сил его”. Ще він сказав, що справжні поети: “Точно разнозвонные колокола”.
Судячи із цих-от текстів, Павло Загребельний однозначно поважав, а то й поважно любив поетів, за великим рахунком і не ділячи майстрів високої, талановитої літератури за віком, статтю чи жанрами, які вони моно- чи політеїстично репрезентували.
Звичайно, найближчим часом вийдуть друком свіжі статті-спогади про письменника світового рівня Павла Загребельного, автори яких будуть «незлим тихим», чи й ображено голосним словом згадувати класика, як-от Іван Драч в інтерв’ю львівській газеті після смерті класика [4]:
«– Я вдячний Павлові Загребельному за те, що він свого часу врятував мене – взяв на роботу у “Літературну Україну” (письменник був головним редактором видання у 1961-1963 pp. – Г. Г.), коли мене вигнали з університету. Підтримав мене у важкий час, – розповідав Іван Драч “ВЗ”. - Згодом почав друкувати й інших шістдесятників: Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Володимира Дрозда, Івана Дзюбу... Власне, шістдесятники й вийшли із “Літературної газети” Павла Загребельного. Він прихищав талановитих людей. Між ним і мною було не лише 12 років різниці у віці – була ще й статусна “відстань”. Загребельний був чоловіком високого рангу. Керував Спілкою письменників, був близьким до Володимира Щербицького.
– Павло Загребельний мав непростий характер. Письменник Роман Іваничук навіть назвав його “бурчуном”...
– Та він, великою мірою, був навіть противним чоловіком. У товаристві міг сказати на чиюсь адресу щось не надто приємне. На нього ображалися. Але схиляли голови – й пробачали все, бо це був Павло Загребельний».
Були і на моєму творчому шляху зустрічі із Павлом Загребельним. На жаль, заочні. Перша: як представник письменницького цеху я із благословення автора «Роксолани» літав разом із Ольгою Сумською на поетично-театральну презентацію цього роману турецькою мовою у Стамбул [2], друга – письменник прислав мені дві свої книги («Брухт» і «Думки на розхрист») із дарчими написами та дуже характерний із погляду філософії, психології життєтворчості лист, запрошував у гості, але вже через тиждень через стан здоров’я зустріч була скасована...
Лист у контексті нашої теми годиться навести повністю, відкинувши зайву професійну скромність, оскільки він як епістолярно-щирий, не на показ, зостається документом епохи, відображає ставлення письменника до політики, смерті, літератури, поезії:
«Шановний Ігоре!
Клопоти мені з цими варязькими іменами.
Пишеш І-горе, читається: горе. Пишеш І-горю, читається: горю. А я, хоч маю апостольське ймення, – ні писати, ні говорити не можу. Два роки був практично мертвий, лежав без руху і без мови, дружина моя Елла Михайлівна воскресила мене, тепер терзають уколами, щоб видужав. Навіщо? Бути головнокомандувачем? Мається Ющенко. Стати генієм? Вже є Гончар. Тому тільки й лишається мені, що радіти успіхам на поетичній ниві Ігоря Павлюка та Грицька Лютого з його махновським епосом»Мама Марія», а самому потихеньку перечитувати Геннадія Айгі:
Мы умрем, и останется
Тоска людей
По еле чувствуему следу
Какой-то волны, ушедшей
Из их снов, из их слуха,
Из их усталости
По следу того,
Что когда-то называлось нами.
Місяць тому я послав Вам свою книжку на адресу Спілки письменників. Мабуть, вона там десь загубилася. На книжці я написав: Ігореві Павлюку, поетові невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі.
Отака моя «передмова». На більше не маю снаги.
Поза тим Vale, як казали розбишаки-римляни.
Щиро Ваш ще живий П. Загребельний у Кончі Озерній
23 липня 2008 р.
P.S. Я став читати поета Ігоря Павлюка з часу публікації його поезії в журналі «Основа». Валерій Ілля тоді передрікав поетові велике майбуття. Не помилився. Його слова годилося б оголосити якимось чином.
П. Загребельний».
Коментувати це лист, особливо його адресату, неетично. Тут, на порозі вічності, усе класично просто, прозоро, сумно.
В історії світової літератури Майстри часто благословляли і підтримували підмайстрів. Тому цей лист зобов’язує і підтримує водночас.
Годилось би лише нагадати, у рамках нашої теми – дискурсу поезії у прозаїка-класика, що згадуваний тут прозаїк-класик Олесь Гончар вірші писав (у 1985 році видана його книжка «Фронтові поезії»), а цитований тут Геннадій Айгі – прекрасний російсько-чуваський поет-дисидент, лауреат премії імені Бориса Пастернака, а Валерій Ілля – ще не оцінений належно вітчизняною критикою наш, вітчизняний, поет, редактор-продовжувач ще шевченківського журналу «Основа» у 90-х роках ХХ століття.
Глибина та обшир проникнення Павлом Загребельним у філософію, психологію та й ідеологію внутрішнього та зовнішнього світу його героїв та соціально-природних систем дає можливість на які завгодно теоретичні препарації із його текстом-надтекстом-підтекстом (дискурсом) та накладання на них і наймодніших, і ретро-матричних теорій, включно із релігійними, національними, класовими расовими, соціостатевими (гендерними), які, очевидно, відкривають реципієнтам, аналітикам, письменникам-практикам те, що, як правило, відбувається на рівні підсвідомому, надсвідомому, тобто інтуїтивному, гармонійному, тому й поетичному.
Як бачимо, Павло Загребельний, на відміну від Льва Толстого, не заперечував поезії як жанру, а поважно любив її, підтримував поетів... І, очевидно, для літературного світу не було би нестерпно дивним, якби у великій спадщині класика світового рівня з’явилася і збірка поезій.
БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:
1. Базилевський В. Павло Загребельний. Людина високого зросту. До 85-річчя від дня народження Павла Загребельного // http://artvertep.dp.ua/print?cont=9036.
2. Гуляв Ігор із Роксоланою вулицями Стамбула: Інтерв’ю Віктора Вербича з Ігорем Павлюком // Сім’я і дім (Луцьк). – 2006. – 3-9 серп.
3. Загребельний П. Три долі. Шевченко // Слово Просвіти. – 2009. – Ч. 7 (488). – 19-25 лют.
4. Іван Драч: «Загребельний працював, як скажений комбайн, продукуючи роман за романом» (Інтерв’ю взяла Галина Гузьо) // Високий Замок. – 2009. – 5 лют.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДИСКУРС ПОЕЗІЇ У ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
У статті на основі спогадів сучасників Павла Загребельного, його власних художніх текстів, есе, інтерв’ю, епістолярної спадщини, зокрема листа до автора, проілюстровано ставлення класичного прозаїка до поезії як літературно-мистецького жанру і до його репрезентантів – поетів – у загальносвітовому суспільно-політичному та інформаційно-художньому аспектах.
Духовний горизонт творчих особистостей масштабу Павла Загребельного якщо й замикається на одному жанрі, як-от на прозі – Лев Толстой, Джек Лондон, Ернест Хемінгвей... то хіба в координатах їх власне художніх текстів. Коло ж їхнього спілкування, як правило, виходить далеко за межі жанру, виду, класу, гендеру тощо.
Зважаючи на відсутність у вітчизняному літературознавстві серйозних компаративістских міжжанрових досліджень, цікаво і повчально вивчати творчо-особистісні стосунки репрезентантів різних родів літератури (та й різних видів мистецтва), які так чи інакше впливають на саму літературу з її соціально-політичними, міфотворчими, суто художніми («чисте мистецтво») функціями.
Так, приміром, відверто негативне ставлення того ж Льва Толстого до поезії як жанру («писать стихи – все равно что идти за плугом приплясывая») не завадило йому «по-житейськи» дружньо спілкуватися із такими власне поетами як Ніколай Некрасов.
Пари-антиподи в координатах жанру: Байрон та Руссо, Тарас Шевченко та Марко Вовчок, Леся Українка та Ольга Кобилянська, Борис Олійник та Григір Тютюнник...
Нарешті такий письменник («принциповий» прозаїк-енциклопедист) як Павло Загребельний, який був головою Спілки письменників України, навіть через службові обов’язки спілкувався із представниками інших літературних жанрів: Борисом Олійником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Іваном Драчем... Тому мова лише про умовну щирість, глибину, репрезентативність цього співтворчого співтовариства, а також про присутність власне поезії у художньому тексті прозаїка як цитати, як елементу стилю, скажімо, у новелі, оповіданні, повісті, романі... чи як звертання, апелювання, наприклад, в координатах епістолярних чи мемуарних текстів.
Так одна з дійових осіб роману письменника «Диво», події у якому починаються в «надмор’ї» ранньої весни 1965 року, – поет («Один був iнженер, один (що вже й зовсiм незвично) – поет, один – лiкар, четвертий – Отава»).
Між цими репрезентантами різних професій, стилів зовнішнього та внутрішнього буття відбувається розмова, у якій, звичайно, свідомо чи підсвідомо, мисленно чи чуттєво задіяний і головний ліричний герой – тобто сам Павло Загребельний: «Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин.
– Я писатиму про це дерево, – сказав вiн, освистуючи вiд вдоволення. Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався своїм оригiнальним свистiнням, а ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi свої почуття таким дивним робом. – Коли мене люди не бачать, я вiддаю їм свої вiршi, – казав вiн,- коли ж присутнiй я сам, тодi – сi-сi!
– Сонет чи вiдразу поему? – прискалив насмiшкувате око Отава, який чiплявся з своїм кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмiшкуватiсть, призвичаїлися до неї i навiть нудьгували без свого лукавого товариша.
– Старий, – не ображаючись, мовив поет, – ти нiчого не розумiєш. Така гiлочка не вмiститься й у поемі. Сi-сi!
– Людина повинна бути оригiнальною,- сказав iнженер. – Якщо в тебе немає оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вiкно. Що далi?
– А далi ми питимемо чорну каву, – сказав лiкар.
–- З медицинським спиртом, – додав Отава.
– По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, – незлобиво сказав лiкар.Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
– А буває гумор бiлий? – поцiкавився Отава.
– Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш, – втрутився поет. – Це вiрш про аристократизм. Сi-сi!
Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не-мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi, якi всi троє за кiлька днiв знали напам'ять. Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли.
Якщо ти прокинешся рано-вранцi
Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,
I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi,
I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi,
I помандруєш поглядом до вiкна,
Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна –-
До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi –
I станеш шукати там неба великих надiй,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандр...
У цьому уривку, особливо в останньому (перед віршем) абзаці, – ймовірно, бачення письменником-прозаїком самої ірраціонально-метафізичної природи поета – медіума історії (за Ліною Костенко), який «не-мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi».
Врешті, до 18 століття, усе, що прийнято називати літературою, було поезією. Проза як жанр закріпилася лише у віці 19-му.
Тому чи не усі талановиті прозаїки десь у третьому поколінні – латентні поети. Тобто не кожен органічний поет – прозаїк, але кожен натуральний прозаїк – потомствений поет.
Такий делікатний, метафізично-здогадувальний дискурс (по-нашому – розмірковування) про стосунки прозаїка, який фізично відійшов у вічність, із поезією та поетами апріорі вимагає розлогішого посилання на його ж тексти і авторитетні, бажано письмові, свідчення тих літераторів, хто знав його творчість і його особисто.
«Не знаю чи писав він замолоду вірші. Його судження про поетів і поезію були такі ж суперечливі, як і його характер. Одних він безоглядно хвалив, інших безоглядно заперечував. Пригадую захоплене читання ним пушкінського шедевра «Приметы»:
Я ехал к вам: живые сны
За мной вились толпой игривой,
И месяц с правой стороны
Сопровождал мой бег ретивый.
Я ехал прочь: иные сны…
Душе влюбленной грустно было;
И месяц с левой стороны
Сопровождал меня уныло…
Є закономірність у тому, що саме Загребельний і ніхто інший (той інший навіть не уявляється)/ як редактор «ЛУ», надав її сторінки літературним новобранцям, імена яких стали потім знаковими, – пише про письменника один із близьких до нього побратимів по перу відомий літературознавець, поет Володимир Базилевський, резюмуючи: – Попри жорсткість чи й жовчність, у ньому незрідка озивався поет. Кваплюся уточнити – у сенсі світоглядному. На користь цієї думки свідчить і його імпульсивність. Зрештою, проза теж, — уважне прочитання її під кутом авторського фенотипу могло б дати додаткові докази для мотивації цього твердження» [1].
Мотивацією твердження про небайдужість Павла Архиповича Загребельного до поезії як літжанру і самих поетів якнайпереконливіше слугує його відома стаття «Три долі. Шевченко», надрукована 19-25 лютого цього року у газеті «Слово Просвіти» [3], де прозаїк Павло Загребельний, осягаючи життєву і творчу долю генія, у контексті нашої теми зокрема зазначає: «Коли історичні умови склалися так, що ми не мали професійних поетів, народ створив сотні тисяч пісень, неповторні думи, билини. Усі великі українці були поетами: полководець Хмельницький, філософ Сковорода, письменник Шевченко. Хмельницький був не тільки великий гетьман, а й великий поет. Може, добра половина дум про його часи — це його власні. Не записували — все потонуло в безіменності й смутку часів. Шаблею здобули державну волю, але особистої волі ні шабля Хмеля, ні гайдамацькі вила не дали. Шевченко, мовби відчуваючи це (бачить на власному гіркому досвіді), обирає слово. Тоді — Франко, Леся, Коцюбинський, Тичина ». Нижче (у цьому ж, багатому енергією духу письмі) говорить про своїх сучасників-поетів: «Поет повинен промовляти до світу мовою і голосом свого народу — тільки тоді він стане великим. Нині вік зоднаковіння. Драч пише, як Вознесенський, Вознесенський — як Ален Гінзберг. А от Вінграновський не зважає ні на які літературні моди і вперто пише по-своєму. “Лягла зима, і білі солов’ї затьохкали холодними вустами…”. Пізніше (тут же) знову реверсує аж до античності: «Гесіод розповідав, як музи вчили його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. А Шевченко? Які музи вчили його, коли він пас ягнята за селом? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бур’янів і козацького реготу. Шевченко був упертий, як мала дитина, як пророк, як геній».
І – знову у контекст Шевченкового часу: «Про поетів найкраще сказав Гоголь: “Поэты берутся не откуда же нибудь из-за моря, но исходят из своего народа. Это — огни, из него излетевшие, передовые вестники сил его”. Ще він сказав, що справжні поети: “Точно разнозвонные колокола”.
Судячи із цих-от текстів, Павло Загребельний однозначно поважав, а то й поважно любив поетів, за великим рахунком і не ділячи майстрів високої, талановитої літератури за віком, статтю чи жанрами, які вони моно- чи політеїстично репрезентували.
Звичайно, найближчим часом вийдуть друком свіжі статті-спогади про письменника світового рівня Павла Загребельного, автори яких будуть «незлим тихим», чи й ображено голосним словом згадувати класика, як-от Іван Драч в інтерв’ю львівській газеті після смерті класика [4]:
«– Я вдячний Павлові Загребельному за те, що він свого часу врятував мене – взяв на роботу у “Літературну Україну” (письменник був головним редактором видання у 1961-1963 pp. – Г. Г.), коли мене вигнали з університету. Підтримав мене у важкий час, – розповідав Іван Драч “ВЗ”. - Згодом почав друкувати й інших шістдесятників: Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Володимира Дрозда, Івана Дзюбу... Власне, шістдесятники й вийшли із “Літературної газети” Павла Загребельного. Він прихищав талановитих людей. Між ним і мною було не лише 12 років різниці у віці – була ще й статусна “відстань”. Загребельний був чоловіком високого рангу. Керував Спілкою письменників, був близьким до Володимира Щербицького.
– Павло Загребельний мав непростий характер. Письменник Роман Іваничук навіть назвав його “бурчуном”...
– Та він, великою мірою, був навіть противним чоловіком. У товаристві міг сказати на чиюсь адресу щось не надто приємне. На нього ображалися. Але схиляли голови – й пробачали все, бо це був Павло Загребельний».
Були і на моєму творчому шляху зустрічі із Павлом Загребельним. На жаль, заочні. Перша: як представник письменницького цеху я із благословення автора «Роксолани» літав разом із Ольгою Сумською на поетично-театральну презентацію цього роману турецькою мовою у Стамбул [2], друга – письменник прислав мені дві свої книги («Брухт» і «Думки на розхрист») із дарчими написами та дуже характерний із погляду філософії, психології життєтворчості лист, запрошував у гості, але вже через тиждень через стан здоров’я зустріч була скасована...
Лист у контексті нашої теми годиться навести повністю, відкинувши зайву професійну скромність, оскільки він як епістолярно-щирий, не на показ, зостається документом епохи, відображає ставлення письменника до політики, смерті, літератури, поезії:
«Шановний Ігоре!
Клопоти мені з цими варязькими іменами.
Пишеш І-горе, читається: горе. Пишеш І-горю, читається: горю. А я, хоч маю апостольське ймення, – ні писати, ні говорити не можу. Два роки був практично мертвий, лежав без руху і без мови, дружина моя Елла Михайлівна воскресила мене, тепер терзають уколами, щоб видужав. Навіщо? Бути головнокомандувачем? Мається Ющенко. Стати генієм? Вже є Гончар. Тому тільки й лишається мені, що радіти успіхам на поетичній ниві Ігоря Павлюка та Грицька Лютого з його махновським епосом»Мама Марія», а самому потихеньку перечитувати Геннадія Айгі:
Мы умрем, и останется
Тоска людей
По еле чувствуему следу
Какой-то волны, ушедшей
Из их снов, из их слуха,
Из их усталости
По следу того,
Что когда-то называлось нами.
Місяць тому я послав Вам свою книжку на адресу Спілки письменників. Мабуть, вона там десь загубилася. На книжці я написав: Ігореві Павлюку, поетові невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі.
Отака моя «передмова». На більше не маю снаги.
Поза тим Vale, як казали розбишаки-римляни.
Щиро Ваш ще живий П. Загребельний у Кончі Озерній
23 липня 2008 р.
P.S. Я став читати поета Ігоря Павлюка з часу публікації його поезії в журналі «Основа». Валерій Ілля тоді передрікав поетові велике майбуття. Не помилився. Його слова годилося б оголосити якимось чином.
П. Загребельний».
Коментувати це лист, особливо його адресату, неетично. Тут, на порозі вічності, усе класично просто, прозоро, сумно.
В історії світової літератури Майстри часто благословляли і підтримували підмайстрів. Тому цей лист зобов’язує і підтримує водночас.
Годилось би лише нагадати, у рамках нашої теми – дискурсу поезії у прозаїка-класика, що згадуваний тут прозаїк-класик Олесь Гончар вірші писав (у 1985 році видана його книжка «Фронтові поезії»), а цитований тут Геннадій Айгі – прекрасний російсько-чуваський поет-дисидент, лауреат премії імені Бориса Пастернака, а Валерій Ілля – ще не оцінений належно вітчизняною критикою наш, вітчизняний, поет, редактор-продовжувач ще шевченківського журналу «Основа» у 90-х роках ХХ століття.
Глибина та обшир проникнення Павлом Загребельним у філософію, психологію та й ідеологію внутрішнього та зовнішнього світу його героїв та соціально-природних систем дає можливість на які завгодно теоретичні препарації із його текстом-надтекстом-підтекстом (дискурсом) та накладання на них і наймодніших, і ретро-матричних теорій, включно із релігійними, національними, класовими расовими, соціостатевими (гендерними), які, очевидно, відкривають реципієнтам, аналітикам, письменникам-практикам те, що, як правило, відбувається на рівні підсвідомому, надсвідомому, тобто інтуїтивному, гармонійному, тому й поетичному.
Як бачимо, Павло Загребельний, на відміну від Льва Толстого, не заперечував поезії як жанру, а поважно любив її, підтримував поетів... І, очевидно, для літературного світу не було би нестерпно дивним, якби у великій спадщині класика світового рівня з’явилася і збірка поезій.
БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:
1. Базилевський В. Павло Загребельний. Людина високого зросту. До 85-річчя від дня народження Павла Загребельного // http://artvertep.dp.ua/print?cont=9036.
2. Гуляв Ігор із Роксоланою вулицями Стамбула: Інтерв’ю Віктора Вербича з Ігорем Павлюком // Сім’я і дім (Луцьк). – 2006. – 3-9 серп.
3. Загребельний П. Три долі. Шевченко // Слово Просвіти. – 2009. – Ч. 7 (488). – 19-25 лют.
4. Іван Драч: «Загребельний працював, як скажений комбайн, продукуючи роман за романом» (Інтерв’ю взяла Галина Гузьо) // Високий Замок. – 2009. – 5 лют.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію